Українські народні казки

Поетика жанру

У фольклористиці й досі немає загальноусталеного погляду на анекдот як окремий жанр усної народної творчості передусім через те, що існують розбіжності, коли визначається об’єм самого поняття жанр [343]. Сучасні класифікації фольклорних творів побудовані не тільки за різними принципами, вони не збігаються навіть у жанрових дефініціях, тому багато важливих моментів, які постають у кожному конкретному випадку при кваліфікаціях фольклорних творів, залишаються не з’ясованими й досі. Активний міжжанровий обмін, спільність сюжетних схем і їхня здатність видозмінюватися затрудняють розмежування фольклорних жанрів, зумовлюють різні підходи щодо їхньої систематизації. Особливості поетики та побутування (формально-змістовий та функціональний критерії) надзвичайно важливі задля визначення рамок жанру. Тому ми дотримуємося тієї точки зору, що жанр — це самостійна художня єдність, яка характеризується своєрідною поетикою та специфічними умовами побутування; при цьому тематика, принципи відображення дійсності, засоби типізації персонажів підпорядковуються визначеній комунікативній меті.

Розглядаючи анекдот як окремий жанр, основну увагу ми звертаємо на аналіз особливостей побутування та на характер комунікативного завдання. Анекдот — це жанр, поетика якого підпорядковується законам мовлення та усної народної творчості, при цьому йому притаманні індивідуальні закони композиції. І хоча умови побутування часто програмують стягнені форми тексту, змістова компонента при цьому реалізується повністю, а частково зліквідована чи навіть непроявлена композиція аж ніяк не впливає на функціональні ознаки жанру.

Анекдот функціонує як фольклорний жанр, як певна схема логіко-психологічного мислення, як певне кліше, що багаторазово відтворюється. Проте часто у процесі мовлення спонтанно виникають форми, які за поетично-функціональними ознаками подібні до анекдотів і потенційно мають здатність ними стати, за умови подальшого відтворення. Репертуар анекдоту і поповнюється, завдяки мовленнєвим жанрам (жартам, оповіданням з пуантом і т. п.).

Анекдот виробив своєрідні моделі і особливі прийоми організації думки. Своєрідна побудова тексту, подвійна номінація, оголена етимологія, евфонія, розщеплення поетичних фігур і т. п. свідчать про певний модус мислення жанру. І якщо абстрагуватися ще далі, про певний модус логічного мислення, т зв. абсурного.

За аналізу умов формування поетики традиційного анекдоту дуже корисною може стати функціональна опозиція природне-естетизоване мовлення (natural — fictive discourse [344] ), полюси якої виключають один одного в будь-якому словесному акті. Природне мовлення має конвенціональну природу, яка формується стихійно, але усвідомлюється суб’єктами комунікації. Естетизоване мовлення ніби наслідує природне, і анекдот часто естетичний доти, поки не включений до потоку природного мовлення. У процесі природного мовлення форма анекдоту лапідаризується, тому що «люди мають мало часу, щоби вислуховувати довгі історії про чесноти, а в одному факті (анекдоту — К.І.) досягаються моралізаторська мета й подив одночасно» [345]. Навіть за умови літературного походження, усний анекдот є частиною природного мовлення й орієнтований на конкретність, правдивість і лаконічність викладу. Літературний анекдот, навіть за умови фольклорного походження, характеризується більшою мірою узагальнення, докладнішим викладом і здебільшого сприймається як вигадка.

При аналізі поетики традиційного анекдоту слід наголосити на тому, що анекдот — це твір прозовий, але поетичний. Жанр ревізує сам погляд на функціональне розмежування прозової і поетичної [346] мови, тому паралельне послугування літературознавчою науковою термінологією, що остаточно не викорінене із фольклористики й досі, видається за даних умов не доцільним. Так, номінація «поетичний» вказує не на віршовану форму, а на наявність поетичних засобів. З іншого боку, між співомовкою С. Руданського, усмішкою Ю. Кругляка і народним анекдотом межа пролягає не стільки у формі побутування (прозовий / поетичний), а передусім у способі побутування (письмовий / усний) та ступені опрацювання (способі передавання) традиційного сюжету.

Відзначимо також, що при аналізі поетики усного анекдоту на перше місце слід ставити його комунікативність. Цій визначальній рисі фольклору (зрештою, так само, як у мові і мовленні) підпорядковані і зміст, і форма повідомлень-текстів. Анекдот у його естетично-комунікативній функції демонструє характерну тільки йому поетику.

Казка цінна тим, що вона розповідається защораз повністю. Її оповідь плавна і не вимагає інтелектуальних зусиль від слухача. Думка у прислів‘ї хоча й сконцентрована до максимуму, теж плавна. А анекдот — це завжди свідчення логічної помилки. І його естетичне завдання — не соціальне, а передусім показати новий логічний хід, новий спосіб пізнання предметів, їхніх ознак чи явищ. І саме незвичайний погляд на світ, засвідчений у тексті, програмує осмислення системи ціннісних установок, пануючої у суспільстві. А досягається такий ефект зіткненням звичного твердження чи питання і неочікуваної відповіді чи репліки. Слово з одної репліки «перетікає» в іншу, де набуває нового значення. Така потенційна властивість слова і звернення до його латентних парадигматичних і синтагматичних якостей відтворюється в анекдоті як мовній діяльності. Вільний від логічних настанов, анекдот ніби грається. Предметний світ і його поетичне осмислення жанром протиставляючись стикаються, і структурноутворюючою одиницею тексту виступає активне слово в його зв‘язках із іншими вербальними і невербальними елементами усного тексту.

