☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Ірина Кімакович ☼ Фольклорний анекдот як жанр

Анекдототерапія

Суспільні функції анекдоту амбівалентні. Сміх донині поціновується як засіб довголіття, здоров’я та краси. Продовжуючи розвиток сміхової традиції, анекдот не завжди спрямований на руйнування традиційної моделі світу, він має здатність і її стабілізувати.

Сміх анекдоту — це покарання соціальному злу, він знімає прояви соціальної апатії і депресії, стверджує бажання жити, сприймати світ у його суперечностях.

Анекдот і сьогодні є одним із найдосконаліших засобів зняття невротичних станів, породжених витісненими потребами колективного та індивідуального становлення. Такий аспект дослідження видається надзвичайно плідним, оскільки доводить, що людська спільнота — самоорганізована відкрита система і породжені нею форми колективної взаємодії є необхідними стабілізуючими фактами її поступу. До того ж такі форми фіксують уявлення, що змінюються повільніше, ніж соціальна організація групи, общини, яка водночас закріплює новий досвід у нових формах. Тим-то сучасні сміхові форми співіснують із архаїчними 454, частково видозмінюючи їхні функції, тим-то побутування анекдоту як сміхового жанру має на меті зняти напругу, породжену табуїзацією деструктивних потреб. Іншими словами, соціум виокремлює та певним чином пропагує антиповедінку і форми, в яких вона засвідчена.

Використання анекдотів із розважально-терапевтичною метою 455 — справа буденна і легка. У процесі спілкування, яке частково виконує роль психотерапевтичного сеансу, анекдоти, поряд із жартами, бувальщинами, є непрямою формою психокорекції. Власне такі тексти не викликають протидії, характерної для прямих методів, спрямованих дій. З одного боку, анекдот як метафора — це «просто історія», що не вимагає реагування «тут і вже», з іншого боку — анекдот стимулює мислення, пошук методів для вирішення особистих проблем. Крім того, опосередковані настанови у формі анекдотів сприймаються менш критично.

Позатекстові елементи (своєрідні зачини типу «Це так, як у тому анекдоті про...», «Це дуже нагадує анекдот, у якому...» і т. п.) і є тими каталізаторами, які вимагають, навіть програмують слухача подивитися на реальну ситуацію з іншої точки зору.

Якщо при розповіданні анекдоту (свідомо чи неусвідомлено) використовуються прийоми нейролінгвістичного програмування (дієслова в наказовому способі, дієслова в дійсному способі теперішнього часу, вказівні займенники з дієсловами доконаного виду, особисті займенники як звертання від третьої особи (він, вона) до другої (ти, ви), така комунікація без гіпнозу є прямою вказівкою на визначений план дії. У цьому випадку набувають значення й інші позатекстові елементи: наявність рапорту 456 та тональність голосу «оповідача», його висота, логічні наголоси, паузи і т. п.

При розповіданні анекдотів часто використовується і прийом перебивання співрозмовника. Включення декількох текстів один в одного (як за умови циклізації, так і нанизування) в результаті утворюють певний логічний порядок. При цьому, запам‘ятаються тексти, які викликали найбільший емоційний шок.

У процесі «обміну» анекдотами певні тексти різними особами сприймаються неочікувано для оповідача (лікаря). Такі реакції є цінною інформацією для діагностики конкретно — індивідуальної проблеми чи зони табуїзованої, сакральної.

Анекдот у сучасній культурі ніби розширив сферу свого побутування: кожен телевізійний канал прагне створити своє шоу, де відомі люди розповідають анекдоти. У цій ситуації анекдот є жанром авторитетів. Цікаво, що рейтинги таких програм дуже високі, що свідчить не тільки про популярність жанру, а й про те, що анекдоти виконують риторичну та соціальну функцію, знімаючи невротизацію, можливо, не тільки тих, хто дивиться, а передусім тих, хто ними обмінюється. Проте, взявши на свої плечі функції «веселого оповідача», і водночас «суспільного психотерапевта» телебачення популяризує жанр анекдоту, а телевізійні збірники анекдотів, незважаючи на дещо змінене природне функціонування жанру, стали антологією сміху сьогодення.

