Українські народні казки

Ізоморфізм фольклорних жанрів

Наявні в живому побутуванні анекдоти засвідчують взаємодію та взаємозалежність жанрових показників — конкретних виявів фольклорного процесу. Саме в процесі живого побутування сюжет здобуває певних формальних ознак, найчастіше заданих аудиторією і реалізованих оповідачем.

У системі фольклору анекдотичний сюжет наймобільніший. Специфічний логічно-психологічний тип мислення відтворюється в різних способах формування казкової та неказкової оповіді. І до речі, не тільки в анекдоті, народному оповіданні, паремії чи загадці. Анекдотичний сюжет вільно почуває себе і в жанровому полі поетично-пісенних народних творів: і в ліричній пісні, і жанрах календарно-та родинно-обрядової творчості.

Розглянемо причини, завдяки яким анекдотичний сюжет мігрує по творах, різних за поетикою, формою побутування та побутовим призначенням.

* * *

Анекдот — окремий фольклорний жанр [307], проте необхідно констатувати той факт, що у фольклористиці анекдот найчастіше розглядають у сфері усної народної казкової прози, співвідносячи анекдот із побутовою (соціально-побутовою) казкою. Основними критеріями в цій систематизації виступають установка на вигадку і розважальний характер таких оповідань.

Дійсно, в процесі реального функціонування сміхової традиції межа між казкою та анекдотом часом є досить умовною, і в цьому, зокрема, й виявляється системний зв’язок анекдоту з іншими виявами сміхової традиції.

Анекдотичний сюжет може реалізуватися як окремий анекдот, але здебільшого анекдотичний сюжет, контамінуючись із іншими, утворює побутову казку. Існує й зворотний процес — вичленення анекдоту із творів інших сміхових жанрів, найчастіше — з побутової казки. Саме така ситуація спричинила вивчення анекдоту в межах казкової прози. З іншого боку, це мало позитивні наслідки для систематизації анекдотичних сюжетів казок про тварин, чарівних та побутових казок тощо.

Розмежування сюжетів власне анекдотів і анекдотичних сюжетів побутових казок не зафіксоване в покажчиках, оскільки анекдоти та казки часто реалізують типові сюжетні схеми, проте конкретні варіанти їхнього втілення відрізняються за характером оповіді, композицією тощо, а тому можуть бути близькими до казки чи до анекдоту [308].

Так, наприклад, анекдотичний сюжет АТ 1360 С (Гість Терентій), поєднуючись із анекдотичним сюжетом АТ 1725 (Закоханий піп), утворює побутову казку. Це популярна контамінація сюжетів у східнослов’янській традиції. Сьогодні ці сюжети поширені у формі традиційних анекдотів.

Аналізуючи історичну динаміку розвитку сюжету АТ 1360 С (Гість Терентій) [309] Н. Соболєва зауважила, що «на цій стадії існування сюжету функція соціального осміювання й протесту вже втрачена. У сучасному анекдоті акцент будується на комізмі ситуації. І це історично закономірно. Збереглися чисто комедійні моменти, які диктуються типовістю й життєвістю ситуації, що лежить в основі сюжету. Цим же зумовлюється типологічна єдність комедійно-сатиричної інтерпретації сюжету в різних жанрових оформленнях, а також поширеність його як у часі, так і в просторі» [310]. Дійсно, цей сюжет наповнився сучасними реаліями, та залишився в руслі традиції народної сміхової культури. А його здатність до актуалізації та наповнення новим змістом, до варіювання та різних жанрових втілень найпереконливіше доводить, що сюжет функціонує у традиції, видозмінюючись, але підпорядковуючись її законам. Аналіз особливостей втілення анекдотичних сюжетів у різних фольклорних жанрах має обов’язково враховувати специфіку їхнього побутування.

* * *

Ф. Колесса назвав побутову казку новелою: «... новеля — це оповідання, основане на побутовому підкладі,... часом пройняте тенденцією соціальною, рідше національно-політичною або церковно-конфесійною (віросповідною)» [311]. В. Гнатюк також побутову казку називав новелою, при цьому вказував, що новели відрізняються від власне казок такими рисами: «1) всі казки дуже старинні і поставали в часах на кілька тисяч літ перед Христом; 2) всі казки пересипані фантастичним елементом, і коли б його вилучено з них, вони перестали би бути казками. До новел не можна сих прикмет прикласти» [312]. І до анекдотів також.

