Українські народні казки

Як Абу-Касим своїми капцями зробив революцію в Багдаді
Частина дев’ята

Як часом у темній пущі
Блуд кого візьметься злющий,
Помотає всі стежки, —
Чоловік у дикім страху
Там і сям біжить без шляху,
Мов овечка, навпрошки,
Коли гонить вовк лапастий, —
І чим більше він попасти
Силуєсь на правий шлях,
Тим густіша оболока
Світ йому краде з-під ока,
Щоб в знесиллі він поляг, —
Так і Касим бідолаха,
Видко — волею аллаха,
Що скупар був світовий,
Через капці ті суціги 69
У такі впав рештабіги 70,
Що хоч сядь та вовком вий.
І чим більш він силкувався,
Наче в сіті в’юн, звивався,
Щоб їх збутись накінець,
Тим впертіш вони вертались,
За полу його хватались,
Мов заклятий в казці мрець.
Ось тепер, як ті шкрабища
Зо старого кладовища
З-під землі злий дух відгріб,
Як ще Касиму вдодатку
Стоп’ястрівок видер п’ятку —
Геть весь скарб його, весь хліб, —
То сердега вже не плакав,
І не охав, не балакав,
І не торгав бороди,
Лиш сидів, неначе змитий,
Мов мертвець, рядном укритий,
Що не знає вже біди.
Так без мови, і без руху,
І без болю, мов без духу,
Довго, довго він сидів;
В хаті пусто, голі стіни,
Та він вперто, без відміни
Все на капці лиш глядів.
Капці ж клятії, безбожні,
Мов пани які вельможні,
Знай пишались перед ним —
Повні глини і каміння,
Мов не божі сотворіння
Видом пуджали 71 грізним.
Абу-Касим стуманілий
Чув, як капці гомоніли
Ось таку до нього річ:
«Дурню! Нас ти відцурався!
В п’ястрах, скарбах ти кохався!
Де ж тепер ті п’ястри? Пріч!

Де олійок твій рожевий?
Де котел є твій спіжевий 72,
Що в нім гроші ти душив? 73
Ну, за чим ти бігав, тюпав?
Зуб судьби усе те схрупав,
Тільки нас не розкусив.
Ми одні, чи чуєш, друже,
Так тобі все вірні дуже,
Як ти сам був вірний нам.
Стільки літ проживши спільно,
Вже розстатись нам не вільно
На потіху ворогам!
Що вони собі міркують?
Най із тебе й з нас кепкують,
Ти, старий, про те не дбай!
Нас державсь, як був багатий,
Нас до смерті мусиш мати,
В нас ввійдеш і в божий рай».
Абу-Касим стуманілий
Враз підскочив, мов здурілий,
Кинувсь бігти до дверей;
В руки голову зціпивши,
Вуха пальцями закривши,
Простогнав він: «Боже крий!
Я дурію! Я дурію!
Двох думок злічить не вмію,
А промову капців чув!
Що вони від мене хочуть?
Чом життя моє лоточуть? 74
Щоб їм вік поганий був!
Ні, не витерплю я з ними
Ані днини, ні години!
Сам їх вид мене уб’є!
Або сам втечу де з хати,
Або мушу їх запхати
Так, що й чорт їх не найде».
Так він, душу облегчивши,
Міцно се постановивши,
Ладитись в дорогу став:
Ноги вбув, оперезався,
Плащ накинув, геть зібрався,
Капці в міх запакував.
Чи снідавши що, чи з постом,
Кладкою, чи, може, мостом
Через Тігріс перебравсь
І тоді вже шахом-махом,
Не стежками, ані шляхом,
В чисте поле він попхавсь.
Ходить, лазить, життям важить,
А тут зверху сонце пражить 75,
Мов наняте для біди;
Абу-Касим сохне, в’яне, —
То присяде, то знов стане,
Та пищить: «Води! води!»
Втім — чи чорт оце чарує,
Чи направду вухо чує
Під землею: буль, буль, буль!
Касим скуливсь 76, схопивсь духом
Та й побіг кудись за нюхом,
Наче жид той до цибуль.

