Українські народні казки

Лис Микита — Пісня шоста

Слухайте ж, як Лис Микита
Зразу, наче кінь з копита.
Нісенітниці поплів.
Смертю зляканий страшною,
Навіть батька він ганьбою.
Не соромлячись, покрив.
Так він Левові говорить:
— Превелике, люте горе
По заслузі б’є мене.
За гріхи віддам я душу.
Та одно злочинство мушу
Розказати вам страшне.
Літ минуло вже багато,
Як небіжчик Лис, мій тато.
В лісі темному напав
Славний скарб царя Гороха.
Та добра йому нітрохи
Скарб той клятий не додав
Батько мав натуру хитру,
Завжди ніс держав по вітру
І науки різні вчив.
Сам не дуже-то багатий.
Скарбником у тебе стати,
Царю грізний, він хотів.
Та думки його лукаві
Відгадав ти, Царю правий,
Скарбником призначив Рись
І поніс він думу злющу —
Відомстить тобі колись.
В пущі скарб знайшов заклятий,
І почав він міркувати,
Щоб великий бунт піднять,
Щоб царя зіпхнути з трону,
Славну ж царськую корону
Щоб Медведеві віддать.
Спілку він зібрав велику,
Шле з листом Кота Мурлику
До Бурмила, — так і так:
«Лева скинемо ми з трону,
А як ти його корону
Хочеш взять, пришли нам знак»
Ну, на вість таку Бурмило,
Начеб що його вкусило,
Сам прибіг з-поміж дерев.
«Браття, — каже, — всі за мною!
Хоч умрем на полі бою,
Хоч царем не буде Лев!»
Батько мій і Кіт Мурлика,
Вовк, Бурмило і велика
Їх рідня, — усі зійшлись
І без всякого вагання
Розпочать страшне повстання
Проти тебе присяглись.
Із околиць чужоземних
Мали військ вони паєм них
За Горохів скарб набрать.
Все прослухав я до слова
І про ту жахливу змову
Взявся пильно міркувать
Я Бурмила хитру злобу
Добре знав, його особу.
Нерозумну та смішну,
Став рівнять з тобою, пане»
І кажу: «Цей дурень стане
За царя нам? Ну-ну-ну!
Вмів ти скарб найти великий
Та біда, коли владики
Кращого знайти не вмів.
Де Бурмило — пан народу
Там загинула свобода,
Голос правди занімів»,
І неначе голос з неба
Тут промовив: «Треба, треба
Бунт розвіяти страшний.
Мусиш Левові служити
Незрадливо ти, Микито,
Хоч і зрадник — батько твій».
Тут відразу постанова
В голові була готова, —
І пішов я в темний гай,
Скоро батько мій хвостатий
Ті війська пішов наймати
У якийсь далекий край.
Перед тим іще, мій пане,
Місце я знайшов незнане,
Де мій батько скарб сховав.
Цього ж то для мене й досить
Я почав усе виносить
І дочиста скарб забрав.
Невеликий час минає, —
Лис, мій батько, повертав.
Вже готове військо жде
Тільки гроші заплатити,
Генералів призначити, —
Хоч в огонь воно піде.
Тож мій батенько з дороги
Кинувся до місця того
І в одчаї обімлів.
У гаю — пуста комора,
Що була ще повна вчора,
Скарб увесь, мов хто замів.
Що він біга, шкряба, нюха. —
Скарбу ні сліда, ні духа!
Збожеволів мій старий!
З того горя, з того ляку
Він найшов товсту гілляку
Та й повісився на ній.
А Неситий і Бурмило,
Як побачили те діло,
Вмить до двору подались
Дуже вірні поробились
І служить тобі пустились,
Зрадником остався — Лис
От вони — підпори трону,
Я ж, хто врятував корону.
Свого батька погубив, —
Я стою тут під вербою,
Смерть я бачу над собою...
Ну, повісьте! Я скінчив! —
Так-то Лис брехав уміло
Всі присутні остовпіли,
А сам Лев аж затремтів;
— Ось де правду всю розритої
Дякую тобі, Микито!
А... той скарб... ти де подів?
— На горі на Чорногорі,
Де потоки линуть скорі,
Де нема людських осель,
Де лишень орли літають.
Де метелиці гуляють,
Є печера серед скель.
Там лежить той скарб забутий..»
Царю, твій він мусить бути,
Я тобі його зберіг!
Тільки жаль, що я нікого
Не водив до місця того.
Щоб, коли умру я, міг... —
Лев не дав йому скінчити:
— Хто насміє говорити
Ще про смерть мені В ЦЮ МИТЬ?
Царське право є — прощати
Гей, мотузку розв’язати!
Гей, Микиту відпустить!
Більше маєш ти заслуги
Між звірами, ніж хто другий
А провини всі твої —
То одна балаканина,
Я люблю тебе, як сина,
Друга нашої сім’ї.
Тільки слухай: в добру пору
Ти мене на Чорногору
Завтра мусиш повести.
Я один лиш буду знати,
Де Горохів скарб шукати
І яким шляхом іти.
— Царю! — каже Лис журливо —
Річ, на жаль, це неможлива
Я поклявся сам собі
У предсмертную годину,
Що коли тепер не згину
На страшній оцій вербі,
То пішком піду в дорогу —
Помолиться щиро богу
По святих монастирях.
Як вернусь — на Чорногору,
Я з тобою рушу скоро,
Покажу до скарбу шлях. —
Каже Лев: — Це — річ побожна.
Присягу ламать не можна,
Тож іди й здоровий будь.
Далі кличе вірні слуги.
Щоб народу враз і вдруге
Об’явити царський суд:
Всім звірам у царстві цьому
Нині буде хай відомо:
Цар по силі царських прав
Лиса славного Микиту
Зволив цього дня простити
І до ласки знов прийняв.
Хто б смів Лиса попрікнути.
Лапою його торкнути,
З ним нечемно говорить
Чи брехать про нього потай.
Тому цар язик із рота
Вирізати повелить.
Як почув про це Бурмило,
Вовк та Кіт, — сказать несила.
Що за злість їх узяла.
Зараз почали бурчати,
Далі рушили кричати,
Аж діброва загула.
Та було уже запізно,
Лев із трону крикнув грізно:
— Хто там сміє ще бурчать?
Га, то ви, поганці кляті,
Що мене у власній хаті
Присяглись замордувать!
Бач, які святі та божі,
А в душі думки ворожі!
Лис усе нам розказав!
Годі брехні розпускати!
Ми зумієм показати
Справедливість наших прав!
Гей, беріть Бурмила-пана
І закуйте у кайдани!
Вовка шнуром прикрутіть.
А Кота зв’яжіть, і прямо
У тюремну темну яму,
В темну яму посадіть!