У фольклористичній літературі найбільш авторитетною є жанрова класифікація В. Проппа, в основу якої покладено поетику твору в поєднанні з формою виконання. Вчений відзначив, що до складу казок входять різні за поетичною природою твори, і за своєю структурою чарівні казки зовсім інші, ніж казки кумулятивні чи про пошехонців [313]. Вчений вважає казку не жанром, а видом народної прози [314], в межах якого виділяє казки про тварин і казки про людей. У групі казок про людей В. Пропп розглядає казки чарівні й новелістичні, реалістичні чи побутові (вживаючи останні три терміни як синоніми) [315]. Оскільки «у фольклорі кордон між побутовими казками про людей та анекдотами, як стверджує вчений, не встановлюється», то звідси випливає, що «анекдот є категорія чисто формальна», і він не є «особливим видом художньої творчості, відмінним від новелістичних казок про людей» [316].

Проте для анекдоту, на відміну від побутової казки, властива «майже обов’язкова кульмінаційна точка в неочікуваній кінцівці, точно й нерідко досить гостро сформульованій. При цьому, як правило, робиться натяк на потайні чи фіктивні змістові зв’язки, підкреслене розгадування яких суперечить сподіванням слухачів чи читачів» [317]. Саме «ця характерна діалектика приховування й викриття», саме «дотепна гра зі схованим чи подвійним змістом» [318] викликає сміх і є однією із домінантних ознак традиційного анекдоту.

Як стверджує Е. Дандіс, за ознакою кульмінаційності формально можна виділити два різновиди жартівливих оповідань (jest): детально розроблену історію (joke) з кульмінаційним моментом (a «punch line») і гумористичну оповідь (jest). «Можливо, — припускає дослідник, — наявність кульмінаційного моменту стверджує, що ми маємо справу із зовсім іншим жанром. У пам’яті досвідченого оповідача кульмінаційний момент є ядром, із якого за різних обставин будується оповідання, тоді як справжній носій фольклору переказує свій анекдот, як і казку, включаючи його в більшу побудову, куди входять і стиль, і дикція, і конструкція епізоду» [319]. Проте, на думку вченого, кульмінаційні моменти можуть передаватися тільки усним шляхом, тому цей критерій може бути абсолютизованим.

Додамо, що побутові анекдоти відрізняються від анекдотичних сюжетів побутових казок, зафіксованих у покажчиках, не тільки за загальними (дійсні — вигадані), формальними (наявність чи відсутність кульмінаційного моменту) ознаками, але й за поетикою та особливостями побутування.

Ю. Юдін твердить, що «від побутової казки — один крок до народного анекдоту... Між анекдотом і казкою є, хоч і не дуже чітка, але межа, яку до певної міри можна визначити... Анекдот переважно одномотивний. На відміну від казки він схильний подавати те, що розповідається, як дещо можливе, але перебільшене чи надзвичайне, таке, що рідко зустрічається, і цим знаменне» [320]

Анекдот, на відміну від побутової казки, сприймається як коротка реальна оповідь. «У ньому, — на думку О. Пельтцера, — все життєво й правдиво; він не ухиляється від дійсності. Ми відчуваємо... певний факт, життєвий і рельєфний, підхоплений народним гумором. Плавність, спокій, а звідси розтягнутість характеризує казку; влучність виразів, гострота й стислість відзначають анекдот» [321].

Фабульність, наявність композиції, вимислу, формульних зачинів, майже ідентична система персонажів — риси, що зближують анекдот із побутовою казкою; але анекдоту властива лаконічність (навіть за умови нанизування епізодів, останній завжди стоїть в опозиції до всіх попередніх, і їхнє зіткнення породжує сміховий момент).

Казка орієнтована на вигадку. Психологічна установка анекдоту — достовірність зображуваного. Анекдот — це лаконічне оповідання. А казка — це довга оповідь зі сталими законами побудови.

Казка — жанр, який побутує протягом тисячоліть, доносячи скалки давніх обрядів і вірувань. Її сюжетний репертуар законсервований. Анекдот — жанр порівняно новий, продуктивний і сьогодні.

