Українські народні казки

Еволюція терміна «анекдот» та переосмислення рамок жанру, означеного цим терміном

Термін анекдот протягом багатьох століть зазнав змін у семантиці, став багатозначним. Історія його становлення, еволюція та обсяг варті окремого розгляду.

Слово анекдóт [205] запозичено з французької мови, можливо, через посередництво російської; французьке anecdote походить від грецького anekdota (мн., с. р.), anekdotoz (одн., ч. р.) — «не готовий у люди (женитися)», або в переносному значенні — «неопублікований, нерозголошений, невідомий публіці» [206].

Уперше цим терміном скористався у своїй «Таємній історії» візантійський історик Прокопій Кесарійський (VI ст.), який назвав включені до неї оповіді анекдотами на противагу офіційним хронікам періоду царювання кесаря Юстиніана [207]. Історик змальовує дійсні події з життя відомих людей того часу, що не відображалися в офіційних документах, бо нерідко носили скандальний характер і мали політичний зміст. Інтерес до таких оповідань був надзвичайним, адже вони викривали політичні інтриги, інтимні сторони життя імператора Юстиніана, імператриці Феодори та інших високопоставлених та відомих людей [208].

Таким чином, у первісному значенні терміна анекдотами названо побутові меморати як малий розповідний жанр, що передавав власні спогади оповідача про події, свідком яких він був. Потрапляючи до усної традиції, такі меморати почали ак­тивно взаємодіяти зі квазі-меморатами (оповіданнями, що не ґрунтувались на особистих спогадах очевидців, але видавались оповідачами за такі).

З розвитком жанру реальна достеменність оповіді, її до­кументальність поступово втрачалися, проте анекдоти видава­лися за меморати й далі, не будучи такими, оскільки перемістилися зі сфери спогадів — оповідей про реальні факти до сфери фікції (релігійних містифікацій, вигаданих історій про життя визначних особистостей і пліток скандального характеру). Однак орієнтація на правдивість робила анекдот цікавим для слухача, а прив’язка до певної особи (обов’язковим було називання імені, соціального статусу та місцевості, в якій вона жила, часто надавалася й характеристика людських якостей) мала засвідчувати вірогідність історій, які оповідалися (або читалися). Коли ж до кола анекдотів почали потрапляти фабулати (численні вигадані сюжети, які прийшли від давнини, часом аж від трікстерської традиції), інтерес у цих творах виявлявся вже не до події, що трапилася з певною особою, а до події як такої, до сюжету. Поєднання тенденцій, народжених у річищі професійної традиції, із явищами традиції фольклорної стало потужним джерелом розвитку анекдоту як жанру.

* * *

Звернемо увагу на той факт, що перші зразки творів зі специфічним логічним ходом думки, які за формальними поетичними ознаками сьогодні кваліфікуються як анекдоти, знаходимо в історичних і філософських трактатах античної доби, і в збірниках релігійного характеру середньовіччя. Аналіз анекдоту як літературного античного жанру не входить в завдання цієї роботи. Проте для нашого дослідження надзвичайно важливим є факт, який засвідчує побутування оповідань малої форми із парадоксальною композицією.

Анекдоти знаходимо в творах античних комедіографів. Ці оповідання були вибрані з комедій та введені в історичний контекст Арістофаном, Кратетом, Кратіном, Алексідом, Менандром та ін.

Анекдоти є і в трактатах істориків (Геродота та ін.). Історія філософії перенасичена оповіданнями про відомих людей. Процитовані чи переказані з других чи третіх рук такі оповідання часто ставали не тільки біографічним жанром, але й матеріалом для вивчення історії. Так, збір і систематизація свідчень про знаменитих людей минулого вперше була здійснена перипатетиками (Арістоксен, Неанф, Герміпп, Сатир). Цікавим у цьому плані є і грецький біограф Антігон Каристський (ІІІ ст.). Згадаємо і виданий під іменем гедоніка Арістиппа твір «Про розкіш давніх», що став зібранням злих пліток про великих людей минулого. Вищеназвані біографи не виділяли філософів як окрему групу. А коли такий розподіл стався, то вичленилася й нова форма біографічного жанру — «Спадкоємства». Першим твором у цьому жанрі є «Спадкоємства» Сотіона Александрійського (поч. ІІ ст. до н. е.). Пізніше з‘явилися переробки (Геракліт Лемб, Сосікрат Родоський, Антисфен Родоський).

Про збірники анекдотів і афоризмів залишилося мало свідчень, але вони були. Так, основне місце у трактаті Діогена Лаертського [209] (ІІІ ст.) займають біографії мудреців і філософів, сповнені незвичайних подій, анекдотів, дотепних і влучних афоризмів. Мислителі зображаються через відтворення побутових картинок із їхнього життя, вони займаються словесними баталіями, змагаючись у дотепності. Значна частина мудрості цих людей виявляється через їхнє осмислення побутових дрібниць, через влучні відповіді на різні питання життя, причому поза філософським теоретизуванням.

* * *

Розважальні оповідання з максимально лаконічним сюжетом про незвичайні (в т. ч. й смішні) випадки з життя знаменитих на той час діячів поширюються в європейській літературі XV — поч. XVI ст. Автором найпопулярнішого збірника, який увібрав сюжети багатьох народних анекдотів і водночас сприяв їхньому розповсюдженню, був італієць Поджо Браччоліні. Його збірник «Facetiarum liber», т. зв. «Книга фацецій» чи «Фацеції», виданий 1470 р., витримав багато перевидань і перекладений багатьма мовами [210]. У французькій літературі найвизначнішим збірником фацецій-анекдотів вважається «Moyen de parvenir», який приписують Бартольду де-Вервіллю (Рабле), а в німецькій літературі прославився монах Паулі зі збірниками «Scherz mit der Wahrheit» і «Schimpf und Ernst».

Уже в XVII ст. збірники гумористично-сатиричних оповідань Бебеля, Фрішліна, Меландера, Арлотте зустрічались в описі бібліотек російських імператорів [211]. Виникають доповнення та наслідування таких збірників.

На початку ХІХ ст. поширюються збірники історичних анекдотів («Русские анекдоты военные, гражданские и исторические, изданные Сергеем Глинкою (М., 1820), «Библиотека для чтения, составленная из повестей, анекдотов и других произведений изящной словесности» (СПб, 1822; кн. 1) та ін.).

Особливо популярними на території Російської імперії були такі збірники: «Российская универсальная грамматика, или Всеобщее письмословие, предлагающее легчайший способ основательного учения русскому языку с седмью присовокуплениями разных учебных и полезных вещей» М. Курганова (СПб, 1769), «Спутник и собеседник веселых людей, или Собрание приятных и благопристойных шуток, острых и замысловатых речей и забавных повестей, выписано из лучших сочинений, а на русский язык переведено московским мещанином Хрсфрм Дбрсрдвм [Христофором Добросердовым]. На иждивении книгопродавца и университетского переплетчика Християна Рыдигера» (В 4 — х ч.; М., 1773 — 1776), «Лекарство от задумчивости и бессонницы, или Настоящие русские сказки» (СПб, 1786), «Товарищ разумный и замысловатый» (Пер. с франц. П. Семенова; М.,1787; изд. 3), «Похождения некоторого россиянина, истинная повесть, им самим писанная. Содержащая в себе историю его службы и походов, с приключениями и слышанными им новостями» (Ч. 2; М., 1790), «Старая погудка на новый лад, или Полное собрание древних простонародных сказок. Изд. для любителей оных иждивением московского купца Ивана Иванова» (Ч. 3; М., 1795), «Похождения Ивана, Гостиного сына, и другие повести и сказки» (Ч. 2; СПб., 1876) та ін.