Лис Микита — Пісня шоста

Слухайте ж, як Лис Микита
Цупко, наче кінь з копита,
На брехню пустився й лесть!
Щоб лиш на гіллі не згинуть,
Не задумавсь камінь кинуть
І на батька свого честь.
«Царю і весь чесний зборе!
Превелике, люте горе
По заслузі б’є мене!
За злодійство дам я душу,
Та одно злодійство мушу
Розказати вам страшне.
Парканадцять літ вже тому,
Як мій батько — де, в якому
Місці, хто се зна — напав
Славний скарб царя Гороха.
Та добра йому нітроха
Скарб той клятий не придбав.
Батько мій був горда штука.
Фінансовая наука
Був його любимий фах.
Льстив царю, міняв все фарбу,
Щоб лиш стать міністром скарбу,
Він на се острився страх.
Та ти, царю, хитрість скриту
Проглядів, прогнав Микиту,
А міністром став пан Рись.
І пішов мій батько в пущу,
І поніс він думу злющу -
Відомстить тобі колись.
В пущі скарб знайшов заклятий
І почав він міркувати,
Щоб великий бунт піднять,
Щоб царя зіпхнути з трону,
Славну ж царськую корону
Щоб Медведеві віддать.
Спілку він зібрав велику.
З листом шле Кота Мурлику
До Бурмила: «Так і так.
Льва ми хочем скинуть з трону;
А як ти його корону
Хочеш взять, пришли нам знак».
Ну, на вість таку Бурмило,
Начеб що його вжалило,
Схопився і сам прибіг.
«Браття,- каже,- я все з вами!
Або ляжем головами,
Або Льва зав’яжем, в міх!»
Батько мій і Кіт Мурлика,
Вовк, Бурмило і велика
Їх рідня — усі зійшлись
І на бунт, на чорну зраду,
Братобійчу, люту зваду
Всі врочисто сприсяглись.
Із околиць чужоземних
За Горохів скарб наємних
Мали військ навербувать.
Я підслухав всю їх змову,
Про страшну її основу
Став я пильно міркувать.
Я Бурмила хитру злобу
Добре знав, його особу,
Непочесну і смішну,
Став рівнять з тобою, пане,
І кажу: «Сей опуд стане
Нам царем? Ну, батьку, ну!
Знав ти скарб знайти великий,
Та біда, коли владики
Ліпшого знайти не вмів!
Де Бурмило — цар народа,
Там пропала честь, свобода,
Голос правди занімів».
І неначе голос з неба
Звав до мене: «Треба, треба
Зав’язати зраді рот!
Хоч той зрадник — батько твій.
При царю ти вірно стій!
Будь, Микито, патріот!»
Так розміркувавши гладко,
Дожидав я, аж мій батько,
Як була умова, знай,
Там у зрадників тих темних,
На вербунок військ наємних
Рушить у сусідній край.
Вже давніше, в переднівку,
Вислідив я ту криївку,
Де мій батько скарб сховав;
Ну ж тепер безпроволічно
Виносити денно й нічної
Все дочиста я забрав.
Невеликий час минає,
Аж мій батько повертає:
Вже готове військо жде!
Лиш вербунок заплатити,
Генералів назначити -
Хоч в огонь воно піде!
Не вітав рідню, домівку
Батько мій, лиш у криївку
Просто шасть — і обімлів!
Препуста-пуста печера,
Що була ще повна вчера!
Скарб увесь мов хто замів.
Що він біга, шкряба, нюха,-
Скарбу ні сліду, ні духа!
Тут старий ума лишивсь!
Заскомлів, немов на зуби,
Далі, шнур знайшовши грубий,
На гілляці задушивсь.
А Неситий і Бурмило,
Зрозумівши, що постигло
Батька мого, подались:
Страх лояльні поробились