* * *

Ізоморфізм фольклорних жанрів, розглянутий з позиції теорії кліше [322], пояснює заміщення в комунікативному процесі одних текстів іншими та причини різножанрових маніфестацій сюжетів.

Розгляд анекдоту як кліше — готового відтворюваного зразка — веде до зіставлення традиційних і «разових» текстів (тобто текстів, які відтворюються під час спілкування, і тих, що створюються в процесі комунікації). Оскільки «план вираження» і «план змісту» часто не розрізняються (автор, зокрема, переконує, що для фольклорного відтворення правила та правильність не мають такого значення, як у граматиці, поетиці, стилістиці), на перший план виступає факт і його нормативна фіксація, які в мовленннєвому контексті часто мають риси ізоморфності на рівні різних типів кліше та на рівні семантичних ознак кліше.

Дійсно, редукція анекдотів є дуже типовою для усного побутування. Прислів’я, «відриваючись» від первинного тексту, зберігають з ним зв’язок. Назвемо формули, які безсумнівно вичленились із анекдотів:

«На вже й тобі»  [323] ; «Я сама собі гурт»  [324] ; «Шиєш, дівонько?»  [325] ; « От тепер, Микито, ні сюди, ні туди!» [326] ); «Чого вона не реве?» — «Бо її дома нема» (пор. із анекдотами сюжетного типу СУС — 1370 D ** (Лінива жінка)); «Говори йому: «Стрижене», а він тобі: «Голене»  [327], «Понаставляли тут верствів, що й розминутись труд­но»  [328] (див. анекдоти сюжетного типу СУС — 2062 * (Мужик наїхав на верстовий стовп); «О, дай же, Боже, тім скляним здоров’я»  [329], пор.: «Щоб, пане, ваші оці очі Бог на світі подержав, а родимі щоб повилазили!»  [330] ; «Було не савити, не варварити та на сорочку сурганити»  [331] (СУС — 1405 В * (Вилікувана дружина)); «Моя свиня більше знає, як ваш астроном»  [332] ; «Тоді то було, як баба була дівкою»  [333] ; «Такі, як і наські, тількі уші довгі « [334] та ін. Анекдоти, що стоять за цими прислів’ями, окреслюються лише штрихами. А самі приcлів’я функціонують самостійно.

М. Грушевський зазначав, що ми «не відчуваємо вже новель чи анекдотів, які стоять приміром, за такими виразами, як «де Крим, де Рим!», «назугад буряків», «в огороді бузина», «бідний думкою багатіє» і т. д. Тим часом, приглянувшись близше до сих виразів і до поодиноких слів, ми як би могли відтворити історію творення їх, так само відкрили б за кож­ним словом дуже влучно, дотепно, може, навіть геніяльну комбінацію ідей і образів» [335].

Б. Грінченко констатував з цього приводу, що «прислів’я часто являє собою скорочення, «згущення» більш складного поетичного твору: казки, оповідання, анекдоту, при чому прислів’ям береться чи одна типова, найчастіше заключна фраза, що служить натяком на зміст твору, чи весь зміст оповідання вноситься в прислів’я» [336].

На «згущення» анекдоту в прислів’я звертав увагу й І. Франко: «Приповідка як монета: коли в обігу, кожний знає її ціну, вийде з обігу, то й робиться нераз просто загадкою, особли­во, коли вона оперта на якійсь грі слів або являється ремінісценцією якоїсь мандрівної анекдоти або якогось місцевого, давно забутого факту» [337]. На цьому наголошував і В. Гнатюк [338]. Одже, анекдот, з одного боку, має риси казкової прози, з іншого, — неказкової. Тим-то тексти анекдотів часто фіксуються і в збірниках побутових казок, і в збірниках народних оповідань, і в збірниках прислів’їв та приказок.

Усне побутування анекдоту із притаманною йому мінливістю комунікативних ситуацій зумовлює принципову установку носіїв на варіювання текстів. І у випадку циклізації творів, і за умов їхнього відтворення «до слова», часто з’являються редуковані тексти, які тільки «вказують» на відомий сюжет. Формульна частина традиційного тексту при цьому виступає в ролі емблеми, а редукція веде до вичленення одиниць, які часто втрачають зв’язок із «первісним» текстом (напр., приcлів’я та приказки, утворені з анекдотів).