Оповідання зі стисло змодельованими смішними ситуаціями активно поширюються з ХVIII ст. на території України як в оригінальному вигляді, так і в польських та російських перекладах, що, безперечно, відбилося на розвитку національної сміхової традиції. Зазначимо, що відсутність писемних свідчень щодо власне українських перекладів збірників фацецій, жартів чи «сміхотворних повістей» не заперечує можливості знайомства українського читача з міжнародною традицією, оскільки традиційний національний сюжетний репертуар сповнений сюжетами, зафіксованими й іншими традиціями. Адже основний шлях поповнення репертуару в царині анекдоту був і лишається усним; літературна ж традиція лише засвідчує наявність того чи іншого сюжету в культурному обігу певної епохи, проте водночас не дає можливості беззаперечно твердити про характер його побутування.

* * *

В історії вичленення малого розповідного жанру, який кваліфікують нині як анекдот, надзвичайно важливу роль зіграли середньовічні різновиди коротких (чи порівняно коротких) розповідних жанрів.

Дуже популярними в Італії (XII — XIII ст.) вважалися новели, що звучали із уст жонглерів. Їхні сюжети були записані анонімними збирачами і вийшли під назвою «Новеліно» в кінці XIII ст. [212] Традиція літературного жанру новели, започаткована збірником «Новеліно», знайшла гідний вияв у «Декамероні» Боккаччо.

Як малий прозовий жанр, новела (італ. novella — «новина») будується на різких антитезах, коли ситуація раптово перетворюється на протилежну. Межа між новелою й анекдотом визначається перспективою. Для анекдоту важлива дія, яка завершується несподівано, зображення певної ситуації для анекдоту є самодостатнім. Новела показує шляхи реалізації прагнень персонажів, вибір ситуації зумовлюється багатством її змісту та здатністю показати явище в розвитку. Кінцівка новели — це фатальна розв’язка відтвореної ситуації; кінцівка анекдоту — це зіткнення розказаного з додуманим, при цьому емоційне навантаження реалізується через асоціації слухача (чи читача).

Фацеції (лат. facetia — «жарт, дотеп») були надзвичайно поширені в італійській, а пізніше європейській літературі (XV — XVII ст.) [213]. Фацеція характеризується короткою формою оповіді, блискавичним розвитком дії, динамічним сюжетом, що передається діалогом у рамках непрямого мовлення. Як жанр фацеція відрізняється від новел, які чітко окреслюють ситуації та психологічні типи персонажів. Моралізуюче закінчення фацецій часом містило латинський афоризм і покликане було повчати через сміх. «Жертвами» фацецій (як і новел та анекдотів) були вищі представники церкви, чиновники, лицарі й селяни. Оскільки фацеції зображали звичайне буденне життя пересічних осіб, вони часто сприймалися як оповіді про ре­альні факти. Фацеції, в яких гострі побутові конфлікти вирішувалися раптовою дією чи словом кмітливого дотепного героя, надзвичайно наближені до сучасних анекдотів.

Французькі фабльо (фр. fabliau, старофр. fablel — «побрехенька», поход. від. лат. fabula — «байка, оповідання») як короткі віршовані гумористично-сатиричні повісті були надзвичайно поширені в XII — на поч. XIV ст. Вони містили сценки з життя багатіїв і селян, монахів і чоловіків, зраджених дружинами. Фабльо, як і фацеції, часто мали повчальний характер, відсутній, як правило, в анекдоті [214].

Прозові й віршовані шванки з’явились у Німеччині в XIII ст. й були дуже популярними в XV — XVI ст. Невеличкі цікаві оповідання відображали побут і звичаї різних верств населення. Багато шванків нагадують фабльо, чимало народилось їх у лоні німецької фольклорної традиції. Шванки відрізняються від фацецій не тільки мовою написання (останні писались латиною) та стилем (розповідною формою на противагу описовій, більшою чіткістю викладу), а й сферою функціонування (фацеції були розраховані на освічених людей, а шванки стали популярними в більш широкому середовищі). Частина шванків нині може бути кваліфікована як традиційні анекдоти.

Фрашки (від італ. frasca — «дрібниця, нісенітниця») з’явились у Польщі в XVI ст. Беручи початок від епіграм, фрашки як віршовані мініатюри є їхнім жартівливим різновидом. Лаконізм форми, влучний, часто парадоксальний підсумок, що є кульмінаційним елементом композиції, ріднить фрашку з анекдотом.

Усі ці жанри були певною мірою близькими до анекдоту, хоча й відрізнялися від нього тими чи іншими змістовими рисами та поетикою. Черпаючи з народної традиції образи й сюжети, вони водночас поверталися до неї, даючи зразки композиційної форми, серед яких продуктивною ставала лаконічна, чітка форма викладу, кульмінацією якої мав бути сміховий момент як результат неочікуваної розв’язки.

* * *

На вживання терміна анекдот впливала не тільки літературна традиція, а й практика повсякденного життя. З XVIII ст., і це засвідчують, принаймні, російські джерела, анекдотами називають не тільки оповіді про надзвичайні, героїчні (рідко смішні) події з життя відомих і пересічних осіб, а й різні побутові випадки з парадоксальним, неочікуваним, іноді смішним розвитком подій [215]. Починає функціонувати ще одне значення терміна анекдот — побутова бувальщина .

Вживаючи термін бувальщина, ми прагнемо підкреслити орієнтацію на достовірність зображуваного, коли малоймовірні події відтворюються та сприймаються як реальні [216]. Термін бувальщина визначаємо в цьому разі як побутовий фабулат, оскільки цей термін використовується ще й у значенні міфологічний фабулат [217].

* * *

В історії становлення жанру анекдот в українській традиції велику роль зіграла теорія та практика ораторської прози, релігійний характер якої був спрямований на обслуговування інтересів і потреб різних соціальних груп. Традиція введення оповідних елементів до складу ораторської прози у світовій традиції простежується з часів античності. На означення оповідних вкраплень у неоповідних творах ще в середні віки з’являється термін «exempla» чи його слов’янський відповідник «приклад», під яким розуміли притчу, новелу, легенду, байку чи повчальну історію, які могли бути використані з моралізаторською метою.

Частина оповідних прикладів із впевненістю може бути кваліфікована як традиційні анекдоти з яскраво вираженою не лише дидактичною, а й розважальною функцією. Саме ця їхня якість викликала осуд ортодоксальних християн. «Приклади як невід’ємна частина проповіді претендують тільки на цікавість, але не відзначаються ні історичною правдою, ні близькістю до предмета проповіді. Вимога історичної правди такою мірою залишалася поза увагою, що розглядалися з церковної кафедри речі не тільки неймовірні, а й зовсім неможливі, аби тільки вони були цікаві» [218].

Детальна розробка жанрової класифікації творів ораторської прози XVII — XVIII ст. була зумовлена нормативністю тогочасних поетик. У них виділявся ряд жанрів, які нині об’єднуються терміном анекдот [219]. За жанровою природою приклади-казуси були анекдотами в первісному значенні терміна. Серед «прикладів», які запозичували з найрізноманітніших джерел, виділяли меморабіли та апофегми  [220].

