Українські народні казки

Євгена

Українська народна казка Бойківщини

В одного батька було двоє дітей, син і дочка. Син займався господаркою, а дочка добре вчилася в школі, і батько старався, щоби її відправити у вищі школи. Поїхав до міста, найшов квартиру, де жила стара бабуся, і сказав, що буде добре платити, аби вна пильнувала дочки його, аби дочка не пустувала. Та й вертає додому, бере свою дочку Євгену, багато продуктів та й везе її до міста. І каже дочці так:

— Як будеш добре вчитися, будуть з тебе люди. А як не будеш вчитися, а будеш займатися пустими дурницями, то марно загинеш.

Вернувся батько додому і займається господаркою. А через рік посилає свойого сина перевірити, як сестра справується в тому місті. Заїжджає він до тої бабусі і питає, як справується Євгена, чи не пустує. А бабуся була на Євгену злосна і набрехала братови, що дівчина пізно приходить додому, ходить на танці і розпусно жиє.

Брат приїжджає додому і розказує батькови то все, що баба йому наговорила. Батько іде до міста і забирає Євгену додому. Приїхали, він кличе сина в свою кімнату і каже так:

— Завтра поїдете з Євгеною до лісу. Ти маєш убити Євгену і принести з неї одежу, серце і мізерний правий палець. Аби були знаки, що ти її вбив.

Коли рано встали, сказав батько до Євгени:

— Ви сьогодні поїдете в ліс на відпочинок, на свіже повітря. Брат запряг коні, взяв на віз Євгену, і від’їхали вони. Їде він сумний

і заплакав. Вона питає його:

— Чого ти, братчику, плачеш? А він їй відповідає:

— Я тепер не скажу нічого. Все скажу тобі в лісі. Коли заїхали в ліс, він сказав їй сходити і каже:

— Я виконую приказ батька: маю тебе вбити і привезти з тебе одежу, серце і мізерний палець.

Вона зачала плакати і проситися в брата, аби він її не вбивав. А брат каже:

— Я мушу принести батькови свідчення. Як же я тебе живою лишу? А вона йому каже:

— Я одежу тобі дам, палець мізерний ти мені відрубаєш, а серце візьмеш з собаки і даш батькови свідчення. А я клянуся, що в тоті сторони, де жила, не буду вертатися ніколи.

Брат побіг у село, спіймав собаку, убив його, вийняв серце і приніс у ліс, а їй відрубав мізерний палець. Вона відійшла набік, розділася, кинула йому одежу і сказала:

— Прощай, братчику. Ми ще з тобою встрінемося.

Брат поїхав додому, а сестра пішла лісом, живилася лісовими квітами й корінням. У села не наверталася, а коли восени настали холоди і їй стало студено, стала шукати десь у дереві дупла, аби загрітися. Рано пробуджується вона в дуплі, а то випав сніг, і вона вилізла з того дупла, щоби зігрітися.

А там неподалік жив лісничий. Коли випав сніг, він узяв рушницю й собаку і пішов на польовання. Євгена зачула голос собаки, залізла в дупло, щоби сховатися. Собака надибав слід і зачав дуже гавкати. А лісничий приходить, дивиться — людські сліди на снігу. Дуже здивувався він. Що це може бути? І каже:

— Хто там є в дуплі, виходь, вилазь з дупла, бо буду стріляти. А вона йому відповідає з дупла:

— Я людина, я хочу жити, але я гола, як мама на світ народила, і не вийду. Іди додому, принеси мені якусь одежу, і тоді я вилізу.

Він повторив другий раз:

— Вилізай, бо буду стріляти.

І стрілив у повітря. Вона напудилася і сказала:

— Відійди, я вилізу.

Він відійшов, вона вилізла з дупла, наламала зі смереки пластя, обгородилася і каже до него:

— Як я з тобою піду, як я гола? А він каже їй:

— Підеш зі мною до хати, жінка дасть тобі одежу і будеш у мене жити.

Привів він її додому, замкнув у сінях, входить до хати і каже до жінки:

— Я привів голу людину. Винеси в сіни одежу, най ся збере. А жінка йому:

— Нехай іде до хати.

Чоловік їй відповідає:

— Не може вона йти до хати, бо в нас у хаті ще є син. А вона людина молода і дуже встидається.