Біг, біг, біг ще з півгодини,
Аж ось глянь: на дні долини
Невеличке озерце
Холодочком подихає,
Мов від сонця в тінь ховає
Кришталевеє лице,
Сів наш Касим, покріпився,
І обмився, і напився,
Свободніше відітхнув,
Богу дяку дав сердечну,
Що в сю спеку безконечну
Хід його сюди звернув.
Спочивав тут добру хвилю
І таку чув пільгу милу,
Волю в серці і простір,
Мов уся біда віднині
Геть забігла в багна сині,
Щезла в темних зворах 77 гір.
І в душі його старечій
Шибло враз: «Ану ж, до речі,
Моїм капцям місце тут?
Ся вода глибока таки,
В них тяжкії каміняки, —
Кину, буде їм капут!
Адже тут, де гляне око,
Як далеко і широко,
І душі людей нема!
Рибаки сюди не ходять,
Стражники сюди не бродять, —
Тут спокій, тиша сама!»
І, недовго міркувавши,
Капці, добре розмахавши,
З міхом бух до озерця!
Навіть серце не здригнулось,
Прочуття не окликнулось
В бідолашного старця!
Де там! Він ще рад-радіський,
Наче той коняка міський,
Що на поле вирвавсь раз;
Рже, і фирка, й сам не знає,
Чи пасеться, чи гуляє,
Чи хомут навік отряс?
Так наш Касим, відпочивши,
Капці в озері втопивши,
Холодком вертав домів —
А такий веселий, радий,
Наче скарб найшов багатий,
Що й ціни сказать не вмів.
Йде — руками розкладає,
Усміхаєсь, щось гадає,
Навіть пробував співать.
«Ні, не зломить доля-злюка!
Абу-Касим крепка штука,
Буде з нею воювать!
Хоч ти й як мене приперла
І гіркого перцю втерла
Через капці ті мені,
Та не думай, що я впаду!
Дам собі ще якось раду,
А не вступлюся, о ні!

Дім продам — старий домище,
А проте, він варт ще вище,
Як тих тисяч п ястрів! Ну,
Тисяч п’ястрів, таж се гроші!
Ой, які ще я хороші
Гендлі 78 з ними розпочну!
Наплюю на всі олійки
(Тут нещасної олійки
Пригадавсь йому кінець),
Кинуся на шовк, тканини,
Одамашки, кармазини 79, —
Славний буду я купець!»
Повернув додому в нічку,
Не вечеряв, навіть свічку
Не світив, а спати ляг;
Спав спокійно, мов дитина,
Снив, що він малий хлопчина
Знай гуляє по полях.
Та як рано встав з постелі,
По своїй зирнув оселі —
Голо, пусто, сумно скрізь!..—
То аж згорбивсь і насовивсь,
Мов на лихо знов готовивсь,
Ждав на підступи якісь.
День минає, другий — тихо.
«Ну, значить: минуло лихо!»
Абу-Касим міркував;
І вже злегка, осторожно, —
Чи де що здобуть не можно,
По базарі мишкував.
Як той пес, що в нього вуха
Й хвіст обтято, лячно нюха,
Все ховаєсь по кутках,
Боком ходить, озираєсь,
Всього острого лякаєсь —
Так засів під шкіру страх, —
Так наш Абу-Касим бідний,
Мов заклятий, мов негідний,
Мов приблуда, мов знайдух,
Вулицями повз несміло, —
Горе так його присіло,
Що прибило в ньому дух.
Та відсапавшись крихітку,
Мов та квітка, що улітку
Вітер до землі пригне, —
Він почав знов підійматись,
І міцніти, й простуватись,
Горе забувать страшне.
Аж оце одного рана
Чує: баба наче п’яна,
Коло студні 80 щось кричить.
По хвилині — дві, три, штири
Хором крик такий зчинили,
Аж в ухах йому лящить.
Слуха Касим: що за диво?
Чень же не впили́сь так живо!
Та й тоді чого сей крик?
Чи напав на місто ворог?
Чи мечеть розбив на порох?
Чи халіф де з міста зник?

