Українські народні казки

Запозичені сюжети

Сучасна українська фольклористика володіє значним досвідом у вивченні проблем взаємозв‘язків між літературою та фольклором. До останнього часу при вивченні літературно-фольклорних зв‘язків у галузі анекдотознавства дослідники передусім звертали увагу на виявлення джерел, в яких засвідчені анекдоти-«паралелі», відомі в різних національних традиціях. Звичайно, така робота є важливим складником вивчення механізмів побутування анекдоту на міжетнічному рівні. Проте літературно-фольклорні зв‘язки анекдоту в межах національної традиції і досі вивчені поверхово, хоча вони цікаві як з аналітичної точки зору, так із методичної.

Проблеми побутування сюжетів анекдоту в просторі та часі вже привертали увагу дослідників [381]. Оскільки вирішення проблеми постання на національному ґрунті та запозичення сюжетів з інших традицій як у сфері анекдоту, так і в інших фольклорних жанрах вимагає глибоких і конкретних спостережень, обіпертих на значну фактологічну базу, якої часом бракує науці, нам видається більш доцільним вживати термін паралелі, коли йдеться про типологічно-спільні сюжети, засвідчені в різних національних традиціях. Лише в окремих випадках за достатніх підстав (а саме за наявності перекладних рукописних і видрукуваних збірників) будемо говорити про можливі шляхи запозичень.

Слід відзначити, що порівняльне вивчення літературних пам’яток та фольклорних творів на рівні зіставлення сюжетів, мотивів, образної системи, художніх засобів і навіть окремих реалій має масу нюансів, нехтування якими може зумовити неправильні висновки. Дослідник, який має на меті вивчити взаємовпливи літературної та усної традицій, не може твердити про літературне походження сюжету лише на підставі того, що він був зафіксований у літературному обігу певної доби. З іншого боку, активне побутування сюжету в усній традиції — не є свідченням того, що він має фольклорне походження. Сюжети, які стали традиційними, рухаючися в просторі та часі (нерідко в різнонаціональному контексті), трансформувалися й варіювали в залежності від обставин функціонування. Лише зіставлення максимальної кількості різних за часом фіксацій варіантів твору в межах національних традицій є підставою для висновків щодо історичної долі того чи іншого сюжету, його оригінального походження чи самобутніх рис у сфері національної традиції. Слід дуже обережно підходити до визначення літературної батьківщини сюжету, зважаючи на те, що книжне джерело могло зафіксувати популярний сюжет, батьківщиною якого була інша традиція. Цим питанням у світовій фольклористиці присвячена величезна література, особливо багата дослідженнями «фінської» школи (до цього питання ми ще повернемося). Але через брак фактичного матеріалу та певну обмеженість можливостей існуючих методик порівняльних досліджень, які використовуються різними напрямками фольклористики, на даному етапі збирання й систематизації сюжетів традиційного анекдоту наші зауваження та висновки матимуть значною мірою попередній характер і здебільше ґрунтуватимуться на розвідках у цій галузі, здійснених дослідниками народної та літературної традицій, позаяк наше завдання — підсумувати зроблене й окреслити напрямки майбутніх студій у цій галузі.

* * *

Походження та побутування однакових та подібних сюжетів у різнонаціональному контексті — питання, що із середини XIX ст. особливо гостро стояли в полі зору наукових дискусій у рамках різних шкіл і напрямків світової фольклористики та літературознавства. За таких обставин історично формувалися різні теорії ґенези та історичної долі сюжетів.

Прихильники міфологічної теорії вважали, що однакові сюжети — це доказ етнічної та мовної спорідненості різних народів. Висновки міфологів для нас цінні тим, що вони пояснюють ґенезу народної творчості, яка поставала позасвідомо протягом багатьох поколінь. Важливість порівняльно-історичного вивчення фольклору, що лежав у основі досліджень цього напрямку, криється в самій специфіці фольклору, в історії його постання. Історико-генетичне вивчення усної народної творчості, яке первісно виникло в рамках міфологічної теорії, має на меті показати, що в фольклорі народів, які мають спільне етнічне походження, існує багато подібних сюжетів. Задля виявлення й тлумачення власне національних ознак реконструюються прадавні поетичні уявлення, образи, мотиви, сюжети [382]. Тому й сьогодні цей метод продуктивний для аналізу генетичних та історичних проблем. Зокрема, для розуміння популярності в міжнародній традиції анекдотичного сюжетного типу АТ 1254 (Носять сонячне світло в мішках (решетах, коритах)) [383] слід прослідкувати його еволюцію. Поставання та поширення цього сюжетного типу зумовили міфологічні тексти, що супроводжували архаїчні обрядові дійства [384]. Подібні дії (носіння пісень, води в решеті) засвідчують українські обрядові пісні.

Ой ми пісні співали, співали,
І в решето складали, складали;
Повісили решето на вербі,
Налетіли гороб’ї, гороб’ї.
Ми решето додолу, додолу,
Час дівочкам додому, додому.

(«Ой ми пісні співали, співали». Зап. С. Рокосовська в с. Юрківщина на Волині [в 2 пол. ХІХ ст.]. ( Ігри та пісні... — С. 170)

В архаїчній системі світоосмислення такі реалії були сакральними. З точки зору сучасного здорового глузду, такі дії сприймаються як смішні, тому й здійснюють їх дурні.

Повертаючись до характеристики методик і методів наукового вивчення походження сюжетів, відзначимо, що впливи однієї фольклорної традиції на іншу досліджували, використовуючи метод історико-культурного вивчення, представники теорії запозичення, основне твердження яких зводиться до того, що в історії народної творчості найбільшу роль відіграє перехід сюжетів з однієї традиції в іншу. Подібність сюжетів, мотивів і образів у різних національних традиціях пояснювалася культурно-історичними зв’язками [385].

Зокрема, формули, популярні в українських думах та перських анекдотах про Насреддіна [386], мігрували з однієї традиції в іншу, що зумовлювалось культурно-історичними зв’язками між Україною та східними країнами:

Ей, шати мої, шати!
Пийте, гуляйте:
Не мене шанують,
А вас поважають;
Як я вас на собі не мав,
Ніхто мене й гетьманом не почитав*.

* У тексті дещо змінено орфографію.

(«Про Феську Ганджу Андибера». Зап. від кобзарів Андрія Шута та Андрія Бешка [в серед. ХІХ ст.]) Метлинский А. Народные южнорусские песни. — М., 1854. — С. 378)

Ей, шати мої, шати!
Пийте-гуляйте:
Не мене шанують,
Бо вас поважають.
Як я вас на собі не мав,
То й чести од дуків-срібляників не знав*.

* У тексті дещо змінено орфографію.

