Українські народні казки

Лис Микита — Пісня четверта

Лис собі в вечірню пору
З діточками коло двору,
Розмовляючи, гуляв, —
Аж тут голос у діброві
Обізвався: — А, здорові!
Ось до вас я причвалав.
— Ах, Бабай! Це ти, мій дядю!
Всі тобі ми щиро раді.
Новину несеш до нас?
Ти втомився? Ти сумуєш?
Ну, до хати! Заночуєш?
Розмовляти буде час! —
Всі гарненько привітались,
Про здоров’я розпитались,
Випив чарочку Бабай,
Сів на призьбі, спочиває.
Лис про царський двір питає:
— Ну, балакай, не зітхай!
— Гей, синашу, схаменися! —
Так сказав Бабай до Лиса. —
Що, подумай, робиш ти?
Нащо ти з послів сміявся?
Може й справді забоявся
На той царський суд іти?
Я ж гадаю, синку милий,
Що ми знайдемо ще сили
Ворогам заткнути рот.
Все то — голови порожні,
Можеш ти у справі кожній
Обдурити той народ.
— Правда, дядечку Бабаю, —
Лис йому відповідає. —
Ти мене підбадьорив.
Що ж, піду. Хай всі побачать!
Хто сміється, ті заплачуть.
Цар на ласку змінить гнів.
Хоч на мене він сердитий,
Але знає: без Микити
Царству цілому загин.
Кожне вміє лепетати,
А пораду мудру дати
Вміє тільки Лис один. —
Тут ввійшли вони в світлицю.
Привітав Бабай Лисицю,
Всі засіли край стола.
Лисенята Мицько й Міна
Сіли гостю на коліна,
І розмова враз пішла.
— Дуже лютий цар, Бабаю, —
Каже Лис Микита, — знаю!
Жаль йому медвежих мук!
Та Медвідь — мій ворог клятий.
І давно уже впіймати
Хтів Бурмила я до рук.
Тому літ ще небагато,
Як Бурмила Лев, наш тато.
Губернатором зробив,
Щоб звірячому народу
Він давав і лад, і згоду
І по правді всіх судив.
От тоді-то Вовк Неситий
Зло хотів мені зробити,
А з Бурмилом змову мав, —
І на суд мене, в науку
За одну премудру штуку,
Ніби злодія, позвав.
Що за штука? Слухай, друже.
З Вовком раз, голодні дуже,
На поживу вийшли ми.
День. У церкві дзвін десь дзвонить, —
Та нас голод з лісу гонить
Серед лютої зими.
До села ми підбігаєм
І нюшкуємо, шукаєм,
Де вхопить смачний кусок.
Аж тут сала, м’яса запах,
Що не тільки в носі, — в лапах
Закрутило до кісток.
Тії пахощі, на горе,
До попівської комори,
Мов по нитці, довели.
Стали ми довкола нюхать,
Розглядатися та слухать
І віконечко знайшли.
Страх тісне було вікно те!
«Лізем, Вовче!» — «До роботи! —
Каже Вовк. — Ти перший лізь.
Глянь, чи де нема заліза.
За тобою я полізу —
(Вовк говорить), — лізь, не бійсь»
Я проліз, хоч страшно дуже.
«Лізь тепер за мною, друже»,
Так я Вовкові сказав.
Вій голодний був, тоненький,
Ну, а в те вікно вузеньке
Ледве тулуб свій пропхав.
А в коморі — світе милий!
Нам аж очі заболіли,
Стільки там добра для нас:
Риби, сала та свинини,
І масної солонини,
Ще й довженний ряд ковбас!
Став я думать, міркувати,
Як тут господарювати, —
Та мій Вовк немов здурів:
Сало він схопив зубами,
Рвав, кусав і гриз без тями,
Аж давився і сопів.
«Ну, — гадаю, — їж, небоже.
Та для мене це не гоже».
Та й беруся до ковбас.
З жердки легко їх здіймаю,
Крізь віконце викидаю,
Поки всіх отак не стряс,
А за ними й сам плигаю
І швиденько починаю
Всі на шию надівать.
Навантажив, як коралі,
Та й до лісу — далі, далі,
Скарб у яму щоб сховать.
Заховавши, закопавши,
Ковбасу одну ум’явши,
До комори знов біжу.
Прибігаю. Вовк недбало,
Не доївши, кинув сало,
З смальцем розпочав діжу.
«Вовче, Вовче, час до гаю!
З церкви люди поспішають!
Щоб нас тут хто не застав!»
Вовк, почувши це, жахнувся,
В дірку швидко він метнувся,
Та вже ледве шию впхав.
