Українські народні казки

Типи веселих оповідачів

Останнім часом науковці все більше звертають увагу на особистість виконавця. Проте своєрідне ставлення до анекдотярів як носіїв «специфічного» знання виявилося і тут. Так, якщо про класичних оповідачів згадки, хоча й поодинокі, але існують [285], то про носіїв сучасного анекдотичного епосу відомо найменше.

Носіями традиційного репертуару анекдотів були, за свідченнями збирачів, переважно молоді люди, «що не мали ніякої жури на голові, а також заробітчани, слуги, ремісники. Навіть для них їхні знання розважальних оповіданнь — «забавка, якою заповнюють вільний час», заможним людям взагалі не пасувало розказувати «дурниці» (якщо не гірше)» [286]. Але вміння «путньо» розповісти, доречно використати «смішне слівце» завжди викликало повагу. Небагато свідчень залишилося про талановитих «веселих оповідачів».

І. Нечуй-Левицький, згадуючи про одного із обдарованих народних гумористів, писав, що він «неначе був післаний межи люди веселити та тішити їх серед тривоги та клопоту життя. Його веселий сміх неначе здоровив усіх, розливав свіжість, як веселий каскад, як шум потоку розливає свіжість в розпеченому повітрі в гарячий літній час. Його заразливий сміх звеселяв, як несподівано прорвавшийся з марцевих хмар промінь весняного сонця, що бризнув золотими бризками на чорну смутну землю, обернув у золото жовті кручі та провалля, обернув у срібло полоси побережного піску, а каламутну воду в ріках — в чистий кришталь. Неначе на радість, на втіху людям післані такі симпатичні веселі люди» [287].

В. Гнатюк записував анекдоти від Тимка Гринишина (Гринюка) та Гриця Оліщака-Терлецького, про яких писав: «Перший — то незрівняний гуморист. Сама його поява в хаті вводить її жителів в добрий настрій, коли ж Тимко «розв’яже торбу», як звик казати, і стане висипати з неї «приповідки», тоді присутні не раз аж лягають від сміху. Велика шкода, що при записуванню не можна було віддати його міміки, та звуків, на які в пись­мі нема знаків, а які від часу до часу повторюються і ужиті в відповіднім місті викликають не раз більше сміху, як слова!.. Другий оповідач, Гриць Оліщак, то один з найліпших оповідачів, яких я коли чув» [288].

У процесі збирання анекдотів виникали й виникають труднощі, пов’язані з соціальними статусами збирача й оповідача. Так, з цього приводу В. Гнатюк писав, що народ не довіряв за­писувачам, одягнутим «по-панськи»: «Він (народ — К.І.) не входить в те, ким є такий «пан», лише з гори має переконанє, що той «пан» не може йому бажати добра з огляду на відмінне своє становище в суспільности; тому й приймає його холодно, а нераз навіть ворожо» [289]. Острах «запродати громаду», звичайно, відобразився на тематиці записаних анекдотів.

Суб’єкти комунікації повинні вірити один одному й тому, що «непередбаченість сюжетних ходів у анекдотах, — як зазначав О. Дей, — часто має настільки незвичайний або винятковий характер, що з певних міркувань (соціальних, етичних, вікових і т. д.) змушує оповідача добирати відповідного слухача» [290].

Усталений етикет у процесі спілкування часто змушує інформаторів соромитися передачі певних нецензурних слів, виразів, жестів тощо.

Сміхові жанри (зокрема, анекдот) дуже часто розглядають як «низькі» чи відносять до сфери «антикультури», не вказуючи, що і в народній традиції панує «цензурне рафінування». А тому сороміцькі чи вульгарні анекдоти, як правило, розповідаються задля розваги в компаніях, де люди довіряють один одному. Саме тому чоловіки часто соромляться розказувати «побрехеньки» жінкам та дітям, і навпаки. «Моральна цензура» часто не дозволяє оповідачу передати сміховий текст у звичній для нього манері перед малознайомим збирачем фольклору. У штучно змодельованих ситуаціях, в яких фіксуються усні тексти, оповідачі вдаються до детального коментування (нехарактерного для усної традиції), намагаючись дотримувати норм літературної української мови. «Міцні слівця» або не вживаються взагалі або підмінюються паузами, жестами чи багатозначною мімікою. Отже, для побутування анекдоту необхідними є дружні стосунки між оповідачем і слухачем. За умови неофіційної комунікації відкидаються всі табу, які обмежують чи взагалі забороняють говорити про певні атрибути життя.

Очевидно, що анекдот у мовно-поведінковій сфері є не тільки відсторонено дотичним явищем, але й сам часто визначає етику та естетику комунікативної взаємодії.

