Українські народні казки

Лис Микита — Пісня восьма

Вранці рано, попоївши.
На дорогу плащ надівши.
Лис цареві впав до ніг:
— Я прошу благословити
Шлях мій, царю знаменитий.
Щоб спокійно йти я міг. —
Лев сказав: — То шкода, сину.
Що ідеш ти на чужину.
— Царю, — скрикнув Лис. — мовчіть!
Та ж і в мене серце в’яне.
А проте, ласкавий пане.
Треба йти. — сам бог велить! —
Лев сказав: — Так, так, мій друже!
Радує мене це дуже,
Що такий побожний ти,
Рад би я тобі й від себе
Для дорожньої потреби
Хоч чим-будь допомогти
— Царю мій, — Микита плаче. —
Я, йдучи в життя бродяче,
Навіть торби не придбав.
А в Мед вед я у Бурмила
Дорогої шкури сила, —
Може б він шматочок дав.
— Схоче чи не схоче дати,
Ми накажемо зідрати! —
Лев йому відповіда. —
Ну, а ще чого бажаєш?
— Босий я, а сам ти знаєш:
Без чобіт іти — біда.
В даль таку чимчикувати,
Можна ноги позбивати,
Можна просто скалічіть!
А от Вовк, усяк те знає,
Чобіток дві пари має, —
Чи не схоче поділить?
— Що там, схоче чи не схоче! —
Крикнув Лев, та аж тупоче. —
Гей, підіть-но у тюрму,
Торбу Лисові візьміте,
А з Неситого здеріте
Добрі чоботи йому.
Ви ж, усі мої придворні,
Слуги вірні та моторні,
Волю царську вдовольніть:
Лис нам любий, Лис нам милий,
То його аж до могили
Он до тої проведіть. —
І потюпав Лис тихенько,
Мов Ягняточко, смирненько,
При торбині, із кийком.
А круг нього, як ворони,
Всі князі, усі барони, —
Проводжають всім двором.
Цап — вельможа родовитий.
Заєць — воїн гордовитий,
Розмовляють ніжно з ним
Довго б, може, говорили
Та прийшли вже до могили.
Попрощатись треба їм.
Лис Микита промовляє.
Рукавом сльозу втирає:
— Ах, мій Зайку, притулись.
Я з тобою розстаюся...
Ах, подумати боюся,
Чи побачимся колись!..
Ох, Цапуню, любий друже?
Я тебе люблю так дуже,
Наймиліший серцю ти!
Не відмов же в час печалі
За могилу трохи далі
Вдвох із Зайцем провести, —
Це сказавши, слізьми вмився,
Їм у ноги поклонився:
— Ви лиш, друзі, між звірів
Справедливі та безгрішні.
Лиш траву й листки розкішні
Ви їсте — і я так їв.
Про убивства, про грабунки
В вас немає ані думки,
Вам м’ясних не треба страв.
Я, спасавшися в пустині,
Вас, брати мої невинні,
За зразок собі обрав. —
Так з лукавими словами,
Із солодкими піснями
Лис довів їх до нори.
— Цапе, — каже він, — братино,
Трошки нас тут підожди-но,
Попасись хвилин із три.
Ти ж, Зайчуню, любий свате.
На часок зайди до хати —
Жінка там моя сидить.
Як почує чутку тую,
Що на прощу я мандрую,
Буде плакать, голосить.
Сам ладен я з нею плакать,
Бо не вмію забалакать,
В час розлуки вговорить.
Ти Зайчуню, в цім умілий,
Тож зайди, друзяко милий, —
Звеселить її твій вид. —
Серце в Зайчика добряче:
Мало він і сам не плаче.
— Бідна жінка! — він озвавсь. —
Я люблю її, як маму! —
І в глибоку темну яму
Він з Микитою попхавсь.
Входять — що ж то за картина!
Лиса хитрого дружина
Плаче, сліз потоки ллє.
Як побачила Микиту,
Крикнула: — Це ж татко, діти!
Любий! Серденько моє! —
Ну Микиту цілувати
І до серця пригортати!
— Що ж, кажи, біда пройшла?
Як там суд? Тебе простили?
Так боялась я, мій милий,
Стільки сліз я пролила! —
Каже Лис: — Цареві слава!
Хай цвіте його держава!
