Українські народні казки

Лис Микита — Пісня дванадцята

Рано сонечко схопилось,
У росі перлистій вмилось
І сміється, не пече...
Лис Микита спав любенько,
Раптом хтось його тихенько:
— Гей, ледачий! Годі спати.
Зазирає день до хати!
А ти знаєш, що за день?
Хоч на полі бою ляжеш,
А хоч слави ти докажеш...
Ну ж бо, ну, вставай лишень! —
Так при ліжку Лиса ставши
І його за руку взявши,
Малпа Фрузя аж пищить.
Цілу ніч вона не спала,
Всюди помочі шукала,
Щоб Микиту захистить.
— Ах, Микито, я турбуюсь
І за тебе все піклуюсь,
Хоч про це ніхто не зна.
Маєш ти перед юрбою
Із Неситим стать до бою,
Навіть думка ця страшна.
Дужий Вовк, це сам ти знаєш,
Ти ж, хоч бистрий розум маєш
І проворний на язик,
Проти нього малосилий...
Можеш згинуть, друже милий:
Жартувати Вовк не звик.
Цим стурбована я дуже
І прийшла сюди, мій друже,
Щоб тобі допомогти.
Мудреці бувають раді
Навіть бабиній пораді,
Слухай же мене і ти. —
Він сміється: — Фрузю люба,
Всі ти цілі маєш зуби
І ні пасма сивих кіс...
Нащо бабою взиватись?
Та ж красунею пишатись
Має право весь наш ліс!
Розум твій я також знаю
І поради дожидаю,
Вірю заходам твоїм. —
Фрузя вдарила в долоні -
Всі Малпи, як бистрі коні,
У Микитин вбігли дім.
— Го-го-го! — сказав Микита. —
Тут рідня вся знакомита!
Що ж ви маєте робить? —
Фрузя каже: —Не журися,
Сядь на лавці, простягнися.
Все ми зробимо умить. —
Тут найгидші малпенята
Ну Микиту остригати,
Голять, миють, милом труть.
Гладко тіло обголили,
Потім принесли оливи
І на хвіст кудлатий ллють.
Каже Фрузя: — Ну, Микито,
Все обстрижено, обмито,
Тільки в кудлах хвіст один.
Це на те, щоб Вовк Неситий
Не здолав тебе вхопити, —
Ой же, лютий буде він!
Як почне він нападати,
Вдай, що хочеш ти втікати,
Ніби з ляку аж осліп...
А як він надійде ближче,
Обваляй в пісок хвостище
І йому між очі сип.
Ну, мій голубе, не гайся,
На майдан мерщій збирайся,
Надворі вже білий день.
Ви ж, мої кохані діти,
Лиса славного ведіте
Ще й приспівуйте пісень. —
От з Малпами Лис Микита
Виступає гордовито,
Сміло дивиться на світ.
Цар, узрівши, як він вбрався.
Аж зо сміху закачався,
Аж схопився за живіт.
Лис іде поважний, строгий,
Поклонивсь цареві в ноги,
А Цариці до колін,
А тоді на місце бою,
В круг, обступлений юрбою,
Виступив спокійно він.
Озирнувся — Вовк Неситий,
Радий ворога зустріти,
Виступає з-між рядів,
Аж зубами він скрегоче,
Мов свічки, палають очі —
Він з кістками б Лиса з’їв!
Цар, махнувши головою,
Знак подав їм булавою
Починати боротьбу.
Сурми, труби загриміли,
Всі затихли, заніміли,
На непевну ждуть судьбу.
Перший скочив Вовк лапастий,
Лиса в зуби щоб попасти,
Закусать його на смерть
Лис завив, перелякався
І швиденько геть подався,
Покотився шкереберть.
Та Неситий ближче, ближче...
В ту хвилину Лис хвостище
По піску проволочив, —
Як посипле Вовку в очі!
Ніби темрявою ночі
Враз він Вовка засліпив.
— Ой, та сучий же ти злодій! —
Крикнув Вовк, та битись годі.
