Українські народні казки

Іван Іванович, царський зять
Українська народна казка Бойківщини

То було колись, давно-давно. Жили поміщики по селах і мали фільварки. Один великий пан мав під собою двадцять п’ять-тридцять сіл. Він володів усіма селами, що кругом були, і всі поля були панові, і всі люде, які по тих селах були, — все йому робило. Як розказується про давні часи, то панщина була. Пан, що мав так багато сіл і фільварків, займався сільським господарством, мав багато різної худоби. І воли, і корови, і телята — все в нього було. Люде робили, годували то, а пан то продавав державі і дуже великим багачем був.

Коли той пан прожив з жінкою декілька років, народився в них хлопчик. Пан дуже радів. Що той хлопець не хотів, пан йому все давав. І дійшло до того, що коли до пана приїжджали гості, його товариші, великі пани, господар просив свого хлопчика, якому було три роки, за стіл, і той уже випивав чарочку горівки. Налляє йому батько келішечок і каже:

— Попробуй, синочку, яке то добре.

Спершу хлопець морщився, а далі звик до горівки. Коли приходили гості, малий біг до тата й казав:

— Я хочу бути за столом з нанашком і з нанашкою.

Або «з паном» чи «з панею». І батько дозволяв. Лестить малого, як котика, коло себе. Що лиш малий захотів, він йому на всі поступки йшов.

Коли хлопчикови сповнилося сім років, він уже був справжнім алкоголіком. То тепер так говорять, а раніше говорили «пияком». Він уставав ранком і не міг без горівки попоїсти, тільки мусів випити келішок горівки, а тоді вже їв. В обід теж так і на вечерю так. Куди би він не ходив, то все горівочку собі випивав.

Але що? Одного прекрасного літа ходить по селі вчитель і переписує дітей, які мають іти в перший клас. Заходить до того пана. Поклонився низенько, як звичайно в пана, поцілував пана в руку і каже:

— Я чув, що у вас є син, такий, що пора йому до школи йти. Пан каже:

— Є.

— То як ви говорите? Записувати його?

— Так, я буду його посилати. І щоб ви його гарно вчили. А як щось буде не так, — каже, — то приходьте до мене додому, і вдома будете вчити.

А вчитель каже:

— Ні, краще, щоб він до школи йшов.

І пан дав згоду, щоб хлопець учився в школі. Першого вересня всі діти в селі гарно повбиралися і пішли з батьками до школи. І пан з жінкою привели свого сина. Привели його за ручку і посадили на гарне місце, на першій парті коло вчителя. Щоб вчитель за ним стежив і хлопчик гарно вчився. Та й пішли батьки додому.

Посидів хлопчик один урок, а на другий урок сидіти не хоче. Горівочки захотілося йому, а в школі не дають. І він здрапав домів — втік з школи. Другий день мама знову привела його за ручку до школи. А він знову пробув у школі один урок і втік додому.

Проходив місяць за місяцем, а панський син не знав ні одної букви, не вмів додавати два і один або від двох відняти один — нічого. Вже перший клас закінчували учні, а він не вчився. І вчитель сказав панови:

— Я не можу перевести вашого сина в другий клас, бо він нічого не знає і ніякої оцінки не має. Я йому нічого не ставив, бо він у школу до нас не ходив.

І лишив його вчитель на повторний курс.

Досить того, що він ходив у перший клас, поки не виповнилося йому вісімнадцять років. Виповнилося вісімнадцять років, а він так перший клас і не закінчив.

Тоді пан що робить? В школу вже його не посилає, бо прийде повістка в армію. І пан так просив бога, аби сина скоро в армію забрали. Та й там його відучать від пиятики. А пан міг свого сина в армію не посилати — міг його відкупити. Дати гроші, і панський син у армію не піде. Але він спеціяльно хотів відіслати сина до війська, щоб там його відучили від горівки. І коли прийшла повістка йти в армію, пан зрадів. Але його син був такий п’яниця, що йому не то що армія, вже й лікарня не допомогла б. Справжній алкоголік, як тепер говорять.

Коли син ішов у армію, пан справив бал, дав йому грошей. І той пішов. Пішов у армію і служить. Але як? Один місяць прослужив, поки грошики не пропив, що їх батько дав. А пропив, і вже біда йому. Що робити? Він підійшов до одного солдата і зачав просити:

— Знаєш що, солдатику? Напиши до батька мого від мене листа. Напиши, що я вже в армії нарозумився, горівки вже не п’ю, а вчуся в школі, хочу закінчити перший клас. Уже його кінчаю і буду вчитися в другому класі. І вже навчився читати і потроху писати. «...Напишіть, батьку, до мене листа. І мені би тут трохи грошей треба, щоб я міг учитись».

Коли батько одержав того листа, то дуже зрадів. З радощів обнімає та цілує свою жінку.

— Я казав, що з нашого сина ще будуть люди. Армія всього навчить. Пішов у армію — зрозумів, почав учитися. Уже вміє написати до нас листа. Хоч неграмотно, але написав. Уже перший клас кінчив, у другий перейшов.