Він змінив на ласку гнів,
Він простив мої провини,
І від нинішньої днини
Я — улюбленець царів.
Вороги ж мої запеклі
Стали нині ледве теплі,
Царський гнів їх б’є всіх трьох:
І\іт, Неситий і Бурмило
Мусили закрити рило,
Ще й попали в темний льох.
А оце звіря мерзенне,
Що там скаржилось на мене.
Віддане мені у власть:
Чи живим його лишити,
Чи відразу задушити,
Як він викупу не дасть? —
Ой, почув це Зайчик сірий,
Ізлякався він без міри,
Що потрапив у біду!
— Цапе, — крикнув, — подивись ти,
Лис мене тут хоче з’їсти,
Ой, рятуй, бо пропаду!
— Цить! — гукнув Микита грізно.
Заєць кинувся, та пізно:
Ухопив за горло Лис.
— Ось тобі, вухата злюко!
Буде й іншим це наука,
Щоб Микити стереглись! —
I загриз Микита гостя,
Поламав бідасі кості,
Ще й нассався крові всмак.
Каже: — Дітки! На вечерю
Маєм заячу печеню,
Погуляємо, дак так!
А тепер послухай, люба,
Як мені грозила згуба,
Як царя я ошукав. —
І, в м’якому кріслі сівши,
Довгу люльку закуривши,
Він розказувать почав.
А Лисиця й Лисенята
Посідали коло тата —
То сміються, то тремтять.
— Голово моя ти мила! —
Так Лисиця говорила. —
Ну, та й знав ти, як брехать!
Лиш одно оте негарно,
Що ти нас покинеш марно
І молиться йдеш кудись.
— Жінко, — скрикнув Лис поспішно, —
Н авіть думати це смішно!
Ти послухай, подивись.
Там, де смерть була видима
Вже от-от перед очима,
Всячину молов язик.
А тепер я знову з вами —
Геть церкви з монастирями!
З тої прощі буде — пшик!
В мене ж мозок, не солома!
При тобі лишусь я дома
І нікуди не піду. —
Тут почувся крик знадвору:
— А виходь-но, Зайче, скоро,
Я давно на тебе жду! —
Вибіг Лис: — Пробач ласкаво.
Кінчимо усе ми жваво
За хвилинок, може, п’ять.
Зайко з жінкою моєю
Та з маленькою сім’єю
Там любенько гомонять.
— Кажеш, гомонять любенько?
А чого ж то жалібненько
Він кричав? — питає Цап.
— А! То, бачиш, як Лисиця
Вчула слово — розлучиться.
То зомліла зразу — хляп!
Заєць мій — здоров хай буде! —
Їй води линув на груди.
Та на поміч загукав:
«Ой-ой-ой, рятуй, братино,
Тітка вмре через хвилину!..»
Ну, та й сам урятував.
— Ну, як так, то слава богу.
Я ж подумав був, що з нього
Хтось там шкуру вже дере.
— Як тобі не сором, Цапе?
Заєць лиш помиє лапи
Та дарунків набере.
Цапе, друже бородатий!
Щось я хочу попрохати.
Бачиш, цар мені сказав,
Щоб, як буду йти із дому,
Я про річ, лиш нам відому,
Лист до нього написав.
Поки Заєць із моїми
З дітьми бавився дрібними,
Написав я два листи.
Може, візьмешся, мій брате,
Мій товаришу рогатий,
До царя їх занести? —
Каже Цап: — Гаразд, візьмуся,
Та згубити їх боюся
Чи порушити печать.
— А, як так, то за хвилину
Я вкладу їх у торбину,
Зможеш сміливо узять. —
Радий з вигадки цієї,
До нори побіг своєї,
Сміючися злобно Лис.
Зайця голову криваву
Зав’язав у торбу жваво,
Швидко Цапові приніс.
— Ось листи у певній справі,
Що важлива всій державі,
У торбині цій лежать.
Ти неси їх, та дбайливо,
Бо зламається печать!
А про Зайця не журися,
Він там так заговорився,
Що казав перепросить.
Тож іди собі в дорогу,
А вже Заєць бистроногий
Дожене тебе за мить.
І ще знаєш що, мій друже:
Лев, наш батько, любить дуже
Слів дотепних гарний лад.
Ці листи — я не хвалюся —
До смаку йому прийдуться:
В них дотепний кожен склад.
