Українські народні казки

Вірити чи не вірити
Демонологічна розповідь Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Гості, сусіди до моєї бабусі сходилися майже кожного вечора. Рипнуть двері і заходить Біличчиха, потім Пузириха зі своїм старим, Іваниха. Це їх так по-вуличному називали. І кожен зі своїм. Стануть вони говорити про хліб, який треба збирати, про груші, які треба везти на базар, про справи мирські. І пісню заспівають, і бувальщину розкажуть. Цікавила мене завжди Пузириха. Цікавила тим, що жила на вулиці в дуже-дуже маленькій хатці. Вікон майже не було, так якась собі дірка з шибкою. І двері були дуже низькі. «Як, думаю, заходить тули отой здоровий дядько, її чоловік?» Та розповідати вона була майстриня.

Ось від неї я чимало начулась в дитинстві різних легенд і переказів про польових і водяних русалок, про відьом. Старші люди подейкували, що вони насправді існують, що часто їм доводилось зустрічатися з ними, або якісь пригоди через них траплялися в їхньому житті.

Слухаючи їхні розповіді, мені й самій хотілося заглянути в один двір, в хатку, що стояла на «попільнику». А «попільником» називали насип з попелу на березі річки Солоної на краю вулиці. Вуличка і назви не мала. Була вона невелика, всього 5-6 дворів на ній, і впиралася вона якраз в річку. Влітку ми з цієї гори стрибали в річку, а взимку спускалися з санчат. Тут же внизу було плесо, де ми влітку купалися. І коли було просимося у батьків чи бабусі піти на річку, нам говорили:

— Глядіть же, подалі від Вороб’їхи ідіть.

А нам, дітям, і страшно, а все одно хочеться скупатися. Хата Вороб’їхи стояла на самому краю насипу. Була вона невеличка, з малесенькими віконечками, приземкувата, під очеретом. І жили там мати і донька. Так ось про ту Вороб’їху говорили, що вона відьма. Ми часто запитували свою бабусю, чому про неї так говорять. А вона казала:

— Бачте, дітки, вона шкульгає і ходить у «бурках» ( це такі теплі шиті на ваті валяночки) і влітку, і взимку, ніколи їх не скидає. Бо немає в неї ступні, відрубали.

— Як відрубали? Хто? За що?

Бабуся ж розказувала:

— До людей, котрі тримали корів, унадилась якась кішка, що доїть корів. Приженуть корів із паші ввечері, молоко у корів є, а вранці нічого не надоюють. Ось один хазяїн поділився своїм горем з другим, а той те саме розповідає.

І вирішили вони прослідкувати, чи ніхто не приходить до них по молоко. Засіли десь в закутку. Дивляться, крадеться кішечка, підійшла до корови, присіла і ну лапками її за вим’я. Корова спочатку харапудилась, а потім стала тихою-тихою, бо кішечка занявкала тихенько. Сидить собі і доїть.

Тут вискочив хазяїн та й хватнув її. Хотіла вирватись, але не може, а другий за сокиру та рубнув лапки, щоб не бігала, бо здогадались, що воно таке. Тільки й відрубали одну, бо вирвалась кішка і побігла.

А на другий день дивляться — шкутильгає Вороб’їха із замотаною ногою. Зрозуміли, що це вона таке виробляла, стали нею маленьких діточок лякати. Розізлилась вона на людей і давай капості робить.

Ідуть було парубки до дівчат, так вона колесом їм попід ноги, збиває з дороги, то собакою на них накинеться, то вірьовкою-гадюкою спутає їм ноги. Від такої несподіванки парубки кидаються врозтіч, не втрапляють до дівчат. Хіба хто встигне закричати:

— Облиш, чортова душа, облиш мене!

Перехреститься, перехрестить і колесо, і собаку. Заскавчить собака і тікає.

Завжди в її хаті блимав вогник, говорили, що то душі людей, на яких вона пускала оману.

І ось одного разу затихло все на її подвір’ї, тільки чути було стогін з хати. Спочатку люди не знали, що думати. А то її дочка прийшла до сусідки, сказала, що не знає, що з її матір’ю зробилось. Говорить та дочка, що не встає мати вже п’ять днів, каже, що помирає, але не може померти і просить, щоб пробили дірку в стелі або комині.

І ось тоді прийшов дід і пробив у комині дірку. Тільки він це зробив, як шугнуло щось зі свистом у ту дірку. Зразу ж і померла Вороб’їха. Кажуть, що відьомська душа відлетіла.

Ми, малі, щиро вірили в реальність існування відьом, цих загадкових істот, що схожі на людей. В усе це можна вірити, і не вірити, але щось у природі подібне існує?

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
18. Вірити чи не вірити. Записала Луценко Л. М. від бабусі Віденко Марії Василівни (вже покійної) в с. Райполе Межівського району. Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.