Пуант
Пуант працює в різних жанрах (від прислів‘я до казки, від епіграми до новели). Проте тільки в анекдоті він формує естетичне буття.
Проблема точок зору в анекдоті як художньому тексті чи не вперше була піднята Б. Успенським. Учений звернув увагу на продуктивність такого аналізу, відзначивши, що «анекдот може розглядатися як відносно простий об‘єкт дослідження з елементами складної композиційної структури» 352. Зіткнення точок зору (як правило, двох, рідше трьох) веде до пуанта.
Побалакали
Іде базарем пан і зайшов туди, де люде свині продають. От, пан баче, шо у кожного мужика лежить на возі свиня, він і каже: «Шо мужик, то і свиня». А мужик баче, шо як пани йдуть, так за їми і собака біжить, от він і каже:,,Шо пан, то і собака.»
У цьому анекдоті чітко простежується дві точки зору, зіткнення яких і породжує пуант.
«Пуант — це те місце, де сходяться різні виміри. У результаті виникає підвищений динамізм, який дає енергійно-жорстке, надзвичайно послідовне і, так би мовити, миттєве оформлення сюжету» 353. Ось таке миттєве оформлення сюжету відбувається поза текстом і є не чим іншим, як здатністю оцінювати почуте.
Але тільки наявність здатності оцінювати (наявність почуття гумору) веде до розуміння концепції анекдоту.
Кому швидше їсти хліб
— Нема і краще, як тому мужикові, йому так: ори, мели, їж. А мені — як почнеш розводить огонь у горні, як почнеш мішком подувати та залізо роспікати, та кувати, та виграни робити, та на базарь носити, та продавати, та аж тоді хліб купувати, та дітей годувати, то аж нудно тобі стає. — Так скозувавсь циган з мужиком.
От, узяв тоді мужик цигана за чуприну, крутить його та і приказує: «А мені — спершу треба напар наорати, та наоравши, треба зерна вмолотити, а вмолотивши, та навіять, а перераливши пар та посіять ще і заволочить; а як перезімує, та посте, тоді вижать та звезти, а з його зерна вмолотить, та навіять, намолоть, тоді хліба напекти, та аж допіру будеш їсти».
Тоді пустив цигана з рук, а він і каже: «Не хочу я мужицького довгого хліба їсти, краще свій коротенький затинатиму.»
Дія в анекдоті розгортається в двох паралельних площинах. Внутрішня властивість анекдоту декілька раз повертатися до змалювання ситуації, але з різних позицій. І ці позиції не повинні співпадати, вони повинні тільки взаємовиключатися. Таким чином, анекдот як художній текст будується за принципом зіткнення точок зору. З іншого боку, анекдот у комунікативному процесі є точкою зору оповідача. Тому-то інтерпретація анекдоту залежить не стільки від сюжету (точок зору, представлених у ньому), а передусім від точки зору як установки оповідача (що і чому саме цим текстом він хоче довести). Закономірно, що здатність анекдоту пристосовуватися до нових умов запрограмовує продуктивність жанру.
А тепер розглянемо, як формуються різні типи структури анекдоту.
У анекдоті часто опис реальної ситуації чергується із її неочікуваним розгортанням, що і породжує пуант.
Салдатський гвинтик
Стояв москаль у баби на кватирі; дали йому рушницю, бо вже ж так водиться, москаль не буває без рушниці; чистив він ту рушницю і загубив маленького гвинтика. Курка греблась там у смітті і ззіла того гвинтика, а москаль, як побачив та ухватив ножа і зараз же розрізав курку і вийняв того гвинта. А хазяйка і питає його: «Шо це ти, москалю, робиш? Нащо ти курку зарізав?» —,,Е, — каже, — казьонна вещ дорожча од твоєї курки.»
Часто пуант народжується в процесі зіткнення реальної дії з її неочікуваними гіпертрофічними (нереальними) рисами.
Чим їсти
— Що це ти, бабо, ополоником їси?!
— Та десь, пане, діти кірець занесли.
