Анекдот і народна сміхова культура
Сучасний сміховий світ найяскравіше виявляється в анекдоті. Відносна простота змісту і форми та всеосяжність тематики роблять анекдот найпопулярнішим фольклорним жанром, для якого втілення ідеї смішного та «провокація» сміхового афекту — необхідні, проте не взаємозумовлені ознаки побутування. Осмислення смішного в поетиці анекдоту і сміху, що виникає в результаті побутування жанру, неможливе поза усвідомленням процесів, пов‘язаних із еволюцією народної сміхової культури.
Говорячи про еволюцію фольклорного анекдоту як жанру, ми зосередимо нашу увагу на двох аспектах: розкритті його сутності як особливої форми художньої свідомості та його специфіці порівняно з архаїчними та сучасними фольклорними видами та жанрами. Зазначимо, що сама постановка цих питань є результатом складного розвитку науки про фольклор.
Відсутність спеціальних праць про анекдот як певний тип фольклорної свідомості зовсім не означає, що наука позбавлена суджень з цього питання. Якраз навпаки, естетична природа анекдоту має силу-силенну трактувань. Наше завдання — осмислення існуючих поглядів на становлення реалістичного типу зображення в фольклорі, пояснення внутрішнього зв‘язку між анекдотом та обрядом, міфом, казкою, народним оповіданням і т. ін. Це дасть змогу довести, що розділити «художній» та «нехудожній» зміст анекдоту неможливо, що смішне в анекдоті виливається в специфічну мистецьку форму, яка склалася історично. У цьому зв‘язку стає очевидним факт, що вивчення світоглядних установок жанру та визначення його специфіки повинно здійснюватися з ширших позицій, ніж це робилося досьогодні.
* * *
Анекдот виник у сфері народної творчості. Тому-то вивчення ґенези і специфічної естетики жанру не можна осягнути поза етапами становлення та розвитку архаїчних явищ фольклору. Ґрунтовне розуміння сутності сміху в анекдоті передбачає дослідження складного історичного шляху сміхової традиції. Проблема реконструкції світогляду попередніх епох складна й багатовимірна, її вирішення не є нашим завданням. Проте ми свідомі того, що поза схематичним окресленням історичної динаміки сміхових форм, не можна зрозуміти природу анекдоту. Тільки об’єднання різноманітних фактів у систему, де проявляються їхні загальні риси, виявлення герменевтичного поля традицій сміху в різних культурних умовах, розмежування смішного і соціального 66 допоможе прослідкувати етапи становлення сміхової традиції.
Аналіз витоків сучасної сміхової культури є перспективним напрямком дослідження етнології, семіотики та історії культури. Природно, що виокремлення проблем, пов‘язаних із різними етапами становлення видовищної сміхової культури, вже не раз піднімалося. Наша мета — тільки означити засвідчені анекдотом світоглядні установки, які сформувалися в царині народної сміхової культури.
* * *
З‘ясуємо сутність понять і термінів, якими ми послугуватимемося, а саме сміхова культура і сміховий світ. Сьогодні ці терміни часто вживаються як синонімічні.
М. Бахтін, який досліджував творчість Рабле в її зв’язках із народною традицією, вперше ввів до наукового обігу термін сміхова культура. Монографія вченого «Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья» значною мірою сприяла розумінню сміхових форм як закономірних і своєрідних явищ. Методологічне значення для вивчення сміхової культури мають висновки М. Бахтіна про універсальний характер народного сміху, зумовленість його форм. Досліджуючи карнавальний сміх середньовіччя як історично визначену форму сміхової культури, вчений звертає увагу на специфічну природу народного сміху, викривлені уявлення про яку були сформовані естетиками нового часу.
Вчений визначає карнавальний сміх як святковий, а тому всенародний («сміються всі, це — сміх «на загалі») 67. Прикметною рисою народно-святкового сміху середньовіччя є спрямованість не лише на предмет осміювання, а й на тих, хто сміється. Вчений доводить, що найбільша відмінність між середньовічним сміхом і чисто сатиричним сміхом нового часу полягає в тому, що перший — амбівалентний — «виражає точку зору цілого світу, що постає, куди входить і той, хто сміється», а другий — заперечуючий — протиставляє явище, яке висміюється, тому, хто висміює: «цим руйнується цілісність сміхового аспекту світу, смішне (негативне) стає частковим явищем» 68. Таким чином, сміхова культура — це термін, що в первісному значенні вживається для кваліфікації середньовічної європейської культури.
Поряд із терміном сміхова культура вживається й інший — сміховий світ, близький, проте не тотожний за семантикою.
Аналізуючи сміховий світ культури Давньої Русі, Д. Лихачов, О. Панченко та Н. Понирко близькі до концепції М. Бахтіна при визначенні природи сміху як явища культури. У сміховому світі, за визначенням дослідників, наявні «руйнівні й творчі витоки сміху одночасно» 69. Фантастичний «антисвіт», який творить сміх, «несе в собі певний світогляд, ставлення до навколишньої дійсності», які «залежать від світу справжнього, від його розуміння і від його інтерпретації» 70. «Світогляд сміху» і його витвір — сміховий світ — це тільки «тіньовий світогляд» і «тіньовий світ» 71. «Антисвіт видно тільки у відображеному світлі, і він вимушений змінюватись (правда, повільно — з причини властивої сміхові інертності) слідом за змінами самої дійсності» 72.