Меморабіли (лат. memoiria — «пам’ять, cпогад») чи «історії» — це анекдотичні оповідання, в яких те, про що оповідалось, сприймалось як реальний факт. Характерною рисою меморабіл є визначення місця, часу дії та називання особи (як правило, «високого» героя). Щоправда, іноді персонажами виступають і люди «низького» становища. Поведінка героїв змальовується в різних ситуаціях з обов’язковою моралізацією. Сюжетне напруження розряджається несподіваним вчинком героя. В «історіях» немає нічого фантастичного. Сюжет їхній нерозгорнутий і, як правило, не переростає за межі одного епізоду. Оповідання цієї групи будувалися за такою схемою: стисло змальовувалася ситуація, потім вчинок (чи репліка) героя, що мотивувалися тією ж ситуацією, але були здебільшого неочікуваними для аудиторії.

Апофегми (гр. apophthegma — «вислів, судження») — це оповідання, героями яких є не царі й полководці (як у меморабілах), а мудреці та філософи. «Як і в анекдотах-історіях, в анекдотах-апофегмах увага оповідача зосереджується на ситуації та реакції на неї героя оповідання. Відповідно до цього конструюється і сюжет: його завдання зводиться до зумовлення реакції героя, нею він розряджається, вона служить його пуантом» [221].

Звернемо увагу на той факт, що до XVII ст. оповідання з фіктивною основою, які за сучасною термінологією визначаються як анекдоти, кваліфікувались як фабули ( фацеції й апологи ).

Термін фацеція вживався у значенні, яке ми охарактеризували вище. Аполог — це коротке моралізаторське алегоричне оповідання про тварин чи рослин, близьке до притчі й особливо до байки. У літературознавстві до XIX ст. були синонімічними терміни аполог і байка [222].

Байка як жанр дидактичної літератури — це коротке віршоване чи прозове оповідання із прямо сформульованим моралізаторським висновком, який надає алегоричного змісту всьому оповіданню. Короткі байки і сьогодні іноді кваліфікують як апологи [223] . У фольклористиці термін байка вживався в XIX — на поч. XX ст. на означення казки, переважно казки про тварин (т. зв. «дитячі» казки). Нині цей термін вийшов із активного вживання і має лише історичне значення. Таким чином, терміни аполог і фацеція слід вживати на означення розважально — дидактичних жанрів середньовічної белетристики.

* * *

Зміни, які відбулися в семантиці терміна анекдот пов’язані як із динамікою суміжних літературних та фольклорних форм, так із еволюцією художнього мислення. Через це їхній розгляд видається надзвичайно показовим.

Слід зауважити, що історична й художня правда в фольклорі та в літературах давнини й середньовіччя не розмежовувалися [224]. Події, відтворені в легендах, літописних оповідях, хроніках вважалися дійсними (т. зв. синкретична правда). Тому й анекдотичні історії, які супроводжували середньовічні тексти, сприймались як реальні. Водночас укладачі збірників моралістично-розважальних оповідань часто вигадували пікантні історії про філософів, політиків, поетів античності, щоби похизуватись знанням сивої давнини.

Термін анекдот все частіше почав вживатись і на означення коротких розповідей про вигадані, цікаві факти. За формою викладу і перші, й другі були оповіданнями. До того ж, вони виконували спільну функцію — розважальну. Ці складові семантики (фабульність та орієнтація на достеменність зображеного) значною мірою стали визначальними у використанні терміна в наступні епохи й аж до нашого часу.

Визначити ступінь вірогідності історичних анекдотів практично неможливо. І насьогодні багато історичних фактів вважаються анекдотами, а чимало анекдотів сприймаються як незаперечні історичні факти.

Зміни в семантиці терміна анекдот йшли від «меморатності» до «фабульності», при цьому індивідуалізація персонажів починає носити менш суттєвий характер. Поряд із реальними історичними постатями — царями, полководцями починають діяти пересічні особи. Зображення «низьких» персонажів за відтворення комічних ситуацій стає більш популярним. Зрештою, в усній традиції завжди популярним був образ «низького» героя, дурисвіта, блазня — трікстера, тому її надбання й були такими продуктивними для анекдоту.

* * *

Слід констатувати, що хоча аналіз народних жартівливих оповідань, особливо з нецензурним змістом, не здійснювався, самі тексти збирались і видавались то під назвою анекдоти, то під народними еквівалентами цього терміна — «приказки» (В. Гнатюк), «байки» , «прибаютки», «брехеньки», «побрехеньки», «билиці», «небилиці», «прикладки» (К. Шейковський), «можебилиці» (П.Єфименко), «придабашки» (Ю. Федькович), «сміховинки» (Ф. Колесса) та ін.

Цей різнобій термінів засвідчений і словниками того часу. Ф. Пискунов не вводить до свого словника рубрики анекдот, проте слово приказка визначає як «анекдот, басня, сказка» [225], примовка — «поговорка» [226], жарт — «шутка, игра, насмешка, острота» [227]. Б. Грінченко також не фіксує слова анекдот, щоправда, й слова жарт на визначення жанру не засвідчено [228] В. Даль наводить народні відповідники слова анекдот — «байка, баутка» [229]. Ці факти стверджують, що у народній традиції слово анекдот, як запозичене із професійної творчості, з’явилось порівняно недавно; на означення малих розважальних оповідань вживались народні назви, народжені носіями традиції.

Попри певну недосконалість народної термінології, зафіксованої на початку нашого століття, її визначення засвідчують, які жанрові ознаки вважались найістотнішими в анекдоті. Тому розгляд термінів, народжених в річищі народної традиції, видається вкрай важливим. Назви билиця , байка, небилиця, можебилиця, побрехенька , нісенітниця вказують на своєрідне ставлення до дійсності. Справді, анекдот займає проміжну ланку між казковою й неказковою прозою. Його репертуар складається як із вигаданих оповідань, так і з оповідань, породжених дійсністю.

Народні назви анекдоту — приказка , прикладка та казка , оповідка свідчать про спільність функцій анекдоту й прислів’я, з одного боку, та анекдоту й казки — з іншого. Як і побутові казки, анекдоти розповідаються для розваги. Як прислів’я, анекдоти використовуються для «красного слівця», в ролі прикладів («Пам’ятаєш, як у тій приказці?..», «Це так, як у тому анекдоті...»). До речі, в такому випадку часто розповідається не весь текст анекдоту, а певне естетично-інформативне слово чи формульний вираз (який може згодом стати приказкою, прислів’ям). Крім того, визначення приказка та прикладка засвідчують важливу формальну ознаку анекдоту — його лаконічність і навіть здатність редукуватися до формульного виразу.

Наявність декількох назв, які певною мірою близькі, проте все ж не є повністю тотожними, властива не лише народній термінології, але й науковій. Необхідно звернути увагу на те, що часто народні еквіваленти загальновживаних термінів міняють значення та вживаються для номінації інших реалій [230].

У народному слововживанні функціонують і назви: побрехенька, примовка, приказка . Щоправда, в українській фольклористичній традиції ці терміни не набули популярності та вживаються в інших значеннях, але аналогічні їм поширені в російській та білоруській фольклористиці.

Термін побасенка (рос.) (побрехенька (укр.)) називає «жанр фольклору; анекдот, коротке цікаве оповідання, притчу, близький до примовки» [231] ; у системі української та білоруської фольклористичної термінології він відсутній.

Термін прибаутка  [232] (український відповідник — примовка ) вживається на означення «твору жартівливого характеру; малого жанру російського фольклору. Примовки можуть являти собою жартівливий діалог, звертання, смішний епізод, побудований на алогізмі» [233]. У примовках нерідко використовується гіпербола, оксюморон. Примовки включались до повсякденного мовлення як «красне слівце», входили до складу казки, народної драми, обрядової поезії, до монологів «балаганних» дідів, до жартів вуличних крамарів» [234]. У словнику подається приклад: « Иван, скажи моей лошади — тпру!» — «А сам что ж?» — «Губы замёрзли!» [235] Цей текст ми кваліфікуємо як традиційний анекдот.

