Українські народні казки

Богатир та кінь 1

Українська билина

Їхав я вчора з дроздівським козаком Прокопом Ярмоленком із Дроздівки в Переходівку. Дорогою ми якось розбалакалися про коней, і я розказав йому, що бачив годів шість чи сім назад у Чернігові на земській конюшні дуже гарного карабаського 2 жеребця, що за того жеребця заплачено було шість тисяч карбованців і що як вели його раз із Носівки в Чернігів, то держали його на канатах два солдати і десять мужиків.

— А не знаєте, де тепер той кінь є? — спитав мене Ярмоленко.

— Бог його, — кажу, — знає. Ті земські конюшні тепер зничтожені, а коні чи розпродані, чи що.

— Отже, я знаю, де той кінь, — каже Ярмоленко, якось мудро всміхаючись. — Він хазяїна знайшов.

— Якого хазяїна? Хіба він вкрадений був чи втеклий? Та й далеко йому хазяїна шукати: він куплений верст тисяч за дві.

— Та не те, — каже Ярмоленко, — коли ви кажете, що то такий кінь був, що дванадцятеро насилу вдержали, то непевний був то кінь, не простий, а богатирський. А такий кінь зроду не вдержиться в простого чоловіка, а як прийде йому врем’я, безпремінно втече і знайде собі хазяїна-богатиря.

Отож у нас є москаль 3 од ставний, так він ходив на заробітки у Чорноморію і розказував штуку про це. Косимо, каже, нас у хазяїна чоловік із двадцять чи, може, й більш. І був між нами один. Бог його знає звідки: скільки не розпитували, не казав. Чоловік як і всі люди, і косив так, як усі. Тільки, було, як посідаємо їсти, то він зроду не сяде вкупі з людьми, а набере собі хліба там і всього та сяде оддалік і їсть 4.

— От косим ми, — каже той москаль, — неділь три, чи що, аж якось біжить проти нас кінь, та такий, — каже москаль, — що я увесь світ сходив, а такого доброго коня не бачив. От отаман і каже:

— Ану, хлопці, піймаємо цього коня, то, певне, буде од котрогось на порцію 5.

От всі ми до коня. А той чоловік:

— І не турбуйтесь, — каже, — дурно: не піймаєте ви цього коня. Опріч мене, нікого він до себе не підпустить.

Ми — в регіт, а все-таки — до коня. Обступили ми його, чоловіка з двадцять, давай підступать, а він як вискалить зуби, як заірже — наче грім прокотивсь, та на нас! Ми — врозтіч, а він через нас і перелетів, наче птиця, та одбіг трохи і став, як укопаний.

— А що, браття, — каже той чоловік, — піймали?

— А ти піймаєш? — питає отаман.

— Я-то піймаю!

— Гляди, — каже отаман, — не піймаєш, то лопаток спитаєш 6.

А отаману, та й нам, досадно, значить, що ми всі не піймали коня, а він береться.

От той чоловік іде до коня — стоїть, як овечка. Підійшов зовсім, узяв за гриву, по шиї, по голові гладить, всміхаючись. Стоїть кінь. Погладив так та й каже:

— Здоров, товаришу! Довго я ждав тебе, та таки дождався. Тепер, — каже, — не розлучимось.

А кінь на це як заірже! Та так прегарно, приязно.

— Ну, погуляй же, — каже.

Та й до нас іде, а кінь стоїть.

— Ну, — каже на хазяїна, — тепер нам треба розщитатись та й розпрощаємось.

А він, значить, грошей за роботу ще ні копійки не брав. Хазяїн давай було просить, щоб зостався, так ні!

— Не можна, — каже, — прийшов мій час, треба йти, куди мене Бог посилає. Пошли ти, — каже на хазяїна, — купить півтора відра горілки за мої гроші — вип’ємо на прощання!

От узяв один так дві бочечки: одну в піввідра, другу відерну, сів на хазяйського коня, вмент придув з горілкою. От той чоловік узяв піввідерну бочечку.

— Оце мені, — каже, — братця, порція, а це вам.

Та й дає нам відрове барильце, а сам відіткнув воронку, притулив рильце до рота, закинув голову та так духом піввідра й видув 7.

— А закусувать, — каже, — не буду, не хочу вас зобижать, бо як почну ці порції закусувать, то не стане усього того хліба, що вам хазяїн наготовив.

Та взяв кришечку хліба і кинув у рот.

— Ну, а тепер, — каже, — прощавайте! А тії мої три карбованці, що в хазяїна ще є, дарую вам на порцію!

Та прийшов до коня, взяв його за гриву та так, без сідла і гнуздечки, й сів. Кінь як стрибне — так усіма чотирма ногами по кіпцю й вибив 8 — у коліна завглибшки — та й пішов далі. З півверсти ми його бачили, а там і щез. Бог його знає, де й дівся. От ми, каже той москаль, пішли по сліду, аж усюди так і знать: де ступне той кінь ногою, так копець у коліна. З півверсти слід був, а далі вже й не знать нічого. А він, значиться, уже горою пішов, на крилах, бо богатирські коні крилаті.

— Що ж це воно значить? — попитав я Ярмоленка, вислухавши цюю історію.

— А що воно значить, — одказує той, — значить, той чоловік був природжений богатир, та коня йому до якогось часу не було, а вони без коня нічого. От він і був так, як і простий чоловік: і косив, і все робив, як і всі люди. А прийшов його час — знайшов його той кінь, що йому приділений, от він і пішов на своє місце, на службу.

— Яка ж у них служба і де вони живуть, тії богатирі?

— Бог їх святий знає! Кажуть, десь на границі 9 : чи зміїв стережуть, чи Бог його знає, сього вже іменно не докажу вам.

Походження та примітки

1 Дія казки начебто відбувається в Чорноморії. Це може бути на півдні України чи й на Кубані. Казка виразно побудована на билинній традиції.

2 Карабаського — з Кавказу, з Карабаху.

3 На жаль, автор не пише, чи цей москаль росіянин, чи українець, бо тут слово «москаль» означає «солдат». Коли б він був росіянином, то можна було б гадати, що оповідання походить із російської традиції, але той солдат міг бути й українцем.

4 Тобто богатир був відлюдкуватий, хоч так чинити міг і російський старовір.

5 Порція — чарка горілки.

6 Лопаток спитаєш — будеш битий.

7 Билинний мотив. Чарка буває часто на півтора відра.

8 Також билинний мотив.

9 Те, що богатирі живуть «на границі», — прямий відгук билин. Ідеться про богатирську заставу.

БОГАТИР ТА КІНЬ Друкується за виданням: Малорусские народные предания и рассказы. Свод Драгоманова М — К., 1876. — С. 251—254. Зап. на Чернігівщині.

  • Українські билини: Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука; Малюнки Б. Михайлова. — К.: Веселка, 2003. — 247 с: іл.