І служить тобі пустились,-
Зрадником остав сам Лис.
Днесь вони — підпори трону!
Я ж, що спас царя й корону,
Батька свого погубив,-
Під гіллякою тут стою
І смерть бачу над собою
Ну, повісьте! Я скінчив».
Так-то Лис в брехні був смілий!
Всі присутні остовпіли,
А сам Лев аж затремтів.
«От воно що тутка скрито!
Дякую тобі, Микито!
А… той скарб… ти де подів?»
«На високій Чорногорі,
Де Черемош води скорі
По камінні вниз жене,
У Говерлі просто серця,
Коло третього реберця
Є леговище скальне.
Там лежить той скарб неткнутий…
Царю, твій він мусить бути,
Я тобі його зберіг!
Жалко тільки, що нікому
Не сказав я стежки ’д ньому,
Щоб по моїй смерті міг…»
Лев не дав йому скінчити.
«Хто тут сміє говорити
Ще про смерть якуюсь днесь?
Царське право є — прощати.
Зараз з нього шнур той зняти!
Ми касуєм весь процес.
Більше маєш ти заслуги
Між звірами, ніж хто другий!
А гріхи ті, що за них
Мав ти висіть, правду рікши,
Всі не варті торби січки
Супроти заслуг цінних.
Тільки слухай: в добру пору
Ти зо мною в Чорногору
Завтра рушиш скоро світ:
Лиш я сам до того льоха,
Де є скарб царя Гороха,
Буду знати тайний хід».
«Царю,- Лис сказав маркітний,-
З радої душі охітний
Я з тобою йти в ту путь.
Та в предсмертную годину
Шлюбував: коли не згину,
За гріхи покуту збуть.
Пішки до святого Рима,
Відтам до Єрусалима
Шлюбувався я піти.
Як поверну, ясний пане,
Скарб відразу весь твій стане,
Найбагатшим будеш ти!»
«Що ж,-Лев мовив,- річ побож
Шлюбував — ламать не можна,-
Тож іди й здоровий будь!»
Далі возних зве на згоду,
Щоб вони всьому народу
Вибубнили царський суд:
«Всім, кому на тім залежить,
Відати про се належить:
Цар по силі своїх прав
З Лиса, званого Микити,
Зволив всю вину здіймити
І до ласки знов приняв.
Хто б смів Лиса попрікнути,
Лапою його діткнути
Чи позаочно хулить
На такого патріота,
Тому цар язик із рота
Вирізати повелить».
Ой, як вчув Медвідь, Мурлика,
Вовк той засуд,- страх велика
Їх досада обняла!
Зараз почали бурчати,
Далі рушили кричати,
З ними їх рідня ціла.
Але вже було запізно!
Лев із трону крикнув грізно:
«Хто там сміє ще бурчать?
Га, то ви, поганці кляті,
Що мене у власній хаті
Сприсяглись замордувать?
Бач, які святі та божі,
А в душі думки ворожі!
Лис вам на заваді став?
Але годі вже мантачить!
Будете тепер ви бачить
Справедливість наших прав.
Гей, беріть Бурмила тута
І закуйте в добрі пута!
Вовка в диби прикрутіть
І Кота зв’яжіть і прямо
Засадіть в тюремну яму,
Де не блима сонця світ!»
Так-то доля грає з нами!
Хто ось-ось був близький ями,
Раптом на вершку став! Ох,
А хто гордо дувсь, пишався,
У кайдани враз попався
І пішов в тюремний льох!

Дивіться також

Іван Франко — Лис Микита — 1920
Іван Франко — Лис Микита — 1951
Іван Франко — Лис Микита — 1981
Іван Франко — Лис Микита — 1995
Лис Микита (1 частина)
Лис Микита (2 частина)
Лис Микита (3 частина)
Лис Микита (4 частина)
Лис Микита (5 частина)