Українські народні казки

Анекдот у літературі

Література як форма дистанційованої комунікації вимагає від анекдоту як жанру специфічних тематично-композиційних та функціональних характеристик. Втративши конкретні риси спонтанного відтворення, текст здобуває ознаки літературності — одного із виявів спілкування офіційного типу. Найочевиднішою метою автора в умовах штучного мовлення, розірваного в часі між ним і аудиторією, є орієнтація на майбутнього читача. При цьому довершена форма викладу анекдоту як запрограмована перспектива естетичної привабливості художнього твору поціновується автором найбільше.

Наше завдання — проаналізувати основні типи та сфери функціонування анекдоту в літературі, при цьому виявити взаємозв‘язки між різними типами літературного та фольклорного анекдоту.

Насамперед констатуємо, що сучасний український анекдот є плодом складної взаємодії власне фольклорної та літературної традицій. Він — популярний «мешканець» і водночас «гість» національної літератури [265]. Зазнаючи обробки в письменницькій кузні, фольклорний анекдот стає мікрочастиною авторського твору і таким чином надбанням національної літератури.

Почутий, зафіксований та свідомо використаний автором у канві літературного твору фольклорний анекдот і є літературним анекдотом фольклорного походження [266]. Такі тексти потребують розгляду і в логіко-психологічному, і в культурно-історичному контекстах літературного твору. Літературні анекдоти різних груп мають спільні функціональні характеристики. Їхня принципова різниця тільки в джерелах походження та тематичних особливостях, які ми й розглянемо.

Серед літературних анекдотів за джерелами їхнього походження чітко виділяються два типи (книжкові та фольклорні) [267]. Серед анекдотів книжкового походження та фольклорного традиційно за типами соціальних статусів персонажів розрізняємо анекдоти про «високих» та «низьких» персонажів, за способом відношення до дійсності — анекдоти-факти та анекдоти-плітки  [268]про реальних історичних осіб, і про вигаданих ) тощо.

Серед літературних анекдотів виділяємо традиційні («старі») та новітні побутові анекдоти, серед яких — біографічні, історичні та власне побутові анекдоти-фабулати. Звичайно, цей поділ досить умовний, але він дозволяє розмежувати та систематизувати типи літературного анекдоту.

Історичні анекдоти літературного походження сьогодні активно використовуються письменниками в жанрах великих форм, релігійними діячами в проповідях та політичними лідерами у виступах з дидактичною метою. І якщо власне історичні анекдоти побутують ще й у давній літературі просвітницького характеру та перекладних збірниках, то новітні — здебільшого в інформаційних блоках телевізійних програм, на сторінках преси та в «Інтернеті».

Літературний історичний анекдот — це оповідання малої форми [269], яке чітко виокремлюється в канві літературного твору. Літературний анекдот відтворює випадок із життя конкретної особистості в історичному контексті, акцентуючи увагу на її визначних чи характерних рисах, і таким чином показує певний історичний зріз. Реальні та вигадані випадки із життя знаменитостей фіксувалися їхніми біографами та сучасниками. Дійшли вони до нас в історичних, релігійних, біографічних трактатах, в мемуаристиці.

За формою — це оповідання діалогічної конструкції (чи поданої в рамках непрямого мовлення).

Літературні історичні анекдоти-факти, чи ще точніше історичні біографічні анекдоти, — це мініоповідання про реальні випадки із життя «високих» осіб. Такі оповідання засвідчують сентенції [270] державних мужів та апологетів релігій, пропагують їхній стиль мислення та підхід до справи. Показово те, що анекдот-факт — це словесна баталія, в якій перемога завжди за героєм (апостолом, філософом, полководцем, царем і т. п.). Бібліограф-очевидець події цілеспрямовано ідеалізує героя. З точки зору бібліографа, думка героя заслуговує схвалення, і щодо її істинності не може бути ніяких заперечень. Довіра читача до зображуваного, хоча й залежить від авторитетності автора-очевидця, сумніву в таких оповіданнях не піддається. Відомі такі літературні анекдоти передусім із мемуарної літератури (біографій, листів) і літератури дидактичного та панегіричного характеру тощо.

