Анекдот у засобах масової комунікації
Передусім сформулюємо свою точку зору на побутування анекдоту в різних типах комунікації. Зауважимо, що в наступній частині роботи ми розглянемо форми та умови побутування усного анекдоту в процесі безпосереднього мовлення. Проте усний анекдот функціонує і в умовах неспонтанного спілкування, видозмінюючи свої форми та функції. Так, усний анекдот часто з‘являється за умов т. зв. офіційної комунікації ( усної (публічні виступи, проповідь, доповідь) та писемної (преса, «Інтернет») тощо.
За умов офіційної усної комунікації, так само, як і в процесі спонтанного спілкування, мовець виголошує текст із певною інформативно-естетичною метою. Різниця полягає тільки в тому, що при спонтанному відтворенні оповідач орієнтується на аудиторію і, як правило, саме вона провокує чи замовляє анекдот із певним типом конфлікту та способом його вирішення; при штучному типі мовлення автор цілеспрямовано підбирає текст, обмірковуючи його місце в структурі доповіді чи проповіді, його мета — змусити аудиторію усвідомити сутність реальної проблеми та з нової точки зору, декларованої анекдотом, окреслити перспективи її вирішення. За цих умов формально-поетичні ознаки анекдоту більш стабільні і наближаються до засвідчених у літературному анекдоті. Іншими словами, імітація усної комунікації зумовлює неприродні поетично довершені зразки жанру. Очевидно, що останні при наступному відтворенні побутують у формах як побутової (спонтанної), так і офіційної (соціально зумовленої) комунікації.
Детальніше розглянемо функції фольклорного анекдоту як риторичної фігури в умовах штучного типу мовлення. Насамперед слід зазначити, що офіційна комунікація (релігійна проповідь та різні типи доповідей (політична та наукова; доповідь-звіт, доповідь при обговоренні певного питання, доповідь-планування і т. п.) завжди має соціально-політичне забарвлення. Як форма соціального спілкування вона послуговується фольклорним анекдотом як специфічною ідеологічною «зброєю», спрямованою на певну корекцію суспільно-політичних процесів. За цих умов анекдот є авторитетним та історично апробованим засобом переконання.
Політик чи проповідник використовує не будь-який текст, що раптово «приходить у голову». Спеціально підібраний, адаптований для певної аудиторії анекдот повинен виконати певне завдання — заставити задуматися над тим, про що розповідалося мовою абстракцій (почасти незрозумілою церковнослов‘янською чи мовою «сухих» фактів). Анекдот не просто доповнює текст, в який його свідомо «посадили», він не тільки прямо чи асоціативно з ним перекликається; він, інформуючи, розважає, дає хвилину естетичної насолоди та перепочинку для розуму, напруженого осягненням соціально значимих ідей.
Із кафедри, із вівтаря, зі сцени, із радіо, із телевізора звучать «офіційні» анекдоти, які «пройшли цензуру» (і оповідача, і редактора). Власне, очевидно, можна говорити й про суспільну цензуру, оскільки цінності аудиторії є найголовнішим критерієм допуску анекдотів у церкву, на політичну сцену чи в ефір.
Додамо, що офіційний тип комунікації передбачає побутування анекдоту-«самітника»; здебільшого використовується один текст «до слова». При цьому на початку оповіді анекдот є засобом інтригування: публіка очікує логічного продовження розвитку дії самої оповіді. Анекдот у кінці оповіді вживається найчастіше, тут він є аргументом щодо актуальності, виявлених автором проблем, чи прикладом поведінки, яку треба наслідувати або, навпаки, уникати. У середині оповіді анекдот з‘являється зрідка, тоді він є засобом членування: він є або аргументом попередньої думки, або постановкою питання наступної тощо.
І на кінець розгляду «академічних» форм усного анекдоту, звернемо увагу, що вони, як правило, не розігруються; священнику чи політику не личить сильно модулювати голосовими зв‘язками, адже, як відомо, авторитетна особа повинна спокійно переконувати, а не «корчити дурня».
Розважальні функції фольклорного анекдоту в процесі офіційної комунікації експлуатуються найбільшою мірою телебаченням. Оповідачі ток-шоу за типом «Доживемо до понеділка» («ТV-Табачук», «Гравіс»), — як правило, професійні актори. Вони, звичайно, готуються до програми, підбираючи анекдоти побутового (інколи сороміцького) характеру. Вони удавано спонтанно циклізують тексти. Їхня розмова є зрежисованою, а тому штучною. Оскільки орієнтація на аудиторію певного віку передбачена форматом програми, то й рейтинги таких програм достатньо високі. Так, їх із задоволенням дивляться глядачі середнього та старшого віку, які «виросли» на радянському анекдоті. За таких умов репертуар телевізійного анекдоту також, звичайно, цензурований, проте набагато різноманітніший, ніж у випадку виключно риторичного спрямування. Додамо, що програми такого формату, на нашу думку, проіснують ще декілька років, тому що їхня популярність поступово падає.
Фольклорний анекдот часто знаходить собі місце і на шпальтах газет, і на сторінках журналів. Очевидно, що більша кількість головних редакторів щотижневої та щомісячної преси прагне підняти рейтинг своєї друкованої продукції за допомогою розважальних сторінок. І тут анекдот знаходить собі місце. Фольклорні анекдоти, пристосовані до «газетних» потреб, зберігають свої змістові риси, проте втрачають «усну привабливість». За цих умов мова може йти тільки про фольклорне походження анекдотів, адже надіслані в редакцію читачами тексти є «причесаними» самозаписами, які в свою чергу редагуються, відповідно до потреб видань, і хаотично циклізуються.
Анекдот постійно шукає можливості актуалізуватися. Тому в сучасних умовах він знайшов «Інтернет» — новий вулик, у якому можна роїтися. На сайтах «anekdot.ru», «histori.ru» тексти постійно поєднуються та відштовхуються, утворюючи ефект довільності при внутрішній структурованості. Так, кожен сюжет живе самостійно у визначеній йому рубриці, але його поява зумовлена певною причиною, певним ставленням до нього автора сайту і його відвідувачів, які певним чином відібрали матеріал, систематизували його, тобто створили єдину естетично організовану, але штучну розповідь. До того ж анекдот у цьому випадку є носієм концепції, якщо навіть не авторської, то, безумовно, певної концепції суспільства.
Зазначимо, що анекдоти в «Інтернеті» — це все-таки штучні тексти, як правило, позбавлені індивідуальних характеристик їхніх «сайтових оповідачів». Орієнтація на офіційний тип спілкування, навіть за відсутності цензури, — це тенденція, яка несвідомо (чи свідомо) перенесена авторами сайтів із ділового спілкування. В свою чергу, це накладає відбиток і на рубрикацію, і на формальне наповнення сайтів, і на мову, якою вони створюються 264. Тим-то на сайтах, створених в Україні протягом останніх років, мало україномовних анекдотів. Така ситуація зумовлена не тільки тим, що «Інтернет» в Україні встає на ноги, і технічна еліта російськомовна. Причини криються і в іншому. Політичний анекдот, популярний у СССР, — це російськомовний анекдот. Територією України він мандрував у російській шкарлупі. Навіть у найвіддаленіших кутках його розповідали і розповідають російською, тому такий він, звісно, і в «Інтернеті». Існують спроби перекладати такі анекдоти українською. Зрештою, не тільки з російської. Це засвідчують і збірники, і сайти. І це — ще один шлях поповнення національного репертуару.
На завершення додамо, що культурно-історична функція анекдоту сьогодні переосмислюється. І особливо це виявляється в інтернетівських збірниках анекдотів фольклорного походження.