Став і тре з очей пісок.
— Що, Вовцуню, будем битись, —
Каже Лис, — а чи миритись?
Ну, подай свій голосок! —
По словах таких Микита
Вовка хтів уже вхопити.
Вже й зубами залящав,
Але Вовк стрибнув до нього
І Микиту хап за ногу —
Лис на землю так і впав.
— Га, собака ти брехлива,
Ось пора моя щаслива: —
Все, що сіяв, ти пожнеш!
У мої попав ти руки
І за всі погані штуки
Плату добру тут візьмеш.
«Ой, — подумав Лис, — як гидко!
Тут пропасти можна швидко!
Нумо з іншого кінця!»
І, щоб час лиш протягнути.
Він почав, хоч в серці лютий,
Промовлять такі слівця:
— Друже! Зглянься надо мною!
Ми ж бо родичі з тобою,
Потвердить це весь наш ліс.
Здумать тільки: задля чого
Ми б’ємо один одного —
Лиса Вовк і Вовка Лис?
Брате Вовче! Помирімось,
В дружбі жити присягнімось,
Лиха більше не робить!
Ти пробач мої провини!
До останньої хвилини
Буду я тобі служить.
Все робитиму для тебе,
Всякий труд прийму на себе,
Не доїм і не досплю,
Я тобі гусей, качаток,
Риб, і раків, і курчаток
Повну кухню наловлю...
Пригадай, чи то ж я бою
Дуже так хотів з тобою?
Ні! Його я уникав!
І тепер як дбав я пильно,
Щоб тебе не вдарить сильно,
Певне ж, сам ти помічав?
Хоч мені це й дуже трудно,
Я ладен себе прилюдно
Брехуном отут назвать.
Ой, болить, Вовцуню милий,
Ти прости мене й помилуй, —
Буду вік благословлять!
— Ні, — гарчить Неситий. — годі!
Знаю: ти брехун і злодій.
Ошуканець і шахрай!
Обіцяєш злота мірку,
А даси лиш круглу дірку...
Ні, поганцю! Умирай! —
Так гарчав Неситий гордо,
Рад би Лиса взять за горло,
Та нога була в зубах.
А Микита, поки рюмав,
Хитрощі нові обдумав,
І минувся в нього страх.
Ніби молиться він богу,
А тимчасом задню ногу
Всунув Вовку під живіт...
Як зашкрябав пазурами —
Бідний Вовк завив з нестями,
Аж в очах змінився світ.
— Ой, — гукнув він, — я пропащий! —
Вирвав лапу Лис із пащі,
Знову задньою потис...
Вовк зомлів і повалився,
А на Вовку опинився
Переможець бравий, Лис.
— Ну, молись тепер, проклятий!
Надійшла пора розплати! —
Гордо, гучно Лис кричав.
А Неситий лиш здригався,
Не змагався, не пручався
І, слабіючи, гарчав.
Та обачний був Микита,
Не хотів його пустити,
Мов кліщами горло тис
Цар гукнув їм: — Ну, доволі!
Нащо ці страждання й болі?
Переміг сьогодні Лис. —
Що ж тут Лис робити має?
Вовка враз він одпускає...
— Царю, — каже, — я корюсь,
Я хотів лиш пляму стерти,
Вовчої не хочу смерті.
На безсильнім я не мщусь. —
Тут піднявся гомін, галас...
Малпа крізь юрбу пропхалась
З переможницьким вінком.
Друзі Лисові зійшлися,
Вихваляли гучно Лиса,
Звали славним вояком.
Не один, що тільки вранці
Кляв Микиту, як поганця,
Тут ревів: — Привіт! Привіт! —
Лис подякував уклоном,
Далі, впавши перед троном,
Слухав царський заповіт:
— Встань, Микито, — цар озвався, —
Добре, синку, захищався,
Честь і славу боронив.
Що було, нехай минає,
Цар дарує і прощає,
Що коли ти завинив.
Край настав злобі та зваді.
