Поетика сучасного анекдоту: нове і традиційне
Анекдот — це традиційний фольклорний жанр. Комунікативна природа (усність та варіативність), необмежена сфера побутування, всеосяжність та актуальність тематики, універсальні типи конфліктів та персонажів (дурень, блазень, хитрун), відсутність офіційної цензури (викривальний (часто антидержавний) характер текстів, ненормативна лексика), специфічний спосіб відображення дійсності (означення парадоксу), формальні ознаки (лапідарність форми, своєрідність композиції), психологічні моменти розгортання тексту (неочікуваність появи, породження пуанта) та емоційне задоволення аудиторії (розважальна функція) — традиційні жанрові ознаки анекдоту, які й забезпечують популярність в часі та просторі, свідчать про його продуктивність.
Анекдот є не тільки здобутком народної культури. І сьогодні анекдот виконує не тільки розважальні функції. Називаючи анекдот сміховим жанром, учені передусім звертають увагу на розважальну функцію анекдоту. Проте це не єдина функція анекдоту. За своєю природою анекдот передусім — комунікативний жанр, а тому риторичність — це його сутність.
Зупинимося на питанні способу пізнання дійсності анекдотом докладніше. Анекдот — жанр онтологічний 448. Він формує сприйняття і розуміння істини, і не просто самодостатньої істини, а істини суспільної, апробованої в часі та просторі.
Анекдот стверджує процес пізнання істини, але надзвичайним способом. Він, відкидаючи стереотипи та банальності, насолоджується парадоксальністю істини. Незважаючи на те, що анекдот уже давно є трафаретом самого себе, він все-таки альтернативний жанр у тому розумінні, що тільки він є «незалежним експертом» традиційної та новітньої філософії буття. Тут така собі взаємозумовленість: обставини життя та спосіб їхнього осмислення формують значною мірою філософію та естетику жанру, які в свою чергу художньо відображаються в анекдоті тощо.
У полі зору анекдоту — постійний, прискіпливий інтерес до життя. Він пристосована до маніфестації в просторі та часі актуальної інформації. У кожному акті трансляції формується текст, а таким чином і ідеологія, підпорядковані виключно умовам комунікативної ситуації: тим-то кожен конкретний текст «несе» конкретну істину, усвідомлення якої поза контекстом всієї розмови часто неможливе.
Навчитися розуміти своєрідну естетику анекдоту — це насолода для уяви і захист від догматизму. І анекдот програмує гру, за правилами якої опозиціонуються різні площини сприйняття одного предмета, явища чи дії. Сміються всі! І в цьому виявляється колективна сутність сміху.
Анекдот — це часто вигадка. Але фантазія в анекдоті має не самодостатній характер (забава заради розваги). Анекдот, будучи вигадкою, відображає дійсність. Карикатуризація навколишнього світу — тенденція, яка сформувалася в сміховій культурі. Але сатиричне осміяння можливе тільки за умови існування ідеалу цієї дійсності; карикатура не можлива без натури. Анекдот поглинув специфічний спосіб відображення дійсності зі сміхової традиції. Жанр відтворює кризові ситуації в житті суспільства і в такий спосіб не тільки фіксує соціальне зло, але й шукає способи його усунення.
Наприклад, протягом 2003-2004 р. ми записали цикл анекдотів «про донецьких». Звичайно, самі тексти є вигадка, але вони відображають реальні події — зміцнення економічної та політичної позиції чиновників із донецького регіону. Таким чином, ці анекдоти є відгуком на конкретні політичні події.
Приїжджає із Донецька в Київ поїзд. Виходять із нього братки. Виносять коробки, набиті баксами.
Якийсь киянин, що стояв на вокзалі і це все бачив, підійшов до них і каже:
— Як вам не стидно. Зажерлися остаточно. Бакси в коробках возите, а народ голодує.
Якщо тобі, киянине, щось не подобається, — відповів донецький, — їдь до себе на батьківщину — в Дніпропетровськ.
Їде мужик в метро. І хтось йому постійно наступає на ногу.
— І звідки такі беруться? — дивується мужик.
— С Донецка.
— Навіщо ж отак зразу лякати?
Прийшов чоловік влаштовуватися на роботу. Його питають:
— Ви родом із Донецька?
— Ні, — каже. — Я народився в Києві.
— Добре. А родичі у Вас у Донецьку є?
— Точно немає.
— А, може Ви якось пов’язані з Донецьком?
— Та ні.
— Ну тоді ми не можемо...
— Я згадав, — перебиває чоловік. — Я в Києві на вулиці Донецькій живу.
— Тоді інша справа. Ми Вас беремо в штат.
Звернемо увагу, що анекдот легко відтворює ті емоції, які в громадській думці поціновуються як негативні: страх, ненависть, націоналізм, заздрість, злорадство і т. п. До того ж часто тексти супроводжуються брутальною лексикою. Та й сама тематика анекдоту нерідко відображає реалії «низу». Вищеназвані риси сформувалися в сміховій культурі. Поєднання в тексті реалій «верху» і «низу», перевертання світу з ніг на голову засвідчує таку картину світу, ознакою якої є карнавалізація.
Анекдот у соціумі скромно, але гідно несе функції, які в новітній філософії маркують місце трансцедентного 449 означуваного. Він — завжди у підтексті. Його ніби й нема. Але він — повсюди. У всьому, із чого виходить анекдот — а передовсім зі здатності шукати та знаходити нову правду (а це і є концептуальною особливістю жанру), — принципове заперечення непродуктивних догм та повсюдна концентрація на необхідності змін.
Отже, тверезий аналіз реальності, помножений на прекрасне знання закономірностей та парадоксів життя, образна сила і гранична чіткість вислову формують таку філософему як анекдот. Долаючи різні бар‘єри (історичні, культурні), жанр залишається монолітним «концептуальним пластом», і таким чином вивіреним часом і різними культурними (в тому числі релігійними) традиціями універсальним способом освоєння світу.
Анекдот стверджує життя тут і тепер. Ці орієнтири виявляють його суспільну потребу і стверджують його суспільне значення.
* * *
Анекдоту як оповіданню характерна певна організація тексту. Він за будовою є традиційним оповіданням, оскільки складається з зав’язки, розвитку дій, кульмінації і розв’язки. Оскільки анекдот — це мініоповідання, часто розвиток дій як складова сюжету відсутній. Інколи завдяки саме йому (повтор певних дій) будується сюжет. Часто зав’язка і кульмінація формулюються одним реченням. Особливістю розв’язки є її здатність виражатися вербальним і (чи) невербальним способом, та її результатом завжди є сміхова реакція слухача.
Текст анекдоту будується, як правило, за такою схемою: 1) відображення ситуації, орієнтованої на достовірність зображуванного (шаблон); 2) формування нової точки зору на цю ситуацію (знищення шаблону).
Наголосимо на тому, що композиція анекдоту відтворює формальнологічні суперечності (парадокси). У процесі ствердження властивостей певних предметів чи явищ створюються умови для одночасного доказу істинності та хибності певного висловлювання, причому доведення істинності цього висловлювання неодмінно веде до визнання його хибності і навпаки. Водночас думки персонажів анекдоту разюче розходяться з усталеними поглядами, начебто суперечать здоровому глузду, хоч насправді можуть і не бути хибними. Усвідомлення слухачем цієї «логіки навпаки» програмується композицією тексту (і позалінгвістичними засобами).