(«Козацьке життя». Зап. від кобзаря Ригоренка на Харківщині [на поч. 50-х рр. ХІХ ст.] Записки о Южной Руси / Изд. П. Кулиш. — СПб., 1857. — Т.I. — С. 208)

Порівняльно-історичний метод зіставлення фольклорних творів взяла на озброєння « фінська » школа (Антті-Аарне), продовжувачами традицій якої були С. Томпсон та М. Андреєв. Їхньою метою було зібрати та задокументувати щонайбільше варіантів сюжетів. Міжнародний каталог сюжетного репертуару казок створено задля того, щоби технічно порівняти поширеність і варіативність сюжету на певній території та визначити його батьківщину. Оскільки історичний підхід до фольклору та анонімної літератури середньовіччя відрізняється від аналізу творів літератури, в яких згадуються відомі події, вчені в рамках цього методу скористалися також і міграційною теорією, яка мала об’єктом вивчення мандрівні сюжети, їхні взаємодії та видозміни.

Перехід творів із однієї традиції в іншу пояснює через подібність розвитку різних народів історико-типологічне вивчення фольклору. Близькість сюжетів пояснюється не через генетичну спільність, не через культурні зв’язки, а через спільність етапів розвитку суспільства і його культури. Засадами типологічного вивчення є узагальнення величезного фольклорно-етнографічного матеріалу. Дослідники проконстатували спільність духовної та матеріальної культури різних народів, закономірності єдності шляхів розвитку людства та можливість самозародження ідентичних сюжетів [387].

Причину поставання та поширення однакових чи подібних сюжетів прихильники психологічного напрямку в науці вбачали в існуванні архетипів колективного позасвідомого, які є «вродженими, вічними сюжетами, незаповненими певним культурно-національним змістом» [388]. Критикуючи теорію міграції сюжетів, вчені доводять, що однакові сюжети як універсальні архетипи народжуються в результаті «подібності людської психіки у всі часи й у всіх місцях» [389].

Таким чином, подібність сюжетів у різних національних традиціях пояснювалась і спільним походженням, і подібністю психіки, і міграційними процесами, й аналогічним історичним досвідом тощо.

* * *

Розглядаючи національну специфіку українського сюжетного репертуару, дослідники переважно дотримувалися методології компаративізму й наголошували на важливості аналізу взаємовпливів східної, західної та власне української традиції.

Досліджуючи походження анекдотів, М. Драгоманов доходить висновку, що на формування українського анекдотичного репертуару значно вплинула східна традиція [390]. Проте вчений, аналізуючи сюжети українських анекдотів як прямих запозичень зі Сходу, не застерігає ні про можливість самостійного виникнення паралелей, ні про опосередкований шлях приходу таких сюжетів. М. Сумцов значною мірою обмежив висновки М. Драгоманова, твердячи, що українська фольклорна традиція робила запозичень більше із Заходу, аніж зі Сходу [391]. Попри розбіжності у спостереженнях, зроблених, до речі, на матеріалі різних шарів традиції, дослідники показали, що Україна була важливою ланкою культурно-історичних процесів і сприяла взаємообміну культурними надбаннями.

Висновки вчених щодо східного та західного впливів на формування традиційного репертуару сюжетів потребують деяких уточнень. Неясно, яким чином (літературним чи усним шляхом) потрапляли сюжети до української традиції. Зважаючи на те, що українці жили поруч із турками та кримськими татарами, торгували й воювали з ними, можна висловити гіпотезу про усний шлях міграції сюжетів зі Сходу через Україну на Захід. З іншого боку, посередницею могла стати і європейська література, в якій були дуже популярні анекдоти східного походження, зокрема про Насреддіна (принаймні з серед. XIX ст.).

Оскільки М. Драгоманов і сам свідомий того, що часто паралелі українських і турецьких анекдотів є «натягнуто зближеними» [392], він доводить, що українські варіанти уривчасті й менш досконалі в порівнянні з їхніми східними відповідниками. Вчений визначає «майже загальне правило вищості старших і оригінальніших східних редакцій байок і казок над пізнішими їх європейськими відгуками», у яких виявилася «далеко консервативніша мораль», аніж у їхніх східних паралелях [393]. Тут вчений стає, свідомо чи несвідомо, на засади методу «фінської» школи, коли вважає, що на прабатьківщині сюжет збережено краще, ніж на чужому ґрунті. Подаючи паралелі сюжетів, зафіксованих у різних літературних пам’ятках, вчений доводить їхній «спільний родовідний зв’язок», щоправда, без застережень порівнює літературні й фольклорні тексти. А таке застереження є дуже істотним, оскільки специфіка побутування, а таким чином манера передачі тексту і його поетика як результат різні. Так, наприклад, літературні анекдоти часто мають дидактичний характер тому, що вони спеціально укладалися в збірники з цією метою, а усні тексти здебільше позбавлені моралізації, бо розповідаються задля розваги.

Прибічником теорії міграції був А. Кримський. Вчений висловив багато цінних думок про фольклор, його походження та побутування. «Усна словесність кожного народу, — писав А. Кримський, — надто далеко не вся оригінальна, а більшою частиною є надбанням міжнародним, інтернаціональним: один народ запозичує у другого, той — у свого сусіда, той — знову у найдальшого сусіда і т. д. Всякий фольклор, чи є він малоросійський, російський, слов’янський і взагалі будь-який європейський і азіатський, має найрізноманітніше походження» [394]. Вчений переконаний, що дуже часто українські «анекдоти-вигадки, фабльо та побутові казки... не оригінальні. Не можна заперечувати, — зазначає далі дослідник, — що оброблено їх по-оригінальному» [395]. Проте А. Кримський тільки поставив питання про своєрідність походження та оригінальність втілення українських творів гумористичного характеру [396]. На жаль, ці питання й досі лишаються відкритими.

А. Кримський констатував, що дуже цікаво було б проаналізувати, як відбувалася переробка сюжетів. Це дало би змогу пояснити оригінальність нашого «національного етнічного добра» та глибше зрозуміти народну творчість. «Це буде надзвичайно повчальна для нас річ, — зазначив вчений, — простежити, яким чином чуже повідання встигло дістатися до нас, поширитися в народі, пристосуватися до певної місцевости й знаціоналізуватися усіма сторонами, в усіх подробицях» [397]. Дослідник, акцентуючи увагу на проблемі народження та шляхів міграції сюжетів, відомих різним народам, зазначив, що «наша казкова тема з характерним її реченням: «Попався, Жучку, цареві в ручку!» (анекдотичний сюжет побутової казки АТ 1641 (Знахар) — К.І.) походить з Індії», проте «ширилася із своєї батьківщини не одним, а принаймні двома шляхами: одним шляхом — на північ од Індії, а другим шляхом — на захід, через Сирію та Палестину (за часів Хрестових походів)» [398].

В. Гнатюк, аналізуючи теорії походження фольклору, писав, що ні міграційна, ні антропологічна, ні теорія праісторичного розвитку не можуть бути універсальними, «бо не можна постання всіх творів усної словесності пояснити одним способом; але деякі твори можна пояснити то одною, то другою, то третьою теорією. Кожний народ творить у себе безнастанно і тут нема ніяких виїмків» [399]

На відміну від представників історичного напрямку (Куліш, Костомаров, Антонович), які вказували, що фольклор (зокрема пісні) є ілюстрацією до історії, В. Гнатюк був переконаний, що історизм у дослідженнях фольклорних творів не зводиться до пошуку в них описання дійсних подій [400]. Вчений надає уваги питанням національної самобутності сюжетів, навіть за умов їхнього очевидного запозичення, і виступає проти принципів теорії запозичення сюжетів, що панували тоді у фольклористиці [401]. Вчений доводить, що важливим у дослідженні сюжетів мав би стати типологічний фактор, який стверджує можливість самостійного виникнення спільних сюжетів у різних народів, а тому, на думку В. Гнатюка, «позичені» твори прибирають національний одяг, а їхнє вивчення служить визначенню «культурного рівня» народів на різних етапах їхнього національного життя [402].