* * *

У процесі побутування анекдоти часто побутують поряд із народними оповіданнями.

Усні народні оповідання — це образні оповіді про різноманітні події із повсякденного життя народу, здебільшого від імені першої особи — учасника або очевидця цих подій [339]. Ми користуємося цим термінологічним словосполученням у найвужчому його розумінні і називаємо народними оповіданнями оповіді про дійсні факти і події недалекого минулого (особисті спогади).

Ми акцентуємо увагу на рисах, які поєднують та відштовхують жанри анекдоту і усного оповідання.

Обидва жанри є формами духовної культури суспільства, а тому й відображають світогляд народу. І народне оповідання, і анекдот виконують комунікативну, естетичну, пізнавальну і соціальну функції.

Обидва жанри побутують у контексті оповідальної традиції, тому тільки в комунікативному середовищі вони здобувають відносно стабільної форми. Проте усне оповідання — це індивідуальний усний текст, хоча й використовує засоби та прийоми, вироблені традицією, а анекдот — це текст традиційний (колективний), який хоча й засвідчує індивідуальну манеру передачі оповідача, все ж таки не має автора і є «загальним» знанням певної аудиторії.

Усне оповідання — це особистий спогад, тим-то його достовірність запрограмована суб‘єктивним оцінюванням події її свідка. Достовірність анекдоту детермінується ситуаціями, в яких він побутує. Анекдот з‘являється там, де треба об‘єктивно переконати, і таким чином навіть анекдот-вигадка сприймається як достовірний факт.

Усні народні оповідання надзвичайно тісно пов‘язані з фольклорною документалістикою, вони продукт усної народної творчості, але вони не входять до складу фольклорної системи, тому що мають конкретних творців і таким чином є індивідуальними оповідями. Тим-то вони відрізняються від традиційних фольклорних жанрів (і анекдоту) за способом побутування і за поетикою.

Непостійність тексту, його аморфність, залежність форми від змісту, що передається, і складу слухачів характерні й анекдоту, і неказковій прозі. Анекдоти, як і прислів’я, мають двоплановий зміст і лаконічну форму викладу, проте анекдот — не афоризм, а лаконічне оповідання з кульмінаційним моментом, який повинен породжувати сміхову реакцію. Відтворення неказкової прози відзначається розвинутішим характером оповіді, розгалуженішою системою персонажів. На відміну від народних оповідань, легенд та переказів, анекдот здебільшого позбавлений конкретизації, тому що ступінь узагальнення в анекдоті більший, ніж у творах інших неказкових жанрів. Анекдоти відрізняються від легенд та переказів і тим, що вони переважно відображають щоденні ситуації; за цією ознакою вони дуже близькі до народних оповідань, метою яких є відтворення побутового життя.

Саме такий підхід дає можливість розгляду анекдоту в системі жанрів фольклорної прози. А фольклористика нерідко розглядає анекдот тільки як самостійний художній твір, закінчене мистецьке явище, образна система й ідеї якого акумульовані в самій художній сутності його тексту. Це цілком правильний, проте недостатній для глибокого розуміння природи явища підхід. Адже комунікативні контексти, в яких функціонують сміхові твори, здебільше й визначають їхні змістові, художні та функціональні характеристики.

* * *

Знання традиції є вирішальним фактом для оформлення певної інформації певним чином. У традиції задіюються механізми пам‘яті. Запам‘ятовуються анекдоти тільки тоді, коли мають для цього ґрунт — «звичку» жанру і актуальність. Ритм розмови задає форму — повну, стягнену чи естетично-активне слово.

Таким чином, визначаючи жанрові характеристики текстів, дослідники часто виходять із традиції, закладеної літературознавством, тобто аналізують лише особливості поетики творів. Таким чином відбувається канонізація ознак, властивих передусім не усним, а друкованим (літературним) текстам анекдотів.