Жінка взяла свою одежу, винесла до сіней, вона зібралася і жінка ввела її до хати. Поклала перед неї хліб і гаряче молоко, і вона зачала їсти. А вони всі дивилися і дивувалися, що вона не дика, а звичайна людина, і питає пан лісничий:

— Що ти за одна?

А вона йому відповідає:

— Я не знаю. Питає жінка:

— А звідки ти сама? А вона знов каже:

— Я не знаю. Питає син:

— А чи вмієш ти читати й писати? А вона йому:

— Вмію.

Приводить він її до стола і дає їй документи, в яких батько записував цілий рік свої роботи. Вона зразу у всьому розібралася, і вони дуже здивувалися, що вона не знає, відки вона і як її звуть, а вчена і все добре розуміє. Каже до неї жінка:

— А чи можеш ти їсти зварити?

— Можу.

— А чи можеш ти сорочку зшити?

— Можу.

Тоді каже до неї лісничий:

— Не прикидайся, що ти дурна, а скажи, відки ти походиш і що ти за одна.

А вона йому відповідає:

— Я вам не скажу, ні відки я, ні що я за одна. Вам того знати не треба, бо то велика тайна.

І стала вона в них жити, працювала разом з ними, і так пройшло три роки. А через три роки каже син батькови:

— Тату, я буду женитися з нею.

А батько каже йому:

— Поговори з нею, подивися, що вона за одна, бо вона небезпечна людина: в ній криється велика тайна.

Син відповідає батькови:

— Я вже з нею говорив, і вона згодилася бути мені за жінку. Коли нікого не було вдома, спитала її жінка:

— Наш син хоче з тобою женитися. Чи хочеш ти бути нашою невісткою?

А вона відповідає:

— Де ваш син буде брати мене за жінку, як я бідна, безрідна? Майна в мене немає, родичів немає. І як ви позволите, щоб він зі мною женився?

А мати каже:

— Раз ви одно другого любите, то й жийте собі з богом.

І поженилися вони. Батько й мати постаріли, а син перебрав батькову роботу і став з жінкою господарювати. Уже в них народилася дитина. Одного разу пішов він у ліс. А туди переходило військо з другої держави. Взяло його те чуже військо і сказало йому:

— Якщо ти не підеш з нами і не переведеш нас через границю, то ми тебе вб’ємо.

А він їм каже:

— У мене вдома батько й мати престарілі, і жінка, й мала дитина. Пожалійте мене, відпустіть додому.

А вони йому кажуть:

— Вибирай собі з двох одно. Або йдеш із нами, або ми тебе вбиваємо. І він подумав так: «Як я буду живий, то колись вернуся додому, а як мене вб’ють, то вже не побачу ні жінки, ні дітей». І пішов з ними лісами переходити границю. Він добре знав лісові дороги і перевів їх через границю без всяких перешкод. Та й проситься в них, щоби відпустили його додому. А вони йому:

— Ми тебе приведемо до нашого царя, і наш цар тебе нагородить за те, що ти нас перевів через границю без усякої втрати.

По тій державі вони вже не йшли, а їхали, і приїхали аж до царя, і сказали цареви, що то дуже мудра людина: він вів їх лісами і треба його нагородити. Цар поставив його послом у чужу державу і дав йому таку власть, видав такі документи, що він міг їхати, куди хотів.

А вдома жінка, батько й мати чекали на него і не могли причекатися. Думали, що на него напали звірі і роздерли його. Батько й мати постаріли і все просили її, щоби вона їх не лишала на старі літа. А вона все плакала й казала, що «я вас не лишу, бо ви мені врятували життя: якби не ви, була б я в лісі замерзла.»

А одного разу старенька мати каже їй:

— Найди собі чоловіка та й живи з ним, бо нашого сина, напевно, вже живого нема.

А вона їй:

— Ніколи не буду іншого чоловіка шукати, й дуже рада, що ви мене з дитиною не виганяєте з хати.

Батько й мати померли, осталася вона сама з дитиною, займалася господаркою, і дуже тяжко їй приходило, і плакала вона, що така нещаслива.