Вже ж я де лиш міг, небоже,
І про тебе слово гоже.
Там уміло закидав.
І я певен: цар, наш тато,
Дасть тобі тепер багато,
Як нікому не давав.
Будеш в золоті ходити,
Смачно їсти, добре пити,
Мать пошану від усіх.
Тільки будь розумний, Цапе,
Не давайсь нікому в лапи
Та пильнуй листів оцих. —
Як почув це бородатий —
Ну з веселощів стрибати,
Замемекав, заревів:
— Ой, Микито, любий брате,
От тепер я буду знати,
Хто мені добра хотів!
Друже мій! Це шлях до раю!
Вже не рік, не два я знаю,
Що писать ти маєш хист!
Тільки здумать — серце б’ється,
Як то цар наш засміється,
Задере з утіхи хвіст!
Це-то діло, справжнє діло!
От де виступлю я сміло
У придворній тій юрбі!
Ну, прощай же, мій Микито!
Поки в світі буду жити —
Вдячний буду я тобі.
— Прощавай, — сказав Микита,
А собі шепнув сердито,
Як пішов од нього гість:
«Лиш подумать — це дурнило
Пан! Вельможа! Має силу!
Аж бере за серце злість!
Що за лад! Яка держава!
Дурням в ній і честь і слава,
Бідні — жертви хижих лап.
Ну, а хто був членом суду,
Що судив мене на згубу?
Чи ж не цей безглуздий Цап?
Але я таки помстився,
З бородатим розплатився
За діла його й слова.
Штука вийшла дуже ловка,
Скрізь піде така примовка:
От Цапина голова!»
А бідаха Цап поспішно
В царський двір прибіг і втішно
Перед троном царським став:
— Лис Микита із дороги
Клониться цареві в ноги
І оцей пакет прислав.
Два листи в ньому. Чудова
В тих листах і думка й мова!
Це й не диво. Адже ж я
Не одну йому дав раду
Щодо ладу, щодо складу,
То й заслуга тут моя... —
Торбу цар до рук приймає,
Розв’язав та й заглядає,
Що таке там пише Лис...
— Що це? Лист якийсь вухатий!
Цапе, йолопе проклятий!
Ти кривавий лист приніс! —
Зайця голову підняв він
І страшенно закричав він,
Що аж Цап на землю впав:
— Так-то Лис глузує з мене!
На такий-то лист мерзенний
Цап йому пораду дав!
Га! Хай буду я пропащий, —
Не повірю вже нізащо
Клятій Лисовій брехні!
Гей, біжіть в тюрму щосили,
Вовка, і Кота, й Бурмила
Зараз випустіть мені.
О, брехачу! Через тебе
Мук без жодної потреби
Слугам я завдав моїм!
Та за те дістануть плату:
Цапа й всю рідню рогату
Віддаю на шкури їм.
А поганий той Лисюра,
Що так вибрехавсь від шнура,
Залишається без прав.
Хто лиш де його впіймає,
Без суда хай убиває,
Я б спасибі ще сказав! —
Так-то Заєць наш загинув,
Цап рогатий світ покинув,
Винуваті без вини.
Зла хоч, правда, не робили,
А проте й не залишили
Згадки доброї вони,
Особливо Цап, бідака.
Ну, скажіть, яка подяка
Випала за те йому,
Що до сильних він мостився,
Перед сильними стелився,
Мав царицю за куму?
Всякі мав він нагороди,
Срібло, золото, вигоди,
Членом суду засідав, —
А однак через Микиту
Не побачить більше світу,
Всім на глум і сміх пропав.
І донині цю пригоду
Хто із нашого народу
Добрим словом пригада?
По-дурному хтось загине, —
Кажуть люди: за цапине
Покоління пропада.
А хто дметься й бенкетує,
Честю, совістю торгує,
Любить тільки бариші,
Вміє солодко балакать, —
Всі по нім так будуть плакать,
Як по Цаповій душі.

Лис Микита — Пісня восьма

Вранці-рано по сніданні
В подорожньому убранні
Лис царю вклонивсь до ніг.
«Царю, будь мій рідний тато,
Поблагослови в се свято,
Щоб на прощу йти я міг!»
Лев сказав: «То шкода, сину,
Що так швидко йдеш в чужину!»-
«Царю,- скрикнув Лис,- ох, цить!
