Українські народні казки

Михайло Казарянин 1
Українська билина

Із Галиччя, із Волинця-міста 2, не ясний сокіл вилітав, не білий кречет випурхував — виїжджав добрий молодець, молодий Михайло Казарянин. Кінь під ним — як лютий звір, а сам він на коні — як ясний сокіл. Міцний обладунок у нього на плечах, лати і панцир із чистого срібла ціною у сто тисяч, кольчуга з червоного золота — в сорок тисяч, шолом на буйній голові — в три тисячі; в нього спис мурзамецький 3 як свіча горить, а до лівого стегна гострий меч прикріплений. Був іще з ним тугий лук ціною в три тисячі і колчан із стрілами гартованими, а кожна стріла п’ять карбованців варта 4. А коневі його і ціни нема — в річках броду він не шукає, з берега на берег перескакує.

Їхав він до міста Києва, до ласкавого князя Володимира, чудотворцям у Києві молитися, Володимиру-князю поклонитися і вірою-правдою йому послужити. Опинившись серед двору княжого, скочив Казарянин з доброго коня, прип’яв його до булатного кільця на стовпі дубовому, до великого князя в світлу гридню заходив, молився Спасу з Пречистою, на всі чотири боки князеві з княгинею вклонявся.

І казав доброму молодцю Володимир-князь:

— Звідкіля з’явився ти, звідкіля тебе Бог приніс і яким тебе іменем прозивають?

Відповів йому добрий молодець:

— Звуть мене Михайлом Казарянином, а по батькові Петровичем.

Не мав у ту пору Володимир-князь у себе стольників і чашників, наливав він сам зеленого вина чару, невелику міру — в півтора відра, наливав турячий ріг меду солодкого — в півтретини відра. Брав Казарянин напої однією рукою і випивав одним духом. А тоді сказав йому ласкавий Володимир-князь:

— Послужи мені, Михайле Казарянине, ось таку службу: поїдь до моря синього і настріляй там гусей, білих лебедів, перелітних сірих качечок для столу мого князівського, а я тобі за це віддячу.

Не противився князеві Михайло Казарянин. Богу помолився, на доброго коня сідав і до моря синього, на теплі, тихі заводі вирушав. Настріляв він там птиці біля берега, обв’язав нею від плечей до землі свого доброго коня і поїхав у стольне місто Київ до ласкавого князя Володимира.

А в дорозі трапився йому в полі дуб розлогий, і чорний ворон на дубі тому сидів, з ноги на ногу переступаючи, пір’ячко своє поправляючи, а ноги і ніс у нього — як вогонь горять 5. Здивувався Казарянин і таке слово мовив:

— Скільки я полями проїжджав, а такого дива, як цей чорний ворон, не стрічав!

Виймав він із налучника тугий лук, а з колчана — стрілу гартовану, щоб чорного ворона встрелити. Мав уже стрілу спускати, коли каже йому чорний ворон:

— Не стріляй мене, добрий молодче! Все одно ти крові моєї не питимеш, м’яса мого не їстимеш. Підкажу я тобі, де взяти здобич богатирську: вибирайся на гору високу, озирни роздолля широке і побачиш у полі три білих шатра. Стоїть біля них лава з риб’ячого зуба коштовного 6, а на лаві троє татар сидять, і ходить перед ними красна дівиця-полоняночка, молода Марфа Петрівна 7.

Послухав Михайло Казарянин, не вистрілив у чорного ворона, а поїхав нагору високу, трьох татар побачив, а з ними полоняночку, молоду Марфу Петрівну — плаче красна дівиця, жалібно приказуючи:

— Нещасливі моя буйна голівонька та моя руса коса! Мені матінка косу розчісувала та заплітала, а тепер розплетуть мою косу три татарини-вершники.

Відгукнувся до неї перший татарин:

— Не плач, дівчино, не журись, не марнуй свого личка білого. Не продам я тебе задешево, а віддам за свого сина улюбленого, за мирного сина в Золотій Орді 8.

