Українські народні казки

Анекдот у системі фольклорних жанрів (на прикладі мотиву «била жінка мужика»)

Сміхове освоєння світу є закономірним і універсальним способом оцінювання буття як такого. Анекдот — остання (і, очевидно, кінцева) ланка сміхової традиції.

У анекдоті, зазвичай, не шукають сміху, який має обрядовий характер. І це цілком виправдано, коли йдеться про те, що анекдот — це сучасна сатира чи гумор. Але зв‘язок між сміхом сучасним (навіть виключно в його естетичних виявах) та архаїчним до певної міри можна прослідкувати. Слід констатувати, що зміни, які відбулися в переосмисленні ідеї смішного, передусім зумовлені еволюцією уявлень про життя та смерть. Щоправда, можна скоріше говорити не про витіснення давніх сміхових уявлень, а про їхнє існування в дещо змінених формах.

Трансформацію архаїчних уявлень, пов‘язаних зі сміхом, покажемо на прикладах побутування одного сміхового мотиву, наявного в стадіально різних обрядових і необрядових фольклорних жанрах.

Мотив про жінку, яка б‘є свого чоловіка, відображений в обрядових текстах (гаївках), що свідчить про обрядовий характер цієї дії, з‘ясування змісту якого і стане нашою метою.

Ой, Дід, Дід і Ладо!
Жона мужа била,
На добре учила.
Ой, Дід, Дід і Ладо!
Повідж, мужу, правду:
Як старі діди скачуть?*

* Замість «старі діди» вставляють «старі баби», «парубки», «дівоньки».

(Зап. Ж. Павльовий [у 2 пол. ХІХ ст.]. Гаївки / Зібр. В. Гнатюк // Матеріяли до української етнольогії. Видає Етнограф. комісія Наук. т-ва ім. Т. Шевченка. — Львів, 1909. — Т. 12. — С. 31)

Цей текст примітний декількома змістовими рисами. По-перше, звертання «Дід і Дід Ладо!» свідчить про те, що цей текст присвячений якомусь божеству (чи божествам). По-друге, цей текст супроводжувався якимись танцювальними рухами, що відтворювали (пародіювали) дії старих дідів, старих баб, парубків та дівок, і, очевидно, мали на меті смішити. Але кого і чому — не ясно. Ось це ми і з‘ясуємо.

Перед тим, як розглядати еволюцію поглядів, засвідчену в попередній гаївці, наведемо текст ще однієї гаївки, в якій зустрічаємо мотив про жінку, яка б‘є чоловіка.

Битий муж

Ой Дим, Дим, ой Ладом, жінка мужє била *,
Ой Дим, Дим, ой Ладом, бо на добре вчила.
Ой Дим, Дим, ой Ладом, їдь, мужу, до ліса!
Ой Дим, Дим, ой Ладом, рубай, мужу, дрова!
Ой Дим, Дим, ой Ладом, пали, мужу, в пїцу!
Ой Дим, Дим, ой Ладом, суши, мужу, просо!
Ой Дим, Дим, ой Ладом, вари, мужу, кашу!
Ой Дим, Дим, ой Ладом, годуй, мужу, діти!
Ой Дим, Дим, ой Ладом, бу’ш мав з ким сидіти.

* Кожна змінна частина повторюється двічі.

(Зап. О. Маковій в Яворові [в пол. ХІХ ст.]. Гаївки... — С. 216)

Порівнюючи наведені тексти, бачимо, ці гаївки виразно вказують на пов‘язаність мотиву «жона мужа била» із певним випробуванням чоловіка (про це докладніше мова піде далі). Проте коли в першій гаївці чоловіка змушують до спонтанної демонстрації певних рухів, то у другій — до дій, пов‘язаних із сімейним побутом.