Виокремлення примовок як окремого фольклорного жанру, на наш погляд, доцільне. Та протилежної точки зору дотримувались укладачі словника наукової й народної термінології [236], оскільки рубрика прибаутка, примовка в ньому відсутня.

Існує й інший погляд на примовку. О. Лабащук твердить, що терміном примовка слід кваліфікувати короткі формульні непісенні тексти, які включені в обряд чи оказіональну ситуацію і які мають магічну (чи квазімагічну) природу [237]. Так, на Андрія дівчата ворожили, зазиваючи долю: «Андрію, Андрію, / Я на тебе коноплі сію, / А запаскою волочу, / Бо я заміж хочу»[238]

За таких умов тексти примовок і анекдотів чітко розмежовуються за способом побутування у традиції. Проте виникає питання: як кваліфікувати тексти типу «Як тобі ім’я» чи «Сліпець»?

Як тобі ім’я

— Як тобі ім’я?
— Тарадайко.
— Хоч їсти?
— Подай-ко.
— А робити?
— Лише пусте говорити.

(Зап. в 1920-х рр. у с. Рокосів. З уст народу: Прислів’я, приказки, замовляння, примовки, загадки і приповідки Закарпаття / Склав та написав вступ Євгеній Недзельський. — Пряшів, 1955. Передрук: Дитячі пісні та речитативи. — К.: Наук. думка, 1991. — С. 341) .

Сліпець

— Сліпець, нá млинець!
— Не хочу!
— Нá два!
— Не бачу.
— Нá три!
— В торбу при!

(Веселий оповідач... — С. 10-11)

Ці тексти ми визначаємо як дотепи. Це клішовані тексти, які побутують у традиції так, як прислів’я, тобто вживаються «до слова».

Текст « Де був?» — «3 дурним гомонів». (Зап. Е. Н. Гаврилій у Ніжинському повіті [в кінці ХІХ ст.] [239] ми кваліфікуємо як прислів’я. Текст «Де були?» — «У млині». — «А кому добридень дали?» — «Свині». (Зап. В. Ф. Степаненко у Канівському повіті [в кінці ХІХ ст]) [240] нісенітниця. Текст «Чого ти, дівко, танцюєш?» — «Адже ж десь музики та грають!» (Зап. у Ворзенському повіті [в кінці ХІХ ст.]) [241] — анекдот. Критерії розмежування — ставлення до дійсності, наявність пуанта.

Зазначимо, що не всі діалогічні конструкції, першою реплікою яких є запитання, кваліфікуємо як безфабульні анекдоти. От, хоча б тексти «Чого ти, мамо, боса?» — «Так довелося!» (зап. в Немирові [в серед. ХІХ ст.] (Укр. приказки, 1993, c. 130)); «Прийшла молода!» — «А як звуть?» — «Настя!» — «Як Настя, то й буде щастя» (зап. на Конотопщині [в cеред. ХІХ ст.] (Укр. приказки, 1993, c. 112)) ми вважаємо за дотепи, позаяк у таких текстах відсутня «бісоціація», зіткнення розказаного із додуманим.

Термін присказка (рос.) ( прыказка (біл.)) використовується як «народна назва традиційної, ритмічно організованої примовки, що нерідко передує зачину в казках і безпосередньо не пов’язана з сюжетом. Мета приказки — зацікавити слухачів, захопити їхню уяву» [242] (напр., «Это не сказка, а присказка, а сказка будет после обеда, поемши мягкого хлеба...» [243] ), а термін приказка (укр.) вживається при називанні «образних виразів, елементів суджень, що характеризують людину, її характер, явища природи і суспільного життя» (аналогічні терміни — поговорка (рос.), прымаука (біл.)) [244]. До того ж в білоруській традиції термін прыказка еквівалентний російському — пословица чи українському — прислів’я.

Термін приказка пов’язаний із терміном анекдот тільки в історичному ракурсі, коли ці терміни вживалися паралельно в силу неусталеності фольклористичної термінології.

Отже, терміни прибаутка, примовка та приказка не можуть вживатися на означення різновидів анекдоту, хоча й були популярними в такому значенні ще в минулому столітті.

* * *

Нечіткість термінології та багатозначність термінів у східнослов’янській фольклористиці, неадекватне трактування одного й того ж терміна в різних національних традиціях затрудняє ідентифікацію певних творів у межах одного жанру та розмежування творів різних жанрів тощо. В інших національних традиціях теж спостерігаємо деяку непослідовність уживання термінів, які використовують для кваліфікації малих творів про цікаві ситуації, що закінчуються у несподіваний спосіб, викликаючи сміх. Наприклад, у англійській традиції поряд з терміном anecdote вживаються funny story або the lower strata of fiction. Термін joke зі значеннями «дещо сказане чи зроблене, щоб розсмішити чи здивувати», «дотеп, жарт», синонімічний jest, jokosity, quiz — «жарт, насмішка», cock — and — bull ( bul ) story, canard — «яка-небудь історія чи байка», «марна, вигадана, незвичайна історія». Термін fable означає «вигадане оповідання чи твердження, історію, засновану на вигадці», «коротку історію, створену задля того, щоб викласти якийсь корисний урок», і синонімічний часто термінам apologue, tale — «казка», «оповідання, вигадка, саркастична плітка», fiction — «вигадка», «жартівливе оповідання, анекдот» (іноді й фр. fabliau ). Поряд з цими існує ще ряд термінів близьких за семантикою до anecdote : pun — «гра слів, каламбур», wit, wittycism, witty remark — «дотепне зауваження чи вислів, блискучий жарт» та ін.

Як бачимо, в основних рисах таке вживання термінів співвідносне з усталеною в українській науці номінацією. Додамо, що в кожній національній традиції існують власні назви — терміни на означення розважальних творів малої форми, зокрема: у польській традиції поряд з терміном anegdota вживаються dowcip, kawal — «дотепне оповідання, жарт», zart, dykteryjka — «жарт, анекдот», figlik — «короткий жартівливий твір у старопольській літературі», синонімічне facecja, fraszka, gadka тощо .

* * *

В українському літературознавстві й фольклористиці, коли визначається жанрова природа творів малої розповідної форми, поряд із терміном анекдот вживаються й терміни жарт , дотеп, гумореска, народна усмішка, каламбур. Всі вони різні за походженням і змістовим наповненням та нерідко вживаються непослідовно.

При цьому зазначимо, що критерієм розрізнення оповідань, які призводять до сміху, виступає їхня соціальна спрямованість. Так, існує тенденція називати анекдотами твори політичного й сатиричного спрямування, гуморесками , усмішками , дотепами і жартами — твори гумористичного характеру. «Вважається, що анекдот займається викриттям засобами сміху соціально та морально принципових вад, тому здебільшого відтворює їх сатирично. Отож і персонажі анекдотів належать переважно до негативних. Комізм же гуморесок — спокійний, доброзичливий, звеселяючий — стосується людей з незначними або випадковими відхиленнями від норм щоденної побутової етики свого середовища, і ці відхилення освітлюються засобами гумору» [245]. До жанру жартів відносять «лаконічні мініатюри з серйозним, глибоким підтекстом, який часто передається прийомом зіткнення несумісного і своїм змістом та асоціативною його вібрацією наближає такі твори до афористичних прислів’їв і приказок. Якщо гуморески розраховані переважно на розважання, то жарти спонукують до роз­думів і розмірковувань» [246].