Поява в розмові анекдоту стверджує певний мовний етикет, який інколи не вкладається в естетично виважені та рекомендовані рамки «національного кодексу словесної добропристойності» [291]. Проте анекдот як шаблонний текст, що безліч разів відтворюється в різних ситуаціях, до того ж тільки за певних умов (що дає право стверджувати його «обрядовий» характер побутування) також репрезентує «національний кодекс» комунікативної поведінки індивіда в соціумі. Адже цей індивід розповідає анекдот з певною метою іншому індивіду, а той у свою чергу іншому. І за цих умов стверджуються процеси соціалізації, адже транслюється певний соціальний та, зрештою й, індивідуальний досвід. І якщо не перегинати естетичну «палку», то навіть крайні вияви жанру, не кажучи вже про твори з відсутніми, «розмитими» чи «правильними», нормативними установками, спрямовані на соціальну адаптацію аудиторії і на формування її оптимістичного емоційного клімату, що в свою чергу впливає на стабілізацію суспільних процесів. Бунт приниженої, роздратованої людини виявляється в слові: анекдот її дивує, тішить і відволікає (звичайно, до певної міри) від деструктивних думок і дій.

Суспільний етикет моделює поведінку індивіда, спонукає в певних ситуаціях поводитися визначеним чином. Тому поява анекдоту в конкретній ситуації спровокована цією ж ситуацією, а тому закономірна. Тим-то розглядати анекдот тільки як явище асоціальне і антикультурне поза обставинами, в яких воно побутує, неможна.

Українцям, як твердить М. Грушевський, властивий «високий розвиток своєї гідности, пошанованнє гідности чужої, любов до чистоти, порядку, красоти життя, привязаннє до культурних і громадських вартостей життя» [292]. Так, ми дійсно вміємо бути серйозними, але стандарти етикетних «технік» передбачають не тільки офіційне спілкування (до речі, і там знаходиться місце анекдоту), але передусім неофіційне спілкування, у процесі якого і виявляється вся палітра мовленнєво-етикетних позицій анекдоту.

Стандарти етикетної «техніки» анекдоту, його мовленнєво-етикетні позиції, так само як і норми спілкувальної етики, вироблені протягом тисячоліть і були спрямовані на те, щоб забезпечити найбільшу стабільність громаді. Здатність попередити виникнення найбільш небезпечних ситуацій у взаємовідношеннях між членами громади — це результат запам‘ятовування пережитого досвіду, а таким чином і «самонавчання».

* * *

В умовах побутування анекдотичного епосу серед його носіїв виділяються виконавці з різним рівнем майстерності. Можна твердити і про різний рівень засвоєння традиційних текстів, і про різне вміння їхнього відтворення. При цьому саме оповідач надає традиційному сюжету структурно-морфологічних ознак, часто видозмінюючи і наповнюючи старі схеми актуальними реаліями.

Враховуючи психотипи «веселих оповідачів», їхні творчі новації та характер виконання творів, можна вирізнити дві групи: непрофесійні та професійні оповідачі. Серед групи непрофесійних оповідачів виділяємо 4 підгрупи.

До першої підгрупи відносимо оповідачів-мудреців. Це, як правило, люди старшого віку, шановані члени громади, вони відтворюють відшліфовану і перевірену віками спілкувальну поведінку. При цьому їхній здоровий глузд, статечність і пристойність ніколи не стають предметом дискусії. Вони завжди знають: що кому і як говорити. Вони розповідають анекдоти докладно та поважно, спеціально «для когось».

Їхня аудиторія не має ні вікових, ні статевих, ні соціальних обмежень. Проте здебільшого це замкнута група. А тому ступінь варіативності їхніх текстів найвищий.

Часто такі оповідачі традиційні схеми наповнюють новими реаліями. Вони діляться своїм життєвим досвідом, тому межу між анекдотами-меморатами та традиційними сюжетами, пристосованими ними до конкретної ситуації, практично провести неможливо.

Як тонкий психолог веселий оповідач маніпулює слухачами, водночас його тактика поведінки прямо залежить від суспільних норм та індивідуальних установок, що виявляються передусім у своєрідному замовленні тем та коментуванні текстів. У будь-якому разі, очікування на адекватне сприйняття текстів повинно постійно стверджуватися реакцією аудиторії. Тільки так засвідчується майстерність оповідача, який свідомо пристосовує усний текст до потреб конкретного спілкування. Тільки так усний текст, «дотворений» тут і тепер, стає «вербальною дійсністю». До цього ж додамо, що такі оповідачі часто розповідають анекдоти «до слова», при цьому заповнюють традиційні схеми автобіографічними фактами.

До другої підгрупи належать оповідачі переважно молодого віку. Їхня мета — передусім ствердитися серед однолітків. Їхня аудиторія — передусім парубки та дівчата. Саме такі оповідачі, як правило, і розповідають сороміцькі анекдоти. Їхня поведінка не засуджується, навпаки, «розторопність» поціновується як ознака, необхідна для майбутнього щасливого шлюбу.

