Чорт з Сигота

Демонологічна розповідь Гуцульщини

Був у селі один парубок, дуже нефайний. Ні одна дівка не йшла з ним гуляти. Всі встидалися. А він сказав сам до себе: «Боже, Боже, який я нещасний! Що мені робити?» Думав, думав та й надумав. Один дід у селі розказував, що є в Сиготі такий жид, що він тайно продає чорта у скляночці. І що чоловік забажає, в тім йому чорт і допомагає: чи маєток купити, чи грошей багато мати, чи файним бути. Подумав: «Що робити? Продаю свою пайку грунту, що тато мені лишив, іду в Сигот і купую в того жида чорта. Як дід мені розказував».

Продав він свій грунт, узяв гроші й поїхав. То трохи їхав, то пішки йшов, але таки добрався до Сигота. Питається в людей:

— Люди добрі, скажіть мені, де той жид жиє, що великі склепи має?

Направили його люди до того жида. Увійшов на то подвір’я і не міг надивитися на ті магазини, на ті будинки. Він зроду такого не видів. Підходить до одної продавщиці, до такої пані, та й каже:

— Будьте, пані, ласкаві, скажіть мені, де властитель цих будинків, цих склепів? Я маю з ним заговорити.

Вона так подивилася на парубка, усміхнулася. Та й подумала: «Та де такому нефайному з таким паном говорити». Махнула рукою та й каже:

— Та куди тобі?

А він заплакав та й просить:

— Пані, пані, будьте добрі, допоможіть мені. Буду Богу молитися за ваше здоров’я. Будьте добрі, най я вступлю в ту канцелярію.

Хлопче, хлопче, це заборонено, це невільно — іти в його канцелярію. Лиш тільки можна з ним забалакати, коли він вийде з канцелярії.

Вона думала, що хлопець хоче на роботу якусь стати. Якраз вийшов жид. Він поцілував жида в руку і сказав:

— Можна, пане, з вами заговорити пару слів? Жид каже:

— Я поки що не маю для тебе роботи.

— Пане, не в роботі справа. Я хочу, би ви мені продали скляночку.

Жид подивився на парубка, стис плечима та й каже:

— В тебе є стільки грошей, щоби купити скляночку?

— Є в мене гроші.

— Заходи зо мною.

Завів його жид у підвали, такі величезні, засвітив лямпи. А то так багато полицями скляночок, маса-маселенна!

— А якби ти комусь розказав, що ти був у мене і купив скляночку, ти знаєш, що би тебе чекало та й мене?

— Ні, — каже, — пане, не знаю.

— Смерть чекає за цю річ тебе й мене.

— Пане, клянуся перед Богом і вами, що нікому до смерти не скажу, — клянеться він.

І впав хлопець на коліна. Жид повірив.

— А ну витягай, скільки ти маєш грошей.

Витяг хлопець хустку з пазухи, висипав на стіл срібняки. Жид порахував та й каже:

— Мало цих грошей за скляночку. Мало.

— Пане ласкавий, я продав весь маєток, я лишився голий, як палець. Все продав, що мені дєдя дали.

Хлопець упав на коліна, цілує жидові руки й ноги.

—...Пане, будьте добрі, не відпускайте мене пусто. Я такий нефайний, пане, мене так дівчата цураються, тікають від мене.

Жид подивився на нього та й пожалів його. Посягнув жид бородатий на полицю, взяв скляночку в руки.

— Гезде маєш поміч, що захочеш, то будеш мати: чи хочеш багатим, чи грошовим, чи файним хочеш бути. Бо я вижу, що ти нефайний.

— Пане, я не хочу бути ні багатим, ні грошовим, лиш тільки хочу бути файним. Аби за мене пішла дівчина, файна й маюча.

— Так, легіню, будеш файний. Я тобі цю скляночку продаю. Але можу тобі ще гроші вернути.

— А чого, пане?

— Бо зараз я розкриваю цю скляночку, а з неї таке покажеться, що тобі страшно стане. Ти можеш упасти на землю і умліти. Добре подумай, чи ти можеш видержати цей страх.

Але жид не каже: «Ти купуєш у мене чорта». Лиш каже: «Там є таке, що допоможе тобі, що схочеш, мати». Хлопець собі подумав: «Я закаменію, я твердим стану і не допущу страху до серця. Лиш хочу то мати».

Каже жид:

— Ну то розтикай корочка. Розтикай.

А то така скляночка чорна, нічого в ній не видко. І така маленька, як мізерний палець. Як хлопець розіткав корочок, то з тої скляночки виборсалася гадина в півтора метра! І обвила йому три рази шию, і ротом своїм наближається до його рота. А жид лиш дивиться на його тіло та на його поставу.