Від сьогодні в царській раді
Ти про благо наше дбай.
Першим будь у нас міністром.
Скрізь дивися оком бистрим,
Ворогів викореняй.
Як ти мудро вмів держатись.
Від біди оборонятись,
Так державу борони.
Що порадиш — цар накаже,
Що напишеш — цар не змаже,
Тільки чесно все чини. —
Каже Лис: — Мій царю й тату,
Ти даруєш так багато,
Що й прийняти я боюсь
Невеликі в мене сили,
Та служити до могили
Вірно буду, я клянусь.
Я прошу лиш об одному:
Відпусти мене додому
Хоч на два, мій царю, дні.
Хай я рідних заспокою:
Жінка тужить там за мною.
Плачуть дітоньки дрібні. —
Цар сказав: — Іди, мій друже.
Я й цариця раді дуже,
Що потішиш ти своїх.
Тож іди, та не барися,
Разом з ними повернися,
Обійму я щиро їх. —
Тут скінчиться наша казка
Бубликів солодких в’язка
Тим, хто слухав, не шумів...
Може, дехто пригадає,
Що не раз таке буває
І в людей, як у звірів.

Лис Микита — Пісня дванадцята

Рано сонечко схопилось,
У росі перлистій вмилось
І сміється, не пече…
Лис Микита ще любісько
Спить, розлягтись на все ліжко,
Втім, хтось штурк його в плече.
«Гей, ти, спюху, час вставати!
Зазирає день до хати;
А ти знаєш, що за день?
Він рішить, чи до побіди
Ти дійдеш, чи смерть і біди
З бою винесеш лишень!»
Так при ліжку Лиса ставши
І його за руку взявши,
Малпа Фрузя прорекла.
Всю ту ніч вона не спала,
Все за Лисом промовляла,
Де в кого лише могла.
Буркнув Лис крізь сон гнівливо,
Та, протерши очі живо,
Коло ліжка Малпу вздрів.
«Фрузю, ти се? — скрикнув втішно
З ліжка схопився поспішно.-
З чим же бог тебе привів?»
Фрузя каже: «Ах, Микито,
Що колись було прожито,
В мене з тямки не зійде!
Бо жіноче серце любить
Вічно того, хто нас губить,
Навіть вдячності не жде.
Так тобою я турбуюсь
І за тебе все піклуюсь,
Хоч про се ніхто й не зна.
Але нині бійка люта
Привела мене аж тута.
Мучить мисль мене страшна!..
Ой Микито, Вовк могучий,
А хоч хитрий ти, і ручий,
І проворний на язик,
То все ж легко бути може,
Що пропадеш ти, небоже,
Жартувати Вовк не звик!
Тим стурбована я дуже
І прийшла сюди, мій друже,
Щоб тобі допомогти.
Знаєш, де прийде до звади,
Добра й баба до поради,-
Слухай моїх рад і ти!»
Лис сміється: «Фрузю люба,
В тебе ні одного зуба
Не хибує! Що ж притьмом
Бабою тобі чиниться?
Ти ще можеш похвалиться
І красою, і умом!
Вчинок твій великодушний!
Радо буду я послушний
Твоїй раді, тільки радь!»
Фрузя плеснула в долоні -
Гей, Малпи, що на вигоні
Ждали, всі гуртом біжать.
«Го-го-го,- сказав Микита,-
Тут рідня вся знакомита!
Фрузю, що ж се все значить!»
Фрузя каже: «Не журися,
Сядь на лавці, простягнися,
А про решту тихо, цить!»
Тут нараз три Малпи-злюки
Як візьмуть Микиту в руки:
Голять, миють, милом труть;
Гладко тіло все обстригли,
Потім принесли оливи
І на хвіст кудлатий ллють.
Каже Фрузя: «Ну, Микито,
Все обстрижено, обмито,
Тільки в кудлах хвіст лишивсь:
Се на те, щоб Вовк нікуди,
Ні за крижі, ні за груди,
Ні за лоб тебе не ймивсь.