Бачиш, повний став, як бочка,
У вікні застряг, лиш очка
Світяться, немов свічки.
Страх відняв у нього мову...
Я ж кричу: «Чого ти знову?
Може, лізти не з руки?»
Вовк не знає сам, що діє:
Лізе в дірку, аж потіє,
Рветься, б’ється, та дарма.
«Лисе, — каже, — сил нема!» —
«Вовче, — я кажу, — здурів ти,
Чи від смальцю оп’янів ти?
Вилізай, пора нам в гай». —
«Ой, не можу, мій Лисуню!
Бачиш, пуза не просуну.
Ой, Микито, помагай!»
Ну, скажи ти сам, Бабаю:
Що я тут чинити маю,
Як бідасі помогти?
Кину Вовка — може згинуть.
Краще, думаю, не кинуть —
Просто до попа піти,
Попросить по добрій волі,
Щоб дав пилку і дозволив
Більшу вирізать діру.
Думка хитра, та ще й дуже!
«Зачекай, — кажу, — мій друже»
Він кричить: «Скоріш, бо вмру!»
Піп якраз, обід кінчивши,
Меду кухликом запивши.
Люльку, ходячи, курив.
У вікно я заглядаю,
Стукнув лапою, благаю,
Щоб вікно він одчинив.
Піп поглянув, підбігає —
Лис у вікна заглядає!
«Гей, ловіть його! Біжіть!»
Я й не зчувся, а за мною
Слуги, служниці юрбою —
Хмара хмарою летить.
Лемент, крик, біда і горе!
А я просто до комори
Та й сховався під поміст.
Тут погоня надлітає:
«Де він? Де той Лис? — питає. —
Показав нам тільки хвіст!»
Раптом бачать — із віконця
Вовк Неситий проти сонця
Визирає. «Ось він де!
Ой, нещасная ж головка,
Та це Вовк! А бийте ж Вовка!
Хай проклятий пропаде!»
Вовк їх там не дожидався
І в комору заховався,
Став якраз проти дверей..
От вони як відчинили,
То Неситий плиг щосили,
Скочив просто між людей.
Тут Неситого побито,
Що не радий був він світу,
Аж допхався ледве в ліс
І про справу ту немилу
Зараз панові Бурмилу
Скаргу писану заніс.
У писанні тім брехливім
Він назвав мене зрадливим,
Про свою ж вину мовчав...
Ну, а, думаєш, Бурмило
Це ясне і просте діло
По закону розібрав?
Де тобі! Суддя той ласий,
Як дізнався про ковбаси,
Що я в лісі заховав,
Як ревне він раз і вдруге:
«Зараз всі віддай, злодюго,
Щоб ніколи вже не крав!»
— Ти й віддав? — Бабай питає.
— Що ж було робить, Бабаю?
Хоч пекла у серці злість,
Дав йому штук три тоненьких,
А собі таки грубеньких
Залишив штук сім чи шість.
От Медвідь наш судить справу:
«За побої, за неславу,
Вовче, маєш ковбасу.
Решту я з’їм. Ти ж, Микито,
Рад будь, що тебе не бито.
Марш, бо кості рознесу!»
Так-то нас судив Бурмило.
Страх мене це розгнівило,
І присягся я хвостом:
Як його впіймаю в руки,
То за всі ті підлі штуки
Відплачу Медведю злом. —
Надоспіла і вечеря:
З пір’ям смажена тетеря
Та куріпок штук із п’ять.
Всі гарненько попоїли,
Де про що поговорили
Та й пішли відпочивать.
А як рано повставали,
То й сніданок добрий мали:
їли сало з часником,
Потім курку, потім гуску,
А скінчили ту закуску
Ще й копченим судаком.
Отоді Микита вбрався
І ласкаво попрощався
З господинею й дітьми:
— Люба жінко, будь здорова.
Час іти мені до Львова,
Тож ключі усі прийми.
Наглядай як слід в коморі,
Бо ті миші красти скорі, —
А про мене не журись.
Нині цар на мене лютий,
Але легко може бути,
Що всміхнеться ще колись.
А ви, діти, не пустуйте,
Поза домом не гарцюйте,
Мамі шкоди не творіть.
Глянь лиш, дядьку, що за звірик
Той Міцунько! Хто повірить,
Що йому ще тільки рік! —
І дітей поцілувавши,
Жінці в вухо пошептавши,
Що там ще сказати мав,
Лис Микита, мов у гості,
В Львів, назустріч царській злості
Із Бабаєм почвалав.

Лис Микита — Пісня четверта

Лис собі в вечірню пору
З діточками коло двору
Розмовляючи гуляв,
Аж тут голос у діброві
Обізвався: «А, здорові!