«Мандрівний» сюжет (неоригінальний у певній національній традиції за своїм походженням) не є безнаціональним. Народившись у лоні національної традиції та поширюючись серед інших, сюжет живе самостійно на батьківщині та в інонаціональному середовищі. Похідний сюжет, трансформований у царині нової традиції, може знову повернутися туди, звідки почав мандрувати (так звана «зворотна міграція») [403]. Дійсно, старий сюжет часто прив’язується до нових обставин і переосмислюється за законами національної традиції, і тільки «встановлюючи «схожість», можна говорити й про різницю в студійованому матеріалі різних народів» [404].

Розглядаючи проблеми походження сюжетного репертуару традиційних анекдотів, слід використовувати здобутки всіх методів, щоб бодай гіпотетично відновити шляхи поповнення національного репертуару, адже абсолютними критеріями не можуть стати ні генетичні, ні типологічні фактори, які, як стверджує П. Богатирьов, постають «на основі загальних законів поетичної композиції; ці закони, так само, як і структурні закони мови, одноманітніші й суворіші в колективній творчості, ніж у творчості індивідуальній» [405]. Істинну відповідь на питання в кожному конкретному випадку можна отримати, лише детально осмислюючи та критично оцінюючи всі аспекти вирішення проблеми, запропоновані прихильниками різних методів.

* * *

Формування національного репертуару безпідставно співвідносити із часом появи літератури, так само, як і твердити про її національну самобутність (і сюжетів, засвідчених у ній) із появою неперекладних творів. У нашому дослідженні ця теза дуже важлива, оскільки запозичення сюжетів, очевидно, здійснювались усним шляхом і в долітературну епоху, і на етапі формування літературних пам’яток, і набагато пізніше — у період створення й поширення творів, написаних українською мовою на народній основі. Процес взаємовпливів та взаємопереходів традиційних сюжетів, які засвоюються фольклором одного народу від іншого, так само, як і з фольклору одного народу через його літературу в літературу, а через неї у фольклор іншого, — надзвичайно складний для аналізу. При обмеженості наших уявлень про писемну традицію, що матеріально збереглась з X — XVI ст., огляд усної традиції тим більше видається проблематичним. Багатша й різнорідніша, усна традиція поглинула та часто переосмислила книжкові сюжети. До того ж літературні твори, що побутували на території Київської Русі, як підґрунтя, на якому постало наше перше відродження (кінець XVI ст.) й змужніла українська література, є переважно перекладними, а їхні сюжети мандрівними. Твори цього періоду були переважно перекладами із грецької. Дуже мало було перекладів із латини, давньоєврейської та сирійської мов. І перекладні, і оригінальні твори доповнювали один одного в складі збірників. Слід наголосити, що не випадково твори, сюжети яких відзначалися сміховими витоками, як-от: перекладна повість про Стефаніта та Іхнілата чи написана на основі усних оповідань анекдотичного характеру «Повість про Дракулу» (кінець XV ст.), входили до складу збірників і не зустрічались в окремих списках. І тільки в XVII — XVIII ст. вони з’явилися як окремі рукописи [406].

Показово, що історії про Дракулу є анекдотами (в первісному значенні терміна) про румунського володаря Влада Цепеша чи Дракулу. Автором повісті вважають дяка Івана III Федора Куріцина, який очолював у 1482 — 1484 рр. московське посольство на землях угорського короля Матвія Корвіна й молдавського господаря Стефана Великого [407].

Найперші повідомлення про переклади збірників агіографічно-моралістичного характеру російською та польською мовами датуються не раніше XIV ст. Через посередництво цих літератур український читач, очевидно, й був знайомий з міжнародною традицією. До того ж перебування території України в складі Великого князівства Литовського (з кінця XIII ст.) й Речі Посполитої (до кінця XVIII ст.), пізніше в складі Російської та Австрійської імперій (Лівобережжя перейшло під зверхність Росії ще в середині XVII ст.) вплинуло на номенклатуру збірників і сюжетів, відображених у них.

Збірники усних сатирично-гумористичних творів, що народилися й активно побутували в інших національних традиціях, пізно потрапили до літературної традиції Руси-України, оскільки та «захищала» себе від розмаїття жанрів перекладної літератури, які не були пов’язані із християнським ученням. І хоч «західна література проникла до нас далеко не на нових зразках, а на зразках, застарілих для Заходу, ці застарілі жанри були стадіально близькими до давньоруської літератури» [408], а тому обслуговували потреби суспільства нарівні з фольклором. «І тільки внаслідок вакууму, створеного відступом фольклору, з’являються нові жанри» [409]. Це твердження є дуже цінним для нашого дослідження, оскільки частково пояснює зміни в системі літератури XVI — XVII ст., спровоковані пожвавленим інтересом до Заходу.

Перші збірники перекладних та оригінальних творів, які містили слова церковних діячів — візантійських письменників та ораторів Іоанна Златоуста, Василія Великого, Єфрема Сиріна та ін., а також староруських проповідників Феодосія Печерського, Іларіона, Кирила Туровського, Серапіона Володимирського, з’явилися ще за часів Київської Русі («Златоструй», «Златоуст», «Ізмарагд», «Маргарит», «Торжественник») і побутували в списках протягом наступних століть. У XVI — XVIII ст. ці збірники, як і окремі списки візантійських і давніх слов’янських ораторів, починають друкувати.

З XVI ст. в Україні поширюються збірники повчань, т. зв. учительні євангелії, зразком для яких стало Учительне Євангеліє константинопольського патріарха Філофея, перекладене ще 1343 року з грецької на церковнослов’янську. В Україні воно було відоме під назвою «Учительне Євангеліє Калісти» [410].

Проповідники другої половини XVII ст. зробили велику послугу національній культурі, переносячи на Україну нові сюжети, теми, жанри. Вивченням цих питань займались М. Костомаров, М. Сумцов, М. Драгоманов, І. Фетисов, О. Білецький та ін. Тогочасна українська ораторська проза була не тільки релігійною, але й світською. Власне агіографічна література й заступала художню, бо обидві вони були ніби зліплені з одного тіста, і повчальна відрізнялася від світської лише дидактичним характером.

Хоча докладно проаналізувати ступінь обізнаності проповідників із сучасною їм міжнародною оповідною літературою, віднайти походження запозичених сюжетів, які вводились ними до національної літератури, виявити оригінальний матеріал, автентичність якого була би безсумнівною для визначення напрямків та характеру засвоєння інонаціональних сюжетів, дуже складно, спробуємо окреслити межі цієї гігантської проблеми, розв’язання якої допомогло би з’ясувати національну самобутність української культури та її вклад у загальнолюдську оповідальну традицію.