Жанри малих форм розрізняються не тільки за тематикою, але й поетикою та способом побутування. Щоб розрізнити анекдоти і усмішки, гуморески, дотепи, жарти, вдамося до словникової практики.

Словники засвідчують такі значення терміна гумореска [247] — «невеликий художній твір, пройнятий гумором»; «невелика му­зична п’єса жартівливого, гумористичного характеру» [248]. Проте на практиці іноді з’являється й незафіксоване словником вживання цього терміна на означення фольклорних творів «малих» форм. Так, існує думка, що гуморески, або дотепи (у цьому разі синонімічні терміни) [249] відрізняються від анекдоту «доброзичливим характером сміху», «відсутністю неочікуваного комічного висновку» та «необов’язковістю одноепізодності» [250]. На наш погляд, таке розширення сфери вживання терміна недоцільне, адже авторські твори істотно відрізняються від фольклорної прози за характером виникнення, особливостями функціонування та художньої системи; і в даному випадку це призводить лише до появи синонімічного ряду, що в галузі термінології неприпустимо.

Зазначимо, що терміни гумореска , народна усмішка штучно популяризувалися фольклористикою радянського часу, що з ідеологічних міркувань «протестувала» проти активного вживання слова анекдот, вбачаючи в таких творах антидержавне спрямування. Терміни гумореска та народна усмішка у сфері фольклористики зайві, оскільки не мають конкретного кола явищ, які б ними охоплювались.

Термін дотеп  [251] вживають на означення «кмітливого влучно­го вислову із сатиричним або жартівливим відтінком» [252]. Дотеп, в основі якого лежить використання різних значень «якогось одного слова або кількох різних слів, схожих за звучанням, гру слів» називають каламбуром  [253]. Як випливає зі свідчень словникової практики, дотеп — це не окремий жанр, не різновид анекдоту, а тільки окремий вислів, який може входити до складу анекдоту, створюючи ефект смішного.

Більш детального аналізу заслуговує термін жарт [254]. Неточно, на наш погляд, дано визначення терміна жарт в «Словнику української мови»: «1. Сказане чи зроблене для розваги, сміху; дотеп, витівка... 2. літ., театр. Невеличка комічна п’єса» [255]. У цій дефініції відсутні дуже важливі, на наш погляд, моменти, які ми з‘ясуємо далі.

У літературознавчому словнику-довіднику термін жарт визначається як:

«1. Вислів, витівка, дотеп, комічна дія тощо, які викликають сміх і служать для розваги. Експресії словесного жарту нерідко сприяють римоване мовлення, діалог, каламбур, алогізми тощо». [256] І тут же дається приклад:

— Ти що привіз?
— Лій.
— Трохи постій.
— А ти що?
— Мед.
— Ставай наперед.
— А ти що привіз?
— Горілку!
— Берись за мірку!

(Фольклорна сценка «У млині») [257]

«2. Невеличкий комічний літературний твір, переважно п‘єса гумористичного чи сатиричного змісту. Жанрове визначення таких творів часто дають самі автори, наприклад, у В. Самійленка: «Драма без горілки (Жарт в одній дії)», «Химерний батько (Жарт у двох діях)» [258].

На нашу думку, використання терміна жарт у такому значенні — це тільки данина історії і є нелогічним.

Народний жарт — термін, що активно вживається в українській фольклористиці на означення «короткого одноепізодного гумористичного твору, близького до анекдоту, нерідко діалогічної форми. Як і анекдот, народний жарт може завершуватись неочікуваною комічною розв’язкою, але ніколи не буває сатиричним. Він містить у собі легку, найчастіше необразливу насмішку. Використовується для номінації творів, що відображають комічні сторони життя і малюють здебільшого побутові ситуації. Іноді означення народний жарт виступає в якості узагальнюючого поняття, що об’єднує різні за композиційною структурою і змістом твори «малих форм», які реалізують категорію комічного» [259].

Вважаємо, що термін жарт, так само, як і термін усмішка (існує і така тенденція), не повинні вживатися як узагальнюючі поняття для номінації жанрів малих форм, оскільки це породжує тільки плутанину.

Зазначимо, що термін народний жарт у сучасній побутовій практиці вживається не так часто, як анекдот. Відбувається активне заміщення: анекдотами називають і жартівливі твори побутового характеру. Сфера використання терміна жарт на означення малих оповідань із ефектом смішного звужується через те, що що жарти починають кваліфікувати як побутові чи традиційні анекдоти. Підкреслимо, що термін жарт і анекдот стали синонімічними внаслідок розширення сфери вживання терміна анекдот. Оскільки формальні ознаки (система персонажів, поетика, спосіб функціонування і т. п.) жартів і анекдотів збігаються, термін жарт стає менш вживаним. Але очевидно, що існує, принаймні, два види оповідань малих форм, різних за характером відтворення. Короткі оповіді чи окремі фрази, які з’являються спонтанно в певній комунікативній ситуації, кваліфікуємо як жарти. Лаконічні оповідання, що побутують у традиції, багаторазово відтворюючись, вважаємо анекдотами. Специфічна завершеність багаторазово відтворюваного тексту визначає й інші якості — відносну стійкість композиції та сміхового моменту. Жарти не виділяються так чітко з потоку розмови й не відзначаються структурною завершеністю. Вони, на противагу анекдотам, не є самодостатніми системами. Непостійність тексту, його аморфність, залежність форми від змісту, що передається, складу слухачів та інших складових комунікативної ситуації зближує анекдот з жартом. Проте в останньому ці риси виявлені більш яскраво.

А ось приклад.

Сусід кропить картоплю. Сусідка, що сапає грядки, дивиться то на сусіда, то в небо. Не втримавшись, кричить:

— Дядьку, не кропіть, дощ буде.

— Ну той що. — Треба кропити. А жуки й так будуть, але вже того здоров’я не будуть мати. (Сміється).

Задивившись на сусідку, махнув якось не так рукою і в око попала крапля отруєної води.

— Ах ти ж, щоб тебе грім побив!

— Підіть помийте очі, бо осліпнете!

— А мені жінка й так чарку налиє.

— Але на чарку треба заробити...

— І не тільки в жінки.... — усміхається до сусідки.

(Зап. 5 липня 1997 р. на Житомирщині)

Фраза «Жуки й так будуть, але вже того здоров’я не будуть мати» містить формульний вираз популярного анекдоту.

Усний текст «Підіть помийте очі, бо осліпнете!» — «А мені жінка й так чарку налиє». — »Але на чарку треба заробити»... — «І не тільки в жінки... « — це жарт.

У цій ситуації анекдот і жарт виникли спонтанно. Та перший текст клішований, побутує у традиції, а другий — разовий.

Анекдот і жарт — окремі форми усної народної творчості.

* * *

У сучасних літературознавчих працях під терміном анекдот розуміють: «1) коротке оповідання про незначний, але характерний випадок, переважно з життя історичної особи; 2) коротке усне оповідання злободенного побутового чи суспільно-політичного змісту із жартівливим чи сатиричним забарвленням і неочікуваною дотепною кінцівкою; своєрідна гумористична, нерідко гротескна, притча» [260].

Анекдот, як твердять упорядники «Літературознавчого словника-довідника», — «коротка усна оповідь гумористичного чи сатиричного ґатунку з дотепним фіналом» [261]. Тут акцентується увага на тому, що анекдот — це усне оповідання (оповідь). Не зрозуміло тоді, як називати такі оповідання в літературному творі, адже там вони записані. Опозиція гумористичний / сатиричний аж ніяк не впливає на поетику творів, і є тільки «спадщиною» радянського літературознавства. А що таке дотепний фінал? Це розв‘язка оповідання? Якщо розв‘язка — то текстова чи позатекстова? А, може, це кульмінація? Не ясно.

