Українські народні казки

Іванова пригода
Демонологічна розповідь Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Колись давно, так давно, що й не згадати, у нашому селі таке приключилося. Тоді ще хлопці гуляли юрбами і як могли старалися зачепити веселих дівчат-кралечок. Найліпшим із вигадників був Іван — чорнявий, кароокий, стрункий — приємно глянути! Чим би здивувати, налякати невгамовних дівчат? Нічого не придумувалося.

І от, йдучи якось через старе кладбище, хлопці подумали: «Може, тут, у могилах, заховані скарби? Не одна кралечка захоче собі намисто із срібних чи золотих монет!»

Дурне діло не хитре. Зганяли додому, прихопили заступи й почали копати. Копали, аж упріли! Аж ось на щось натрапили. Але ждало їх велике розчарування! Знайшли тільки дивний скелет: небіжчик був похований сидячи.

На цей момент десь недалеко захихотіли дівчата.

— Зараз ми їх похихочемо! — шепнув Іван хлопцям і, начепивши на держак лопати череп, із диким гиком вискочив із кущів.

Скільки знялося крику, галасу, зойків, неначе стайка пташок, дівчата розлетілись в різні боки.

— Оце весело! — реготали хлопці.

Скоро про це лякання Іван і забув. Та ненадовго. Щодень тривожніше ставало у нього на душі. Куди й подівсь той веселий парубок! А причиною стали дивні сни, які не давали йому покою. Снився старий татарин, який хитав головою, примруживши свої і так розкосі очі. Потім голова відвалювалася, мрець протягував до Івана свої довгі кістляві руки й хижо скрипів:

— Віддай мою голову!

І так щоночі. У бідолахи Івана стала сильно боліти голова. Хлопець нікому про те не розказував, мабуть, стидно було. Але з кожним днем Іванові ставало усе гірше і гірше. Не тільки батьки, а й люди замітили щось недобре. Нарешті Іван рішився і розказав усе батькові:

— Ой, наробив же ти собі біди! — переполошився старий. — Не знаю, чим може кінчитися твоя витівка.

І справді, з кожним днем парубку ставало гірше, він чах і чах на очах. Незабаром Іванові наснився іще страшніший сон.

— Не повернеш мені мою голову — заберу твою! — дико кричав небіжчик, а Івана заливав холодний піт.

Про біду, яка сталася з Іваном, дізналася Ганка. До того вона й не помічала балагура, бо не дуже шанувала галасливу молодіж. Жила вона з матір’ю, а люди казали, що вони — відьмине сім’я.

Вирішила Ганка врятувати Івана і повела його до своєї баби, яка жила в сусідньому селі.

Коли баба побачила молоду парочку, вона усе пойняла, бо наче чорна хмара нависла над парубком, хоч надворі безжалісно палало літнє сонце.

— Прокляття на тобі, синку, страшне прокляття! Та якщо зробиш так, як я скажу — житимеш.

Іван так і завмер, наче грім загримів над ним. Завела його стара до себе в хату. Там зразу вдарив Іванові в носа аромат різних трав, якісь зовсім незвичні запахи. Посадила баба на лаву Івана і почала проказувати якісь незрозумілі слова, виливала воском і палила свічки.

— Що ще треба зробить — це моя справа, — сказала потому, — а ти повинен сходити на те кладбище і вклонися низенько тій могилі, яку потривожив. Та проси пробачення у небіжчика і милості у бога. Потім залишиться тільки чекати.

Сказала так знахарка і зачинила за Іваном двері.

І ось случилося диво: хлопець видужав! Перестали йому снитися жахливі сни, небіжчик не приходив до нього у снах.

Іван став повертатися до життя, згодом одружився, з’явилися у нього діти. А про той случай він ніколи не забував і нащадкам своїм казав:

— Не займайте чужого, не насміхайтеся ні над ким. І пам’яті померлих не тривожте!

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
22. Іванова пригода. Записала Цебак Руслана від Цебак Людмили Петрівни (1939 року народження) в с. Дніпровське Солонянського району 2009 року. Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.