Поетика у фольклорі тісно пов’язана із виконавством. Виконавець є тим, хто формує поетику твору, реалізуючи в процесі виконавства стереотипи і надаючи їм у кожному акті своєрідного втілення. Виконавець є найголовнішим у процесі побутування усного твору, і поза ним поетику усної народної творчості розглядати неможливо.

Творці й виконавці, їхній життєвий досвід, манера оповіді, темперамент, міміка й жестикуляція надзвичайно істотні для процесу усної трансмісії творів. Логіка дослідження вимагає зупинитись детальніше на залежності сміхового афекту слухача й від здатності оповідача «правильно» розповісті (показати) твір. Сміхова реакція здебільшого свідомо програмується оповідачем, до речі, так само, як і автором літературного твору, які мають за мету розважати слухачів (чи читачів). Але майстерність оповідача, на противагу автору, виявляється не тільки в словесній довершеності сміхових творів, у супроводжуючих їх міміці й жестах, а й у здатності до створення нового змісту старими схемами, розставлення нових акцентів, які з’являються тільки в контексті розмови, і завдяки яким часто й створюється сміховий ефект. Таким чином, на противагу професійному типу трансляції, де автор і читач дистанційовані в часі й просторі, у фольклорному спілкуванні поділ на виконавців і слухачів ситуативно зумовлений. І хоча взяті самі по собі, поза контекстами, фольклорні й літературні твори часом важко розрізнити за змістовими й формальними характеристиками, їхні функціональні ознаки, які виявляються у способі побутування й характері маніфестації, докорінно відмінні.

Безкінечне оновлення традиційних сюжетів, збагачення їх новими підтекстами зумовлене різноманітністю комунікативних ситуацій. Саме тому навіть найточніший запис лише словесного тексту твору не може дати повного уявлення про його усне побутування, оскільки нівелює частину складових комунікативної ситуації, а тим самим обмежує асоціативні підтексти, породжені не лише даним, а всіма попередньо розказаними текстами.

Із функціонуванням усних анекдотів безпосередньо пов’язана й інша риса їхньої поетики, на яку, на жаль, часом не звертають належної уваги збирачі; тому її відтворюють лише поодинокі записи, хоча спостереження над процесом усної комунікації засвідчує її поширеність. Йдеться про наявність своєрідних зачинів типу: «А пам’ятаєш, як відповів...», «А знаєте, що зробив...», «А цей анекдот також про... «, «Це дуже нагадує інший анекдот, у якому...», «Розкажу ще одну історію про...», «Почекай, тут слід згадати й про те, як...» і т. п. Часто такі зачини вказують на те, що в процесі комунікації тексти об’єднується (навіть за відтворення різними оповідачами) за принципом тематичної спорідненості, в чому виявляється тенденція до циклізації. Коли ж із таким явищем ми зустрічаємося в практиці одного оповідача, то в одних випадках це зумовлює групування анекдотів у своєрідний «ланцюг», в інших — формує побутову казку, в якій поєднується ряд анекдотичних сюжетів та мотивів, як, наприклад, у численних контамінаціях сюжетного типу АТ 1384 (Чоловік шукає дурніших від жінки) із анекдотичними оповідями типів АТ 1200 — 1349.

[343] Жанри, з’явившись на певній стадії розвитку фольклору, постійно змінюють свої функції, тому змінюються і принципи їхнього виділення, які значно залежать від пануючих естетичних поглядів та художньої практики епохи Поява жанру як типу формально-змістової структури зумовлюється вичлененням творів із самостійною поетичною організацією, з певним співвідношенням змісту й форми.
В. Пропп доводив, що єдиного принципу визначення жанру не існує, а це означає, що в кожному виді фольклору існують свої критерії жанрової диференціації. Дослідник стверджує, що жанр — це категорія форми, критерієм якої є поетика. Змістов3336і ознаки важливі для фольклорного твору лише як умова його складання, але самі по собі вони не визначальні: вони важливі тільки там, де враховується ознака побутового використання. Див.: Пропп В. Принципы классификации фольклорних жанров // Сов. этнография. — 1964. — № 4. — С. 147-154.

[344] Shirley Arora L. Proverb and Legend as Fictive Discourse// Folk Narrative and Cultural Identity. — Budapest, 1988. — V. 1. — P. 9.

[345] Funk and Wagnalls. Standard Dictionary of Folklore, Mythology and Legend. — New York, 1972. — P. 56.

[346] На вичленення опозиції «поетична-прозова» мова вперше звернув увагу В. Шкловський, який теоретично обґрунтував «поетичність» поезії. Див.: Шкловский В. Искусство как прием // Сборники по теории поэтического языка. — Пг., 1919. — Вып. 3. — С. 66.