У анекдоті реальні якості предметів, дій та риси характеру людей часто мають реальне пояснення. І саме зіткнення реальної властивості з її реальним мотивуванням, до того ж часто через нанизування (і через їхнє ствердження, і через заперечення) однотипних дій веде до пуанта.
Гарна дівка
— Ти, дівко, не вмієш прясти.
— Дарма!
— Ти не вмієш і печі топити.
— Та дарма!
— Ти не вмієш і печі вимести.
— Та дарма!
— Ти не вмієш і шити.
— Та дарма ж, кажу!
— Ти не вмієш і танцювати...
— Брешеш!
Пуант у анекдоті часто твориться при зіткненні двох точок зору, одна з яких формується описом ситуації, а інша — поглядом на неї персонажа.
Воли винні
Послала жінка чоловіка сметану продавати. А він ласий був, розв’язав сметану та й хотів їсти. Воли смикнули, а сметана й розлилась. То він тоді:
— От ти й думай через бісових волів: тепер ні до торгу, ні до жінки!
У анекдоті пуант часто твориться в результаті зіткнення двох точок зору, які співіснують у одній репліці.
Правда
Прийшов дід до багача та й просить хліба. А богач тогди пироги їв та й каже: «Іди, дурний, — я сам хліба не маю, — видиш, пироги їм!»
Мати і син
Мати боялась за свого хлопця, шоб, бува, не скоїлось з ним якого лиха. От, раз улітку йде вуін гулять із хлопцями до ставка, а мати, побачивши, і гука: «Іди ж, сину, гулять та, Боже храні, піти купаться, бо як утопишся, то тоді і до дому не находь!»
У анекдоті часто пуант твориться в результаті переакцентації слів.
Кавуни та штолі
Коло шиньку стоїть селянин возом — кавуни та дині продає. Підходить до його москаль і питає: «Што дядько, кавуни, штолі, продаеш?» А той йому: «Еге, насподі кавуни, а зверху штолі.»
Зверху, бачте, були дині, а насподі кавуни.
У анекдоті спочатку формується точка зору, яка асоціативно «перегукується» із реальною ситуацією, вона насторожує чи дивує співбесідника. Ці тексти позбавлені опису ситуацій, в яких їх записали, тому про контекстуальний пуант, характерний для побутування усних анекдотів, говорити не приходиться. Проте ці тексти мають, так би мовити, власний пуант, завдяки якому вони і кваліфікуються як анекдоти. Записані анекдоти, розраховані на читання, «доносять» текстовий пуант. І знову одна точка зору стикається з іншою, щоб стався вибух. Тут пауза обов‘язкова, бо дає читачу (слухачу) час здивуватися чи розсердитися. Це важливий елемент структури, який створює напруження і динамічність тексту. Тому пауза — це структурно запрограмована одиниця. Після неї часто йде пуантуюче пояснення.
Саме початкове твердження, яке пояснюється псевдопоясненням, запрограмовує сміховий момент.
Анекдот не можна розглядати як ізольований текст, а казку можна. Анекдот засвідчує такий структурний тип, де наявність реакції (репліки) слухача є необхідною умовою. І саме діалог між оповідачем і слухачем є для тексту сюжетоутворюючим елементом. І в цьому виявляється ще один аспект естетичної функції анекдоту як тексту в контексті, як тексту, що твориться різними суб‘єктами. Тим-то анекдот — це відтворення типу колективного спілкування.
Традиційна фіксація анекдоту, по-перше, викривила розуміння контекстуальної природи жанру і, по-друге, зігнорувала естетичні функції жанру в комунікативному процесі.
* * *
Анекдот — це завжди зіткнення двох поглядів на предмет у межах тексту. Навіть тоді, коли анекдот передається монологом, він консервує опозиції. Та ці опозиції часто не очевидні на рівні тексту. Їх треба виокремити, співставити і тільки так отримати естетичне задоволення від пуанта.