Одного разу її чоловік, який був у другі державі, підходить до царя та й каже:

— Я дуже хотів би поїхати до свої жінки і забрати її й дитину сюди. А цар йому відповідає:

— Я б тебе відпустив, але коли ти поїдеш додому, то ти ся до нас не вернеш. А нам таких людей, як ти, дуже треба. Я дам тобі двоє офіцерів, випишу їм документи, а ти напишеш до свої жінки лист — вони поїдуть і привезуть жінку й дитину сюди.

Він погодився. Вибрав собі двох вірних офіцерів, майора й капітана, дав їм точну адресу, написав до жінки листа, щоби вона не думала, що то якась зрада, аби пусті річи з собою не брала, а лиш дорогі, і дитину би забрала. Написав про себе, що живий і здоровий, написав, що з ним було. Ті офіцери взяли той лист і поїхали у його край. Приїхали в село, розпитали, де вона жиє, під’їхали вночі на її подвір’я, зачали гриміти у вікно, і сказали жінці, би пустила їх до хати. Вона їх не хотіла пустити, сказала, нехай чекають до ранку, а рано вона їх пустить. А вони їй говорять:

— Ми маємо листа від вашого чоловіка — устаньте, засвітіть світло, відкрийте вікно.

Вона відкрила вікно, вони подали їй листа, вона прочитала і переконалася, що то дійсно лист від її чоловіка. Відкрила двері і впустила їх до хати. Приказали вони їй збирати річи. Вона зібралася, винесла все надвір, склала на фіру, взяла дитину, сіла на фіру і поїхали. Від’їхали приблизно за кілометер, і офіцери стали щось тихо межи собою говорити. Капітан каже:

— Треба спалити хату. А майор:

— Не треба.

І стала межи ними суперечка. Той каже: «Треба», а той — «Не треба». Вона почула це і зачала просити, аби не палили хату. Але вони її не слухали — капітан вернувся і запалив хату. Вона побачила, що хата горить, гірко заплакала і подумала: «Тут є якась велика зрада».

Приїхали вони на станцію і зайшли до їдальні попоїсти. Попросили офіціянтку, щоби принесла їм обід на чотирьох чоловік. Пообідали, пішли на станцію, взяли білети. Над’їхав поїзд, вони сіли у вагон і поїхали. Вона поклала дитину спати, а сама сидить на лавці та й думає: «Що то з того вийде?» Вона не знає, куди їде, іт’кому їде. Де її везуть? Чує вона розмову — говорять офіцери межи собою. Майор каже:

— Не треба її зачіпати. А капітан каже:

— Треба.

Вона чує такі слова, будить дитину і бере на руки. Капітан каже:

— Покладь дитину набік.

Вона зачала плакати й проситися в него. Капітан устає, відкриває у вагоні вікно, бере від неї дитину, кидає у вікно, і дитина вбивається. А вона довго не думає, стає на лавку і скаче у вікно — попадає на міст через ріку, з моста падає у воду і остається жива. А вони поїхали.

Вона не має куди ся вертати, бо хата згоріла. Вертається на станцію, стає на роботу на кухню — стає офіціянткою.

А вони їдуть і радяться, що будуть казати чоловікови. Каже капітан до майора:

— Будемо говорити, що ми приїхали — хата спалена, нема нікого, питали людей, де вона жиє, і нічого не довідалися — люди нічого не знають.

Приїхали вони до чоловіка і так йому доложили. Він задумався й гірко заплакав, і радиться в царя, що має робити. А цар йому каже:

— Я тобі вироблю документи: забирай тих двох офіцерів, їдь у свої краї і відшукуй жінку й дитину.

Підходить він до тих офіцерів і каже їм:

— Поїдете зі мною у мої краї шукати жінки й дитини. А вони йому:

— Ми вже їхали, ніде більше не поїдемо.

Пішов він до царя і каже: офіцери відмовляються їхати з ним в його краї. Цар прикликав тих офіцерів і приказав:

— Якщо ви не поїдете з ним, то розстріляю вас, а ваші родини знищу. Ви їдете з ним і маєте його припровадити туди, де ви були, чи були ви коло його хати? А якщо ви не вернете з ним сюди до мене, то я вас буду страчувати.

Відбирає цар у них зброю, сіли вони на поїзд і поїхали. Приїжджають на станцію, і каже чоловік:

— Зайдемо у їдальню пообідаємо.

