Анекдот-приклад
Ірина Ігорівна Кімакович

Для аналізу функцій анекдоту в комунікативному процесі продуктивна теорія Ю. Лотмана, за якою процеси зіткнення кодів закладені навіть при комунікації двох осіб ²⁹³. Анекдот не тільки відтворює ситуації, герої яких є носіями різних кодів, різних світоглядів. Анекдот і сам часто декодує суспільну думку.

Анекдот прагне до згорнення вербальності : чим лаконічніше — тим краще. Але зменшення вербальної частини відбувається не довільно.

Анекдот побутує, повторюючись. У аудиторії, де його знають, на нього посилаються, натякаючи на сюжет.

Активно-естетичні слова чи назви персонажів з певним іміджем, жести «вказують» на певний сюжет. Часто лаконічність текстової компоненти запрограмовується збільшенням невербальних засобів. Це також традиційна форма побутування анекдоту.

Для анекдоту це дуже істотно. Тому що жанр переважно побутує в побутових ситуаціях. І сам жанр відтворює передусім побутові ситуації. Ґенеза жанру також свідчить про те, що для анекдоту важлива скоріше ситуація, ніж герой. Тому-то процес комунікації впливає на вибір певного тексту, який змальовує певну дію, а назви і характеристики персонажів часто не є принциповими, тому мінливими.

Анекдот у контексті виконує функцію деавтоматизації ( термін формального літературознавства Ю. Лотмана). Він і є тим засобом, який запускає механізми чергування процесів автоматизації і деавтоматизації. Автор свідомо перериває монолітну оповідь неординарним фактом, щоб не дати слухачу відключитися від потоку комунікації.

Анекдот — жанр, структура якого пристосована до породження семантичного навантаження. Очевидно, що механізм роботи жанру (деавтоматизація) також не виник на голому ґрунті. Можливо, причини криються в комунікативних можливостях жанру, адже в анекдоті закладені й естетика повтору, й естетика новизни.

Анекдот відтворює і розбиває сучасні міфи. Можливо, ситуації, в яких з‘являється анекдот, — єдині осередки, які обрядизують дійсність (сакральний час виявляється через повтор дії як такої; святковість). Зокрема, навіть священики використали своєрідну естетику жанру. Слово Бога трактується проповіддю, текстом «другого порядку» ²⁹⁴. Слово наставника тільки адаптує первісний текст (Біблію), при цьому використовує в ролі прикладів тексти, які є унікальними в системі комунікації (лаконічними, парадоксальними, емоційними).

Анекдот є частиною обрядової комунікації. Повсюди, де збираються люди, щоб відпочити, звучить анекдот. Очевидно, навіть можна говорити про те, що анекдот побутує у відрізках сакрального часу. Відпочинок (навіть декількахвилинний) — є передумовою для осмислення ситуації і анекдоту.

Сучасне суспільство — це альтернативне комунікативне середовище. Будь-яке повідомлення може мати різну форму і є не унікальним. Але анекдот має здатність інтенсифікувати комунікативні інтенції будь-якої ситуації, тому він і сьогодні є популярним жанром і в розмові, і в літературі.

За рахунок чого? Анекдот завжди перебільшує певні якості, доводить їх до абсурду. Він вибудовує такий світ, у якому може за певних обставин виявитися справжня сутність. Збільшуючи негативну якість, анекдот передусім розбиває інерційність її осмислення.

У цьому разі оповідач активізував старий анекдот, передавши його в стягнутому вигляді і пристосувавши до нових умов. Змінюється персонаж, та стара схема стверджує свою життєздатність. А ось і повний текст:

* * *

У процесі безпосередньої комунікації, особливо ж на своєрідних усних «сесіях», коли анекдот є «матерією» розмови та йде жвавий обмін сюжетами між її учасниками, окремий текст фактично виконує роль репліки в діалозі. Розгляд анекдоту як одиниці мовленнєвого процесу є продуктивним для розуміння особливостів цього жанру. Як свідчить М. Бахтін, кожне висловлювання — ланка в складно організованому ланцюгу інших висловлювань» ²⁹⁵. «Кордони кожного конкретного висловлювання як одиниці мовленнєвого спілкування визначаються зміною суб’єктів, які розмовляють, тобто зміною тих, хто говорить» ²⁹⁶. Дійсно, зміст попереднього тексту часто є основним і вирішальним фактором для відбору наступного, він його провокує. До того ж вибір наступного тексту зумовлюється не тільки текстом, що йому передував, а й асоціаціями, які виникають від раніше сказаного. Саме тому вивчення анекдоту поза обставинами, які спровокували виникнення власне такого тексту, а не іншого, обмежує розуміння комунікативної інтенції жанру. Тільки в конкретному контексті й можна зрозуміти природу анекдоту як оди­ниці висловлювання й осягнути всю повноту його змісту. Адже в іншій комунікативній ситуації анекдот отримає іншого словесного оформлення, інших композиційно-стилістичні особливостей, іншої експресивності. Переакцентація, що є типовою для усних жанрів, виникає в кожній ситуації відтворення конкретного тексту.

Цей процес засвідчують повторні записи від тих самих оповідачів. Різні ситуації відтворення того ж самого сюжету формують різне словесне вираження тексту. Тільки зафіксований усний текст стає замкнутим.