Серце в мене краєсь тоже!
Та що вдіємо! Що боже,
Богу треба заплатить!»
Лев сказав: «Так, так, мій друже!
Радує мене се дуже,
Що такий побожний ти,
Рад би я тобі й від себе
Для мандрівної потреби
Хоч чим-будь допомогти».
«Ца… рю,- хлипав Лис крізь плач,-
Дуже ласкав ти… Ось бач:
Я і торби в путь не маю!
А в Медведя у Бурмила
Доброго кожуха сила,-
Він шматок віддасть, я знаю…»
«Схоче чи не схоче дати,
Ми накажемо зідрати! -
Мовив Лев.- Ну, ще чого?» -
«Дуже ласкав ти, мій царю!
Чобіток би ще хоч пару.
Бач, я босий! Як його
Тільки світ чимчикувати,
Ноги шпигать та збивати!
Скалічію де-небудь!
А он має Вовк дві парі,
То одну чей схоче в дарі
Відступить мені в ту путь».
«Що там схоче чи не схоче! -
Крикнув Лев та аж тупоче.-
Гей, там! У тюрму підіть,
Із Бурмила торбу здріте,
А з Неситого здійміте
Пару Лисові чобіт!
Ви ж, моя дружино славна,
Щоб усім зробилась явна
Ласка наша для Микити,
Проведіть його з гонором
До могили там, під бором!
Я ж іще піду спочити».
І потюпав Лис мій гладко.
Смирний, тихий, як ягнятко,
При торбині, з костуром…
А круг нього, мов ворони,
Всі бояри та барони
Проводжають всім двором!
Цап — секретар гоноровий,
Зайць — гвардиста народовий,
Поруч Лиса дружно йдуть.
Хоч і як розмова мила,
Та вже ось тога могила,
Попрощаться треба тут!
Лис Микита промовляє,
Сльози рукавом втирає:
«Ах, Яцуню, притулись!..
Я… з тобою розстаюся!
Ах, подумати боюся,
Жаль пройма мене наскрізь!
Ох, Базильку, любий друже!
Я тебе люблю так дуже,
Що без тебе й жить не рад.
Не відмов же просьбі моїй,
Ще шматок дороги тої
Проведи мене як брат!»
Се сказавши, просльозився,
Їм у ноги поклонився.
«Ви оба з-між всіх звірів
Справедливі й непорочні,
Лиш траву й листочки сочні
Все їсте — і я так їв!
Про убійства, про рабунки
В вас немає ані думки,
Вам м’ясних не хочесь страв.
Вас-то, щирі, праві душі,
Я, пустинником ще бувши,
За взірець собі обрав».
Так-то лестними словами
Лис їх знадив, аж до ями
Лисової підійшли.
«Слухай,- каже Лис,- Базильку,
Ти зажди на нас тут хвильку,
Ось траву собі щипли!
Ти ж, Яцуню, любий свату,
Потрудись зо мною в хату!
Знаєш, жінка там моя
Як почує чутку тую,
Що на прощу я мандрую,
То-то буде плач!.. А я
Страх не рад з жінками плакать
І не вмію забалакать.
Ти потішить їх гаразд!
Мій Яцуню, ти в тім справний!
Тож ходи, мій друже давний,
Вид твій духу її додасть!»
Серце в Заяця добряче:
Вчув се й мало сам не плаче.
«Бідна жінка! — він озвавсь.-
Я її, як рідну маму,
Рад любить!» І в лисю яму
Він з Микитою попхавсь.
Входять — боже! Серед ями
Микитиха з діточками
Плаче, сліз потоки ллє!
Як побачила Микиту,
Схопилась… «Микито! Ти тут!
Діти! Батько ваш жиє!»
Ну Микиту цілувати
І до серця пригортати!
«Любий! Що ж? Біда пройшла?
Говори-бо швидше, швидше!
Я гадала, що ти згиб вже…
Ох, що сліз я пролила!»
«Радуймось! — сказав Микита.-
Цар наш — славою покрита
Будь його держава вся! -
Дарував мені провини,
І від нинішньої днини
В ласці царській тішусь я.
Вороги ж мої запеклі
Десь там нині ледве теплі:
Царський гнів їх б’є всіх трьох:
Кіт, Неситий і Бурмило
Мусили стулити рило,
Ще й попали в темний льох.