Літературні історичні анекдоти-плітки (чи історичні побутові анекдоти) — це вигадані спекуляції-мініоповідання про історичних діячів. У таких анекдотах акцент ставиться на імені та високому соціальному статусі персонажа, не сумісних із його побутовою поведінкою. Викриваючи ницу сутність персонажа, автор захоплюється його тверезим способом мислення. З іншого боку, дії персонажа не заохочуються, та тлумачаться як позитивні.

Такі тексти здебільшого відтворюють негідні вчинки із життя коронованих та інших популярних у свій час людей (абатів, графів, корнетів і т. п.): «пійманий на гарячому» персонаж, виправдовуючись, мотивує свій вчинок, неочікуваною відповіддю, яка заслуговує, з точки зору автора — упорядника збірника, уваги.

Власне і термін анекдот у первісному значенні (таємний, такий, що не підлягає розголошенню) вказує на нецензурований характер таких оповідань.

Достовірність таких оповідань не може бути перевірена, але вони стали, завдяки своїй цікавості, повчальності чи розважальності, предметом уваги багатьох поколінь. Такі літературні тексти анекдотів переповнюють і сторінки мемуарної літератури, і сторінки збірників розважального характеру.

Обидві групи літературного анекдоту (факти та плітки) мігрують різними жанрами літератури, надаючи їй, з одного боку, пафосу, з іншого — реалістичності, завдяки чому й формують її популярність.

Літературний анекдот фольклорного походження — це оповідання побутового змісту, в яких діють вигадані особи. Увага із імені персонажа переноситься на вчинок. За цих умов ім‘я персонажа не важливе, проте його статус (статевий, віковий, соціальний) певним чином корелюється із вчинком. Тут палітра конфліктів аналогічна до тих, які засвідчені в анекдотах-плітках. До речі, і сфера призначення, і спосіб побутування цих груп однакові: вони також відомі із літературних творів та зі збірників розважального характеру.

Таким чином, літературний анекдот відображає факт чи плітку із життя реальної особистості, а літературний анекдот фольклорного походження — це випадок вигаданий, але такий, що за певних умов міг би відбутися. Проте коли літературний анекдот-плітка, і літературний анекдот фольклорного походження засвідчують претензію на правдивість, яка в даному разі є їхньою спільною жанровостабілізуючою рисою, то літературний анекдот-факт цієї риси позбавлений.

І літературний анекдот, і літературний анекдот фольклорного походження для літературних жанрів великих форм — знахідка. Вони завжди доречні в ролі свідчення чи прикладу неординарної (і «високої», і «низької») поведінки. А тому анекдот у літературі часто ставав і досі стає риторичною фігурою.

Звернемо увагу: анекдот-факт — це переважно текст моралізаторський, і принципи оцінювання в ньому життєвої позиції героя ґрунтуються на офіційних засадах. Тим-то він, як правило, є несміховим утворенням, а анекдоти-вигадки здебільше використовуються із дидактично-розважальною метою, а тому вони програмують сміхову афектацію.

Відзначимо також, що анекдот у літературі — це периферійний жанр. У канві жанрів великих форм (романі, повісті, оповіданні) він розширює їхню художню перспективу. Він не тільки дублює ситуації, він із ними асоціативно перекликається і навіть їх підсилює. За цих умов анекдот є «винищувачем» інерції оповіді та її сприйняття. Тому що неочікувана поява анекдоту пожвавлює монотонність авторської оповіді та актуалізує нові асоціативні ряди на рівні сприйняття твору. Саме природа жанру і передбачає раптовість появи в різних контекстах. Здатність маневрувати у пропонованих обставинах — це спільна риса фольклорного анекдоту та літературного.