Видрукувані анекдоти, як і твори літературного походження, розраховані на читання, мають більш унормовану форму викладу і часто інші засоби творення смішного. Позбавлені індивідуальних рис оповідача і зрештою імпровізаційного контексту, характерного для побутування усних творів, анекдоти, видрукувані в фольклорних збірниках, не можуть бути матеріалом для вивчення природи усної традиції. Адже навіть найточніший запис словесної частини анекдоту не дає повного уявлення про його функціонування в мовленнєвому середовищі, оскільки нівелює частину складових комунікативної ситуації, а тим самим обмежує асоціативні підтексти, породжені не лише даним, а й усіма попередньо розказаними текстами.

На поетику анекдоту як конкретного тексту, розказаного конкретним комунікатором, здебільшого впливає «суб’єктний фон», що визначаються статусами адресанта й адресата та характером стосунків між ними. При характеристиці статусів адресанта та адресата необхідно враховувати їхні особистісні ознаки (і не тільки вік, стать, освіту, місце проживання і т. п., а й темперамент, обсяг інформації, яка могла би бути використаною в даній ситуації (т. зв. «пасивне знання»), уміння імпровізувати тощо).

Розгляд анекдоту як «індивідуального тексту» є продуктивним для з’ясування функцій позатекстових елементів. Майстерність оповідача виявляється не тільки в словесній довершеності сміхових форм, у супроводжуючих їх міміці й жестах, а й у здатності до розставлення нових акцентів, які з’являються лише в контексті розмови, і завдяки яким здебільшого й створюється сміховий ефект.

Набагато рідше (здебільшого на етапі знайомства комунікаторів) анекдот цілеспрямовано розповідається слухачу задля оцінення шкали його цінностей і почуття гумору. Неадекватна реакція веде до сміху самого оповідача і далі перешкоджає довірливому спілкуванню.

В умовах же щирої атмосфери відкидаються всі табу, що обмежують тематику й саму форму комунікації. Саме тому анекдот дуже часто беззастережно відносять до сфери «антикультури», не вказуючи, що і в народній традиції панує «цензурне рафінування». «Моральна цензура» часто не дозволяє оповідачу передати сміховий текст у звичній для нього манері перед малознайомим збирачем фольклору. «Міцні слівця» підмінюються жестами чи багатозначною мімікою. До того ж у штучно змодельованих ситуаціях, в яких фіксуються усні тексти, оповідачі нерідко вдаються до детального коментування та до норм літературної мови, не характерних традиційному виконавству.

Отже, орієнтація на офіційний чи неофіційний тип спілкування впливає на відбір тематики текстів, їхнє лексичне відтворення та на сукупність позатекстових елементів. Тому при фіксації усних текстів необхідно, підкреслюємо ще раз, враховувати специфіку їхнього побутування й особливості позатекстових елементів, оскільки часто поза ними неможливе втілення сміхових моментів.

На різноманітних приватних зібраннях, метою яких є розваги, відбувається пряма і асоціативна циклізація текстів. За таких умов кожен твір є ланкою «ланцюга розмови»: спровокований попереднім, він зумовлює наступний і фактично виконує роль репліки в полілозі.

У цьому аспекті діалогічна концепція М. Бахтіна [340] є надзвичайно плідною і для осмислення характеру побутування мовленнєвих жанрів, і для розуміння специфіки функціонування фольклорних творів малих форм, і для вивчення особливостей побутування анекдоту.

У процесі циклізації текстів, як правило, розповідають саме «повні» форми (з діалогічною структурою), які традиційно аналізують фольклористи.

Із функціонуванням «повних форм» анекдотів безпосередньо пов’язана й інша риса їхньої поетики, на яку, на жаль, часом не звертають належної уваги збирачі; тому її відтворюють лише поодинокі записи, хоча спостереження над процесом усної комунікації засвідчують її поширеність. Йдеться про наявність своєрідних зачинів типу «А пам’ятаєш анекдот про...», «А знаєте анекдот про...», «А цей анекдот також про... «, «Це дуже нагадує інший анекдот, у якому...», «Це, як у анекдоті, коли...» і т. п.

Анекдот живе в повсякденному спілкуванні, видозмінюючись. Як надзвичайно мобільний жанр він має нестабільну поетику і часто не вичленовується із мовленнєвого потоку. При цьому оповідач, як правило, переконаний у обізнаності аудиторії з сюжетом, який буде виголошувати, а тому називає тільки «формулу» (термін А. Лорда [341] ) чи «естетично активні слова» (термін М. Янковського [342] ), що функціонують у контексті комунікативної ситуації на правах «повного» тексту й самі по собі викликають парадоксальний хід думок і сміховий ефект.