А отсей фальшивий паяц,
Що свідчив на мене, Заяць,
Відданий мені у власть:
Чи живим його лишити,
Чи відразу задушити,
Скоро викупу не дасть!»
Як почув се Яць сарако,
Стало так йому ніяко,
Мовби хорт за ним туй-туй.
«Базю! — крикнув.- Чесний отче,
Лис мене тут з’їсти хоче!
Базю, Базю, ох, рятуй!»
«Зараз тихо будь, драбуго!» -
Крикнув Лис і вхопив туго
Зайця й горло перегриз.
«Ось тобі від мене штука!
І всім злюкам то наука,
Щоб Микити стереглись!»
А відтак, поссавши крови,
Лис Микита втішно мовив:
«Та й смачний же, бестіон.
Діти, нині на вечерю
Маєм з Заяця печеню!
Славний буде потім сон!
А тепер послухай, люба,
Як мені грозила згуба
І як вибрехався я!»
І, розсівшися вигідно,
Розповів усе довідно
З початку аж до кінця.
А Лисиця й Лисенята
Посідали коло тата -
То сміються, то тремтять.
«Голово моя ти мила! -
Так Лисиця говорила.-
Ну, та й знав ти, як їх взять!
Лиш одно тото негарно,
Що ти нас покинеш марно
І на прошу йдеш кудись».
«Жінко,- скрикнув Лис поспішно,-
Ти гадаєш, що я дійсно
Зараз дурень став якийсь?
Там, де смерть перед очима,
То плелось, що тільки слина
Приносила на язик.
Чи я паломник, абощо?
Що там Лев мені і проща?
Я тепер сміюся з них!
Най їсть сіль, в кого оскома!
Я ж лишусь з тобою дома,
А про прощу ні ду-ду!»
Втім почувся крик знадвору:
«Яцю, де ти? Кільку пору
Я вже тут на тебе жду!»
Вибіг Лис. «Базильку, друже,
Ти не гнівайся так дуже!
Нічим нам тебе занять.
Яць там з жінкою моєю,
І з маленькою сім’єю
Преприязно гомонять».
«Кажеш: гомонять приязно?
Але ж бо я чув виразно
Яців крик: «Рятуй!» — ряс Цап.
«Правда,- Лис рік,- як Лисиця
Вчула, що нам тре проститься,
Вмліла і на землю хляп!
Тут-то Яць — здоров най буде! -
Жбухнув їй води на груди
Та й почав рятунку звать:
«Ой-ой-ой, рятуй, Базильку,
Моя тітка вмре за хвильку!»
Та тепер вже благодать».
«Ну, то дякувати богу!
Я гадав, що Яця мого
Там зо шкіри хто дере».-
«Базю, чи ж тобі не стидно?
Яць прийде, лиш що не видно,
Ще й дарунків набере.
Базю, бородатий ребе,
В мене просьба є до тебе!
Бачиш, цар мені казав,
Щоб, заким ще рушу з дому,
Про одну річ, нам відому,
Лист йому я написав.
Отже, поки Яць там бавивсь
З жінкою й дітьми, я справивсь:
Два грубезнії листи
Написав. Тебе, мій друже,
Я просити хочу дуже
До царя їх занести».
«Добре,- Цап сказав,- гляди лиш,
Щоб де в мене не згубились,
Не зламалась би печать!» -
«Правда є! Зажди хвилину,
Я в медвежую торбину
Зав’яжу їх, можеш брать!»
І побіг до хати живо,
А в душі смієсь злостиво:
«Будеш мав лист! Жди лише!»
Зайця голову кроваву
В торбу щасть, шнурками жваво
Позав’язував, несе.
«Ось, Базуню мій любезний,
Тут в тій торбі лист грубезний
І два меншії лежать.
Ти неси їх осторожно,
А розв’язувать не можно,
Бо зламається печать.
А про Зайця не журися!
Він там так заговорився,
Що казав перепросить!
Йди наперед шмат дороги,
А вже Заяць бистроногий
Дожене тебе за мить.
І ще знаєш що, мій друже?
Лев, наш батько, любить дуже
Дотеп, гарний, гладкий стиль.
Сі листи — я не хвалюся -
До смаку йому прийдуться,
В них майстерства мого шпиль!