Перша частина тексту описує ситуацію, дію, якість. У другій частині йдеться про цю ж ситуацію, дію, якість, але з іншої точки зору. Різко зміщуються акценти. Те, що було названим і прихованим за назвою, стає іншим. Це зіткнення і актуалізувало смисли, які були приховані. Текст стає завершеним і реалізує своє комунікативне завдання.
Розгортання тексту має свої механізми. «Пам‘ятаєш, як у тому анекдоті?..» Саме слово «анекдот» є орієнтиром того, що наступний текст (до речі, не завжди анекдот за жанровими ознаками) обов‘язково матиме пуант.
Своєрідні зачини настроюють слухача на певну тематику. До того ж сам контекст часто визначає адекватну проблематику. Актуальність і доречність тексту анекдоту разом із певним очікуванням естетичної насолоди — це передумови реалізації пуанта.
З першого моменту система логічних зв‘язків, яка закладена в тексті, слухачу не зрозуміла. Після того, як почута друга частина, в пам‘яті ще раз прокручується перша частина, і таким чином починає по-новому сприйматися. Встановлюються логічні зв‘язки між частинами і логічні мотивування їхнього співставлення. Пуант як емоційний відгук слухача свідчить про те, що усний текст повністю реалізувався.
Сюжет анекдоту — це послідовне відображення несумісних світоглядів, протилежних підходів, різних емоційно-психологічних станів. Таке нанизування має свою мету — пуант, зіткнення, яке і є естетичним витвором анекдоту.
Анекдот, будучи діалогом за побудовою, не абсолютизує жодної точки зору. І тому текст є не діалогом, а реплікою в контексті розмови. Саме енергія співставлення почутого з асоціативно додуманим і вивільняється в момент зіткнення. І саме пуант робить анекдот цікавим.
* * *
Зупинимося ще на одному моменті, пов‘язаному із реалізацією закону пуанта. Анекдоти придумують ті, хто чітко розуміє природу цього жанру. Задля того, щоб такий експеримент вдався, треба зіткнути дві точки зору на явище. Але зіткнення не повинно бути механічним, воно повинно бути вмотивованим. При цьому ситуація повинна бути реальною, чи хоча би можливою за певних умов.
Пуант часто твориться за допомогою метафори. Адже зіткнення різних емоційно-психологічних пластів у тексті вимагає пояснення. Так, слово, ознака чи дія спочатку прочитується буквально, а потім метафоризується, або навпаки: спочатку думка передається метафорично, а потім деметафоризується.
Такі підміни понять, зіткнення реального і образного реалізують пуант.
Чумак та прикащик
Прийшов чумак у лавку купити дьогтю. Улили йому дьогтю, чумак витяг гаман, повний грошей, і дає бомажку прикащикові. Цей пішов до скриньки з грішми, щоб дати чумакові здачу. І чумак сюди прийшов. А тут лежали щоти. Чумак і питається: «Що це?» А прикащик одказуе: «Щоти». А чумак не зрозумівь, думав, що той сміється з його та і каже: «А ти що?» А прикащик упять: «Щоти!» А чумак як грімне удруге: «А ти що?!» Прикащик утретє с серцем одказуе — йому бач ніколи, бо багато у лавку купців найшло: «Тобі кажу: щоти!!!» Як крикне чумак: «А ти що, матері твоїй біс!» Та як кине мазницю на прикащика. Той прихилився, — мазниця полетіла на стойку, залила і забризкала увесь товар, що там був. Повели тоді салдати чумака у полицію. А він достав їм цілкового, — вони і пустили.
У анекдотах такого типу завжди є дурень, який не розуміє систему відношень у реальному світі, чи хитрун, який свідомо відмовляється від розуміння тих відношень, які склалися. А тому їхні точки зору мають власну логіку, хоча вона й не сумісна із загальноприйнятою. Тут підміна реально спроектована дурнем.
Популярним є і такий шлях досягнення пуанта: відтворюється подія (чи точка зору на неї), яка передбачає певну реакцію аудиторії. А потім з‘являється дурень, який руйнує систему оцінок, передбачених раніше. Тут підміна відбувається поза його очікуванням.
