Українські народні казки

Ставр Годинович 1

Українська билина

У стольному місті Києві на бенкеті в ласкавого князя Володимира похвалялися князі, бояри та всі гості прихожі: той добрим конем, той вбранням шовковим, той селами з присілками, той містами з передмістями, той рідною матінкою, а той молодою дружиною. Один Ставр Годинович молодий із землі Ляховецької 2 мовчки за столом сидить. І звернувся до нього Володимир стольнокиївський:

— Ти чого, Ставре Годиновичу, не хвалишся нічим? Чи немає в тебе сіл з присілками, міст із передмістями, чи добрих коней немає 3, чи не славна твоя рідна матінка, чи не гожа твоя дружина молода?

— Хоч і є в мене, — відповів Ставр, — села з присілками, міста з передмістями, ще й добрі коні є, не личить мені, молодцю, цим хвалитися; хоч і славна в мене рідна матінка, та й це для мене не хвальба; хоч і гарна моя дружина молода, не бажаю нею хвалитися — може вона всіх князів-бояр приманити, а тебе, Володимире, з розуму звести.

Зразу всі на бенкеті замовкли і до Володимира звернулися:

— Засадимо Ставра в льохи глибокі тоді нехай дружина його молода нас, князів-бояр, усіх приманить, а тебе, Володимира, з розуму зведе.

Та був якраз тут у Ставра свій чоловік, сів він на Ставрового коня і помчав у землю Ляховецьку до тієї Василиси Микуличівни 4.

— Сидиш ти, Василисо, дочко Микулича, та розкошуєш, а твого Ставра Годиновича тим часом у льохи глибокі посадили — похвалився він тобою, дружиною молодою, що можеш ти всіх князів-бояр приманити, а Володимира з розуму звести.

Стала міркувати Василиса Микуличівна:

— Грошима викупляти мені Ставра — не викупити, силою виручати Ставра — не виручити, можу лише визволити його своєю кмітливістю жіночою.

Підрізала вона свої коси й перебралася по-парубочому, Василем Микуличем назвалася, брала з собою сорок мужніх молодців і до Києва вирушала. Не доїхавши до Києва, розкинула вона біле шатро, лишила біля нього дружинників своїх, а сама до князя Володимира пішла, била чолом, уклонялася йому:

— Здоровлю тебе, Володимире стольнокиївський, і княгиню твою Опраксію!

Запитав Володимир стольнокиївський:

— Звідкіля ти, добрий молодче, і як звуть тебе?

— Із землі я Ляховецької, короля ляховецького син Василь Микулич. А приїхав із доброю справою до вас — до твоєї дочки свататись 5.

Звернувся Володимир стольнокиївський до своєї дочки улюбленої:

— Сватає тебе, дочко, посол із землі Ляховецької, короля ляховецького син Василь Микулич. Що мені з тим послом удіяти?

— Не те в тебе на умі, рідний батечку, — відказала дочка. — Хочеш ти мене, дівчину, із жінкою одружити. Всі прикмети у посла жіночі — голос тонкий, стегна круті, пальці тендітні і дужки від перснів жіночих іще видно на них.

Надумався тоді Володимир стольнокиївський:

— Зараз я посла провідаю. Якщо не молодець він, а жінка, то не зважиться з тугого лука стріляти.

Прийшов до посла землі Ляховецької та й каже:

— Гей, молодий Василю Микуличу! Чи не хочеш із стрільцями моїми потішитись, піти з ними на широкий двір і постріляти у колечко золочене, у вістря ножове, щоб стрілочку надвоє розколоти? 6

Погодився Василь Микулич:

— Змалку я на вуличці бігав, із тугого лука з товаришами пострілював.

Першим узяв лука стрілець князівський: раз вистрілив — не доцілив, другий раз — перестрілив, третій раз — не влучив.

Тут і Василь Микулич стріляти взявся. Натягував швиденько тугий лук, накладав стрілочку гартовану; полетіла вона в кілечко золочене, вдарилась у вістря ножове і надвоє розкололася.

Знову йде Володимир-князь до дочки.

— Довгий волос у тебе, дочко, та розум короткий. Жінкою назвала ти богатиря, — тільки богатир стріляти так може.

— Не богатир це, — противиться дочка, — а жінка — всі прикмети жіночі має.

Повернувся Володимир до Василя Микулича і каже йому:

— Чи не хочеш ти з моїми боярами потішитися, на широкому дворі поборотися?

— Змалечку я по вуличці бігав, із товаришами жартував-боровся.

Як вийшли всі на широкий двір, схопив Василь Микулич борця однією рукою, ще одного — другою рукою, а третього борця посередині затис і всіх трьох на землю поклав. Занепокоївся Володимир стольнокиївський:

— Вгомони, Василю Микуличу, своє серце богатирське!

