Українські народні казки

Чурило Полонкович 1
Українська билина

У стольному городі Києві, в ласкавого князя Володимира, відбувся якось добрий та почесний бенкет для князів, та для бояр, та для всіх руських богатирів могутніх, та для всіх богатирок звитяжних. Коли день до вечора наближатися почав, ще більше на бенкеті веселощів стало. Розгулявся й сам Володимир-князь, вийшов він на ґанок із поручнями і в чисте поле задивився. Коли ж це з поля чистого юрба рибалок надійшла — всі побиті-поранені, булавами голови в усіх попробивані і кушаками 2 перев’язані. Кланяються рибалки князеві, чолом б’ють і скаргу творять:

— Просимо, володарю, в тебе суду над Чурилом, сином Полонковича. їздили ми річками та озерами, не змогли для тебе, князю, жодної рибки зловити, бо з’явилися люди невідомі, шовкові неводи із срібними камінцями та позолоченими поплавцями закидали, білу рибу 3 поналякували, щук та карасів повиловлювали, а дрібну рибку повигублювали. Нам улову зовсім не лишилося, і нема тобі з княгинею свіжого шматка, а нам від тебе — жодної плати. Жінки, діти наші зубожіли, по світу поневірятись пішли, а нас усіх побито-поранено. А належать ті люди до дружини Чурилової.

Не встигли рибалки з двору піти, коли з поля юрба птахоловів посунула — всі побиті-поранені, булавами голови в них попробивані і кушаками перев’язані. Кланяються птахолови князеві, чолом б’ють і скаргу творять:

— Просимо, володарю, в тебе суду праведного над Чурилом, сином Полонковича.

Їздили ми тихими заводями, та не змогли для тебе, князю, жодної пташки видивитись, бо з’явилися люди невідомі, всіх ясних соколів похапали, всіх гусей-лебедів повиловлювали, всіх сірих качечок повистрілювали. Нам улову зовсім не лишилося, нема й тобі з княгинею свіжого шматка, а нам від тебе — жодної плати. Жінки, діти наші зубожіли, по світу поневірятись пішли, а нас усіх побито-поранено. А належать ті люди до дружини Чурилової.

Не встигли птахолови з двору піти, коли з поля юрба звіроловів насунула — всі побиті-поранені, булавами голови в усіх попробивані і кушаками перев’язані. Кланяються звіролови князеві, чолом б’ють і скаргу творять:

— Просимо, володарю, в тебе суду праведного над Чурилом, сином Полонковича. їздили ми темними лісами, та на твоїм князівськім займищі на жодного звіра не натрапили, бо з’явилися люди невідомі, шовкові тенета попротягували, куниць та лисиць повиловлювали, чорних соболів повигублювали, турів та оленів повистрілювали. Нам улову зовсім не лишилося, нема й тобі з княгинею свіжого шматка, а нам від тебе — жодної плати. А належать ті люди до дружини Чурилової.

Запитав тоді ласкавий Володимир-князь:

— Князі мої та бояри, сильні, могутні мої богатирі! Хто такий цей Чурило? Бо не знаю, в яких краях він живе, не знаю, де його двір стоїть.

Тут із-за столів кружних 4 старий Берм’ята Васильович 5 виступав:

— Знаю я, Володимире-князю, в яких краях Чурило живе, знаю, де його двір стоїть. Нижче Малого Київця 6 Чурило живе. Двір у нього на семи верстах, а біля двору булатний тин, верхи на стовпах того тину точені, маківками-перлинами оздоблені 7, підворіття там із дорогого риб’ячого зуба, а над ворітьми до семи десятків ікон висить 8. Посеред двору золотоверхі тереми стоять; перші ворота — різьблені, середні ворота — засклені, а треті ворота — ґратчасті 9.

Захотіли тут Володимир-князь із княгинею подивитися на Чурилів двір, стали в дорогу збиратися. Взяв Володимир із собою старого Берм’яту Васильовича, щоб дорогу показав, усіх князів та бояр, улюбленого свого підручного старого Іллю Муромця, а з ними — і молодого Добриню Микитича; усіх їх зібралося п’ятсот чоловік. Посідали вони на добрих коней і поїхали до Чурилового двору за Малий Київець.

Під’їжджає князь до Чурилового двору і мовить, головою похитуючи:

— Ай справді все тут таке, як Берм’ята розповідав.