Розглядаючи семантику слова анекдот, «Словник української мови» виділяє такі значення: «1) коротке жартівливе (здебільшого вигадане) оповідання про яку-небудь смішну подію; вигадка, жарт; 2) кумедний випадок, подія або пригода» [262] тощо.

Словник наукової та народної термінології «Восточнославянский фольклор» дає таке визначення: «Анекдот... — це невелике одноепізодне усне оповідання про незвичайну подію, ситуацію, рису характеру людини чи її вчинок, який завершується несподіваною комічною розв’язкою» [263].

Але для анекдоту важливі не стільки тематичні та композиційні особливості, як спосіб побутування в традиції, на чому повинно наголошуватися передусім.

* * *

На побутування терміна анекдот впливала і європейська традиція, й практика повсякденного життя. З XVIII ст., і це засвідчують, принаймні, російські джерела, анекдотами називають не тільки оповіді про історичні події з життя відомих осіб, а й різні побутові випадки з неочікуваним розвитком подій.

Фольклорний анекдот, як правило, є фабулатом, який, однак, нерідко претендує на достовірність зображеного. Героями одноепізодних оповідань стають найчастіше вигадані пересічні особи. Для анекдоту надзвичайно істотною, а не формальною рисою виявляється усність побутування. Вона пов’язана із багатьма визначальними ознаками естетики жанру.

При кваліфікації певних текстів як анекдотів більшість дослідників виходять із традиції, закладеної літературознавством, тобто аналізують особливості поетичної природи тексту. Таким чином, канонізуються саме ті риси поетики, які властиві передусім не усним, а друкованим текстам анекдотів, які при публікації нерідко піддавалися редагуванню й наближалися до «естетизовано-літературних» форм. Однак своєрідність поетики фольклорного твору значною мірою зумовлюється специфікою його функціонування. Поза розглядом цих особливостей уявлення про жанрову характерність анекдоту буде збідненим.

Анекдот — це жанр усної народної словесності. Знати анекдот — значить розказати його так чи інакше, навіть дотворити, переінакшити в залежності від естетичних і етичних вимог ситуації. Закони розповідання анекдоту — це не тільки закони нарації. Це не тільки дотримання етикету в спілкуванні. Це і культурологічна площина, в якій анекдот беззастережно втікає від остаточної інтерпретації.

Мовлення завжди індивідуальне, а культурний простір для осмислення події формується соціумом через використання традиційних форм, які конденсують досвід попередніх поколінь і доносять цінності. Тому анекдот розглядаємо передусім як традиційне явище культури, що реалізується в індивідуальних актах мовлення.

Анекдот витворив свої закони гармонії, правила композиції, сюжетику, сугестивність — свої типи наративів (структури оповіді), аналізу яких також буде присвячене це дослідження.

Вважаємо за доцільне послугуватися термінологічним словосполученням традиційний анекдот на означення тексту, який увійшов до усного репертуару, набув поширення в одній чи декількох національних оповідних традиціях і має усталену композиційну структуру, певне коло типових персонажів. Традиційний анекдот може бути різного походження, проте повинен органічно сприйматися на тлі традиції, яка аналізується.

Значна частина анекдотів мають більш чи менш оригінальні сюжети. Такі сюжети стають традиційними, коли виконуються хоча б дві умови. По-перше, потрібно, щоби зафіксовані в сюжетах явища та життєві узагальнення були цікавими для широкого кола слухачів за різних обставин: з’ява сюжетів зумовлюється їхньою актуальністю. І по-друге, такий сюжет має бути здатним до трансформацій, щораз пристосовуючись до нової життєвої реальності: популярність зумовлюється комунікативною спроможністю.

Таким чином, традиційний анекдот — це лаконічне оповідання, яке здебільшого відтворює типові побутові ситуації та використовується з метою розважити чи насмішити аудиторію як приклад хибної поведінки. Особливими прикметами традиційного анекдоту фабульність (на противагу меморатності) та «внутрішня установка» на достеменність, незважаючи на те, що в його основі часто лежить вигадка. Героями одноепізодних оповідань (порівняно рідко число епізодів збільшується до двох чи трьох) стають як пересічні (вигадані) особи, так і відомі історичні постаті (від царя Соломона до сучасних лідерів).

Салдат дома

Це, кажуть, десь недалеко і було. Прийшов ото москаль з війська додому. Штокає, какає, до його і приступу немає, мов у Московщині він родився і зріс. Погуляв він дома який там час, от батько і кає: «Годі вже тобі, сину, гостювати, ходім лиш молотити хлібець.» —,,Да што, батька, я не только малатіть, — какішто у вас тута називається, забіл! Ну как яво ето, малатіть, ху!» — «Нічего, сину, навчимо!» — каже старий. Пойшли ото вони на тік і роспочали молотити. — «Акелиш, сину, мені грабельки — он коло тебе стоять,» — каже батько. — «Фо сто за грабельки? Я не знаю,» — одказує москаль, — а тим часом штовхає їх чоботом, далі наступив на зубки, а граблище підвелось у гору і — хрусь службу по лобові! «С.. с.. с.., а штоб ви пропалі, распраклятиї граблі, какова гацапаца завдалі!» — крикнув москаль. «От, бачиш, вже і пригадав, що то за граблі,» — просміхаючись сказав батько. Москаль стояв і тільки лоба чухав. — «Чому це ти, сину, по-нашому не балакаєш та все по-московському чешеш, мов тая терниця, — хиба і балакати вже забув?» — спитав батько сина. «Фф! По- хахлацькому я вже не вмію давно; потому, значіть, што я в Расеі прожівал, а там всьо по нашему гаварят,» — каже син. — « Еге, бачу, що все своє у ніс коле, кепські тепер часи настали,» — пробубонів старий. — «А бери лиш ціпа та будемо молотити, а то і день так провакуємо,» — сказав батько. «Пасмотрім как сто оно...»

Взяв москаль ціпа і почав швидко швидко ним дрібушити; батько собі повагом — кеди, не кеди молотив, але ж як придавить, то аж тік гуде. Додрібушився москаль, що батьків бич та і зачепив москалевого; крутнувся той бич на ціпильні, як хуркало і прямо москаля в лоб хрусь! «С.. с.. с! Ну, тай утяла ж бісіянська віра! Так гуля і набігла! «Ну, це так!» — закричав москаль. — «Оттак дурнів усе учать! Я і казав, що навчимо, от воно і навчило: і язик йому одвернуло і мову привернуло,» — сміючись сказав батько.

С того часу москаль більш уже не величавсь.

(Зап. В. Степаненко від І. Девчейка в Каневі 1895 р. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. — Чернигов, 1897. — Вып. 2. — С. 206-207

Традиційний анекдот відображає структуру та культуру селянської общини ХІХ — ХХ ст. Міський анекдот, який набув особливої популярності в 2 пол. ХХ ст., також засвідчує проблеми духовного життя етносу та соціального устрою. В обох історично зумовлених різновидах фольклорного анекдоту (так би мовити, «сільському» і «міському») чітко виявляється соціальна структура суспільства. По суті, анекдот засвідчує груповий досвід тієї чи іншої етносоціальної групи на певній стадії її історичного поступу. Такий аспект дослідження цікавий із двох причин. По-перше, ми спробуємо означити «естетику» та «онтологію» анекдоту як ідеологеми, і по-друге, з‘ясувати, як суспільні процеси впливають на поетику та умови побутування традиційного фольклорного жанру.