Усне побутування анекдоту із притаманною цьому процесу мінливістю комунікативних ситуацій зумовлює принципову установку носіїв традиції на можливість та закономірність варіативності текстів. І у випадку циклізації текстів, і за умов відтворення тексту «до слова» нерідко одночасно виголошуються зачин і формульна частина традиційного тексту. За цих умов остання виступає в ролі емблеми, а редукція веде до вичленення одиниць, що часто втрачають зв’язок із текстом, від якого походять (наприклад, прислів’я та приказки, утворені з анекдотів). Водночас ці зредуковані (здебільшого до рівня формул) одиниці є органічними, закономірними формами побутування усного анекдоту. На жаль, зредуковані форми не фіксуються, хоча саме вони свідчать про залежність поетики усного твору від контексту ситуації, про розмаїття форм побутування усного тексту і про міжжанрову дифузію, з одного боку, фольклорних, а з іншого — мовленнєвих та фольклорних жанрів.

Виконавство є одним із першорядних чинників у формуванні поетики усного тексту та в механізмі передачі традиційних сміхових форм фольклору, а форми побутування текстів безпосередньо пов’язані з їхніми жанровими ознаками. Усність, діалогічність, самоцензура при відтворенні тексту, здатність до варіативності, трансформації та редукції, полісемантичний характер текстів і асоціацій, породжених ними, формують своєрідний художній феномен анекдоту як фольклорного жанру малої форми.

Контекстуальний підхід до вивчення явищ фольклору в їхній специфічності, зокрема розгляд анекдоту як складника комунікативної ситуації, вимагає відповідних експериментальних методик, які дозволили би дослідити закономірності функціонування текстів у різних комунікативних ситуаціях, простежити варіативність текстів у залежності від індивідуальних рис виконавців, проаналізувати механізм побутування фольклорних форм у часі та просторі.

[307] Під термінологічним словосполученням фольклорний жанр ми розуміємо сукупність творів, об‘єднаних спільністю поетики, формою побутування і побутового призначення. Для того, щоб номінувати усний текст як анекдот, необхідно, щоб він реалізував пуант. Форма виконання (цілий текст чи естетично активне слово, навіть жест) принципової різниці не мають.

[308] Бріцина О. Ю. Українська народна соціально-побутова казка: (Специфіка та функціонування). — К.: Наук. думка, 1989. — С. 26.

[309] Сюжет інколи використовується в билинах-скоморошинах, піснях, частіше — в казках і анекдотах. До нього звернувся І. Котляревський у «Москалі-чарівнику», хоч і творчо використав його.

[310] Соболева Н. В. Типология и локальная специфика русских сатирических сказок Сибири. — Новосибирск: Наука, 1984. — С. 92-93.

[311] Колесса Ф. Українська усна словесність. — Едмонтон, 1983. — С. 134-135.

[312] Гнатюк В. Передмова до збіки «Народні казки» (1913) // Гнатюк В. Вибрані статті про народну творчість. — К.: Наук. думка, 1966. — С. 200.

[313] Пропп В. Я. Жанровый состав русского фольклора // Рус. литература. — 1964. — № 4. — С. 58-76.

[314] На цій же позиції, до речі, стояла Е. Померанцева, коли називала казкову прозу «багатожанровим видом», в якому система жанрів (повчальні оповідання про тварин, чарівні казки, авантюрні повісті й сатиричний анекдот) об’єднуються «підкресленою свідомою установкою на вигадку» й «домінуючою естетичною функцією» ( Померанцева Э. В. Русская народная сказка. — М.: Наука, 1963. — С. 5; Померанцева Э. В. Соотношение эстетической и информационной функции в разных жанрах устной прозы // Проблемы фольклора. — М., 1975. — С. 75). Існує й інший погляд на казку. В. Гусєв вважає жанр більш загальним терміном, ніж вид, а тому називає казку жанром, до того ж і різновиди казки визначає як жанри ( Гусев В. Е. Эстетика фольклора. — Л.: Наука, 1967. — С. 127).