Коли це із терема високого чоловік старший вийшов: шуба на ньому соболина, зеленим оксамитом покрита, петельки на шубі із семи шовків, ґудзики візерунчасті, з червоного золота вилиті. Відчиняє він князеві з княгинею перші ворота — різьблені, князям-боярам — середні, засклені, а всім іншим людям — треті, ґратчастії, а сам такі слова мовить:

— Здоров був, князю з княгинею! Завітай же до нас у високий терем хліба та солі скуштувати.

Озвався до нього ласкавий Володимир-князь:

— Не знаю я, чоловіче старий, твого імені, не відаю, як по батькові тебе величати.

— Звати мене Полонком, гість я, сурожанин 10, і доводжуся батьком Чурилові.

Зайшов Володимир до високого терема, ходить по ньому — дивується, як гарно там усе оздоблено: половина підлоги у сріблі, груби розводами розписані, подики 11 у них срібні, стіни сукнами завішані, до сукон скельця почеплені, а стеля золотом сяє і всі світила небесні на ній виведені: сонце на небі — сонце і в теремі, місяць на небі — місяць і в теремі, зірка на небі — зірка і в теремі. По небу зірочка покотиться — в теремі зірочки посиплються — все по-небесному в теремі, і всюди краса невимовна.

Посідали всі за накриті столи, п’ють, їдять, забавляються. От і день до кінця наближається, красне сонечко заходить, усі вже без пам’яті сидять, сам князь Володимир радістю світиться, віконце трохи прочинив і на поле чисте задивився. Коли це здаля юрба молодців у полі чистому з’явилася, а було їх більше тисячі: коні під ними одношерстні, вуздечки на конях із самої міді, сідла на всіх шиті золотом. Самі молодці на одне лице, у скурлат-сукно 12 вбрані, барвистими хвилястими поясами підперезані, шапки на всіх чорні мурманки 13, на ногах чобітки сап’янові. Молодці на конях — як свічки горять, а коні під ними — як соколи летять. Посередині красень-молодець їде, від усіх той молодець вродливіший: кучері в молодця — дугою золотою, шия — як білий сніг, лице — як маків цвіт, очі — як у ясного сокола, брови — як у чорного соболя. Попереду молодця скороходи біжать, перед ним від сонця соняшник несуть 14, щоб біле лице йому не засмагало, сам він на трьох конях їде, з коня на коня перескакує, з сідла у сідло перемахує, шапочки в молодців підхоплює і знову на голови їм накладає.

Сполошився тут Володимир-князь і такі слова до господаря промовляє:

— Скажи-но, Полончище-сурожанине, чия це сила з’явилася? Чи не цар який зі своєю ордою на мене, Володимира, війною іде, у полон мене взяти наміряється?

Усміхнувся Полончище-сурожанин:

— Не лякайся, володарю, не полошись! То не цар з ордою іде, то з дружиною їде син мій, молодий Чурило Полонкович.

Вийшов Полончище-сурожанин на тильний ґанок і сказав Чурилові такі слова:

— Сину мій, Чурилченку! 15 Є в тебе улюблений гість, Володимир, князь стольнокиївський! Чим ти гостя пригощатимеш, що йому даруватимеш?

Брав тут Чурило золоті ключі, у глибокий льох заходив, скриньки ковані відмикав, виймав ізвідти шубу соболину, дорогим заморським оксамитом покриту, — для князя Володимира. Брав іще камку хрущату 16 — для княгині Опраксії, набирав куниць, лисиць, білих зайців — для князів та бояр, брав без ліку золотий скарб — для дружини княжої.

Князь Володимир подарунок прийняв і Чурилові сказав:

— Багато приходило до мене скаржників, і всі суду над тобою прохали, та не допущу я до того суду. Бачу, що не личить тобі жити під Київцем, а в Києві тобі жити личить. Тож піди ти до мене стольником та чашником служить 17.

Хто від біди відкупляється, а Чурило на біду наривається: бути стольником та чашником князівським погоджується.

Як приїхали всі до Києва, вирішив князь Володимир на честь доброго нового стольника бенкет почесний справити. Ходить молодий Чурило Полонкович, дубові столи ставить, жовтими кучерями потрушує. Різала княгиня Опраксія біле м’ясо лебедине 18 — задивилася на Чурила, білу ручку собі порізала, і з сорому під стіл руку звісила, і до князя Володимира мовила:

— Хай не буде Чурило стольником, хай не буде він і чашником: на красу Чурилову дивлячись, на його кучері жовті, на персні його золочені, білу руку я собі порізала, затуманився розум у буйній голові, помутився світ у ясних очах.