У становленні анекдоту як жанру засвідчені дві тенденції. З одного боку, анекдот виник і розвивався в царині народної сміхової традиції, з іншого — на анекдот надзвичайно вплинула літературна і суспільна практика. І фольклор, і література надали анекдоту специфічних рис поетики, які й визначили жанрову своєрідність анекдоту.

Розгляд анекдоту як жанру народної сміхової культури програмує усвідомлення жанру як сміхового, тобто такого, що породжує сміховий афект. Але момент сприйняття тексту аж ніяк не може стати домінуючим. Точніше говорити про те, що анекдот породжує подив (і як його результат — посмішку).

Анекдот фокусується навколо якогось героя, його якості чи дії. Судження, підкріплене анекдотом, заслуговує уваги аудиторії, адже воно починає висвічуватися новими гранями. У анекдоті, як через лупу, починає збільшуватися масштаб події. Тому анекдот завжди з‘являється не випадково (хоча й раптово).

Таким чином, фольклорний анекдот — комунікативний жанр. Позбавлений конкретного контексту, він втрачає спонтанне словесне оформлення, певні композиційно-стилістичні особливості, асоціативну акцентацію, частково експресивність: з клішованої одиниці мовлення (висловлювання) анекдот перетворюється на літературну, фіксовану одиницю (фольклорного походження). Але втрачаючи «зовнішню» комунікативність, цей жанр продовжує жити за рахунок «внутрішної» комунікації, як самодостатній діалогічний контакт «опозицій», тільки й можливий у межах творів цього жанру.

Продуктивність і популярність жанру зумовлена не тільки установкою на достеменність зображуваного, демократичною системою персонажів та відсутністю яскраво вираженої моралізації, а передусім відтворенням самодостатньої події, випадку, пригоди з різних точок зору, без перспективи вирішення, наявністю різких антитез, що часто провокують емоційне навантаження, яке реалізується через асоціації читача (слухача), і призводить до виникнення сміхового афекту.

Динамічний сюжет твориться блискавичним розвитком дії через зіткнення двох точок зору. Анекдот за структурою — власне діалог чи діалог у рамках непрямого мовлення, але не є діалогом за своєю логікою. Це накладання протилежних точок зору.

* * *

Традиційні анекдоти — це усні побутові фабулати. При цьому для анекдоту важливі не спосіб зображення конфлікту (реальний / вигаданий), не соціальна сутність персонажа («високий» чи «низький»), не тематика, а поетика, специфічна організація тексту, яку ми розглянемо далі. А тут ми ще раз наголосимо на тому, що анекдоти, як правило, народжуються та побутують у фольклорній традиції. При цьому фольклорний анекдот тісно пов‘язаний із літературним, про що мова піде далі.

Серед фольклорних анекдотів за джерелами їхнього походження чітко виділяються два типи ( власне фольклорні та фольклорні книжкового походження). За способом зображення дійсності обидва типи поціновуються як вигадка.

Виділяємо традиційні та новітні анекдоти, серед яких — власне побутові анекдоти, біографічні та історичні. Цей поділ досить умовний, але він дозволяє розмежувати та систематизувати типи фольклорного анекдоту.

Отже, фольклорний анекдот — це усне одноепізодне оповідання, яке обов‘язково завершується пуантом. Зазвичай, це оповідання про незвичайну подію, ситуацію, рису характеру людини чи її вчинок тощо.

[205] У міжнародній традиції термін анекдот надзвичайно поширений: російське, білоруське, болгарське анекдот, польське anegdota, чеське, словацьке, верхньолужицьке anekdota, македонське, сербське, хорватське анегдота, словенське anekdota, французьке anecdote, anecdota, англійське anecdote, anegdota, іспанське anecdoto, італійське aneddoto, німецьке anekdote вживаються як на означення вперше видрукуваних оповідань про історичних діячів, так і при кваліфікації усних оповідань побутового характеру.

[206] Етимологічний словник української мови: В 7 т. — К., 1982. — Т. 1. — С. 73.

[207] Прокопий Кесарийский. Анекдоты / Пер. С. П. Кондратьева // Вестник древней истории. — М., 1938. — Вып. 4. — С. 278 — 356.

[208] Прокопій не був оригінальним у тому, що описав інтимне життя імператора та його оточення. Такі історії знаходимо в античних істориків (Тацит «Анали» та «Історія», Плутарх «Порівняльні життєописи»). А книга Светонія «Життя XII Цезарів» є власне зібранням пліток про Рим I — II ст. н. е.

[209] Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. — М.: Мысль, 1979. — 620 с.

[210] Поджо Браччолини. Фацеции / Пер. с лат. и вступ. ст. А. Дживелегова. — М.: Худож. лит., 1984. — 167 с.

[211] Большая Энциклопедия / Под ред. С. Н. Южакова. — 2-е изд. — СПб., 1902. — Т. 1. — С. 640.

[212] Див.: Средневековые латинские новеллы XIII в. / Изд. подгот. С. В. Полякова. — Л.: Наука, 1980. — 384 с.; Новеллино / Изд. подгот. М. Л. Андреев, И. А. Соколова. — М.: Наука, 1984. — 319 с.

[213] Див.: Бебель Г. Фацетии. — М.: Наука, 1970. — 328 с.; Державина О. А. Фацеции. Переводная новелла в русской литературе XVII в. — М.: Наука, 1962. — 190 с.

[214] Див.: Качоровский О. Османские анекдоты и фабльо. — М., 1914. — С. 300-305.

[215] Приклади вживання терміна анекдот у різних контекстах XVIII — XIX ст. див.: Елисеева И. Ю. Функционально — стилистические значения лите­ратурных терминов в текстах XVIII века // Стилистика текста. Языковые средства экспрессивности текста: Межвуз. научн. сборник. — Уфа, 1989. — С. 54 — 59.

[216] Див.: Померанцева Э. В. Русская народная сказка. — М.: Наука, 1963б. — 128 с.

[217] Див.: Костюхин Е. А. Типы и формы животного эпоса. — М.: Наука, 1987. — 272 с.

[218] Терновский Ф. Южнорусское проповедничество XVI — XVII века (по латино-польским образцам). — К., 1869. — С. 39.

[219] Система риторичних форм була розроблена ще в античності. Серед 14-и різних форм виділимо ті, які так чи інакше вплинули на формування анекдоту як жанру: 1) байка; 2) оповідь (оповідання, апофегма); 3) хрія (анекдот) і 4) гнома (афоризм). Серед хрій виділяли: а) словесну (оповідання про дотепну відповідь); б) діяльну (про знаменний вчинок) і в) змішану (яка поєднувала два попередні різновиди (власне анекдот)).
Перечислені форми були спільною жанровою цілісністю. Вони входили до складу твердження і спростування, в загальне місце і в похвалу, в порівняння і в опис і т. п. Саме функцію контекстуальності (приєднання до інших жанрів (текстів)) — анекдот доніс і до сьогодні.
У системі риторичних форм входив і розділ «Винахід», а серед форм художнього переконання виділяли приклади і свідоцтва. Ці форми (і анекдот як їхній різновид) мали спільну функцію — здатність переконувати.

[220] Див.: Крекотень В. Оповідання Антонія Радивиловського /З історії української новелістики XVII ст./. — К.: Наук. думка, 1983. — С. 98-150.

[221] Там же. — С. 108.

[222] Литературный энциклопедический словарь / Под общ. ред. В. М. Кожевникова и П. А. Николаева. — М., 1987. — С. 32.

[223] Там же. — С. 46-47.

