Скарб пана Мартишевського
Демонологічна розповідь Чернігівщини

Маленьке мальовниче село Піски розкинулося на піщаних горбах, попід які протікала невелика річка Пісковаха. Сипучі білі піски понад річкою, попід кручі, на дорогах. Через село проходив великий Ніжинський шлях, який прямував до Чернігова через Десну поромною переправою. Від цього шляху йшла вимощена панська дорога. Вона вела до містка, який перекинувся на той бік річечки, аж до самого панського помістя.

Два великі двоповерхові будинки височіли на пагорбі. Справа росли велетенські дуби, а зліва, від самої греблі аж до шинку, розрісся сад.

Пан Мартишевський був мисливцем і тримав цілу ферму собак. Працювали тут кріпосні люди. Серед них була одна дівчина, яку Мартишевський виміняв у польського пана за двох собак. Дівчина Мар’яна з дитинства доглядала панських хортів. Вони розуміли її з одного погляду. Невисокого зросту, худенька, вона кожного ранку випускала зграю собак. Породисті панські хорти бігли ранковим лугом, вигинаючи спини і полохали сонне птаство. А вона, пробігши трохи з ними, чекала на мокрому шляху. Дівчина мала сильний високий голос і на перший її поклик вся зграя покірно верталася до неї. А як вона співала! Той спів не залишав байдужими нікого, навіть пани і собаки заслуховувалися. А найбільше той спів краяв серце панського садівника Антипа.

Він мріяв здобути колись волю і знайти скарб, про який ходили легенди. Казали, що він закопаний під одним із дубів, а на тому дубі є мітка — одна з гілок обкручена мідним дротом.

Коли панів не було вдома, Антип йшов у діброву і довго ходив між дубами, шукаючи скарбу, та гілочки про свої таємниці шепотілися лише з вітром. Тут, у діброві, він і зустрів Мар’яну. Вона наповнила його душу таким багатством, яке не можна порівняти ні з чим. Вони мріяли, що колись стануть вільними і обов’язково поберуться. Та доля розпорядилася по-іншому.

Панський урядник попросив у пана руки Мар’яни, навіть не питаючи її згоди. А той, оцінюючи душу дівчини вартістю двох панських хортів, дав згоду.

Виділив пан молодим шматок землі і поселилися вони на іншому березі, де жили звичайні пісківчани. Стала Мар’яна працювати на землі, народжувати дітей від чоловіка, якого ніколи не кохала. А в селі і її, і дітей люди називали собакарями. Так вона і померла, хоч і не кріпачкою, та панською собакаркою. А її коханий так і не знайшов скарб. В день весілля Мар’яни він дав ляпаса панові, за що той оддав його в рекрути.

Покотилася хвиля революційного перевороту. Зруйнували панський маєток, спиляли дуби в діброві, звезли до колгоспних пилорам. Там працював і внук Мар’яни. Обрубуючи гілки, він помітив мідний дріт, який міцно вріс у кору дерева. І пригадалася йому легенда, яку колись розповідала бабуся. Де ж ти ріс, дубе, ховаючи таємницю у своїй кроні?