Кожен із перекладних чи компілятивних збірників має власну історію створення та побутування, ґрунтовний аналіз яких ще попереду. Ми проаналізуємо тільки декілька збірників, оповідання яких часто є паралелями до українських анекдотів і могли слугувати джерелом для усної традиції.

Збірник «Gesta Romanorum» («Римські діяння», «Дії римські») був одним із найпоширеніших і найпопулярніших у середньовічній Європі. Описано до 150 різних списків збірника. Його переписування почалося ще в XIII ст. і тривало аж до XVI. Друковане видання «Gesta Romanorum» з’явилось в 70-х рр. XV ст. Передруки розповсюджувалися по Європі й протягом XVIII ст.

Із XVII ст. почалося наукове вивчення цього збірника. Докладним дослідженням перекладів «Gesta Romanorum» є праця С. Пташицького, який охарактеризував західноєвропейські редакції збірника та стародруковані видання, рукописні збірники англо-латинської та латино-германської групи, проаналізував давньогерманські та чеські переклади [411]. Особлива увага належить аналізу польської редакції. Заслуга вченого полягає в тому, що він дослідив склад російських перекладів, які, очевидно, були відомі й українському читачеві.

За висновками С. Пташицького, цей збірник з’явився в Московській Русі в кінці XVII ст. у перекладі з польської. Російська редакція, незважаючи на те, що вона виникла порівняно пізно, зберегла найархаїчніший склад. Так, у російських списках зустрічається близько сорока оповідань із першоджерела. І хоча більшість рукописів побудовані за однаковою схемою чергування циклів оповідань, хоча частина оповідань російського перекладу подібна до англійського списку, все ж російська редакція походить від польського джерела. Основний переклад був єдиний, проте деякі переписувачі, маючи під рукою польську версію, звіряли по ній свій переклад. О. Пташицький робить висновок, що збірник-оригінал було видрукувано у Кракові й було написано «мовою польською, простою», тобто білоруською, і що польська мова оригіналу є такою ж, як і мова рукопису, виданого 1878 року, тобто білоруською [412].

Слід констатувати, що багато сюжетів потрапили до української традиції через посередництво польської літератури та фольклору. Очевидно, сюжет АТ 1540 (З того світу виходець), що був основою польської інтермедії XVII ст. «Wdowiec z usarem niebeskim», став популярним на українськім ґрунті завдяки українсько-польським контактам. Найстарішою літературною версією сюжету є латинський вірш, виданий 1509 р. У XVI ст. цей сюжет використали в збірниках казок Бебель і Сакс [413]. Сюжет зафіксований і в східних анекдотах про Насреддіна [414].

Сьогодні цей сюжет надзвичайно поширений. У СУС зафіксовано 30 українських варіантів, 32 російських та 7 білоруських.

У заголовках деяких списків «Суду Шемяки» (АТ 1534) видно, що це переклад із польської. Відома польська версія належить Миколаю із Нагловиць (XVI ст.), хоча подібні сюжети зустрічаються і серед інших народів. О. Панченко зазначає, що, навіть коли в основі твору і лежить іномовний оригінал, перекладний текст швидко акліматизувався в російському середовищі [415]. Популярність його в українській традиції засвідчена багатьма фіксаціями в різних збірниках. Виникнення сюжету пов’язують із давніми літературними пам’ятками Сходу, як-от: тібетським збірником «Дзанглуна», західноєвропейською середньовічною літературою — з німецьким віршем «Правда Карла Великого» (XV ст.), італійськими новелами. Вперше питання про те, «чи оволоділа народна фантазія книжковим оповіданням і стала його варіювати по-своєму, чи сама книжкова редакція є тільки обробленням усного народного оповідання, яке належало перу давнього грамотника», поставив О. Афанасьєв.

В. Андріанова-Перетц погодилася, що відповісти остаточно на це питання важко. І все-таки дослідниця обстоює думку, що «більш імовірною є переробка книжкового казкового сюжету», адже «важко пояснити повне зникнення в усних переказах деталей судової практики XVII ст. і елементів книжкової мови, наявних у повісті» [416].

Окремою книгою збірник «Фацецій» у перекладі з польської з’явився в Росії близько 1680 р. Проте жанр фацецій був знаний задовго до виходу перекладного збірника. «Історії семи мудреців», «Повість про Валтасара королевича, що служив деякому царю» були популярними ще в першій половині XVII ст. Короткі жартівливі оповідання розповідали найчастіше про жіночу лють, були в збірнику й більші оповідання, навіть одна новела із «Декамерона».

В. Перец констатував, що багато збірників перекладного й компілятивного характеру зобов’язані своїм походженням українцям. «Розгляд, більш детальний і уважний, може нам показати шляхи перенесення багатьох прислів’їв (і творів інших жанрів, зокрема анекдотів — І. К.) на великоруський ґрунт (так само, як і в інші сусідні й далекі фольклорні та літературні традиції — І. К.), і навряд чи ми помилимось, якщо скажемо, що в історію розвитку російського прислів’я (казки, анекдоту і байки — І. К.) в багатьох випадках мало місце те ж явище, що в утворенні духовних віршів, у виникненні і розвитку яких віршова поезія XVII ст. зіграла значну роль» [417]. На жаль, детального й критичного розгляду взаємовпливів і взаємопереходів сюжетів та їхніх текстових маніфестацій на рівні східнослов’янської, тим більше на рівні міжнародної традиції, поки не здійснено. Значною мірою це зумовлено відсутністю матеріалу, а ці проблеми заслуговують стати об’єктом вивчення.

* * *

Наводячи паралелі до українських анекдотів, ми маємо на меті показати, що репертуар традиційного анекдоту поповнювався надбаннями й східної, й західної традицій; водночас запозичені сюжети пристосовувалися до нових умов, стаючи органічною частиною національної традиції.

Перш ніж наводити сюжети, які є паралелями до українських анекдотів, засвідчені в пам’ятці давньоіндійської (санскритської) оповідної літератури «Панчатантрі» («П’яти кошиках житейської мудрості»), декілька слів скажемо про саму пам’ятку. Це — т. зв. «обрамлена повість» в прозі та віршах, автором якої вважають легендарного мудреця Вішнушармана (приблизно III — IV ст.). У ній містяться різноманітні притчі, новели, казки та байки, що в алегоричній формі розповідають про життя давньоіндійського суспільства.

У VIII ст. збірник був перекладений арабською Ібн-аль-Мукаффою під назвою «Каліла і Дімна» («Прямодушний і лукавий»). Переробка збірника старослов’янською з’явилась у XIII ст. під назвою «Стефаніт та Іхнілат» з грецького перекладу кінця XI — поч. XII ст. Не пізніше XIII ст. одне оповідання із «Стефаніта та Іхнілата» було перекладено в Києві під назвою «Повість про царя Соломона».