Ми вже вказували на те, що анекдот — жанр риторичний. Тому політики часто використовують анекдоти в своїх виступах, демонструючи своє почуття гумору і даючи насолоду електорату почути з уст високопоставлених чиновників загальновідомі тексти.

Очевидно, найвідомішим політиком-веселим оповідачем був наш експрезидент Л. Д. Кучма. На одній із прес-конференцій у 2004 р., яка транслювалася по всіх центральних каналах телебачення, Леонід Данилович, даючи оцінку діяльності спікеру В. М. Литвину, розповів такий анекдот.

Вчителька запитує дітей, що вони робили під час Великої Вітчизняної війни.

Катя каже:

— Я доглядала поранених у госпіталі.

Петя каже:

— А я партизанам допомагав.

— Добре. А ти, Вовочко, що робив?

— А я снаряди підносив солдатам.

— Що на передовій?

— Ага.

— Молодець.

— І що бійці тобі подякували?

— Еге ж. Сказали: «Зер гут, Вольдемар. Данке».

Самозапис. Зап. 1 вересня 2004 р. в Києві) 457

Зауважимо, що анекдоти, які висміюють певних політичних діячів, часто є свідченням популярності цих діячів. У цьому виявляється не тільки тенденція до поєднання (точніше зумисного нерозрізнення) «верху» і «низу». Анекдот засвідчує і специфічний тип головного героя, який склався ще в міфології. Це — трікстер. Відтворюючи в анекдоті політичного лідера, народ не тільки потішається над його нерозумністю, він стверджує його право бути лідером і мати певні вади. Можливо, анекдот — це кінцева точка розвитку фольклорної традиції культурного героя, блазня, клоуна. Суперечності між існуючим соціальним устроєм і гаслами (та ідеалами), які пропагуються в суспільстві, відображаються у образах «високих» персонажів — героїв анекдотів. Той, хто підкреслює свою слабкість, нерішучість, невихованість, нездатність і навіть небажання керувати, стає улюбленцем публіки. І часто спрацьовують не стільки соціальні інтереси електорату, скільки почуття, які викликає образ політика. Так, Л. Кравчука любили за фізичну привабливість, та ненавиділи за лукавий характер. А Л. Кучму жаліли за зовнішню потворність, проте боялися за те, що він безжалісно карав своїх ворогів. Таким чином, амбівалентність — характерна риса героїв анекдоту. І ця ознака свідчить про те, що тексти анекдотів реально здатні до нейролінгвістичного програмування 458.

Зокрема, після реконструкції центру Києва, з’явився анекдот про О. Омельченка. Це не політичний анекдот, а анекдот про політичного лідера на побутову тематику.

Везе Олександра Олександровича шофер на роботу. У понеділок віз 40 хв., у вівторок — годину, у середу — дві години. У четвер Омельченко каже шоферу:

— Я сяду за тобою і трохи посплю. А коли приїдемо — розбудиш.

Тільки ліг, закрив очі, а шофер гукає:

— Приїхали!

— Як же так, — дивується Омельченко. — Приїхали за 10 хв. Якою ж ти мене дорогою віз?

— Не розкажу, бо Ви і там все перериєте, а я цю дорогу довго шукав.

Зап. від К. Михася (1964 р. н., вища освіта) 20 квітня 2003 р. в Києві

* * *

Анекдот — це ідеологема.

Передусім, щоб уникнути можливих непорозумінь, зазначимо, що під поняттям ідеологія розуміємо систему ідей, що виражаються в процесі комунікації 459. До того ж ми не вбачаємо істотної різниці в тому, як декларується ця система ідей — прямо чи опосередковано, оскільки в обох випадках вона формує свідомість сукупність світоглядних настанов, уявлень, поглядів та переживань, притаманних особистостям чи групам 460. У найширшому розумінні ідеологічність — це тип організації думки, в якому засвідчений набір чи система певних ціннісних установок і орієнтацій, що виявляються через комунікацію. Таким чином, анекдот як певний спосіб оцінкового мислення завжди ідеологічний.