Аж тут із гори тієї високої, немов ясен сокіл, зринув молодий Михайло Казарянин, коня свого підганяючи та спис мурзамецький уперед виставляючи. Першого татарина списом заколов, а другого і третього конем затоптав. Тоді зіскочив із коня, підхопив дівчину за руки, до білого шатра повів. Розплакалася красна дівиця:

— Де твоя честь молодецька, богатирська? Не питаєшся, звідки родом я і чия дочка. Із Волинця-міста я, із Галиччя, а зовуть мене Марфою Петрівною.

Схаменувся тут Казарянин, придивлятися став.

— Ти мені, красна дівице, сестрою рідною доводишся. Розкажи, як татарам дісталася.

Відказала йому рідна сестра:

— Гуляла я надвечір у зеленім саду з матінкою, коли це як чорні ворони налетіли три татарини-вершники, полонили мене і в чисте поле повезли. Ось так я тим татарам і дісталася.

До трьох білих шатер Михайло Казарянин заходив, золота і срібла набирав, у сиром’ятні сакви поскладав, ще й лаву з риб’ячого зуба забирав. Посадив красну дівицю на свого коня богатирського, сам на татарського коня сідав і вирушав до міста Києва.

Як в’їжджав він до стольного Києва, усі стольники й приворотники дали знати про нього князеві Володимиру. Поки зняв Михайло з коня сестру свою рідну та до стовпа дубового коней прип’яв, прийшли посли від князя Володимира і звеліли йти до його світлої гридні. Приходив Казарянин разом із сестрою своєю, образові Спаса помолився, князеві Володимиру і княгині Опраксії вклонився:

— Здоров був, ласкавий Володимире-князю, і ти, княгине Опраксіє! Усе я зробив, що загадував ти мені: настріляв гусей, білих лебедів і перелітних сірих качечок. Ще й мені припала здобич богатирська: трьох татар у полі я вбив і рідну сестру визволив, молоду Марфу Петрівну.

Порадів-посвітлів Володимир стольнокиївський, наливав чару зеленого вина в півтора відра і підносив Михайлові Казарянину. Брав Михайло чару однією рукою і одним духом випивав.

Пішов він із князем та княгинею на широкий двір — добрих коней татарських оглядав. Звелів князь упольованих птиць забрати, сиром’ятні сакви познімати і в світлі гридні віднести; узяв він і лаву з риб’ячого зуба коштовного, а коней у стійла свої поставити звелів. І казав ласкавий Володимир-князь Михайлові Казарянину:

— Слава тобі, добрий молодче, за те що служиш князеві вірою і правдою!

Походження та примітки

1 Ім’я «Казарянин» могло виникнути від давньої пам’яті про хозар або від слова «козак» — вільна людина, воїн, що відповідає Михайлові як богатирю-воїну.

2 Тут підкреслення, що богатир був із Галицько-Волинського князівства.

3 Мурзамецький — від слова «мурза» — татарський начальник, реалія пізнішого часу.

4 Ціни автор подав, звісно, свого часу, аби дати слухачеві зрозуміти, яка дорога була в богатиря зброя.

5 Нереальність опису ворона (змішано образи ворона й чорногуза) підкреслює, що птах був не простий, а віщий, казковий.

6 Тобто лава була оздоблена, інкрустована китовим зубом — реалія пізнішого часу.

7 В давні часи дівчата були товаром, їх продавали, захоплювали в полон, ними платили данину. Ця традиція в Україні протяглася аж до XVIII століття, бо татари також дивилися на дівчат, як на товар. Отже, тут відбито довголітню традицію на нашій землі. Визволення братом із полону сестри — одна з улюблених тем українського фольклору, навіть пізнішої нової літератури.

8 Золота Орда — держава, що її заснував у 40-х роках XIII століття татаро-монгольський хан Батий. До складу її входила величезна територія від басейну річки Обі і пониззя Сирдар’ї на сході до річки Дністра на заході. Центром Золотої Орди було Нижнє Поволжя. У другій половині XIV століття почався занепад Золотої Орди, в XV— на початку XVI століття ця держава розпалася. Тут згадується про мирного сина Золотої Орди, отже, маємо реалію пізнішого часу, мабуть, за розпаду держави.

  • Українські билини: Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука; Малюнки Б. Михайлова. — К.: Веселка, 2003. — 247 с: іл.