Раптове, але закономірне відмирання унормованих значень веде до « омолодження» метафори 354. Вона ніби вистрибує зі старого казана і починає дивувати своєю первісною красою.
Метафора потрібна для анекдоту у двох виявах — стара і омолоджена. Із буденної метафори починає розвиватися дія. Омолоджена метафора дію завершує. А їхнє зіткнення реалізує пуант.
Розщеплення метафори — другий типовий шлях реалізації пуанта. Для анекдоту характерне не просто зіткнення різних точок зору, а зіткнення контрастних значень. І таке зіткнення повинне мати внутрішнє пояснення. Це дуже важливо, адже на цьому і будується логіка анекдоту. Один і тільки один словесний образ обігрується в різних площинах, чи формуючи метафору із вихідної інфомації, чи розщеплюючи метафору на первісні словесні компоненти 355.
Анекдоти про непорозуміння надзвичайно популярні. Мотив непорозуміння має декілька різновидів: 1) коли персонаж (персонажі) діють в різних системах (дурень сіє сіль (АТ 1200), питомий дурень), 2) коли персонаж (персонажі) діють в різних системах (дурень їсть незнайомі йому солодощі (лікарство) (АТ 1204), ситуативний дурень), 3) мовні непорозуміння. Та в усіх випадках і нерозуміння, і гра в нього — це естетична вотчина пуанта.
Ситуації, які відтворює анекдот, надзвичайно динамічні ще й тому, що вони калейдоскопічні : вони завжди членуються на декілька логічних (сюжетних) утворень. І кордон між ними хоча й не завжди чітко виділяється в тексті, але є завжди. І саме ці логічні утворення в результаті взаємодії породжують пуант.
У анекдоті працюють закони мовної творчості. До того ж цей жанр абсолютизує похибку (в т. ч. і мовленнєву): вона стає канвою, на якій виростає світ анекдоту. І в цьому світі похибка завжди виправдана.
Рибаки
Здибались два рибаки.
— Що ти зловив?
— Щупака.
— А я видру.
— Е, коли ти видреш, то я кину, — та й кинув щупака в воду.
Анекдот є комунікативним жанром. Це не викликає заперечень. Та будь-яке спілкування має на меті досягти взаєморозуміння. Анекдот відтворює ситуації, у яких взаєморозуміння просто не можливе. Кожен його персонаж має власну точку зору. На ній і залишається. І це принципово для анекдоту.
Та оповідач використовує анекдот з певною метою. За цих обставин анекдот робиться цікавим не стільки за рахунок сюжетних ліній, скільки за рахунок їхнього пуанта. Тому естетичне задоволення слухачу (та й, до речі, оповідачу) приносить не тільки втілення тексту, а передусім те, що і оповідач, і слухач усвідомлюють себе рівнею, не «чужими», причетними до спільного «переживання» тексту.
Наголосимо ще раз: анекдот володіє своєрідною недіалогічністю. У ньому діалог персонажів формальний. Тільки завдяки тому, що персонажі говорять з різних точок зору, і можливе їхнє зіткнення, і можливий пуант.
Пуант в анекдоті твориться двома шляхами: 1) через засвідчення дійсної дурості, наївності чи 2) придурювання. Та в обох випадках — неадекватна оцінка ситуації, нерозуміння ситуації (розщеплення метафори). Проте і тут не все так просто.
Для того, щоб зіткнулися дві точки зору, вони повинні бути принципово різними. І після цього вони не доповнюються, не заперечуються. Тільки тоді, коли вони співставляються, і виростає анекдот як естетична подія.
Такий тип художньої структури А. Бергсон виводить із «інтерференції незалежних рядів» 356. Дослідник зазначає, що така структура характерна для каламбуру. Та й для анекдоту це твердження істотне, оскільки каламбур часто є фінальною частиною анекдоту.