У Петербурзі 1762 р. вийшли з друку «Політичні та повчальні байки Пільпая, філософа індійського», перекладені з французької, які мали в своїй основі перські та турецькі матеріали. Саме з цього часу, очевидно, починається активне знайомство українського читача з індійською книгою.

У 1816 р. з’явилася праця В. Масловича «Про байку і байкарів різних народів», видана в Харкові, де згадувалися сюжети «Панчатантри». І того ж року в Петербурзі були видані «Байки та казки індійські, написані Вішну Сармою», в яких були використані ті ж самі індійські матеріали.

Надзвичайна популярність «Панчатантри» та її перекладів зумовлена не лише тим, що вона алегорично повчала життєвим премудростям, але й тим, що книга, пристосовуючись до нових умов, пародіювала клерикальні догми. Так, найстаріші списки знаменитої «Повісті про Варлаама та Іосаафа», які датуються XIV — ХV ст., є грецькою переробкою «Сказання про Будду», складеного в 2 пол. VII ст., яка набула християнського моралістичного характеру. Якщо в «Панчатантрі» зображено двох шакалів — Каратаку й Даманаку, які розповідали апологи, то в збірнику «Каліла й Дімна» у рамці про царя Амарашакті та його трьох нерозумних синів, оповідки розказує мудрець Вішнушарман; а у пізніших перекладах уже Варлаам повчає царевича розуміти нікчемність мирського життя.

Важко сказати, чи була «Панчатантра» навіть у більш-менш сталому варіанті, створеному Пурнабгадрою в кінці XII ст., джерелом прямих запозичень. Напевно, все-таки вплив цього збірника був опосередкованим.

Наведемо приклади відповідників мотивів і сюжетів «Панчатантри» до відомих українських анекдотів.

У 21 оповідці першої книги герой мститься купцю за те, що той не хотів віддавати металеві терези, тому сховав його сина в печері, але сказав, що хлопчика викрав сокіл [418]. Оповідка має багато спільного з анекдотичними оповідями сюжетного типу АТ 1592 (Миша, яка з’їла залізо) (СУС фіксує 6 українських варіантів цього сюжетного типу).

У 4 оповідці другої книги хлопець називає себе іменем, що складається в поетичну фразу; завдяки цьому герой досягає багатства та сімейного щастя [419]. Мотиви називання себе іншим іменем, яке допомагає герою виплутатись із будь — яких ситуацій, наявні в сюжетних типах АТ 1135 (Осліплений), СУС — 1138 * («Нехай»), АТ 1136 («Я сам»), АТ 1697 («Ми троє», «Через гроші», «Так і треба»), АТ 1700 («Я, Нікого, Ґвалт»). Популярність мотиву засвідчена його наявністю в різних сюжетних типах. До речі, його історія сягає «Одісеї» Гомера.

Сюжет 3 оповідки третьої книги є паралеллю до анекдотів сюжетного типу СУС — 1423 * (Не вір очам своїм). У оповідці шахраї одурюють брахмана, котрий ніс цапа. Вони переконують його в тому, що він несе пса, мертвого хлопчика, віслюка. Брахман, щоб не осквернитися, кидає ношу й тікає [420]. У білоруському матеріалі, завдяки якому й виділено сюжетний тип, чоловіка, який продає на базарі півня, переконують, що то заєць. Зараз в усній традиції активно побутує анекдот, в якому дядька переконують у тому, що він продає не гусака, а зайця. (Зап. в Черкаській обл. в 50 — х рр. [ІМФЕ, ф. 14 — 3, од. зб. 586, арк. 13 — 13 зв.]).

У 4 оповідці п’ятої книги розповідається про мудреців, які, користуючись книжними порадами, роблять усе всупереч здоровому глузду [421]. Ця оповідка є сюжетною паралеллю до типу АТ 1696 (Несусвітній дурень). В українських варіантах цього типу (у СУС їх засвідчено більше 30), так само, як і в індійській оповідці, висміюється людська дурість. На наш погляд, у цьому випадку є більше підстав твердити не про запозичення сюжетів, а про їхнє самозародження. Адже четверо брахманів роблять дурниці (прив’язують віслюка до шиї верблюда; відрубують голову товаришу, який почав топитися) зовсім іншого характеру, ніж дурні з українських анекдотів. Але в обох випадках маємо сюжети про неадекватну поведінку.

Історія розповсюдження й трансформацій сюжетів цього збірника є дуже показовою, оскільки відображає процеси поширення сюжетів у часі й просторі. Анекдоти в цьому збірнику відсутні, але чимало є анекдотичних сюжетів, які реалізуються то в формі легенди, то притчі, то побутової казки. У наступних версіях алегоричні сюжети здобувають релігійно-дидактичну орієнтацію. Втрачаючи християнсько-догматичний характер, такі сюжети поповнювали українську оповідну традицію. Принагідно ще раз зауважимо, що книги, які пройшли через тисячоліття історії, заявлені цілою серією різних версій, відрізняються й обсягом, і композицією. Тому остаточні висновки повинні робитись за детального зіставлення всіх рукописних і друкованих версій із національними варіантами.

У ще одній народній книзі, яка народилася в Індії не раніше XII й не пізніше XIII ст., «Шукасаптаті» («Сімдесят оповідок папуги») знаходимо сатиричні та гумористичні новели про жінок — витівниць, які спритно викручуються зі складних ситуацій. І цю збірку обрамлено наскрізним сюжетом: жінка, чоловік якої поїхав торгувати, за порадою подруг хоче завести коханця, а папуга зупиняє її, розповідаючи історії про те, як можна хитро уникнути різних неприємностей.

У «Шукасаптаті» є кілька сюжетних паралелей до «Панчатантри». Зокрема, у 25 оповідці відтворено мотив «виправдання через сон». Купчиха розповідає про свій злочин звідниці, яка видає себе за її подругу; одночасно про це чує міністр, який заховався в скриню. Молодиця здогадується, що правда їй зашкодить, а тому каже, що все це їй наснилося [422]. Цю ж паралель засвідчено у 3 оповідці першої книги «Панчатантри». Горабго одурює царя, щоб виправдати Дантілу, якого він перед цим очорнив; а свій наклеп пояснює тим, що зробив його уві сні [423]. У анекдотах сюжетного типу АТ 1790 (Крадіжка мов сон), популярних в українській традиції (у СУС відзначено 8 варіантів), персонажі теж виправдовуються тим, що ніби — то все їм наснилось.

28 оповідка «Шукасаптаті» містить мотив «чудесного дерева», вилізши на яке можна побачити коханців і коханок [424]. У сюжетному типі АТ 1423 (Чудесне вікно) чоловік слідкує за жінкою, яка цілується із сусідом (солдатом). Цей сюжет надзвичайно популярний в європейській та турецькій фольклорній традиціях. Він популярний і у літературі; відомий, зокрема, із «Декамерону» Бокаччо (9 новела 7 дня), в обробці італійських новелістів, по французьких фабльо та арабських літературних пам’ятках [425]. Сюжет популярний і в східнослов’янській традиції [426].

