Українські народні казки

Олексій Попович 1

Українська билина

Із славного Ростова не ясен сокіл із соколиком 2 вилітали — виїжджали два могутні богатирі: молодий Олексій Попович, а з ним молоденький Яким Іванович 3. їздили богатирі плече в плече, стремено в стремено, їздили, гуляючи по чистому полю, рискаючи, птиці перелітної та звіра не зустрічали. Коли це натрапили в чистому полі на три доріжки широкі 4, а поміж доріжок горючий камінь лежав і підписи на камені виднілися 5. І сказав Олексій Попович:

— Брате мій, Якиме Івановичу! Навчено тебе грамоти, тож поглянь на цей камінь.

Зіскочив Яким із доброго коня і прочитав, що на камені написано: «Перша доріженька на Муром-град, друга — на Чернігів-град, третя — до міста Києва 6, до ласкавого князя Володимира».

Мовив тоді Яким Іванович:

— Брате мій, Олексію Поповичу! Краще їхати нам до міста Києва, до ласкавого князя Володимира.

Повернули добрі молодці коней і попрямували до міста Києва. Біля славної Сафат-річки 7 зупинилися на луках зелених, щоб своїх добрих коней погодувати. Розкинули два білі шатра, й Олексій відпочити влігся. А молодий Яким коней постриножив, на зелену луку пустив та й собі в шатрі спочивати ліг.

Як минула та ніч осіння, від сну Олексій пробудився, рано-раненько підвівся, ранньою зорею вмився, білим рушником утерся й на схід сонця Богу помолився 8. А молодий Яким Іванович по добрих коней сходив швиденько й у Сафат-річці їх напоїв.

Осідлали вони своїх добрих коней і до міста Києва рушили. Коли це надходить до них каліка перехожий: постоли на ньому з семи шовків, чистим сріблом переплетені, передок унизаний червоним золотом, шуба соболина довгопола, шапка сорочинська із землі грецької 9, шелепуга подорожня, чебурацьким свинцем 10 налита у тридцять пудів. Сказав каліка перехожий:

— Бачив я за славною Сафат-річкою молодого Тугарина Змійовича 11 ; висотою він, Тугарин, у три сажні, поміж плечей у нього коса сажень 12, проміж очей стріла гартована 13, кінь крилатий під Тугарином, як лютий звір, із пащі вогонь пахтить, із вух дим стовпом валить.

Надумався тут Олексій Попович:

— Брате мій, каліко перехожий! Дай мені свій одяг калічний, а сам візьми моє вбрання богатирське 14.

Не відмовив каліка перехожий, віддав одяг свій калічний, а собі узяв убрання богатирське. Перебрався Олексій калікою, взяв із собою шелепугу подорожню, а на запас чингалище булатне 15 прихопив і пішов за славну Сафат-річку.

Як запримітив здаля Тугарин Змійович Олексія Поповича, заревів гучним голосом, аж зелена діброва задрижала, а молодий Олексій ледве живий став. Каже йому Тугарин Змійович:

— Гей ти, каліко перехожий! Чи не бачив, не чув ти де про Олексія Поповича молодого? Я б його списом заколов і вогнем спалив.

— Під’їжджай до мене ближче, — Олексій, — бо не чую здаля, про що ти мовиш.

Під’їхав до нього Тугарин Змійович. А як порівнявся з Тугарином, шелепугою по голові Олексій його вдарив, буйну голову Тугаринові розбив, на сиру землю повалив, а сам йому на чорні груди скочив. Змолився тут Тугарин Змійович:

— Гей, каліко перехожий! Чи не є ти Олексієм Поповичем? Якщо так, побратаймось.

Та не повірив Олексій ворогові на ту пору, відрубав йому буйну голову 16, вбрання барвисте з нього поскидав, а самого в тороки 17 в’язав, убрання Тугаринове вдягав, на коня його — лютого звіра — сідав і до своїх білих шатер їхав.

Як побачили його Яким з калікою, налякалися, на добрих коней сіли і до Ростова тікати почали. А як Олексій Попович наздоганяти їх став, обернувся Яким Іванович і, думаючи, що це Тугарин його здоганяє, кинув позад себе палицю булатну в тридцять пудів; Олексія палиця у білі груди влучила, і випав він із черкеського сідла на сиру землю.

Зіскочив ураз Яким із доброго коня, сів Олексієві на білі груди і чингалищем розпанахати їх знамірився, та побачив золотий чудовий хрест на лежачому. Заплакав тут Яким і до каліки промовив:

— За гріхи мені, видно, це вчинилося, що забив я брата свого!

Стали обоє лежачого трясти, отямлювати, подали йому питво заморське, і прийшов він після того до пам’яті. Помінялися вони з калікою одежею: надягав каліка вбрання каліче, а Олексій — богатирське. А Тугаринів одяг барвистий у тороки свої поклали. Тоді сіли на добрих коней і поїхали до Києва, до ласкавого князя Володимира.