Літературний анекдот і літературний анекдот фольклорного походження зростаються із текстом, в якому живуть, вони від нього залежні, тому «прагнуть вирватися» із тенет літератури, щоб стати фольклорними. Так буває, і, до речі, часто. Проте, коли літературний анекдот фольклорного походження втрачає тільки формальні поетичні риси, то літературний анекдот поза історичним контекстом втрачає конкретизацію, а тому починає «гуляти, немов той кіт», де йому заманеться. Нашу точку зору розділяє і Є. Курганов, коли твердить, що унікальність анекдоту в системі літературних жанрів полягає, в тому, що це жанр — приблуда, який вештається повсюди і як «паразит» живе за рахунок інших жанрів, проте він їх не знекровлює, а навпаки — збагачує, додає розмаїття та глибини [271]. Поза контекстом літературний анекдот фольклоризується, стає менш цікавим, з точки зору історика культури, проте, вступаючи в іншу комунікативну ситуацію — в сферу усної народної творчості, він здобуває надзвичайну здатність перелицьовуватися, осягнення якої — поле діяльності для фольклориста.

Фольклорний анекдот літературного походження має надзвичайно рухливу систему персонажів, у якій зміни, як правило, стосуються корпусу реальних героїв. Усні тексти такого ґатунку ще орієнтовані на достовірність зображуваного. Остаточно втрачаючи ознаки літературного походження, вони вступають в дещо інші зв‘язки з традицією. Власне фольклорний анекдот — це вигадка, а тому й розглядаються фольклористами й донині в сфері казкової прози [272].

Двоїста сутність способу зображення дійсності — це жанрова особливість анекдоту як у літературі, так і фольклорі. Невирізнення цієї риси значною мірою й зумовило принциповий розгляд анекдоту в сфері казкової прози. При цьому ігнорування усних тестів анекдоту літературного походження, які не належали до сфери казкової прози, призвело не тільки до відсутності таких фіксацій, а й до обмеження рамок жанру, що у свою чергу збіднило наші уявлення про репертуар анекдоту.

Здійснені спроби каталогізації анекдотичних сюжетів за тематичними групами персонажів у межах фольклору та літератури не витримують жодної критики. Саме тому спроби упорядкування покажчиків протягом ХХ ст., на які вчені покладали величезні надії, зазнали фактично краху. Тому сьогоднішній стан каталогізації анекдотичних сюжетів і в межах фольклору, і в рамках літератури значно затрудняє фактичне вивчення взаємозв‘язків між фольклорним та літературним анекдотом. Та все-таки не забуваймо, що для анекдоту в усіх його личинах характерні наявність конфлікту, сформульованого певним чином, та розв‘язки-пуанта, які і є основними сюжетостабілізуючими рисами жанру.

Фольклор та література — це дві окремі нормоутворюючі структури з різними комунікативними завданнями. Усний анекдот завжди виголошується для конкретної аудиторії, а записаний — розрахований, як правило, для «німого» читання. Тому усний анекдот, задля того, щоб стати літературним, повинен перетворитися із усного явища в літературний текст; при цьому його поетично-функціональні характеристики, які, безсумнівно, підпорядковуються іншому типу комунікації — літературі, зазнають принципових змін [273].

«Збірник анекдотів абсолютно незаконний «...», тому що будується при повному ігноруванні природи цього особливого жанру, коли забувається те неписане, але безумовне правило, що анекдот треба зберігати і відтворювати в складі тієї ситуації, в якій він прозвучав» [274]. Так, для літературного анекдоту це вкрай важливо. А побутовий анекдот із його системою типізованих персонажів цікавий сам по собі. Але такий збірник, в якому зібрані описи ситуацій, в яких були би відтворені фольклорні анекдоти, став би унікальним джерелом вивчення не тільки репертуару, але й механізмів побутування жанру в сучасних умовах. Проте це ідилія фольклориста.

* * *

Позбавлений ефективної методики збирання та записування анекдот і сьогодні залишається найбільш скривдженим усним жанром.

Принципи фіксації залежали від розуміння природи тексту. До того ж підготовка текстів до друку часто залежала від мети та завдань публікації, які були дуже далекими від розуміння природи усного тексту як такого. Таким чином, прийоми збирання, запису та публікації, які практикуються й нині, впливають на створення такої моделі тексту, яка має мало спільного з реальною.