Ромбгіка, персонаж 33 оповідки, ховає своїх коханців (купецького сина, сільського старосту, вартового та воєначальника) до комори [427]. Жінка із українських анекдотів (АТ 1730 (Піп, дяк і дячок у красуні)) ховає коханців до скрині. У «Шукасаптаті» гості тікають самі, а в українських казках та анекдотах чоловік вивозить скриню на базар і продає. У цьому випадку, очевидно, ми маємо справу із сюжетом, який запозичувався однією традицією з іншої тощо.

Індійські книги «Бгаратакадватримшика» («Тридцять дві новели про ченців»), «Веталапанчавіншаті» («Двадцять п’ять оповідок Ветали»), «Синхасанадватриншаті» («Тридцять дві оповідки царського трону») та ін. є явищами світової літератури. Вони перекладені багатьма європейськими мовами. Їхні сюжети лягли в основу багатьох західних літературних переробок, вони поповнювали національні фольклорні традиції. Народні книги народжувались у процесі циклізації фольклорних творів різних жанрів, і, зазнавши літературної обробки освіченими людьми, знову йшли в народ. Середньовічна література народів Старого Світу потребує детального вивчення під таким кутом зору.

Український репертуар поповнювався за рахунок збірок східного походження (не тільки індійських, а й китайських, монголо-ойратських та ін.). Історію сюжетів простежують по «Махабхараті», «Ятаці» (III ст.), «Сіддахапаті» (в перекладі на пехлеві «Сінбад — наме» (VI ст.), «Катхасарітсагарі», «Дзанглуні», «Тіпітаці» (кінець V ст.), «Шиді — хюр» (VII — VIII ст.) та ін.

Сюжет АТ 950 (Дядько й небіж), пов’язаний зі збірником «Катхасарітсагара», але вперше він зафіксований Геродотом у «Історії» [428]. Паралелі сюжету відомі зі східних збірників «Тіпітака», «Панчатантра» і з латинського збірника «Dolopothos» [429]. У СУС відзначено 19 українських варіантів, 28 російських і 5 білоруських.

У «Тіпітаці» зафіксований сюжет АТ 1653 А (Дурень, його брати й розбійники). Цей сюжет відомий із тібетських та індійських збірників казок про Веталу. Засвідчений він і в збірниках «Катхасарітсагара», «Шидіхюр», пізніше в італійських збірниках новел [430]. У СУС відзначено 17 українських варіантів, 7 білоруських і 18 російських.

Історія сюжету АТ 1535 (Дорога шкіра) також веде до «Тіпітаки». Пізніше цей сюжет використаний в латинському вірші «Unibos» (X — XI ст.), італійським новелістом Серкамбі (XIV — поч. XV ст.), у казках Андерсена (1835) [431]. У СУС відзначено 31 український варіант, 70 російських і 5 білоруських.

Ввійшовши до збірника «Тисяча і одна ніч», сюжети АТ 1537 (Мертве тіло), АТ 1600 (Дурень-убивця), АТ 1610 (Поділ нагороди) та ін. стали надзвичайно популярними в європейській (і в т. ч. українській) традиції. Кожен із вищеназваних сюжетів має власну історію міграцій.

Поширення сюжету АТ 1537 (Мертве тіло) пов’язане із перським збірником VIII — IX ст. «Цар Афсханеб», багатьма східними оповіданнями про Насреддіна [432]. У СУС відзначено 15 українських варіантів, 32 російських і 15 білоруських.

Cюжет АТ 1600 (Дурень — вбивця) був популярний у середньовічних західноєвропейських збірниках. Він засвідчений і в збірниках пізнішого походження — «Gesta Romanorum», «Pentameron» [433]. У СУС відзначено 10 українських варіантів, 2 білоруських і 26 російських.

Формування сюжету АТ 1610 (Поділ нагороди) простежується й у літературних пам’ятках Сходу («Тисяча й одна ніч», «Зелений луг» Масуді), і в європейських збірниках XIV — XVII ст. («Триста новел» Сакетті, «Фацеції» Бебеля, «Жартома і всерйоз» Паулі) і збірниках польських фацецій [434]. У СУС відзначено 14 українських варіантів, 10 білоруських і 8 російських.

Сюжети, популярні в середньовічних новелах, фабльо, шванках, дуже часто мають східні паралелі.

Сюжет АТ 1525 А (Спритний злодій), відомий за творами арабського письменника Масуді (X ст.), зазнав літературної обробки італійським новелістом Манетті (XV ст.), автором збірника казок «Приємні ночі» Страпаролою (серед. XVI cт.). У німецькій традиції його чи не вперше використав І. Паулі у збірнику «Жартома чи всерйоз» (1553) [435]. У СУС відзначено 16 українських варіантів, 58 російських і 14 білоруських.

Історія сюжету АТ 1562 А (Чистота, краса, висота), популярного в західноєвропейській середньовічній літературі, також веде до пам’яток Сходу [436]. У СУС відзначено 6 українських варіантів, 17 російських і 4 білоруських.

Історію міграції сюжету АТ 1536 В (Чоловік ховає трьох попів), популярного у французьких фабльо та італійських новелах, дослідив Пуллет (1901) [437]. У СУС відзначено 12 українських варіантів, 24 російських і 7 білоруських.

Поширення сюжету АТ 1544 А * (Солдатська загадка) також пов’язане із середньовічними фацеціями й шванками [438]. У СУС відзначено 6 українських варіантів, 13 російських і 4 білоруських.

Літературна доля сюжету АТ 1739 (Як піп (ксьонз, равин, купець) телився) пов’язана із «Фацеціями» Бебеля («Про одного монаха» (1506)), шванками Г. Сакса (XVI ст.), шведським віршованим збірником І. Руніуса (поч. XVII ст.), польським збірником «Sowizdrzal» (XVII ст.) [439], арабськими та турецькими анекдотами [440]. Перша російська публікація, що зафіксувала сюжет, — збірник Худякова (1860) [441]. У СУС відзначено 14 українських варіантів, 6 білоруських і 17 російських.

Паралелі сюжету АТ 1825 (Парафіяни скаржаться) відомі з німецьких шванків та італійських новел [442]. У СУС відзначено 2 українських варіанти і 10 російських.

Сюжет АТ 1826 (Піп може не проповідувати) зафіксований в середньовічних шванках [443]. У СУС відзначено 8 українських варіантів, 15 російських і 1 білоруський. М. Драгоманов відзначив, що в українську традицію цей сюжет потрапив із Турції [444].

У час остаточного виокремлення анекдоту як окремого фольклорного та літературного жанру (XVII — XVIII ст.) мандрівних оповідань, які потрапили на територію України як в оригінальних, так і в перекладених російською та польською мовами збірниках було надзвичайно багато. Моделюючи шляхи розповсюдження оповідань М. Пташицький писав: «Вони чіплялися до одного загального клубка і, котячись немов навала, утворювали ту безіменну працю, в якій не можна знайти ні того, хто її зрушив, ні того, хто спрямував її певним шляхом, ні того, хто сприяв її наступному й кінцевому утворенню. У таких творах діє стихійна сила, вона ними керує та їх утворює» [445].