Як добралися вони до Києва-града і до княжого двору заїхали, зіскочили із добрих коней, припнули їх до стовпів дубових і у гридні світлі зайшли. А в ласкавого князя Володимира та в його княгині Опраксії столи дубові розставлені і почесний бенкет іде. Моляться вони святому Спасу-образу, б’ють чолом на чотири боки, князеві й княгині окремо. Каже їм ласкавий Володимир-князь:

— Як же вас, добрі молодці, по імені звати, по батькові величати?

Вам по імені можна було б місце дати, по батькові нагородити 18.

Відказав молодий Олексій Попович:

— Я із славного міста Ростова, син старого попа соборного Леонтія, а кличуть мене Олексієм Поповичем. Дорогою зустрів я Тугарина Змійовича, голову йому відрубав і в тороках її до тебе привіз.

Зрадів тут Володимир-князь і сказав Олексієві такі слова:

— Сідай же, Олексію Поповичу, на велике місце у великому куті 19, на друге місце — богатирське — на дубову лаву супроти мене, на третє місце — куди сам захочеш.

Не сідав Олексій у великому куті, не сідав на лаву дубову, сів він із товаришем на палатний брус 20. Загукав Володимир-князь гучним голосом:

— Гей ви, слуги мої вірні! Ідіть на широкий двір, голову Тугарина Змійовича в тороках візьміть і до мене принесіть.

Пішли дванадцятеро добрих молодців, принесли голову Тугарина Змійовича на дошці із червоного золота, поклали її у великім куті поруч із княгинею Опраксією 21. Смачні наїдки на столи поставили, білу лебідку принесли. Стали всі їсти, гуляти. А Тугарин Змійович нечесно їсть: по цілому буханцю за щоку кладе, всю лебідку білу за раз проковтнув, закусив іще буханцем монастирським 22.

Каже тут Олексій Попович:

— Як у мого батечка, у Леонтія — попа ростовського, псище сиве і старе було, ледве під столом волочилося, — як схопило псище кістку велику, так і вдавилося. Вдавитися і Тугаринові Змійовичу від мене, Олексія Поповича.

Почорнів Тугарин, як осіння ніч, прояснів Олексій, як світлий місяць. Тут принесли зеленого вина, питва медового, заморського; стали всі пити, гуляти. А Тугарин Змійович нечесно п’є: за раз чари цілі спорожняє кожна чара — в півтора відра. Знову каже Олексій Попович:

— Як у мого батечка, у Леонтія — попа ростовського, коровище старе було, ледь по двору хилялося, на поварню до кухарів забилося, браги прісної 23 цілий чан вихлебтало та тут-таки і луснуло — луснути і Тугарину Змійовичу від мене, Олексія Поповича.

Потемнів Тугарин, як осіння ніч, висмикнув чингалище булатне і кинув в Олексія Поповича. Та верткий Олексій був, і не зміг Тугарин улучити в нього. А стояв біля груби 24 Яким Іванович, на льоту чингалище він підхопив і до Олексія мовив:

— Брате мій, Олексію Поповичу! Сам бажаєш кидати в нього чи мені велиш?

Каже Олексій Попович:

— Сам не кину й тобі кинути не дам. Уранці я вже з ним розквитаюся: поб’юся з ним я на великий заклад, не на сто карбованців і не на тисячу — поб’юся на свою буйну голову 25.

Скочили враз князі та бояри, щоб поруки держати за Тугарина: кладуть князі по сто карбованців, а бояри — по п’ятдесят, а селяни — по п’ять. А купці під Тугарина кораблі свої на Дніпрі з товарами записали заморськими. А за Олексія Поповича один тільки владика чернігівський записався 26.

Вискочив Тугарин із палат, на доброго коня сів, піднявся на крилах його кінь, полетів високо попід хмарою 27.

Вийшов з товаришами й Олексій Попович. На добрих коней посідали, поїхали до славної Сафат-річки, білі шатра розкинули, відпустили коней у зелені луги, самі спочивать полягали.

Один Олексій цілу ніч не спав, лицем до Сходу стояв, зі сльозами Богу молився:

— Надішли мені, Боже, хмару грізну із градом-дощиком, щоб підмочились крила в Тугариного коня, і опустився він на сиру землю, і зміг я з ним зустрітися.

Після того моління Олексійового насунула грізна хмара із градом-дощиком, підмочились крила в Тугариного коня й опустився він на сиру землю. Прибігає до Олексія Яким Іванович із звісткою радісною, що Тугарин уже по сирій землі їде.

Швидко Олексій спорядився, важку палицю із собою взяв, а на запас — чингалище булатне, на доброго коня сідав і назустріч Тугаринові виїжджав. Побачив той Олексія Поповича і заревів гучним голосом:

— Гей, Олексію Поповичу! Хочеш, я тебе вогнем спалю, або ж конем затопчу, або списом заб’ю?

Замахнув він чингалищем булатним, щоб відсікти Олексієві буйну голову, та Олексій верткий був, нахилився до кінської гриви, й чингалище булатне у сиру землю вгрузло. Каже Олексій Тугаринові з-під гриви кінської:

— Бився ти, Тугарине, зі мною під великий заклад: сам на сам виступати, та нема ж у тебе сили здолати мене, Олексія Поповича.