Активізація політичних анекдотів є показником відносної стабільності суспільства. Для анекдоту важлива політична визначеність. Тоді, коли зникають соціальні обмеження, анекдот стає зайвим.

Анекдоту потрібне зло, з яким він бореться, і таким чином за рахунок якого він і живе. У цьому плані показово, що соціальна згуртованість є необхідною для постуляції національних ідей, і анекдот є одним із способів згуртування людей у певні групи.

Будь-яка ідеологія будується на хибній абсолютизації речей чи цінностей, практичних намірах чи партикулярних інтересах. Вони є принципово відносними тоді, коли упорядковуються в ієрархії буття. Ідеї та способи мислення анекдоту репрезентують, як правило, т. зв. демократичні цінності, а тому найчастіше опозиціонують панівну ідеологію. Тільки в процесі усної комунікації анекдот цілковито виявляє свою ідейну та ідеологічну спроможність.

Анекдот є ідеєпостулюючою і водночас медіаційною системою. Він оформлює певну ідею, надає їй вербального і невербального втілення, і водночас механізми побутування жанру забезпечують поширення цієї ідеї в суспільстві. Як певний патерн анекдот відтворює певний модус мислення (національного, вікового, статевого і т. п.) і таким чином засвідчує проблематику певних оформлених і неоформлених груп суспільства. Анекдот як пасивне знання певної групи інтерпретується в повсякденному побутуванні, змінюючи свій зміст і форму. У цій естетиці повтору і виявляється ідеологічна спроможність анекдоту.

Таким чином, ідеї, постульовані анекдотом, не завжди сумісні із панівною державною ідеологією, проте є ідеологічними по відношенню до всіх сторін людського життя. До того ж сучасний анекдот як надзвичайно мобільне явище служить не послабленню, а передусім виявленню існуючих поведінкових стереотипів. І в цьому ми вбачаємо його головну культурну функцію .

454 У контексті архаїчних народних уявлень, збережених усною народною творчістю, простежується органічний зв’язок між сміхом давнім і нинішнім. Безумовно, архаїчний сміх (так би мовити, прасміх) і сміх сучасний дуже відрізняються, але безодня між ними не бездонна, оскільки видозміни сміху як людського феномена засвідчують саморозвиток ідеї сміху — від обрядового до необрядового (в естетиці — комічне). При цьому змінюється не фізіологічна природа сміхового афекту, і не механізм, завдяки якому він виявляється, а тільки його історично зумовлена наповненість — необхідність тимчасового колективного сміхового трансу, який виникає в результаті свідомого заперечення норми, порядку.

455 Власне терапевтичну функцію анекдотів та інших фольклорних жанрів (чарівних казок, загадок) активно використовують психотерапевти. Так, зокрема розроблені т. зв. протоколи, основою яких стали фольклорні тексти (в т. ч. й анекдоти). Ці протоколи допомагають вирішити ряд індивідуальних проблем (Ч. Анжело, В. Сатир, Л. Барннхіл, Г. Грос, Р. Бандлер, Дж. Гріндлер, Ф. Баркер, Е. Копперсміт, Р. Уалер, С. Паццолі, Л. Босколо, Г. Цечин, Г. Прата) тощо. За спостереженнями практиків, доречно розказаний анекдот забезпечує всесторонній розгляд ситуації, і зрештою формує точніше та менш болюче її сприйняття.

456 Рапорт (від анг. rapport) — зв‘язок; розуміння, дружні стосунки.

457 Записати текст анекдоту в момент його трансляції — проблема, оскільки дослідник-фольклорист позбавлений можливості записувати всі комунікативні ситуації, в яких живе. Тому подаємо опис ситуацій та тексти в самозаписах.

458 Черепанова И. Дом колдуни. Суггестивная лингвистика. — Спб.: «Лань», 1996 — С. 46-58.

459 Див.: Джеймс Лалл. Медіа, комунікації, культура. Глобальний підхід. — К.: «К.І. С.», 2002. — С. 19.

460 Див.: Джеймс Лалл. Медіа, комунікації, культура. Глобальний підхід. — К.: «К.І. С.», 2002. — С. 19.

Ірина Ігорівна Кімакович ☼ Фольклорний анекдот як жанр