Обидва тексти є сміховими, з сучасної точки зору. Ситуація, за якої жінка б‘є чоловіка, осмислюється як неймовірна, безглузда, а тому смішна. Та, коли в першому тексті сміх супроводжує «перекривляння», пародіювання дій старих та молодих, то в другому — сміх посилюється, коли чоловіка змушують до дій традиційно жіночих. Перевертання світу з ніг на голову, своєрідне «ожіночнення» чоловіка призводить до сміху оцінкового. Отже, в першій гаївці виникнення смішного пов‘язується із споглядальними моментами, а сміх у другій гаївці безпосередньо пов‘язаний зі становленням раціонального мислення. Обрядовий зміст друга гаївка ще не втратила, проте вона засвідчує процес десакралізації обрядової дії.

Обидві гаївки засвідчують уявлення, пов‘язані з архаїчною сміховою культурою. Перед тим, як з‘ясовувати сутність давніх сміхових уявлень, наведемо тексти гаївок, подібних за наявністю давніх сміхових елементів у наведених вище.

О Див, Див, та Ладо,
Та повідай, козо, правду  [191],
Та як парубочки скачуть?
Ой то в гору, то в долину,
Ой то тернї, то в кропиву...
Ой Див, Див, та Ладо,
Ой Див, Див, та Ладо,
Та повідай, козо, правду...
Що вам маю повідати?
Та як паняночки скачуть?*
Ой Див, Див, та Ладо,
Ой то в гору, то в долину,
Ой то в рожу, то в калину  [192].

* Далі співають, як скачуть діди, баби, старі дівки.

(«Козел». Зап. В. Гнатюк у Станіславському пов. [в 2 пол. ХІХ ст.]. Гаївки... — С. 30)

Текст наступної гаївки цінний тим, що засвідчує такі самі дії учасників обрядової гри, як і в попередніх випадках:

Воробчик

Ой мій малий вороблейку,
Чи бував ти в городейку?
Чи видав ти, як цигани* скачуть?
Ой так і так цигани скачуть!**

* В інших варіантах наявні назви представників різних вікових, соціальних та етнічних груп.

** Потім показують, як скачуть пани, хлопи, жінки і т. п. [193]

(Зап. Й. Лозинський [в 2 пол. ХІХ ст.]. Гаївки... — С. 31)

Звернемо увагу, що в гаївках звертання до Діда (Дива) та Лада (саме до двох божеств) не випадкове. Щоб зрозуміти, чому звертаються до Діда та Лада водночас, з‘ясуємо етимологію їхніх назв та їхні функціональні характеристики в архаїчній культурі. Зазначимо, що тільки так ми можемо прослідкувати зв‘язок між архаїчною та сучасною сміховою культурою, зрозуміти причини міграції сміхових мотивів та сюжетів з обрядових до необрядових текстів та виявити в анекдоті хоча й у трансформованій формі ідею архаїчного сміху.

Звертання «Дід і Дід Ладо!», «Ой Див, Див та Ладо», «Ой Дим, Дим, ой Ладом» — це рудименти язичницьких уявлень, збережені обрядовими текстами. Наведений ряд дає цілком реальні підстави твердити про пов’язаність назв Див, Дим і Дід.

Див, Дива [194] (пор.: демон) — у східних слов’ян божество страху та смерті, яке спускалось зверху дерева донизу, щоби налякати людину й забрати з собою її душу [195]. Назва Див етимологічно пов’язана зі словом [дивий] — «дикий», «божий» [196]. Ця похмура, смертоносна й зла істота звалась ще Чорнобогом, звідки й походить назва — чорт [197].

Назву Дим пов‘язуємо із [диминіти] — «диміти, палати», а індоєвр. *dhumos — «дим» походить від кореня *dheu-/dhou- — «вирувати, нестися клубками»; цей же корінь виступає в словах дух, душа, дихати [198]. В українській мові значення слова дивитися — «глядіти» є вторинним, що розвинулося з давнішого — «дивитися з подивом» [199]. І слово дідько — «чорт, біс, домовик; покровитель домашнього вогнища» є похідним від слова дід [200].