Ось до вас я причвалав!»
«Ах, Бабай! Чи ти се, стрику?
Ну, мабуть, якусь велику
Новину несеш до нас!
Ти втомився? Ти сумуєш,
Ну, до хати! Заночуєш,
То й балакать буде час».
Всі гарненько привітались,
Про здоров’я розпитались,
Випив вишнячку Бабай.
Сів на приспі, віддихає,-
Лис про царський двір питає:
«Ну, балакай, не зітхай!»
«Гей, синашу, схаменися,-
Так сказав Бабай до Лиса,-
Що за збитки робиш ти?
За що ти з післанців кпишся?
Чи направду ти боїшся
На той царський суд іти?
Я ж гадаю, синку милий,
Що ти зможеш в одній хвили
Ворогам заткати рот.
Адже всі їх глупі мізки
Проти твого стоють тріски!
Отакий то весь народ!»
«Правду кажеш, любий стрику,-
Рік Микита,- і велику
Ти охоту в мні підвів.
Що ж, піду! Най всі побачуть!
Хто сміється, ті заплачуть.
Цар на ласку змінить гнів!
Хоч там цар на мене лютий,
Та він знає, що в мінути
Небезпечні, в чорний день
Всі торочать не до ладу,
Але дати мудру раду
Вміє тільки Лис оден».
І ввійшли оба в світлицю,
Привітав Бабай Лисицю,
Всі засіли край стола.
Лисенята Міцько й Міна
Повлазили на коліна -
Живо гутірка пішла.
«Дуже лютий цар, Бабаю? -
Рік Микита.- Знаю, знаю,
Жаль йому медвежих мук!
Та в нас був старий рахунок,-
Довго ждав я на трафунок,
Щоб дістать його до рук.
Тому літ ще небагато,
Як Бурмила Лев, наш тато,
Губернатором зробив
На підгірські наші бори,
Щоб звірячі справи й спори
Всі по правді він судив.
Оттоді-то Вовк Неситий
Напосівсь мене здушити,
А з Бурмилом змову мав;
І на суд губерніальний
За мій помисл геніальний
Перший раз мене позвав.
Що за помисл? Слухай, друже!
З Вовком раз, голодні дуже,
На поживу вийшли ми.
День. У церкві дзвін десь дзвонить,-
Та нас голод з лісу гонить
Серед лютої зими.
До села йдем осторожно,
Нюхаємо, де би можно
Чим масненьким поснідать,-
Аж тут сала, м’яса запах
Не лиш в носі, а аж в лапах
Закрутив нам — хоч тут сядь!
Тії пахощі нас гарні
До попівської спіжарні,
Мов по нитці, довели.
Стали ми довкола нюхать,
Чи безпечно всюди — слухать,
Аж віконце ми знайшли.
Страх тісне було віконце.
«Лізем, Вовче?» — «Лізем конче! -
Каже Вовк,- Ти перший лізь!
Глянь, чи де нема заліза!
За тобою й я полізу -
(Так Вовк каже) -лізь, не бійсь!»
Я проліз досить вигідно,
Роздивився. «Лізь свобідно!» -
Так до Вовка я сказав.
Він голодний був, тоненький,
Ну, та в отвір той вузенький
Ледве тулуб свій пропхав.
А в спіжарні — боже кріпкий!
Світ затьмився нам до дрібки,
Стільки там добра для нас:
М’яса, сала, вуженини,
Штири пілті солонини
І довжезний ряд ковбас.
Став я думать, міркувати,
Як тут господарювати,-
Та мій Вовк мов оцапів:
Перший полоть хап зубами!
Рве, куса, гризе без тями -
Став, і їв, і, знай, сопів.
«Ну,- гадаю,- їж, небоже!
Та для мене се негоже».
Я беруся до ковбас.
З жердки легко їх здіймаю,
Крізь віконце викидаю,
Поки всіх отак не стряс.
А за ними й сам в віконце
Вискочив та й ну чимскорше
Всі на шию надівать.
Навантажив, як коралі,
Та й до лісу далі, далі,
Скарб у яму щоб сховать.
Скарб у яму заховавши,
Спокійненько поснідавши,
До спіжарні знов біжу.
Прибігаю: Вовк ще голить!
Не доївши, кинув полоть,
З смальцем розпочав діжу.
«Вовче,- шепчу,- час до гаю!
З церкви люди вже вертають,-
Щоб нас тут хто не застав!»
Вовк, почувши се, зжахнувся,
В дірку прожогом метнувся,
Та вже ледве шию впхав!
Бачиш — повний був, мов бочка!
Став у дірці, тілько очка
Витріщив, немов баньки.