Носіями анекдотів є і діти. Це — третя підгрупа «веселих оповідачів». Вони розповідають анекдоти, які побутують тільки в їхньому середовищі. Такі тексти часто позбавлені політичного змісту. Репертуар таких оповідачів часто поповнюється новими зразками, завдяки «дитячим» рубрикам в газетах та журналах.

Анекдоти розповідають і жінки. Це — четверта підгрупа. У жіночому виконанні анекдоти, як правило, менш провокаційні і здебільшого позбавлені ненормативної лексики. До речі, жінки часто «створюють» анекдоти, персонажами яких є їхні діти. Так, анекдоти про мовні непорозуміння і прозріння їхніх дітей — це невичерпна тема у будь-якій аудиторії.

І до другої групи «веселих оповідачів» зараховуємо професійних анекдотярів. Це передусім чоловіки, які за своє вміння розповідати «до кольок смішні» історії та анекдоти спеціально запрошуються на святкування різних заходів. Це і тамада на весіллі. Це і ведучий концертів. Це і артист естради.

У репертуарі таких оповідачів співіснують «бородаті» та нові анекдоти. Проте, як правило, такі оповідачі використовують тільки поодинокі анекдоти, «до слова», до того ж розігрують їх як мінісценки. Вони не чекають обміну, оскільки їхня аудиторія «німа». Вони розважають, до речі, часто за винагороду. І хоча їхні слухачі постійно змінюються, це значною мірою не відбивається на «якості» текстів. Звичайно, кожен усний текст під час його відтворення варіює, проте, як правило, зміни стосуються тільки його експресивності. Звичайно, щоб до ладу відтворити зазубрені репризи, репліки і анекдоти, спеціально підібрані сценаристом, також потрібен талант. Проте таке побутування анекдотів є дещо спотвореним, хоча, з іншого боку, професійні оповідачі активно розповсюджують анекдоти серед населення.

Звичайно, ця класифікація є дещо спрощеною. Проте вона відтворює реальні типи «веселих» оповідачів.

* * *

Анекдотяр та його слухач — це мовленнєві партнери, які вибудовують загальну стратегію спілкування. Оповідач прагне в ході взаємодії з аудиторією до певного результату. Він «плете хармани», він «причетник сміху», а тому готовий розважати, смішити, насміхатися, балансуючи на межі дозволеного й забороненого (табуїзованого). Заради цього він може принести в жертву і суспільну догму, і репутацію відомої людини тощо.

Знати анекдот — значить розказати його так чи інакше, навіть дотворити, переінакшити в залежності від естетичних і етичних вимог ситуації. Закони розповідання анекдоту — це не тільки закони нарації. Це не тільки дотримання етикету в спілкуванні. Це і культурологічна площина, в якій анекдот беззастережно втікає від остаточної інтерпретації.

Анекдот викликає емоційний відгук тільки тоді, коли оповідач і слухач мають подібні системи цінностей. Так, віруючий осудить анекдот, у якому висміюються догми його релігії. Святе не може бути осміяним. До речі, саме розповідання анекдоту без об‘єктивних причин відображає особисті установки оповідача. Таким чином анекдот актуалізує і процеси осмислення дійсності оповідача. Якщо слухач не сприймає анекдот, значить — анекдот розказаний «не в тему». Сміх заради налагодження неофіційних стосунків поступився місцем сміху пустому.

Анекдот — це сучасне комунікативне явище, з іншого боку індивідуальний текст. Тому його слід розглядати як мікросистему, закріплену за певною спілкувальною ситуацією. Його доречність є визначальною умовою етикетного спілкування. До того ж у арсеналі етикетного спілкування історично вичленилося декілька форм побутування анекдоту, аналізу яких присвячений наступний розділ.

[285] Левицкий И. Украинские юмористы и шутники (Этнографический очерк) // КС. — 1890. — Т. 9. — С. 373-389; Т. 10. — С. 74-93; Т. 11. — С. 233-250; Т. 12. — С. 448-470. і Правда, 1891. — Т. 3-4. — С. 51-313; Нечуй-Левицький І. Українські гумористи та штукарі: Етнографічні образки й типи // Зібр. творів: В 10-и т. — К., 1966. — Т. 5. — С. 356-446; Лавров Ф.І. Народні сатирики, гумористи та жартівники // Нар. творчість та етнографія. — 1959. — С. 49-56.

[286] Галицько-руські анекдоти … — С. 2.

[287] «Правда» (Львів). — 1891, серпень. — С. 99.

[288] Галицько-руські анекдоти… — С. 6.

[289] Там само. — С. 1.

[290] Дей О. Народні анекдоти... — С. 5-6.

[291] Стельмахович М. Український мовленнєвий етикет // Народознавство. — 1997. — № 38. — С. 3.

[292] Грушевський М. На порозі нової України: Гадки і мрії. — К., 1918. — С. 27.