Лад, Ладо, Ладон (чи Жив, Живий ) — в східнослов’янській міфології божество насолоди, добробуту, кохання та злагоди в сім’ї [201]. Йому приносили жертви ті, хто вступав у шлюб, до нього зверталися, коли народжувалася дитина; водночас він був божеством весни. А тому Лада шанували як божество «всесвіту, любові всесвітньої, символ дійового, оживляючого весняного сонця». [202]

Поняття, які стоять за етимологією назв божеств, є ще одним доказом того, архаїчний сміх пов‘язаний з культом предків та ідеєю парування.

Зазначимо, що дослідники архаїчних обрядів переконливо доводять, що архаїчний сміх був своєрідною межею між сферою життя та смерті. Аналізуючи обряди ініціації в різних племен та залишки обрядів переходу в різних народів, вчені доходять висновку, що сміх ініціантів суворо регламентується. Так, перебуваючи в стані обрядової смерті, ініціанту забороняється сміятися. А на етапі «повернення» існує примус сміху. Випробування сміхом повинно засвідчити, що мертві не сміються, сміються тільки живі.

Відголосок випробування засвідчують і гаївки з мотивом «жона мужа била». Звичайно, що твердити про пов‘язаність українських гаївок і обрядів племінних народів важко, проте факти їхнього зіставлення дозволяють зробити певні висновки. Так, описуючи обряд у племені на одному із островів Океанії, В. Шміт дивувався, що така серйозна церемонія закінчується смішною сценою. Жінка в костюмі мисливця веде себе так, як чоловік, носить спис із риб‘ячої кістки і факел, що горить. Її жести та міміка часто непристойні. Вона намагається розсмішити ініціантів. За це вона отримує подарунок [203].

Зрештою, в українських гаївках жінка теж прагне «оживити» чоловіка, примушуючи його рухатися певним чином. У гаївках ідея оживлення за допомогою сміхових (в т. ч. і танцювальних) елементів реалізується в примусі сміху.

* * *

Мотив «била жінка мужика» зустрічається і в необрядових текстах, зокрема в дитячій пісеньці:

Колисала баба діда
На сухі ворині,
Ворина сі уломила —
Баба діда била.

(Зап. 1984 р. у с. Кричка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл. від Галини Белей, 1974 р. н. Дитячі пісні та речитативи / Упоряд. Г. В. Довженко, К. М. Луганська. — К.: Наук. думка, 1991. — С. 241)

Ой шаг — не копійка,
Била жінка чоловіка,
Била, била, волочила,
В помийниці намочила:
— Ой, посидь, милий, тут,
Поки знайду прут.
Як шатнулась да й одсердилася,
На свого милого змилосердилася.

(Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. — К.: Наук. думка, 1978. — С. 273)

Обрядовий характер сміху і в цій жартівливій пісні втрачений. Утрачений він і в наступній пісні, яка осміює дурного мужика, який вибачається перед жінкою за те, що та його била, та ще й витанцьовує перед нею «гайдука». У пісні з‘являються соціальні «нотки», коли співається, що «така пора прийшла», коли ображений мусить вибачатися за те, що його образили.

Била жінка мужика

Била жінка мужика
Пішла позивати,
Присудили мужику
Ще жінки прохати.
Сидить жінка на припічку,
Ніжки підібгавши,
Стоїть мужик у порога,
Шапочку ізнявши:
«Прости, мене, моя мила,
Що ти мене била;
Куплю тобі горнець меду,
Коновочку пива».
«Ой од пива болить спина,
Од меду голóва;
Купи мені горілочки,
Щоб була здорова.
Да ще, мужичище,
Вчини мою волю:
Поскачи ти гайдука
Да передо мною!»
Кричить мужичище,
Взявшись за бочище:
«Гойя, гойя, моя мила,
От і гайдучище!»
Не дивіться, панове,
Що жінка вчинила, —
Що свойого мужика
Гайдука навчила!
Бо вже така пора прийшла,
Що ще й не бувало:
Який дідько не поб‘є,
То пиши — пропало!

( Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем. — М., 1827. — С. 138-139)

Тема про те, як била жінка чоловіка, популярна в прислів’ях і традиційних анекдотах.

«Чи не б’є лиш тебе жінка?» — «Жінка поб’є та свиня ззість — усе рівно». (Зап. на Кролевеччині [в серед. ХІХ ст.]. Українські приказки, прислів’я і таке інше : Збірники О. В. Марковича та інших. Уклав М. Номис / Упоряд., прим. та вступ. ст. М. М. Пазяка. — К.: Либідь, 1993. — С. 402).

Отто-то, що била жінка чоловіка, та ще й пішла позивати. (Зап. на Конотопщині, Лубенщині [в серед. ХІХ ст.]. Українські приказки, прислів’я і таке інше... — С. 401).

Била жінка чоловіка , пішла позивати: присудили чоловіку ще й жінку прохати. (Зап. в Києві [в серед. ХІХ ст.]. Українські приказки, прислів’я і таке інше... — С. 401).

Наведемо тексти анекдотів СУС — 1429***(Сварка подружжя та хитрий мужик) (у СУС зафіксовано тільки російський варіант):

Б’ють та плакати не дають

Зайшов подорожний до хати і проситься на ніч — та саме надійшов, жінка мужа свого била.

— Добрий вечер!

— Добре здоровя.

— Не приняли би-сте мене на ніч, коли ласка ваша?

— Та добре, ви хати не залежите. А з далекої дороги? Звідки пан-Біг провадить? Що там чувати? — взяла питати господиня подорожного, забувши за свого чоловіка, же го била і лаяла.

— Ат! Що чувати! — каже подорожний. — Біда! Б’ють та плакати не дають.

— От чуєш, старий псе, — обізвалась знов до свого чоловіка, — яка біда у людей, а тобі у мене що за лихо? Наревешся щоднини, кілько хочеш. — Тай ласкаво знов до подорожного:

«Сідайте лишень та же ви трудні з дороги. Щоби вам зварити? Може, пиріжків з сметаною, коли скромно їсте, бо ми, бачите, понеділкуємо». — І все старому лепотіла, що у людей гірше, бо там б’ють і плакати не дають; а она єго хоть щодня виб’є та плакати не боронить.

(Зап. [Онишкевич] [в кінці ХІХ ст.]. Галицько-руські анекдоти... — С. 60)

Страшний чоловік

Била жінка мужика , він заховався під піл та звідти:

— А чого ти, жінко, за мене йшла, що я такий страшний?

( Веселий оповідач... — С. 56)

У наступному тексті, який засвідчує формулу «і б‘ють, і плакати не дають», діють інші персонажі. Проте типологічна спільність цих текстів очевидна. Анекдот наповнює «сучасним» змістом обрядові, «старі» теми.

У нас ще хвалити Бога

То був колись такий лютий пригінчий панський, усе бив людей. Ото одного разу ухопив якогось парубчака молодого та й давай його періщити, а той репетує. Коли це на той саме час надходить у двір з другого села чоловік подорожній. Поздоровались, роспитались, за яким той ділом.

— А що ж там по світах чувати? — питає пригінчий у того захожого.

— Ат! що чувати! — той одказує. — Біда! Б’ють і плакати не дають.

— А чуєш ти, йолопе! — говорить пригінчий до хлопчака, що тим часом сльози утирав, — яка, біда у людей: і б‘ють, і плакати не дають!.. А в нас ще хвалити Бога: щодня наревешся, скільки схочеш.

( Веселий оповідач... — С. 93.)

Розглядаючи ґенезу сміхових явищ та осмислюючи архаїчні й сучасні сміхові форми як органічне ціле, спостерігаємо взаємопов’язаність різних жанрів (гаївок, жартівливих пісень, прислів’їв та анекдотів) у характері сміху та в поєднанні його архаїчних і сучасних форм. Тематика веснянок (пошуки пари, очікування кохання, дари дівчині) тісно пов’язана з архаїчним сміхом як втіленням ідеї парування, продовження роду. Водночас у веснянках, як і в необрядових жанрах (прислів’ях, анекдотах), зустрічаємо і яскраво виражений сатиричний сміх.