Зайшли в їдальню, закликали офіціянтку і замовляють обід на трьох чоловік. А офіціянтка пізнає свого чоловіка та й тих двох офіцерів, що по ню приїздили, пише записку і подає чоловікови: «Куди ви їдете?» Вона приносить обід, а він їй подає записку: «Чого ви питаєте?» А вона йому пише: «Вашої жінки й вашої дитини живих нема. Відберіть зброю у ваших офіцерів, викличте державну охорону і все будете знати.» А він їй відписує: «У них зброї немає. А викликати охорону не можу, бо я їх не лишу. Ти йди й сама подзвони, аби прийшла охорона». Він уже зрозумів, що тут криється якийсь секрет.

Приходить охорона і приходить вона, та й каже:

— Я тебе пізнала, що ти мій чоловік, а я — твоя жінка. А тепер питайся тих офіцерів, де вони діли твою жінку й твою дитину.

Вони встали і хотіли тікати, а охорона зловила їх і зв’язала їм назад руки. А тоді він каже:

— Розкажіть мені, де ви діли мою жінку і мою дитину.

Вони не хотіли говорити. Тоді жінка сама все розказала чоловікові, як вони приїхали вночі, як вона не хотіла пускати їх до хати, як вони подали їй листа від него, як поїхали з дому, як капітан палив хату, як сіли у вагон і що було з нею у вагоні. Капітан кинув дитину у вікно, а вона вискочила сама, й осталася жива, і стала на роботу офіціянткою.

Тоді він арештовує тих офіцерів, а жінці каже:

— Поїдем зі мною. А вона йому:

— Я поїду з тобою, але ми перше поїдемо до моїх батьків, аби ти знав, відки я походжу.

І розказує йому всю свою історію. Як батько хотів її знищити і примусив брата, аби її вбив. Все йому признається. Пішли на станцію, наймили бричку і поїхали до її батьків. Приїжджають на подвір’я, а там — великий магазин-готель. Заходять у той готель, а господар того готелю — її брат. Вона питає свого брата:

— А чи жиє ще твій батько? А він каже:

— Жиє.

Приводить батька до хати, а батько вже старенький. Каже він:

— Бачу, що ви люди з другої держави. Чим можемо вам служити? А вона питає:

— Скільки у вас було дітей? Він відповідає:

— Двоє.

— Як ся звали?

— Син Тарас, оцей, господар цего будинку, а дочка була Євгена. Вона питає:

— А де вона є, ваша Євгена?

Батько задумався та й заплакав. Вона йому й каже:

— Не плачте, а говоріть, де ваша дочка Євгена. І до чоловіка:

— Дай мені твою зброю.

Бере в руки пістолет і каже до батька: — Тепер, при смерти, ви повинні сказати, де ваша дочка Євгена. Батько на те:

— Я не знаю. Знає син Тарас. Тоді вона каже братови:

— Ти знаєш, де твоя сестра Євгена? А він їй:

— Я її вбив у лісі.

— А чого ти її вбивав?

— Мені батько приказав. Питає вона батька:

— За що ти, батьку, приказував убивати свою дочку Євгену? А батько відповідає:

— Бо я повіз її у місто вчитися, а вона пустувала. Тоді вона каже до свого чоловіка:

— Я була справна в тебе жінка чи ні? Чоловік на те:

— Справна, чесна, настояща жінка. Вона й каже:

— Кожній катюзі по свої заслузі, дорогий брате Тарасе: не вбивав ти мене, не буду воювати і я тебе. А ти, батьку, від рук свої дочки маєш загинути.

Вистрілила три рази з пістолета і забила свого батька.

Поїхали вони на станцію, забрали арештованих офіцерів і подалися до царя. Цар приказав майора за несправедливе командування розжалувати на рядового солдата, а капітана у місті, при всьому народі, стратити на вішалници і написати таблицю: «За знущання над жінкою й дитиною ганебна тобі смерть.»

А вони обоє жили-поживали і горя не знали. Я це з людей чув та й людям розказав, нехай люди знають, які на світі неправди бувають.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Перегінське, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
23 жовтня 1994 року
Оповідач: Максимець Василь Онуфрійович (1929 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.