Питання про прямий чи опосередкований шлях, яким приходили сюжети, популярні в міжнародній традиції, ще далеке від вирішення, оскільки такі сюжети до української традиції могли потрапляти усним чи літературним шляхом з більш давніх чи сусідніх культурних традицій, а могли й мати оригінальну ґенезу на національному ґрунті. Тільки збір і порівняльне вивчення сюжетів у їхніх різних жанрових маніфестаціях дасть підстави аргументовано твердити про прямі чи опосередковані запозичення, про шляхи, якими прийшли до нас сюжети, про причини їхнього самозародження як у віддалених часом та простором, так і в сусідніх оповідальних традиціях.

[381] Подаємо у хронологічному порядку список найвідоміших статей (та рецензій на них): Кузьмичевский П. Турецкие анекдоты в украинской народной словесности // Киевская старина, 1886. — Т. 2. — С. 209-236; Т. 3. — С. 445-466; L .O . По поводу «Турецких анекдотов в украинской народной словесности» // Киевская старина, 1886. — Т. 10. — С. 388-391; Буслаев Ф. И. Следы славянских эпических преданий в немецкой мифологии // Народная поэзия: Исторические очерки. — СПб., 1887. — C. 216 — 244; Марковский М. Бродячий анекдот в малорусской народной словесности // Киевская Старина, 1895. — Т. 12. — С. 94-96; Драгоманов М. Турецькі анекдоти в українській народній словесности // Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство. — Львів, 1899. — Т. 1. — С. 217 — 260; Драгоманов М. Два українські «фабльо» та їх жерела. Нарис із історії загальної порівняної лїтератури // Там само, 1900. — Т. 2. — С. 66 — 94; Пельтцер А. П. Происхождение анекдотов в русской народной словесности // Сборник Харьковского исторического общества, 1899. — Т. 11. — С. 57-117; Поливка Ю. Один русский анекдот и его западный источник // Юбилейный сборник в честь В. Ф. Миллера, изданный его учениками и почитателями. Под ред. Н. А. Янчука. — М., 1900. — С. 153-368; Д. В. Рецензія на статтю Ю. Полівки «Один русский анекдот и его западный источник»// Киевская Старина, 1900. — Т. 7-8. — С. 29-40; Ильинский Г. А. Рецензія на статтю Ю. Полівки «Один русский анекдот и его западный источник»// Киевская Старина, 1900. — Т. 5, кн. 2. — С. 718-721; Перетц В. Рецензія на статтю Ю. Полівки «Один русский анекдот и его западный источник»// Живая старина, 1901. — Вып. 1. — С. 102-106; Франко І. Рецензія на статтю Ю. Полівки «Один русский анекдот и его западный источник»// // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка . — 1901. — Т. 43. — С. 32-38; Качоровский О. Османские анекдоты и фабльо. — М., 1914. — С. 300-305; Кримський А. Додаток до Кловстона Кримський А. До історії мандрівних повідань про мудрих суддів (З приводу однієї української літературної обробки)// Розвідки, статті та замітки. — К.: Друк. УАН, 1928. — С. 27-29; Кримський А. Ю. Ходжа-Насреддін і його «жарти» // Зап. іст.-філ. відділу ВУАН, 1926. — Кн. 7-8. — С. 46-76; Веселовский А. Н. Заметки и сомнения о сравнительном изучении средневекового эпоса // Собр. соч. А. Н. Веселовского. — М.; Л., 1938. — Т. 16. — С. 70 — 90; Жирмунский В. М. К вопросу о международных сказочных сюжетах // Историко-филологические исследования: Сб. статей к 75-летию акад. Н. И. Конрада. — М., 1967. — С. 283 — 289 та ін.

[382] Рубцов Ф. А. Интонационные связи в песенном творчестве славянских народов. Опыт исследования. — Л.: Сов. композитор, 1962. -114 с.; Плисецкий М. М. Взаимосвязи русского и украинского героического эпоса. — М.: Изд-во АН СССР, 1963. — С. 17-36.

[383] Пор. із сюжетним типом АТ 1180 (Принести води в решеті).

[384] Байбурин А. К. Обряд в традиционной культуре... — С. 190.

[385] Путилов Б. Н. Методология сравнительно-исторического изучения фольклора. — Л.: Наука, 1976. — 144 с.

[386] Персидские анекдоты / Под ред. А. Нушина. — М.: Изд-во вост. лит., 1963. — С. 15-16.

[387] Жирмунский В. М. К вопросу о международных сказочных сюжетах // Историко-филологические исследования: Сб. статей к 75-летию акад. И. Конрада. — М., 1967. — С. 283-289.; Путилов Б. Н. Современные проблемы исторической поэтики фольклора в свете историко-типологической теории // Фольклор: Поэтическая система. — М., 1977. — С. 14-22.

[388] Юнг К. Г. Психологический комментарий к «Тибетской книге мертвых» (Бардо Тедол) // Тибетская книга мертвых. — М., 1992. — С. 86.

[389] Юнг К. Г. Об отношении аналитической психологии к поэтико-художественному творчеству // Архетип и символ. — М.: Ренессанс, 1991. — С. 282.

[390] Драгоманов М. Турецькі анекдоти в українській народній словесности... — С. 217-260.

[391] Сумцов Н. Ф. Разыскания в области анекдотической литературы. Анекдоты о глупцах // Сб. Харьков. ист. -филол. о-ва. — 1898. — Т. 11. — С. 118-317.

[392] Драгоманов М. Турецькі анекдоти в українській народній словесности... — С260

[393] Драгоманов М. Турецькі анекдоти в українській народній словесности... — С. 224.

[394] Кримський А. Міжнародна казка про щасливого самозванця-угадька («Попався, Жучку, цареві в ручку!») // Розвідки, статті та замітки. — К.: Друк. УАН, 1928. — С. 40-48.

[395] Кримський А. До питання про стародавні українські релігійні повідання // Розвідки, статті та замітки. — К.: Друк. УАН, 1928. — С. 31.

[396] Кримський А. До питання про стародавні українські релігійні повідання // Розвідки, статті та замітки. — К.: Друк. УАН, 1928. — С. 31.

[397] Кримський А. До питання про стародавні українські релігійні повідання // Розвідки, статті та замітки. — К.: Друк. УАН, 1928. — С. 31.

[398] Кримський А. Міжнародна казка про щасливого самозванця-угадька... — С. 44.

[399][ Гнатюк В.] Наукова хроніка // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка . — 1909. — Т. 91. — С. 185-186.

[400] Гнатюк В. Причинки до пізнання Гуцульщини // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка . — 1917. — Т. 123-124. — С. 44.

[401] Гнатюк В. Рецензія на статтю М. Коробки «К изучению малорусских колядок» // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка . — 1901. — Т. 51. — С. 58.

[402] Гнатюк В. Легенда про три жіночі вдачі. Причиною до історичної мандрівки фольклорних мотивів // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка . — 1910. — Т. 97. — С. 74.

[403] Гнатюк В. Матеріали до української етнології // // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка . — 1919. — Т. 19-20. — С. 249-389.