Як на тебе він накинесь,
Ти чинись, мов з страху гинеш,
Втеки! Та не дуже квап!
А як буде Вовк вже близько,
Обваляй в пісок хвостисько
Та й в лице йому талап!
Буде се йому несмачно
І остудить запал значно;
Поки очі він протре,
Всядь на карк йому ти сміло
І велике зробиш діло,
Вовка дідько забере.
А тепер клякни покірно,
Чари дам тобі, що вірно
Доведуть все до пуття:
«Іракі чо й рачіш реп,
Йирям узори рачін веп,
Яттучь цімішь ліб й анат»*.
Ну, тепер вставай, мій друже,
Йди здоров, не гайся дуже
І з побідою вертай!
Ви ж ведіть, Малпятка, Лиса
Там, де звірі всі зійшлися,
На ту толоку під гай!»
Йде дружина знакомита,
Гордо суне Лис Микита,
Просто перед царський трон.
Цар, уздрівши, як він вбрався,
За живіт зо сміху взявся.
«Хитрий же ти, бестіон!»
Але Лис, поважний, строгий,
Поклонивсь цареві в ноги,
А цариці до колін,
А відтак на місце бою,
Вкруг обступлене юрбою,
Виступив спокійно він.
Озирнувсь — аж Вовк вже тута:
Наче чорна хмара люта,
Виступає з-між рядів;
Аж зубами він скрегоче,
Мов свічки, блищаться очі -
Так з кістьми би Лиса й з’їв.
І махнув цар головою,
Знак подав їм булавою
Починати боротьбу.
Сурми, труби загриміли,
Всі затихли, заніміли,
На непевну ждуть судьбу.
Перший скочив Вовк лапастий,
Лиса в зуби щоб попасти
І зробить йому капут.
Лис завив, перелякався
І швиденько взад подався,-
Вовк за ним ось тут… ось тут!
Наздогнав його вже близько,
А втім Лис в бігу хвостисько
По піску проволочив,-
Як не свисне Вовка в очі,
Так його темніше ночі
Світ увесь заморочив.
«Ой та й сучий же ти злодій!» -
Крикнув Вовк, та гнать вже годі,
Став і тре з очей пісок.
«Що, Вовцуню, будем биться,-
Рік Микита,- чи мириться?
Ну, подай свій голосок!»
Обернувсь Микита скоро,
Вовка вхопити за горло
Вже ось-ось він наостривсь -
Але Вовк скакіць до нього
І зубами хап за ногу -
Лис на землю поваливсь.
«Га, собако ти брехлива,
Ось тепер приходять жнива:
Все, що сіяв, те й пожнеш!
Раз в мої попав ти руки,
За всі кривди, збитки, штуки
Ти заплату відбереш!»
«Ов,- подумав Лис,- се бридко,
Тут пропасти можна швидко!
Нумо з смирного кінпя!»
І щоб час лиш протягнути,
Він почав на жальні нути
Промовлять такі слівця:
«Стрику, майте бога в серці!
Я ж якась рідня вам преці!
Що се ви так завзялись?
Чи ж то честь, гонори знатні,
Що, мов бестії остатні,
Б’ються на смерть Вовк і Лис?
Ой стрицуню рідний, чуйте,
Лиш сей раз мені даруйте,-
А кленусь вам, поки жить,
Я і всі мої народи
Сумирно, без перешкоди,
Вірно будем вам служить.
Все робитиму для тебе,
Всякий труд прийму на себе,
Не доїм і не досплю,
А тобі гусей, качаток,
Риб, і раків, і курчаток
Повну кухню наловлю.
Га й згадай, чи то я бою
Іменно хотів з тобою?
Як я довго вагувавсь!
І тепер як дбав я пильно,
Щоб тебе не вдарить сильно,
В своїй силі гамувавсь!
Що лиш хочеш, хоч як трудно,
Все я вчиню! Хоч прилюдно
Підлим брехуном назвусь!
Ой, болить! Рідненький стрику!