Вже ж я, де лиш міг, небоже,
І про тебе слово гоже
Вкинути не занедбав.
І я певний, що цар-тато
Ласки й честі ще багато
Більше дасть тобі, чим дав.
Тільки будь ти все притомний,
Не чинися надто скромний!
Смілість виграє в війні.
Мов цареві: «На листи ті,
Я дораджував Микиті,
Їх завдячив він мені».
Як почув се Цап Базилий,
Задрижали в нім всі жили,
Аж підскочив з радощів!
Ну Микиту цілувати!..
«От тепер я буду знати,
Хто мені добра хотів!
Друже, брате! Я мов в раю!
О, твій дотеп добре знаю!
Лев задре з утіхи хвіст!
Не минуть мене гонори,
А і край весь заговорить:
«Бачте, Цап який стиліст».
Тут я виступлю вже сміло,
Бо, як справді малось діло,
Се ніхто не буде знать.
Ну, прощай же! Дасть бог, може,
Я й тобі віддячусь тоже,
То не будеш жалувать!»
«Прощавай!» — сказав Микита.
А як Цап пішов, то скрита
Вилилась словами злість:
«Отсей дурень квадратовий
Є секретар гоноровий!
Ух, аж б’є на мене млість!
Що за ряд! Яка держава!
Дурням в ній гонори й слава,
Бідний, слабший хижих лап
Не уйде! А членом суду,
Що мене судив на згубу,
Чи ж не був сей глупий Цап?
Але я помстивсь на тобі!
Будеш жив чи ляжеш в гробі,-
Вже не змиється сей хляп,
Що прилип на твоїй пиці;
Стане притчею в язиці
Слово те: дурний, як Цап!»
За той час Базьо поспішно
В царський двір прибіг і втішно
Перед троном гордо став:
«Лис Микита із дороги
Клониться цареві в ноги
І отсей пакет прислав.
Три листи є в нім грубезні;
Стиль, язик, думки — чудесні!
Се й не диво. Адже ж я
Не одну йому дав раду
Щодо стилю, щодо складу,-
То й заслуга тут моя!»
Цар до рук пакет приймає,
Шнур за шнуром відпинає,
Глип у торбу — аж з’умівсь.
«Що се! Лист якийсь ухатий!
Базю, Цапе ти проклятий,
Ти кровавий лист приніс!»
Зайця голову нещасну
Вгору виняв, рикнув страшно,
Що аж Цап на землю впав:
«Так-то Лис сміється з мене!
На таке письмо мерзенне
Цап йому ще раду дав!
Га, кленусь на царську гирю,
Що вже більше не повірю
Клятим Лисовим брехням!
Гей, біжіть в тюрму щосила,
Вовка, і Кота, й Бурмила
Увільніть з тяжких кайдан!
О безсовісний брехачу!
Через тебе то я, бачу,
Дурно мучив вірних слуг!
Та за те даю їм плату:
Цапа й всю рідню патлату,
Щоб із неї дерли смух!
А поганий той Лисюра,
Що так вибрехавсь від шнура,
Він є винятий з-під прав:
Хто де здибле сю облуду,
Може вбить його без суду
І не буде кари мав».
Так-то Яць і Цап Базилий
Головами наложили,
Винуваті без вини;
А хоч жертви злоби й сили,
Та проте не полишили
Й згадки доброї вони.
Особливо Цап сарака!
Ну, скажіть, яка подяка
Випала за те йому,
Що до сильних він лестився,
В царський двір він примостився,
Мав царицю за куму?
Що дворак був, ордеровий
І секретар гоноровий,
В трибуналі засідав?
А проте на кпини, з жарту
Через Лисову ту карту
Душу цап’ячу віддав.
І донині сю пригоду
Хто з хрещеного народу
Добрим словом ізгада?
Як хто злий з марниці згине,
Чи ж не кажуть: за цапине
Покоління пропада?
А хто дметься, і балює,
І леститься, й спекулює
На нечесні бариші,
Всім любенько рад балакать,-
Чи ж по нім не будуть плакать,
Як по Цаповій душі?

Дивіться також

Іван Франко — Лис Микита — 1920
Іван Франко — Лис Микита — 1951
Іван Франко — Лис Микита — 1981
Іван Франко — Лис Микита — 1995