Озирнувся Тугарин назад, тут вивернувся Олексій з-під гриви кінської, вдарив важкою палицею в голову Тугарина Змійовича, схилилася голова у правий бік, а тулуб у лівий бік посунувся.

Зіскочив Олексій із доброго коня, узяв чингалище булатне, проколов супротивникові вуха в голові 28, та не міг голову на плече собі підняти, до товаришів загукав:

— Гей, вірні товариші мої! Підсобіть мені голову на плече підняти.

Вірні товариші під’їхали, допомогли голову підняти на плече. Поніс її Олексій до доброго коня, до стремен за жовті кучері прив’язав і до міста Києва повіз.

Як приїхали вони у Київ-град, до княжого двору завернули, тоді кинув він ту голову серед двору.

Побачив їх ласкавий Володимир-князь, на ґанок до них виходив, у світлі гридні проводжав, за накриті столи садовив, до Олексія приказував:

— Живи ти, Олексію Поповичу, в нас у Києві, послужи мені, князеві Володимиру, а я тебе за те нагороджу.

Походження та примітки

1 Образ Олексія Поповича певною мірою накладається на образ Іллі Муромця: він також виїжджає з провінційного міста до Києва, також дорогою перемагає лихого ворога (там Солов’я-розбійника, тут — Тугарина Змійовича) й привозить його до Києва, правда, тут бійка з Тугарином розкладається на два епізоди.

2 Тобто богатир їхав у супроводі молодшого воїна-отрока, який йому в поході прислужував.

3 Яким Іванович так і залишається в билинах другорядним героєм.

4 Маємо мотив із билини «Три поїздки Іллі Муромця».

5 Горючий камінь — це Латир-камінь.

6 Ці слова — пряме свідчення про зв’язок билини з епосом про Іллю Муромця; той із Мурома їхав спершу до Чернігова, а тоді до Києва.

7 Сафат-річка — фантастична річка в билинах, біля якої герої-богатирі виходили на поєдинки з чужоземцями.

8 Тут пережиток язичницького способу молитися до сонця.

9 Тобто сарацинська (арабська) шапка, привезена із Візантії.

10 Чебурацький свинець — важка свинцева гиря, почеплена на ремінь.

11 Деякі вчені пов’язують ім’я билинного героя Тугарина з половецьким ханом Тугором, з дочкою якого був одружений київський великий князь Святополк Ізяславич. У 1096 році Тугор-хан підійшов до Києва і розорив околиці, але згодом його військо було розгромлене, а сам Тугор загинув. Цікаво також, що Тугарин зветься Змійовичем, — підкріплення думки, що Змій був уособленням степових кочівників.

12 Тугарин має образ справжнього велетня-богатиря.

13 Тобто до шолома для охорони носа було припаяно стрілу.

14 Цей мотив запозичено із билини «Ілля Муромець і Ідолище в Києві».

15 Чингалище булатне — кинджал із сталі.

16 Маємо тут неузгодженість: Олексій Попович Тугарина вбиває, а потім той виявляється живий і ще раз входить із Олексієм Поповичем у поєдинок. У даному місці треба було сказати, що Олексій тільки полонив Тугарина, як полонив Ілля Муромець Солов’я.

17 Тороки — дорожній мішок, сума за сідлом; також бичівка.

18 Тут Володимир хоче визначити соціальне значення гостя, щоб посадити на належне місце за столом, витримавши тим рицарський етикет.

19 Місце на покуті, найпочесніше місце.

20 Палатний брус — лава із колоди, що прикріплювалася до стінки гридниці. Олексій Попович, вибравши це місце, виявляє свою скромність.

21 Тугарину віддали найбільші ознаки пошани. В одному із варіантів билини про Олексія Поповича княгиня Опраксія закохується у Тугарина.

22 Нечесно їсть — тобто Тугарин надмір обжерливий. Так само в казках та билинах їдять Змій, Ідолище. Буханець монастирський — хліб, випечений у монастирі. В той час ченці торгували монастирським хлібом.

23 Брага — зброджена закваска із зерна, солоду тощо, вживалась як найпримітивніший хмільний напій.

24 Біля груби в князівській гридниці стояли слуги, отже, тут підкреслюється низький соціальний стан Якима Івановича.

25 Ідеться про рицарський турнір між воїнами; елемент феодального етикету.

26 Тобто Олексієві Поповичу мав допомагати тільки Бог.

27 Про крилатих коней у богатирів вістить не одна казка та билина, зокрема української традиції. Тут неузгодження: перед оцим говорилося тільки про голову Тугарина.

28 Мотив про проколоті вуха не зовсім ясний. Можливо, в такий спосіб Олексій добив свого супротивника, проколовши йому голову через вуха; а може, щоб нанизати його голову на шнура й підняти її, бо голова в Тугарина була величезна.

  • Українські билини: Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука; Малюнки Б. Михайлова. — К.: Веселка, 2003. — 247 с: іл.