— Я приїхав, — мовив той, — з ділом добрим — твою дочку сватати. Як по честі мені її не віддаси — візьму силою, а тобі боки відіб’ю.

Не пішов більше князь із дочкою радитись, вирішив він її просватати. Три дні бенкет у них був, і настав уже час до Божої церкви йти. Запечалився тут Василь Микулич, зажурився.

— Чого невеселий ти? — питається князь.

— Смутно стало чомусь: чи батечко вдома помер, чи матінка. Пришли швидше сюди гуслярів веселих 7.

Грали гусляри, грали — не розвеселили Василя. Каже він Володимирові:

— Розказував батечко мій, що сидить наш Ставр Годинович у твоїх льохах глибоких. Ніхто краще за нього в гуслі не заграє.

Замислився Володимир стольнокиївський:

«Як випущу я Ставра, то більше не побачу його, а як не випущу — Василя розгніваю». Не наважився гостя розгнівити, за Ставром Годиновичем посилає.

Як заграв той на гуслях яворових — зразу розвеселився Василь Микулич і до Ставра звернувся:

— Бачу я, молодий Ставре Годиновичу, що не впізнав ти мене.

— Звідки ж мені тебе знати? — мовив Ставр.

Сказав тоді Василь Володимирові-князю:

— Не хочу я подарунків твоїх брати, нехай краще цей веселий молодець при мені буде.

Знову не зважився Володимир Василя розгнівити, із рук у руки віддавав йому Ставра.

— Поїдемо ми з тобою, — каже Ставрові Василь, — у чисте поле, на дружинників моїх хоробрих поглянемо.

Як біля білого шатра вони опинились, зайшов Василь у те шатро, одяг парубоцький із себе скидав, у жіноче вбрання вбирався і до Ставра звертався:

— А тепер пізнаєш мене, Ставре?

— Здорова була, жінко моя улюблена, Василисо Микуличівно! Сідаймо швидше на добрих коней і додому тікаймо.

— Негоже, — каже Василиса, — доброму молодцю потай із Києва виїжджати, вертаймося весілля догравати.

Прийшли до Володимира, сіли за столи дубові. Запитала Василиса Володимира стольнокиївського:

— А що тепер, княже, в тебе на умі? Дочку свою одружуєш зі мною, Василисою Микуличівною?

Соромно стало Володимирові, опустив він буйну голову, до Ставра Годиновича промовляє:

— За твою хвальбу велику повік у Києві без усякого мита торгувати можеш 8.

Виїхав Ставр Годинович із Василисою Микуличівною в землю Ляховецьку, а князь із княгинею проводжати їх вийшли.

Походження та примітки

1 Ставр Годинович — у Новгородському літописі згадується боярин Ставр (під 1118 роком), він присягав Володимиру Мономаху, великому київському князю, а згодом потрапив у немилість. Очевидно, цей факт і став приводом для складання билини. В одному з варіантів Ставр названий боярином чернігівським, у поданому варіанті — із землі Ляховецької, тобто із Польщі.

2 Земля Ляховецька в билині, очевидно, постала з того, що Василиса Микуличівна була дочкою Микули Селяниновича — героя полянського — і сама була поляницею (полянкою). Співзвучність назв «поляни» — «поляки», очевидно, змусила співця помістити Ставра у Ляховецьку землю.

3 Тут подано ознаки великої заможності Ставра: він володів містами, селами, табунами коней, тобто був рівний із князями.

4 Про богатирку Василису Микуличівну є дві різні билини, але побудовані на спільному мотиві: її чоловік потрапляє у немилість до князя Володимира. Наш варіант має подібність до сюжету хорватських, німецьких та українських пісень про дівчину, яка, перевдягтись воїном, визволяє з полону свого чоловіка. За мотивами хорватських пісень Іван Франко написав «Поему про білу сорочку», а Борис Грінченко за мотивами українськими написав «Думу про княгиню-кобзаря».

5 У звичаях київських великих князів було віддавати дочок за іноземних володарів — так чинили й Володимир Великий, і Володимир Мономах. Тому й не дивно, що Володимир так легко згоджується одружити дочку із сином польського короля. До речі, одна із дочок Володимира Великого, Марія Доброніга, була жінкою польського короля Казимира Першого.

6 Маємо тут повторення мотиву билини «Добриня сватає наречену князеві Володимиру», тільки сцена бойового змагання розписана просторіше — співець з її допомогою показує силу богатирки. Оскільки вона належить до старших богатирів, то й перемагає Володимирових богатирів.

7 Гусляри в часи Київської Русі були популярні, справді пригравали на князівських бенкетах.

8 Тут свідчиться про те, що Ставр був купець; це прив’язує билини до купецького епосу.

  • Українські билини: Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука; Малюнки Б. Михайлова. — К.: Веселка, 2003. — 247 с: іл.