Фольклорні анекдоти записувалися разом із творами різних фольклорних жанрів і видавалися разом із ними. Виокремити і перевидати традиційні анекдоти можна, але цей крок є малоефективним для розуміння того, в якому контексті побутував анекдот і за яких обставин він був записаний. Якщо казка до контексту майже байдужа, то анекдот поза контекстом частково втрачає свої функції, але відтворений здобуває нові.

Функціонування анекдотів у збірниках — явище традиційне. Проте збірники фольклорних анекдотів — це збірники літературні. І хочемо ми того чи ні, часто є могилою анекдотів. Анекдот поза контекстом, який його породив/відтворив, часто малоцікавий.

Анекдот — не самодостатнє явище. Він завжди залежний від ситуації, яка спровокувала його появу. Та саме здатність видозмінюватися дозволяє анекдоту мандрувати в просторі й часі.

Упорядник збірника може активізувати потенційно закладені в анекдоті риси, такі, як здатність циклізуватися навколо певного персонажа чи навколо певного конфлікту. Щоправда, навіть рубрикація такого плану часто не спрацьовує. У процесі знайомства з наступним розділом збірника читач тільки відзначає: «Цей анекдот чув... цей цікавий». Але таке читання не відтворює традиційних механізмів, які залучаються при усній циклізації, і тому зі збірника, в якому видрукувано 2-3 сотні текстів, запам‘ятовується не більше десятка.

Записаний фольклорний анекдот — це, як правило, дегенеративний текст, у тому розумінні, що тільки в ситуаціях спонтанного мовлення живе усний текст. Поза контекстом, який його породив, він помирає. Щоправда, аналогічна ситуація в житті його носія знову спричинить появу того ж сюжету, і цей усний текст, пристосований оповідачем уже до нових умов побутування, знову відтворить краплину народної мудрості, розважаючи та повчаючи слухача.

Анекдот складається із різних пластів комунікативної спроможності. Час і нові умови змінюють та поглиблюють анекдот як художній твір, відкриваючи його нові асоціативні та поетичні можливості.

[265] Зауважимо, що національна література живиться надбанням світової. Ця заувага надзвичайно важлива, адже збірники агіографічного та світського характеру, які, до речі, побутували на теренах України переважно в церковнослов‘янських та латинських, російських та польських перекладах-редакціях, поповнили національний репертуар анекдоту мандрівними темами та сюжетами.

[266] Звернемо увагу, літературний анекдот фольклорного походження часто називають літературним анекдотом, хоча це термінологічне словосполучення вживають і в іншому значенні — «оповідання про конкретну знаменитість». Вважаємо за доцільне розмежувати ці поняття.

[267] Книжкові джерела (від античності — до сучасного часу) часто мають фольклорне походження. Тому межа між літературним анекдотом і літературним анекдотом фольклорного походження часто умовна, проте певною мірою прослідковується, а тому такий поділ видається потрібним.

[268] Анекдоти-факти часто називають ще й біографічними, а анекдоти-плітки — історичними.

[269] Нагадаємо ще раз, що принциповою формальною ознакою анекдоту є наявність пуанта.

[270] Зауважимо, що часто анекдот-факт, формуючи, поглинає афоризм, який згодом може відірватися від тексту і функціонувати самостійно.

[271] Курганов Е. Анекдот как жанр. — СПб.: Академ. проект, 1997. — С. 7.

[272] Див.: Лановик М., Лановик З. Українська усна народна творчість: Підручник. — К.: Знання-Прес, 2001. — С. 465-467.

[273] Існує традиція видавати анекдоти в популярних збірниках. З іншого боку, анекдоти видавалися в науково-популярних збірниках казкової та неказкової прози. Поза нашим аналізом залишаться збірники, видані виключно з розважальною метою, оскільки тексти в них є переважно передруками, позбавленими паспортизації. Відредаговані упорядниками тексти не можуть претендувати на науковий аналіз.

[274] Курганов Е. Анекдот как жанр... — С. 7-8.