Рад би знати, що там преці 81,
Але щось мов тьохка в серці:
«Стережись! Не пхай там ніс,
Де тебе ніхто не просить!
Вже коли бабами носить,
То жартує, певно, біс!»
Крик при студні дужчий, дужчий...
Вже там тлум зібрався злющий,
Вже ревуть — добра не жди!
Чути: «Зрада! Дідьчі штуки!
Дайте нам тих злюк у руки,
Що збавляють нас води!»
Касим теє зачуває,
Вийшов з хати та й питає:
«Люди добрі? що вам є?
Що за крик тут, що за ропіт?
Що з водою вам за клопіт?
Хто води вам не дає?»
«Гей, — говорить хтось з народу, —
Вчора ще ми мали воду
З сеї студні, як хрусталь,
А тепер — що за причина?
Хоч би вам одна краплина!
Не тече, аж серцю жаль!
Що ж нам всім тепер робити?
Чим нам митись, що нам пити,
Чим варити? Гвалт! Розбій!
Гей, біжім до магістрату 82,
Най на студню сю закляту
Нам порадить що як стій!»
І вже з криком вулицями,
З дреколами й палицями
Йде збунтований той тлум:
Тут зітхання, онде сльози,
Там прокляття і погрози,
Галас, крик, і рев, і шум.
Ба, чим ближче до комуни 83.
Справа, зліва, збоку суне
Все нова й нова юрба:
Водоноси з коновками,
То прачки йдуть з праниками —
Всіх одна жене журба.
Плац широкий заповнили,
Заревли всі враз, завили:
«Гвалт! Води, води, води!
Хто нам воду вкрав зі студні?
Кляті вороги облудні!
Дайте-но нам їх сюди!»
Страх пішов по всім Багдаді!
Вже й життю пани не раді
На засідання зійшлись.
«Воду красти що за повід?
Найпевніше водопровід
Попсувався десь-колись».
І одні людей втишають,
Другі знов майстрів збирають
Водопровід розслідить.
Не було се легке діло...
Вже геть-геть повечоріло,
Без води пищить, гудить

Весь народ, тремтять всі власти,
Бо тлум грозиться напасти
На уряди, на склепи...
Аж ось радість! Всі криниці
Буль-буль-буль! Крізь рури з криці
Трисли 84 водяні стовпи.
«Як? Де? Відки? Що за диво?» —
Весь народ пита сквапливо, —
Та ніхто не відповість.
Лиш майстри, які ходили,
Водопровід розслідили,
Можуть дати певну вість.
Величезний здвиг народу,
Що весь день чекав на воду,
Жде тепер на тих майстрів.
«Ось надходять! Живо! Живо!
Говоріть, яке там диво?» —
Тлум реве, немов здурів.

Примітки

69 Суціга — негідник.

70 Впасти в рештабіги — потрапити в халепу.

71 Пуджати — лякати.

72 Спіжевий — мідний.

73 Дусив — тут складав докупи.

74 Лоточуть — тут крутять, каламутять (від слова «лотоки»)

75 Пражити — пекти.

76 Скулитися — зіщулитися.

77 3вора — ущелина, улоговина.

78 Гендлі — нечесна торгівля, спекуляція.

79 Одамашки — барвисті шовкові тканини; кармазин — сукно малинового кольору.

80 Студня — криниця.

81 Що там преці —- що там, справді.

82 Магістрат — управління міста.

83 Комуна — господарчий центр міста.

84 Трисли — вдарилн фонтаном.

Дивіться також

Іван Франко — Абу-Касимові капці — 1977
Іван Франко — Абу-Касимові капці — 1984