Сміховий світ — це термін, що використовується для номінації давньоруської моделі омріяного світу, породженої соціальним незадоволенням і психологічною необхідністю примирення зі злом. Середньовічна Європа сміялася, коли радів увесь світ, а Московська Русь за часів Івана Грозного сміялась над світом, в якому панували приниження й бідність.
«Якщо «бахтінська» людина, яка сміялася, була поза середньовічними цінностями — не рятувалася й не гинула, а жила, — то блазень, що регочеться (давньоруський — І. К.), — всередині середньовічного світу... Перейшовши до стану сатани, він перемістився в ієрархії, а не заперечив факт її існування» 73.
З’ява та становлення різних моделей сміхового світу, на наш погляд, зумовлені відмінними способами світоосмислення, які сформувалися під дією різних культурно-історичних та релігійних факторів. До цього додаємо: А. Гуревич твердить, що для середновіччя характерна єдина модель сміхового світу, побудованого за принципом гротеску, який «аж ніяк не рівнозначний комізму й міг бути зовсім не пов’язаним зі смішним, — навпаки, — іноді він був нескінченно від нього далеким» 74.
Українська сміхова культура — маловивчений феномен. Питання про динаміку сміхових видів і жанрів у царині української традиції та їхні функції на різних етапах розвитку належним чином ще не ставилися. Проте проблеми, що стосуються розвитку сміхових форм, так чи інакше досліджувалися вченими, які розглядали культуру інших народів на різних етапах культурно-історичного розвитку 75. Задля того, щоби з’ясувати художню природу сміхових форм, необхідно пояснити умови, завдяки яким активно побутують у традиції «низькі» сміхові види та жанри, що нерідко усуваються зі сфери аналізу через їхню «неестетичність». У зв’язку з цим наголошуємо на важливості аналізу народних сміхових форм у всьому їхньому розмаїтті. Негативна оцінка ряду сміхових явищ окремими естетичними теоріями та їхнє неадекватне трактування спонукає до нових розвідок у сфері сміхових явищ традиційної культури, які допомагають вірно зрозуміти їхню естетичну природу.
М. Яценко вперше розглянув окремі аспекти української сміхової культури та її вплив на світогляд І. Котляревського 76. Дослідник висловив оригінальні міркування щодо ґенези та етапів формування української сміхової культури: «Народна сміхова культура могла виникнути і розвинутись тільки в умовах первісної спільності і стабільності суспільного життя... приймаючи в себе нові життєві теми, (вона — І. К.) продовжувала ще довгий час бути для народних мас не тільки засобом пізнання дійсності, не тільки давати йому естетичну насолоду, а й виконувати важливу політичну функцію у боротьбі проти різних форм феодального і релігійного гноблення... У часи Котляревського народна сміхова культура уже вступила на шлях інтенсивного розкладу. І хоч протягом ще усього XIX ст. вона заявляє про себе у народних звичаях і обрядах, однак перестає бути формою цілісного світосприймання» 77.
Вчений цілком слушно підкреслює, що певна система — породження певних обставин — розкладається, але ж на зміну їй у нових умовах приходить інша, зі своїми внутрішніми зв’язками, зумовлена іншими історичними обставинами. Дослідження цих процесів видається вкрай важливим.
Апогею сучасні сміхові явища досягають за умови розпаду усталеного способу життя. Їхні спалахи помітні здебільше в періоди «офіційної табуїзації». 70-і рр. XX ст. характеризуються активним побутуванням сміхових явищ: на противагу «обожненню» лідерів держави народжується злива політичних анекдотів. Саме крах табу супроводжує руйнування офіційної культури й перетворення її на сміхову. Заперечення як абсолют провокується прагненням самоствердитися й вижити. Сміх допускається в усі сфери. Так, культуру останнього десятиліття ХХ ст., на нашу думку, також можна кваліфікувати як сміхову. Друкування газет і брошур «Анекдоти», трансляція передач типу «Білого папуги», популяризація естрадних номерів і концертів (як-от: виступи братів-Кроликів, «Не журись!», Левка-Дурка та Віки («Мамо, мабуть, я дурна!») і т. п.) — це штрихи масової культури кінця ХХ ст., сповненої сміхових елементів.
Послаблення «зовнішньої цензури» на анекдоти зменшує активність їхнього побутування. Так, хвиля анекдотів, що заполонили вуличні газети, поступово спадає, зменшується сфера забороненого (політичні й сороміцькі анекдоти навіть видають брошурами), активізуються традиційні анекдоти, позбавлені сучасних реалій та відомих прізвищ. Життя регулює процес народження, відмирання та переосмислення традиційних анекдотів, які потенційно здатні не тільки до сатиричного осміяння, але й до ствердження за рахунок сміхового моменту.