Страх відняв у нього мову…
Я ж кричу: «Чого став знову?
Ну, якої бідоньки?»
Вовк не тямить вже, що діє!
Пхаєсь в дірку, аж потіє,
Та дармий його весь труд.
Далі з лютої розпуки
Заламав передні руки:
«Лисе,- каже,- згину тут!»
«Вовче,- кажу,- чи здурів ти,
Чи від смальцю оп’янів ти?
Вилізай, пора нам в гай!» -
«Ой, не можу, мій Лисуню!
Бачиш, пуза не просуну!
Ой Микито, помагай!»
Ну, скажи ти сам, Бабаю:
Що я тут чинити маю,
Як драбузі помогти?
Лишу Вовка — може згинуть.
Ліпше, думаю, не кинуть,
Але до попа піти.
Попросить по добрій воли,
Щоб дав пилки і позволив
Більшу вирізать діру.
Здумавши сю річ штудерну,
Мовлю Вовку: «Жди, я верну!»
І в попівство просто дру.
Піп був власне у покою:
В пообідньому настрою
Люльку, ходячи, курив.
У вікно я заглядаю,
Лапою шкряб-шкряб, благаю,
Щоб вікно він створив.
Піп поглянув, підбігає…
«Лис у вікна заглядає!
Гей, ловіть його! Біжіть!»
Я й незчувся, а за мною
Слуги, служниці юрбою,-
От я духом через пліт.
Крик за мною, як в гамарні…
А я просто до спіжарні
Та й сховався під поміст.
Тут погоня надлітає:
«Де він? Де той Лис? — питає.-
Показав нам тільки хвіст!»
Втім зирнули, а з віконця
Вовк Неситий проти сонця
Визирає! «А, ти тут?
Ой, нещасная головка!
Таж се Вовк! А бийте ж Вовка!
Тут йому зробіть капут!»
Вовк їх там не дожидався,
А в спіжарню заховався,
При саміських дверях став.
От вони як створили,
То Неситий скік в тій хвили -
З сеї шпарки скористав.
Та дістав там з дивовижі
Скілька буків через крижі,
Так що ледве в ліс доліз,
І про справу сю немилу
Заразісінько Бурмилу
Він на мене скаргу вніс.
Хоч сам винен за лакомство,
А на мене віроломство,
Злобу й зраду наклепав.
Ну, а, думаєш, Медвідь
Розібрав усе як слід,
По закону поступав?
Де тобі? Суддя той ласий,
Як дізнався про ковбаси,
Що я з трудом розстарав,
Як ревне на мене туго:
«Зараз все віддай, злодюго!
Будеш ти ковбаси крав?»
«Ти й віддав?» — Бабай питає.
«Що ж було робить, Бабає?
Адже ж хтів відтяти хвіст!
Та щоб всі віддать — а дзуськи!
Штири дав йому тонюські,
А собі лишив ще шість.
От Медвідь так судить справу:
«За побої, за неславу,
Вовче, маєш ковбасу!
Решту я з’їм. Ти ж, Микито,
Рад будь, що тебе не бито!
Марш, бо кості рознесу!»
Так-то нас судив Бурмило!
Гірко се мене вшпилило!
Я присяг на царський хвіст:
«Як його дістану в руки,
То за всі ті подлі штуки
Він тяженько відповість».
Надоспіла і вечеря;
З пір’ям пряжена тетеря -
Всім досить її було.
Як гарненько поживились,
Де про що розговорились
Та й пішли собі в стебло.
А як рано повставали,
То гарненько поснідали:
Їли сало з часником,
Потім гусячу потравку,
Закусили ж сю приправку
Ще копченим судаком.
Отоді Микита вбрався
До дороги й так прощався
З господинею й дітьми:
«Люба жінко, будь здорова!
Час іти мені до Львова,
Тож ключі усі прийми!
Наглядай як слід в коморі,
Бо ті миші красти скорі,-
А про мене не журись!
Хоч тепер на нас цар лютий,
Але легко може бути,
Що всміхнеться ще колись.
А ви, дітки, не пустуйте,
Поза домом не гарцюйте,
Мамі збитків не творіть!
Глянь-но, стрику, що за звірик
Отой Міцько! Хто повірить,
Що йому ще тільки рік!»
І дітей поцілувавши,
Жінці в вухо пошептавши,
Що там ще сказати мав,
Лис Микита, мов у гості,
В Львів, назустріч царській злости
Враз з Бабаєм почвалав.

Дивіться також

Іван Франко — Лис Микита — 1920
Іван Франко — Лис Микита — 1951
Іван Франко — Лис Микита — 1981
Іван Франко — Лис Микита — 1995