[224] Див.: Стеблин-Каменский М. И. Мир саги. Становление литературы. — Л.: Наука, 1984. — 247 с.

[225] Словник живої народної, письмової і актової мови руських югівчан Російської Австрійсько — Венгерської цесарії / Уклав Фортунат Пискунов. — 2-ге вид. — К., 1882. — С. 212.

[226] Там само. — С. 213.

[227] Там само. — С. 74.

[228] Словарь української мови / Зібр. редакція журналу «Киевская Старина»; Упоряд., з додатком власного матеріалу Борис Грінченко. — К., 1907. — Т. 1. — С. 475.

[229] Даль В. И. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4 т. — М., 1979. — Т. 1. — С. 43.

[230] Наголосимо на розбіжності наших поглядів із класифікаційними визначеннями Г. Пермякова. До жанру анекдот вчений залучає оповідання й сценки, які тлумачаться в прямому значенні, без інакомовлення, а до прислів’їв — граматично оформлені в кліше оповідання й сценки, т. зв. побасенки, що мають двоплановість змісту — пряме й переносне значення ( Пермяков Г. Л. // Пословицы и поговорки народов Востока. Систематизированное собрание изречений двухсот народов. — М.: Наука, 1979. — С. 51).
Межа між прямим і переносним значенням тексту досить умовна, ця ознака не може стати основною при жанровому розрізненні творів. На наш погляд, анекдот завжди вживається в переносному значенні, коли за функцією наближається до прислів’я. Текст «Собака, чего лаешь?» — «Волков пугаю». — «Собака, чего хвост поджала?» — «Волков боюсь» Г. Пермяков називає побрехенькою ( Пермяков Г. Л. От поговорки до сказки: (Заметки по общей теории клише). — М.: Наука, 1970. — С. 160). Ми тексти типу «Де живеш, куличе?» — «В болоті.» — «Там погано?» — «Я привик» (Зап. на Конотопщині [в серед. ХІХ ст.] ( Українські приказки, прислів’я і таке інше: Збірники О. В. Марковича та інших. Уклав М. Номис / Упоряд., прим. та вступ. ст. М. М. Пазяка. — К., 1993. — С. 425) визначаєм як анекдоти.

[231] Краткая литературная энциклопедия / Под. ред. А. А. Суркова. — М., 1962. — Т. 1. — С. 280.

[232] Див.: Чудинский Е. А. Русские народные сказки, прибаутки и побасенки. — М., 1864. — 43 с.

[233] Краткая литературная энциклопедия... — С. 304 — 305.

[234] Краткая литературная энциклопедия … — С. 304.

[235] Г. Пермяков називає цей текст «одномоментним анекдотом» ( Пермяков Г. Л. От поговорки до сказки… — С. 162). Тексти такого типу ми кваліфікуєм як безфабульні анекдоти.

[236] Восточнославянский фольклор. Словарь научной и народной терминологии. — Минск, 1993. — 479 с.

[237] Лабащук О. Українська примовка: структура, побутування, функції. — Тернопіль: «Підручники і посібники», 2004. — 155 с.
Дослідниця чітко виокремлює рамки жанру примовок. Вона твердить, що примовки споріднені з магічною, календарною, родинною поезією, пареміями та формулами мовленнєвого етикету. Спільними рисами примовок і замовлянь є походження та комунікативне завдання — вплинути на оточуючий світ. Водночас примовки відрізняється від замовляння сферою побутування: Примовки доступні всім членам соціуму, а замовляння — окремій групі (знахарки, шептухи, баби-повитухи і т. п.). Тим-то примовкам властива екзотерична, а замовлянню езотерична функції. Примовка часто виконує в обряді таку ж саму функцію, як і обрядова пісня. Це свідчить про їхні спільні джерела формування. Проте вони відрізняються формою виконання (обрядова пісня співається, а примовка виголошується речитативом, декламується, прошіптується чи проказується про себе). Примовки та паремії подібні простотою структурної організації, проте відрізняються сферою вживання (примовка — це частина обрядодії, а прислів’я виголошується «до слова»). Семантику примовки можна зрозуміти тільки в контексті обрядових дій, в яких вона побутує.

[238] Чубинский П. Календар народных обычаев и обрядов. — К., 1993 — С. 66.

[239] Малорусские разсказы, сказки и пр. / Сост. Б. Д. Гринченко. — Чернигов, 1901. — С. 304.

[240] Малорусские разсказы, сказки и пр. / Сост. Б. Д. Гринченко. — Чернигов, 1901. — С. 304.

[241] Там же. — С. 308.

[242] Краткая литературная энциклопедия… — С. 305.

[243] Краткая литературная энциклопедия…. — С. 285.

[244] Восточнославянский фольклор... — С. 266.

[245] Дей О. Народні анекдоти // Народні усмішки / Упоряд. П. Ф. Гальченка. — К.: Дніпро, 1986. — С. 6.

[246] Дей О. Народні анекдоти // Народні усмішки / Упоряд. П. Ф. Гальченка. — К.: Дніпро, 1986. — С. 7.

[247] Слово гумореска виникло порівняно недавно, утворено від гумор — «характер, вдача» (XVII ст.), що запозичено через посередництво польської з латинської ( humor — «волога») ( Етимологічний словник української мови: В 7 т. — К., 1982. — Т. 1. — С. 619).

[248] Словник української мови в 11 т. / Голова редкол. І. К. Білодід — К., 1970-1980. — Т. 2. — С. 194.

[249] Див: Янкоýскi М. А. Паэтыка беларускай народнай прозы. — Мiнск: Выш. школа, 1983. — С. 260.

[250] Фядосiк А. С. Прозаічныя сатырыка-гумарыстычныя жанры малой формы // Жарты, анекдоты, гумарэскі. — Мінск, 1984. — С. 10.

[251] Слово дотеп — «жарт» походить від праслав’янського dotьpьпъ — «дотичний, вникливий», [довтіп] — «дотеп, кмітли­вість», старе довтьпъ, довстьпъ, довципная (XVI ст.), довтипъ, довципъ, довцьпъ, довцьпъ (XVII ст.), білоруське досціп — «дотеп» — запозичення з польської, при цьому польське dowcip, dowcipny, старе dofcip, dochcip, очевидно, походить від чеського duvtip, utip — «дотеп, жарт, спритність». Етимологічний словник … — Т. 2. — С. 101, 116.

[252] Словник української мови в 11 т. / Голова редкол. І. К. Білодід — К., 1970-1980. — Т. 2. — С. 392.

[253] Словник української мови в 11 т. / Голова редкол. І. К. Білодід — К., 1970-1980. — Т. 2. — С. 74.

[254] Слово жарт, [жарта], білоруське жарт, польське zart, чеське zert, словацьке zart запозичено через посередництво польської та чеської мов із середньоверхньонімецької ( serten — «обдурювати, мучити, бити»). Етимологічний словник… — Т. 1. — С. 188.

[255] Словник української мови... — Т. 1. — С. 511.

[256] Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром‘як, Ю.І. Ковалів та ін. — К., 1997. — С. 264.

[257] Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром‘як, Ю.І. Ковалів та ін. — К., 1997. — С. 264.

[258] Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром‘як, Ю.І. Ковалів та ін. — К., 1997. — С. 264.

[259] Восточнославянский фольклор... — С. 75.

[260] Краткая литературная энциклопедия / Под. ред. А. А. Суркова. — М., 1962. — Т. 1. — С. 28.

[261] Літературознавчий словник-довідник... — С. 41.

[262] Словник української мови... — Т. 1. — С. 45.

[263] Восточнославянский фольклор ... — С. 8.