— А що, хлопче, видержав? Нічого тобі не пошкодило?

— Ні, пане ласкавий.

Жид загнав гадину назад у скляночку, заткав і каже:

— Чудо! Він і не здригнувся. Та й каже жид:

—...Будеш, хлопче, такий файний, як лялька. Всі дівчата будуть рватися, щоби ти одружився з ними. Але мусиш дуже файно носити цю скляночку при собі. Щоби ти її не клав ніде в світі, тільки в пазусі носив на лівій стороні тіла. Аби ти там собі кишеньку вшив. Бо як хтось у тебе це помітить, то програєш усе своє життя.

Прийшов він додому, розіткав у хаті скляночку. В хаті більше нікого не було, він один жив. Розкоркував, подивився в дзеркало і здивувався, що він став такий файний.

— Отепер, — каже, — іду в читальню, щось буду видіти. Прийшов він у читальню, заграла музика, дівчата сами його тягнуть у танець. Такий він їм гарний, такий милий.

Вибрав він собі багатьську, файну дівку, оженився. Став багачем

і зовсім не банує, що продав пайку грунту і чорта купив. Чорт йому поміг стати на ноги. Погана шкура з лиця в нього знялася.

Але недовго це було. Пішов він із своєю жінкою на весілля. Він ту скляночку тримав у пазусі, у пришитій кишенці. І ніхто цього не видів і не знав. Та й на весіллі став у бійку з одним парубком. Хотів показати людям, що він щось. Але за тим парубком стали інші парубки, його товариші. Та й ударив один його топірцем по лівому боці, де в нього була зашита скляночка. Та й розбили ту скляночку, розсипалася вона.

Повернувся він з жінкою додому, а рано встав, жінка подивилася на його обличчя, а він такий нефайний, як був. Жінка каже:

— Ти мене обдурив, ти мене зачарував, ти нефайний, ти в бійку вступаєш.

І покинула його жінка геть. Він лишився самий і скоро з того туску, з тої жури помер. Як він лежав у хаті мертвий, вітри звіялися, буря почалася страшна, пірвало йому дах на хаті, на стайнях, на оборогах. Забрало в повітря все дерево з хати. Садовину поломив чорт. Ні в кого нічого буря не кинела, лиш тільки в нього.

І посходилися сусіди поховати тіло. Зробили трунву, поклали його в трунву. Взяли чотири люди на плечі нести. Пронесли його чотири метри дорогою і поклали на землю. Люди кажуть:

— Чого ви поклали на землю?

— Ми не годні нести. Це таке тяжке, як би наклав повну трунву каміння. Несіть сами, як ви не вірите.

Штрикли люди підоймати трунву — не годні від землі відорвати, така вага страшна. Каже до тих людей старенький віщун:

— Падіть на коліна і говоріть молитви, щоби нечиста сила пішла собі геть на скали.

І люди помолилися, і стала трунва така легосенька. Підоймили її та й несуть. А недалеко від гробу стала трунва знов така тяжка, що поклали і не можуть відорвати від землі.

Але йдуть два п’яні люди з корчми. Прикликали тих двох п’янюг до трунви та й кажуть їм:

— Будьте добрі, розкрийте кришку. Ми забули цьому мертвому фляшку горівки покласти. Він любив випити.

— Ей, та ми відкриємо, але нащо йому мертвому та горівка? Дайте її нам.

Розкрили п’янюги трунву, люди глип, а небощик дивиться, очима кліпає. Ніби живий. Чудеса! А той дідок-віщун каже:

— Забивайте трунву та в яму його шпурте як-небудь. Та й закидайте глиною й камінням.

Люди закидають яму, а відти кидає по людях глиною й камінням. Люди відступилися геть від тої ями. І треба якусь раду давати. Люди кажуть:

— Ану йдім до священика.

А священик не йшов його ховати, слабий був. Прийшли вони, розказали все священикови. Каже священик:

— Так, люди добрі, це буває. Закуплюють деякі люди собі диявола, і таке буває з ними. Беріть із стодоли багато соломи, запаліть її і кидайте в яму.

І вони так зробили, і та трунва згоріла зовсім. І на тому конець. Люди розійшлися по домах. Та й знали, що він мав чорта.

А про жида сказали, що він продавав чорти. І прийшла до нього жандармерія. Жид заховався. А вони все розгромили, все розбили і зайшли в ту канцелярію. А там того жида не було. Чорти його забрали.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Соколівка, Косівського району, Івано-Франківської області
12 липня 2002 року
Оповідач: Колобейчук Григорій Дмитрович (народж. 1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також