Милість покажи велику,
Най надарма не молюсь!»
«Ні,- гарчить Неситий, годі!
Знаю я, який ти злодій,
Бреха і крутій єси!
Обіцяєш злота мірку,
А по тому завше дірку
Із обарінка даси.
Та тепер хоч присягни ти
Нас усіх озолотити,
Віри я тобі не йму!
Гамувавсь ги в бою ладно,
Що мені у очі зрадно
Впер піску чортівську тьму!
Ні, хоч як бреши й ввивайся,
А з життям уже прощайся!
Я здурить себе не дам.
Помолися швидко богу.
Кайся всіх гріхів — в дорогу
Мусиш нині йти к дідам!»
Так гарчав Неситий гордо,
Рад би Лиса взять за горло,
Але ногу мав в зубах.
А Микита, поки рюмав,
Хитрість вже нову обдумав,
Як минувся перший страх.
Ніби молиться він богу,
А тим часом задню ногу
Всунув Вовку під живіт…
Як нараз запоре жмінку
Попід саму селезінку,
Вовкові змінився світ.
«Ай!» — ревнув, згадавши бабу.
Фіть! Лис з пащі вирвав лапу,
Задньою ж ще раз потис:
Вовк зомлів і повалився -
Гульк, наверху опинився
Й хап його за горло Лис.
«Га, тепер проси пощади!
Тут заплату за всі зради
Ти дістанеш!» — Лис кричав.
Вовк, запінений, заїлий,
Лиш метавсь, мов ошалілий,
І, слабіючи, гарчав.
Та Микита, вже не глупий,
Силу всю зібрав докупи,
Мов кліщами, горло тис;
Тягне, шарпає, термосить,
Аж Лев крикнув: «Досить! Досить!
Побідив сим разом Лис!»
Лис на тес царське слово
Вовка відпустив здорово.
«Царю,- каже,- я корюсь!
Я хотів лиш пляму стерти,
Вовчої не хочу смерти,
На безсильнім я не мщусь».
Тут піднявсь утіхи галас!
Малпа крізь юрбу пропхалась
Із лавровим вже вінцем.
Всі приятелі зійшлися,
Славили й вітали Лиса.
Що таким явивсь борцем.
Не один, що ще недавно
Був би з’їв його, вив: «Славно!
Жий, Микито, много літ!»
Лис подякував уклоном,
Потім клякнув перед троном,
Щоб чуть царський заповіт.
«Встань, Микито! — цар озвався.-
Славно, сину, ти списався,
Честь свою оборонив.
Що було, нехай минає!
Цар дарує і прощає,
Що коли ти завинив.
Днесь конець сварні і зваді,
І віднині в царській раді
Ти про спільне благо радь!
Честь прийми від мене тую:
Канцлером тебе йменую,
Віддаю тобі печать.
Як ти мудро вмів держаться,
Від біди обороняться,
Так державу борони!
Що порадиш — цар прикаже,
Що напишеш — цар не змаже,
Лиш сумлінно все чини!»
Каже Лис: «Мій царю й тату,
За так щедру і багату
Ласку чим я відплачусь?
Сил у мене є не много,
Але весь для блага твого
Й для держави посвячусь.
Ще лиш на однім прости мя!
На деньок домів пусти мя:
Жінка й діточки десь там
Плачуть, тужать… Най же нині
О щасливій переміні
Сам я звістку їм подам».
Цар сказав: «Іди, мій друже!
Я й цариця раді дуже,
Щоб весь смуток їх пропав.
Маєш дозвіл на три днини,
А вертай же разом з ними,
Щоб я тут їх привітав».
Тут кінчиться наша казка.
Всім, хто слухати був ласка,
Дай же боже много літ!
Най і наш весь сум пропаде!
А тим, хто нам коїть зради,
Най зійдеться клином світ!

Дивіться також

Іван Франко — Лис Микита — 1920
Іван Франко — Лис Микита — 1951
Іван Франко — Лис Микита — 1981
Іван Франко — Лис Микита — 1995