[404] Драгоманов М. Українські народні оповидання у французькій мові // Там само, 1900. — Т. 2. — С. 217-260.

[405] Богатырев П. Г. Фольклор как особая форма творчества // Вопросы теории народного искусства. — М.: Искусство, 1971. — С. 381.

[406] Лихачев Д. С. Первые семьсот лет русской литературы // «Изборник»: Сборник произведений литературы Древней Руси / Сост., вступ. ст. и коммент. Д. С. Лихачева. — М.: Худож. лит., 1969. — С. 12.

[407] Творогов О. В. Литература Древней Руси: Пособ. для учителя. — М.: Просвещение, 1981. — С. 91.

[408] Лихачев Д. С. Система литературных жанров Древней Руси // Славянские литературы: Доклады на V Междун. съезде славистов (София, 1963). — М., 1963. — С. 65.

[409] Там же. — С. 67.

[410] Крекотень В.І. Оповідання Антонія Радивиловського /З історії української новелістики XVII ст./. — К.: Наук. думка, 1983. — С. 13.

[411] Пташицкий С. Л. Средневековые западно-европейские повести в русской и славянской литературах. Истории из «Римских деяний». («Gesta Romanorum»). — СПб., 1897. — 101 с.

[412] Пташицкий С. Л. Средневековые западно-европейские повести... — С. 17.

[413] Бараг Л. Г., Новиков Н. В. Примечания // Народные русские сказки А. Н. Афанасьева: В 3 т. — М., 1985. — Т. 3. — С. 391.

[414] Драгоманов М. Турецькі анекдоти в українській народній словесности // Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство. — Львів, 1899. — Т. 1. — С. 242.

[415] Панченко А. М. Примечание к тексту «Суд Шемяки» // «Изборник» / Сост., вступ. ст. Д. С. Лихачева. — М.: Худож. лит., 1969. — С. 778.

[416] Андрианова-Перетц В. П. Очерки по истории русской сатирической литературы XVІІ века. — М.; Л., 1937. — С. 174.

[417] Перетц В. Н. Из истории пословицы. Историко-литературные заметки и материалы. С приложением сборника польских пословиц по рукописи 1726 года. — СПб., 1898. — С. 14.

[418] Панчатантра (П’ять кошиків житейської мудрості). Шукасап­таті (Сімдесят оповідок папуги)/ Перекл. із санскриту; Передм. І. Серебрякова. — К.: Дніпро, 1988. — С. 105.

[419] Панчатантра (П’ять кошиків житейської мудрості). Шукасап­таті (Сімдесят оповідок папуги)/ Перекл. із санскриту; Передм. І. Серебрякова. — К.: Дніпро, 1988. — С. 134-137.

[420] Панчатантра (П’ять кошиків житейської мудрості). Шукасап­таті (Сімдесят оповідок папуги)/ Перекл. із санскриту; Передм. І. Серебрякова. — К.: Дніпро, 1988. — С. 171-177.

[421] Панчатантра (П’ять кошиків житейської мудрості). Шукасап­таті (Сімдесят оповідок папуги)/ Перекл. із санскриту; Передм. І. Серебрякова. — К.: Дніпро, 1988. — С. 247-249.

[422] Шукасаптаті // Панчатантра (П’ять кошиків житейської мудрості). Шукасап­таті (Сімдесят оповідок папуги)... — С. 306-309.

[423] Панчатантра... — С. 37.

[424] Шукасаптаті... — С. 320.

[425] Бараг Л. Г., Новиков Н. В. Примечания // Народные русские сказки А. Н. Афанасьева: В 3 т. — М., 1985. — Т. 3. — С. 414.

[426] Варіанти сюжету: ІМФЕ, ф. 14 — 3, од. зб. 389, арк. 297. Зап. в м. Шпола Черкаської обл. в 60-х рр.; ІМФЕ, ф. 14 — 3, од. зб. 389, арк. 306. Зап. в м. Шпола Черкаської обл. в 60-х рр.

[427] Шукасаптаті... — С. 323 — 325.

[428] Бараг Л. Г., Новиков Н. В. Примечания // Народные русские сказки А. Н. Афанасьева: В 3 т. — М., 1985. — Т. 3. — С. 390.

[429] Бараг Л. Г., Новиков Н. В. Примечания // Народные русские сказки А. Н. Афанасьева: В 3 т. — М., 1985. — Т. 3. — С. 390.

[430] Бараг Л. Г., Новиков Н. В. Примечания // Народные русские сказки А. Н. Афанасьева: В 3 т. — М., 1985. — Т. 3. — С. 432.

[431] Бараг Л. Г., Новиков Н. В. Примечания // Народные русские сказки А. Н. Афанасьева: В 3 т. — М., 1985. — Т. 3. — С. 412.

[432] Бараг Л. Г., Новиков Н. В. Примечания // Народные русские сказки А. Н. Афанасьева: В 3 т. — М., 1985. — Т. 3. — С. 393. (Див.: Сумцов Н. Ф. Разыскания в области анекдотической литературы... — С. 48-50).

[433] Бараг Л. Г., Новиков Н. В. Примечания // Народные русские сказки А. Н. Афанасьева: В 3 т. — М., 1985. — Т. 3. — С. 396.

[434] Бараг Л. Г., Новиков Н. В. Примечания // Народные русские сказки А. Н. Афанасьева: В 3 т. — М., 1985. — Т. 3. — С. 420.

[435] Бараг Л. Г., Новиков Н. В. Примечания // Народные русские сказки А. Н. Афанасьева: В 3 т. — М., 1985. — Т. 3. — С. 387.

[436] Бараг Л. Г., Новиков Н. В. Примечания // Народные русские сказки А. Н. Афанасьева: В 3 т. — М., 1985. — Т. 3. — С. 415.

[437] Бараг Л. Г., Новиков Н. В. Примечания // Народные русские сказки А. Н. Афанасьева: В 3 т. — М., 1985. — Т. 3. — С. 431.

[438] Бараг Л. Г., Новиков Н. В. Примечания // Народные русские сказки А. Н. Афанасьева: В 3 т. — М., 1985. — Т. 3. — С. 392.

[439] Бараг Л. Г., Новиков Н. В. Примечания // Народные русские сказки А. Н. Афанасьева: В 3 т. — М., 1985. — Т. 3. — С. 426.

[440] Драгоманов М. Турецькі анекдоти в українській народній словесности... — С. 249-250.

[441] Бараг Л. Г., Новиков Н. В. Примечания // Народные русские сказки А. Н. Афанасьева: В 3 т. — М., 1985. — Т. 3. — С. 426.

[442] Бараг Л. Г., Новиков Н. В. Примечания // Народные русские сказки А. Н. Афанасьева: В 3 т. — М., 1985. — Т. 3. — С. 428.

[443] Бараг Л. Г., Новиков Н. В. Примечания // Народные русские сказки А. Н. Афанасьева: В 3 т. — М., 1985. — Т. 3. — С. 418.

[444] Драгоманов М. Турецькі анекдоти в українській народній словесности... — С. 258.

[445] Пташицкий С. Л. Средневековые западно-европейские повести... — С. 6.