Звернемо увагу, що при використанні зачинів усні форми анекдоту не вичленовуються із мовленнєвого потоку. При цьому оповідач, як правило, переконаний у обізнаності аудиторії з сюжетом, який буде виголошувати, а тому називає тільки «естетично-активні» слова (термін М. Янковського) як орієнтири змістових зміщень, що викликають парадоксальний хід думок і сміховий ефект.

Популярні й нині «естетично-активні» слова та вирази, які утворилися з анекдотів:

«Ори-мел-їж». (Зап. на Лівобережній Україні [в серед. ХІХ ст.]. Українські приказки, прислів’я і таке інше: Збірники О. В. Марковича та інших. Уклав М. Номис / Упоряд., прим. та вступ. ст. М. М. Пазяка. — К.: Либідь, 1993. — С. 82 ²⁹⁷ ). (Пор.: СУС — 1388 В ** («Ори, мели, їж»));

«М’ясало ! « (Зап. [в серед. ХІХ ст.]. Укр. приказки... — С. 83) ²⁹⁸ ). (Пор.: СУС — 1388 В * (Ласуни питають, що краще));

«М’яковбасало». (Зап. Щербак [в серед. ХІХ ст.]. Укр. приказки... — С. 624 — 625) ²⁹⁹ );

«Отак я йому головку скрутив ! « (Зап. [в серед. ХІХ ст.]. Укр. приказки... — С. 83 ³⁰⁰ );

«Касіл — чорт мєнє насіл ! « (Зап. М. Номис [в серед. ХІХ ст.] Укр. приказки... — С. 446 ³⁰¹ );

«А ну, пане, й мене так». (Зап. в Кролевеччині [в серед. ХІХ ст.]. Укр. приказки... — С. 586) ³⁰² );

«Їж юшку, а я курку». (Зап. [в кінці ХІХ ст.]. Галицько-руські народні приповідки / Зібр., упоряд. і пояснив І. Франко. — Вип. 1 // ЕЗ. — 1901. — Т. 10. — С. 5) ³⁰³ );

«Аби швидше». (Зап. [в кінці ХІХ ст.] Веселий оповідач... — С. 16 ³⁰⁴ ) та ін.

Ми навели приклади формульних частин анекдотів, які, виступають «знаками» всього твору та передають у такий спосіб його зміст, викликаючи в обізнаного з традицією слухача певне коло асоціацій.

Таким чином, виконавство є одним із першорядних чинників у передачі традиційних сміхових форм фольклору, а форми побутування текстів безпосередньо пов’язані з їхніми жанровими ознаками.

* * *

Анекдоти, як відомо, народжуються в конкретних ситуаціях. І саме такі ситуації в анекдоті типізуються. Анекдот як конкретний приклад, позбуваючись часткових рис, стає узагальненим утіленням конкретних випадків. (Цей перехід від часткового до типового перетворює меморати і бувальщини в анекдоти). А у розмові, навпаки, анекдот-приклад стає умовиводом, який ще раз описує, «розгортає» ситуацію від часткового до часткового.

Усний текст — це явище поліморфне. Тільки в процесі відтворення він сповнюється новими смислами. І кожен раз текст передається по-різному. Що ж є ядром усного анекдоту? Без чого текст не може маніфестуватися? Це — ключові слова (чи формули).

Так, анекдот переважно живе в інших формах (мовленнєвих жанрах). І тут виявляються ще деякі конструктивні функції усного тексту.

Усний анекдот-приклад завжди з‘являється «до слова». Він тільки формує додатковий вимір сприйняття того, про що йшлося в розмові. Звичайно, він може підштовхнути до подальшого обговорення проблеми. Проте нас цікавить той факт, що усний анекдот кланяється на авансцені тоді, коли в нього «правильна» контекстуальна декорація, коли оповідач доречно і «смачно» розказав текст, а слухач оцінив не тільки акторську майстерність оповідача, але й естетичність тексту.

У літературі не так. Літературний анекдот-приклад, як сусід, спостерігає через замковий отвір за тим, що робиться на вулиці, а потім відчиняє двері і розповідає, що сам думає з цього приводу. Анекдот у літературі — поза розвитком сюжету. Він завжди тільки «аксесуар».

Проте в обох випадках анекдот-приклад підсумовує сказане, відкриває ще один штрих, деталь чи точку зору на явище.

Вербальна частина і пауза як необхідна компонента усного тексту, під час якої реалізується пуант, спонукають до післятекстових рефлексій. Здивування чи сміх від своєрідного катарсису є наслідком усвідомлення усного анекдоту як такого. Проте слід відзначити, що інколи після паузи приходить страх і розчарування. Така реакція спровокована усвідомленням того, що зневажено святині. Так, саме такий відгук ми спостерігали при розказуванні такого тексту:

Анекдот-приклад часто є родзинкою публічного виступу, по якому він має здатність мігрувати: бути його зав‘язкою, кульмінацією чи розв‘язкою. Так, у виступу із трибуни чи з кафедри він — невипадковий гість. Саме тут різко виявляється його значущість і здатність переконувати. Але запрошують його не тільки на трибуну, а навіть на сцену рідко. Так, автор заздалегідь продумує структуру виступу і місце в ній анекдоту. Та обов‘язковою рисою побутування у публічних доповідях та дебатах є неочікуваність і доречність появи.