Сміх у цьому випадку виконує роль не тільки «моральної цензури», а й «карнавальної вседозволеності». У цьому й виявляється універсальність сміху («він спрямований на все й на всіх») та його амбівалентність («він веселий, тріумфуючий — і, водночас, насмішкуватий, що висміює, і заперечує й стверджує, і ховає й відроджує» [204] тощо.

Анекдот, побутуючи в традиції, черпав із неї образну систему та сюжетні схеми. Безумовно, що ці елементи «форми» переосмислюються, проте доносять до сучасності й «згадки» про старий зміст.

[191] Варіант:

Ой Див, Див та Ладо,
Повідай, панно, правду.

(«Кізлик». Зап. Н. Левицька в с.Іванівці на Галичині [в кінці ХІХ ст.]. Ігри та пісні: Весняно-літня поезія трудового року / Упоряд., передм. і прим. О.І. Дея. — К.: В-во АН УРСР, 1963. — С. 92).

Міфологічній світобудові, залишки якої збережені в наведених нами текстах, властиве наділення тварин сакральними функціями, тому в обрядових текстах існує ролевий та функціональний зв’язок між дівчиною та козою.

[192] Пор.:

Бігали дикі кози
Попід зелені лози.
То в гору, то в долину,
То в ружу, то в калину.
Як би їх половити,
Ніжки їм поломити?

(Зап. О. Тимінська в с. Горішні Шерівці Кіцманського району від О. М. Софронійчук та Г. А. Мунтян 1931 р. Буковинські народні пісні / Упоряд., вступ. ст. та прим. Л. Ященка. — К.: В-во АН УРСР, 1963. — С. 40).

[193] У текстах гаївок співіснують архаїчні риси з новітніми. Так, давнішими за походженням є реалії, в яких чоловік повинен копіювати рухи старих дідів, старих баб, парубків та дівок, ніж ті, в яких йдеться про пародіювання рухів циганів, панів і т. п.

[194] Див — це «зле божество у вигляді птаха, міфічна тварина», рос. див — «міфічний птах, що віщує нещастя; одуд; чудовисько; велетень; демон», др. дивъ — «чудовисько, gryphus», пол. diw — «демон», чеш. div — «міфічний птах, що віщує нещастя», болг. див — «велетень; злий дух; чудовисько», дива, самодива — «зла чаклунка», лит. dievas — «бог», лат. divus — «божественний» і deus — «бог», санскр. deva — «небесний». Етимологічний словник української мови: В 7 т. — К., 1985. — Т. 2. — С. 64..

[195] Афанасьев А. Н. Поэтические воззрения славян на природу. Опыт сравнительного изучения славянских преданий и верований в связи с мифическими сказаниями других родственных народов. М., 1868. — Т. 2. — С. 746-747; Персонажи славянской мифологии : Рисованый словарь / Сост. А. А. Кононенко, С. А. Кононенко. — К., 1993. — С. 57.

[196] Етимологічний словник... — Т. 2. — С. 65.

[197] Виклади давньослов’янських легенд, або Міфологія, укладена Я. Ф. Головацьким / У перекл. Н. М. Клименка; Передм. М. Ф. Слабошпицького. — К., 1991. — С. 40-41; Голан А. Миф и символ... — С. 188-221.

[198] Етимологічний словник... — Т. 2. — С. 71.

[199] Етимологічний словник... — Т. 2. — С. 66.

[200] Етимологічний словник... — Т. 2. — С. 87-88.

[201] Мифологический словарь / Под. ред. Е. М. Мелетинского. — М., 1991. — С. 102-103.

[202] Виклади давньослов’янських легенд... — С. 29.

[203] Токарев А. С. Ранние формы религии и их развитие. — М., 1964. — С. 158.

[204] Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле... — С. 15.