[315] Пропп В. Я. Жанровый состав русского фольклора… — С. 59.

[316] Там же. — С. 60.

[317] Народные знания. Фольклор. Народное искусство : Свод этнографических понятий и терминов / Отв. ред. Ю. Н. Путилов, Г. Штробах. — М.: Наука, 1991. — Вып. 4. — С. 20

[318] Dundes A. The Study of Folklore. — N.J.: Prentice Hall, Inc. Englewood Cliffs, 1965. — Р. 13.

[319] Там само. — Р. 13.

[320] Юдин Ю. И. О группировке и издании сказок в Своде русского фольклора // РФ. — 1977. — Т. 17. — С. 54 — 57.

[321] Пельтцер А. Н. Происхождение анекдотов в русской народной словестности // Сб. Харьков. ист. -филол. о-ва. — 1899. — Т. 11.- С. 65-66.

[322] Пермяков Г. Л. От поговорки до сказки: (Заметки по общей теории клише). — М.: Наука, 1970. -140 с.
Г. Пермяков, систематизував основні «фольклорно-розмовні» жанри (анекдоти, повчальні казки, байки, прислів’я, приказки та примовки), описуючи їх за змістовими й структурними ознаками, ідентичними для лексики мови та фольклору. Практика підтверджує справедливість цих спостережень.

[323] Текст анекдоту див.: Сборник материалов по малорусскому фольклору (Черниг., Волынск., Полтавск., некот. др. губ.) / Собрал А. Н. Малинка. — Чернигов, 1902. — C. 194. Зап. О. Малинка в Чернігівській губ. [в кінці ХІХ ст.].

[324] Текст анекдоту див.: Сборник материалов... — С. 213-214. Зап. О. Малинка в Київській губ. [в кінці ХІХ ст.]

[325] Українські приказки... — С. 607.
Тексти анекдоту див.: Українські приказки... — С. 463. Зап. на Лубенщині [в серед. ХІХ ст.]; Веселий оповідач … — С. 4. Зап. в Харківському пов. [в кінці ХІХ ст]; Там само, С. 87. Зап. [в кінці ХІХ ст].

[326] Зап. в Кролевеччині [в серед. ХІХ ст.]. Текст анекдоту див.: Сборник материалов... — С. 201. Зап. О. Малинка в Чернігівській губ. [в кінці ХІХ ст.] (пор. із анекдотами сюжетного типу АТ 1365 В (Кошено — стрижено)).

[327] Прислів’я та приказки: Людина. Родинне життя. Риси характеру / Упоряд. М. М. Пазяк. — К.: Наук. думка, 1990. — С. 285.

[328] Там само... — С. 360.

[329] Українські приказки... — С. 85.

[330] Українські приказки... — С. 624.

[331] Українські приказки... — С. 203.

[332] Українські приказки... — С. 304.

[333] Українські приказки... — С. 379.

[334] Українські приказки... — С. 616.

[335] Грушевський М. Історія української літератури. — К.; Львів, 1923. — Т. 1. — Ч. 1. — С. 26.

[336] Этнографические материалы... — С. 22.

[337] Галицько-руські народні приповідки / Зібр., упоряд. і пояснив І. Франко. — Вип. 1 // ЕЗ. — 1901. — Т. 10. — С. 6.

[338] Гнатюк В. М. Народні новели. — Львів, 1917. — С. 42.

[339] Цим термінологічним словосполученням на початку ХІХ ст. означали всю народну прозу — легенди, перекази, казки, оповідання-спогади і власне анекдоти, тому у фольклорних збірниках і відображена ця тенденція. Про об‘єм терміна, його еволюцію та розуміння рамок жанру див.: Мишанич С. В. Усні народні оповідання: Питання поетики. — К.: Наук. думка, 1986. — С. 3-7.

[340] Див.: Бахтин М. М. Проблема речевых жанров // Эстетика словесного творчества / Сост. С. Г. Бочаров. — М.: Искусство, 1979. — С. 237-307; К методологии гуманитарных наук // Там же. — С. 361-372.

[341] Див.: Лорд А. Сказитель. — М.: Вост. литература, 1995. — 302 с.

[342] Див.: Янкоýскi М. А. Паэтыка беларускай народнай прозы. — Мiнск: Выш. школа, 1983.