Таким чином, розщеплення метафори в анекдоті починає виявлятися в інтерференції незалежних рядів і закінчується в пуанті. Розщеплення метафори є чи ненайкращим способом організації такого художнього простору, в якому послідовний перелік точок зору одночасно є нелогічним. У анекдоті, і не тільки в анекдоті, метафора дуже зручна, бо запрограмована на відтворення внутрішнього антагонізму структури жанру.
І ще про метафору. Метафора є засобом виокремлення правди. Цей мотив у анекдоті винесений за текст, та він реалізується в пуанті.
* * *
Анекдот, як відомо, виникає в розмові спонтанно, раптово 357. Проте естетичний момент непередбачуваності виявляється і на рівні сприйняття тексту. Подвійна неочікуваність анекдоту (як на рівні тексту в контексті, так і тексту з підтекстом) — необхідна умова реалізації феномену пуанта.
Анекдот поза контекстом (у збірниках) реалізує тільки текстово зумовлений пуант. При цьому ситуативний пуант згортається, але при наступному усному відтворенні тексту він неодмінно з‘явиться. Адже саме він є причиною використання конкретного тексту в конкретній ситуації. Ситуативний пуант програмується оповідачем, тому, як правило, відображає його спосіб мислення, часто бажання та й, зрештою, систему цінностей.
Побутування ситуативних пуантів не засвідчують фольклористи. Хоча ситуативні пуанти можуть реалізовуватися при побутуванні анекдотів, текстова частина яких супроводжується мімікою чи жестами.
Ситуація: дві подружки ідуть під спільною парасолею. «На тебе капає? — запитує одна. Друга висуває щелепу вперед і хитає головою, що, мовляв, ні, не капає. Сміються.
Повний текст анекдоту:
Сидять на ганку дід і баба. Дід запитує (оповідач висуває нижню щелепу за передні зуби): «На тебе капає?» (Далі нормальний прикус). Баба відповідає (оповідач закусує губи) : «Ні». (І знову загинається нижня губа). — « А на мене капає».
Зап. від С. Кравченка (1958 р. н., вища освіта). 4 вересня 1996 року в Києві).
Ситуативний пуант анекдоту так чи інакше програмується текстовим пуантом.
Текстовий пуант — це сюжетостабілізуюча ознака жанру. Він виникає в результаті почутого і додуманого. Як індивідуальне емоційно-психологічне зусилля текстовий пуант виражає різні емоції (від здивування до радості) та різний ступінь вияву їхньої інтенсивності. Текстовий пуант позбавлений словесного втілення і є позатекстовим елементом усного тексту.
Інколи про пуантизацію як необхідну умову сприйняття тексту згадується в процесі коментування анекдоту. «Зрозуміла? Розказую ще раз», «Ну, що не ясно?!», «Тобі не смішно? Ти, певно, не зрозумів, що...» і т. п.
До речі, оповідач інколи оцінює і адекватність використання конкретного тексту: «Ну і закрутив!», «Це ж треба!» і т. п.
Таким чином, пуант — це жанровостабілізуюча ознака поетики традиційного анекдоту. При цьому пуант програмується своєрідною структурою тексту: через зіткнення двох протилежних точок зору на один предмет, явище чи дію.
Зіткнення точок зору на рівні тексту породжує своєрідну недіалогічність, поза текстом воно породжує пуант, особливий спосіб осмислення почутого. Це реакція сприйняття може мати різне емоційне забарвлення (здивування, усмішка, регіт). І саме емоційний відгук є свідченням того, що текст «відбувся».
Двочленна структура анекдоту (фраза-стимул та фраза-реакція) реалізується через пуант.
Метафора дуже важлива для анекдоту. Але вона є не єдиною для запуску пуанта. Зіткнення двох світів відбувається раптово, та внутрішньо мотивовано за законами творення парадоксу.
Для анекдоту пізнання — це своєрідна гра, тому в пуанті виявляється не розуміння сутності як нової якості, а як одномоментного процесу пізнання. Звідси й естетичне задоволення від анекдоту.