Відповів Володимир-князь княгині:

— Дякуй Богові, що до вподоби ти мені! Коли 6 тебе, княгине, не любив я, по плечі тобі голову зрубав би!

А тоді звернувся князь до Чурила:

— Не бути тобі, Чуриле, у нас у стольниках, не бути тобі у нас у чашниках. Бути тобі ласкавим закликальником, закликатимеш гостей до мене на почесний бенкет.

Не злякався Чурило нового діла, уклонився і геть пішов. А наступного дня підвівся ранесенько, водою вмився білесенько, вбрався гарнесенько. Ходить Чурило по Києву, вулицями ходить, провулками, князів-бояр із бояринями закликає, жовтими кучерями потрушує. Задивилися люди на Чурила: де дівчата дивляться — загорожі тріщать, де молоді жінки дивляться — віконця дзвенять, а старі баби костури гризуть, поглядаючи на молодого Чурила.

Відтоді про Чурила в піснях-старинах 19 згадують і вік згадувати будуть.

Походження та примітки

1 Чурило Полонкович (Пленкович) — купецький син, ще один доказ того, що билини творились у купецькому середовищі. Перед нами образ чепуруна, який визначається не силою й мужністю, а тільки вбранням та багатством. Ім’я Чурило виводять від давнього слов’янського бога Чура; близький він до грецького Гермеса чи римського Меркурія, що прислужували верховному богові. В українському фольклорі цей образ зустрічається в піснях. Загалом виходячи з поданих у билині реалій, Чурило є образом-втіленням тиверців, племені, що сиділо на території між Дністром, Прутом та Дунаєм. З ХІІ—ХIII століть їхні землі входили до Галицько-Волинського князівства. Ім’я Пленко, Полонко походить, очевидно, від «полоняни», «полон»; мабуть, ідеться про купців, котрі торгували полоном і на цьому багато заробляли.

2 Кушак — пояс, пас.

3 Біла риба — осетрова риба, зокрема білуга.

4 Столи кружні — з’єднані в одне коло.

5 Берм’ята Васильович (інакше Перм’ята, Пермин) — один із князівських наближених бояр, служив Володимирові ходячим архівом, тобто давав у певних випадках довідки про те, про що ніхто не знав.

6 Очевидно, мається на увазі Київець на Дунаї, що його заснував ще князь Кий.

7 Маємо опис фортеці, звісно, з казковими елементами, що свідчать: фортеця була вельми багата.

8 Дуже цікава деталь. Знаючи, що церкви в Київській Русі оздоблювалися ззовні шиферними плитами з міфологічними сюжетами, можемо припустити, що тут відгук цього звичаю.

9 Опис воріт у замку відбиває феодальну ієрархію: одні — для князя, другі — для знаті, треті — для інших. Засклені ворота — це поетичний образ. Як і ворота з віконцями. Зрештою звичай мати окремий хід для панів, а окремий (чорний) — для слуг зберігся й до нашого часу.

10 Сурож — так звалося Азовське море. Було й місто в Криму Сурож, тепер Судак біля Феодосії.

11 Подики — підлоги.

12 Скурлат-сукно — сукно червоного кольору.

13 Мурманка — шапка, яка має з обох боків привіски, які можна підіймати й опускати.

14 Соняшник — парасоля від сонця, опахало.

15 Українська форма прізвища, що проходить у билині, — свідчення її південного, українського походження.

16 Камка хрущата — саян, напівшовкова, проткана золотом тканина. Так звалася й одежа, пошита з цієї тканини.

17 Тобто служити при дворі чи входити у двірські чини.

18 Тут маємо відгомін мотиву про Білу Лебідь, але він не розроблений. Такий мотив є і в билині про Олексія Поповича.

19 Старини — справжня назва билин, бо билинами їх назвали вчені XIX століття.

  • Українські билини: Історико-літературне видання східнослов’янського епосу. Упорядкування, передмова, післяслово, примітки та обробка українських народних казок і легенд на билинні теми В. Шевчука; Малюнки Б. Михайлова. — К.: Веселка, 2003. — 247 с: іл.