І як то батько прочитав, зразу йому вислав грошей, може, яких сто рублів, як перевести не теперішні гроші. А він тоти гроші одержав та й на них п’є. Вже він з тими сержантами ознайомився, щоб його рано не будили, бо він ще п’яний, ще голова болить. І на зарядку його вже не ганяють, хіба в їдальню їсти ходить. Виспиться, одягнеться і йде в їдальню. Попоїсть, а тоді іде з тими сержантами в буфет воєнний, і там випивають.

Пропив він і ті гроші. І в ніяку школу не ходить. А ті сержанти, з якими він пив, мали освіту за чотири класи. І він їх просить, тих своїх колег по чарці:

— Напишіть листа до мого батька. Напишіть то, що я буду говорити.

А взагалі-то він умів говорити. Неграмотний був, а говорити вмів грамотно. Каже він тим сержантам:

— Я буду говорити, а ти пиши, сержант.

І сержант пише: «Дорогенький тату! Я вже кінчив другий клас, перейшов у третій, гарно вчуся. Я вже краще пишу. Вибачайте, може, ще є помилки, але другий раз я постараюся написати краще...»

Батько як того листа одержав, то ще більше зрадів. Цілує жінку й говорить:

— Казав я, що з нашого сина будуть люде, а люде не вірили. І ти не вірила. Казав я, і то сталося.

Батько з тої радости посилає синови вже не сто, а двіста рублів. І як син тоти гроші одержав, то вже не з сержантами, а з офіцерами п’є. Познайомився вже й з тими. І є за що пити, бо батько прислав грошей і ще пришле. Поїть офіцерів і гроші їм дає, щоб не сварили його, що валяється п’яний.

Пройшов місяць, пропив він і тоти гроші, тих двіста рублів. І знову пише листа до батька. Але як пише! Вже до офіцера звернувся, щоб йому листа написав:

— Пишіть ви. Як батько пришле гроші, то буде на горівку і мені, і вам.

Ну а що офіцерови написати, коли солдат буде диктувати? Він диктує, а офіцер пише: «Дорогенький тату! Я вже закінчив чотири класи, вже я не рядовий солдат, а сержант. Вже і в школу ходжу, і сам солдатів учу. Вчу таких безграмотних, як я сам був...»

Батько як тото прочитав!..

— Видиш, що з нашого сина?! — до жінки говорить. — Я казав, що з нього люде будуть, і люде великі. Він уже сержантом. Він уже пише, і так гарно, так грамотно!

То жінку цілує батько, то листа синового цілує. І плаче батько, і того листа до серця пригортає.

—...Не жалів я грошей синови! Це ж у мене син-одинак! Буду жаліти йому грошей? Всі гроші, які я здобув за своє життя, — все для нього! Я йому посилаю вже не двіста, а триста рублів!

І як син одержав тоти гроші, то вже з офіцерами не п’є, вже з генералами знайомиться. А ті генерали знають, що він великого пана син, та й сідають з ним пити. І всі вже знали солдата Івана Івановича — так його звати було. «Іване Івановичу, здоров!» — віталися до нього всі. Солдати, сержанти, офіцери і навіть генерали — усі знають про нього.

А Іван Іванович що? Поділився грішми з начальством. Та як заведеться в офіцерську їдальню, то там і днює, й ночує. Дає офіціянткам, щоб його не виганяли з тої їдальні. Закриють його там, і він там і спить. Коли він уже й тих триста рублів пропив і прогайнував, тоді підійшов уже до генерала. І каже йому так:

— Пане генерал, я вам щось скажу.

— Що таке, Іване Івановичу?

— Я буду вам говорити, а ви напишіть листа до мого батька. Як напишете, то батько мені багато грошей пришле.

Генерал погодився. Що то з того буде? Він зачав диктувати, а генерал писати: «Дорогенький батьку!

Вже півроку, як я з дому. Мені вже присвоїли звання офіцера. Я вже капітан. Ще півроку прослужу і або у відпустку прийду, або стану генералом...».

Що він диктував генералови, то генерал і писав. А як батько того листа одержав, то від втіхи аж заплакав. Цілує того листа і каже жінці:

— Жінко дорога! Як такому синови гроші жаліти! Даю, що хоче! І вже не триста рублів висилає, а п’ятсот. Зразу півтисячі!

А син ті гроші одержав і вже з генералами п’є, і в часть не показується. Там днює, там і ночує. І так велося два чи три місяці, поки не пропив і не прогайнував усі гроші. Тоді каже він одному старому генералови, котрий з ним усе пив:

— Знаєте що? Пишіть ще ви листа батькови. Але пишіть, що я вже не офіцером тут, а генералом. Через два-три місяці буду першим замісником царя.

А він служив у столиці, як теперка служать. В самій столиці та воїнська часть була. «...Скоро, може, й самим царем буду. Як буду царем, то я до вас напишу, щоби до мене приїхали. Чого будете в тому селі жити? Чого будете там собі з людьми серце гризти? Чого між лісами й полями жити, як можна жити в столиці?»

Батько того листа прочитав і ще більше зрадів. І синови зразу тисячу рублів посилає. А син собі п’є та гуляє. Рік ся кінчає, а він батькову тисячу пропиває. Пропив він ту тисячу і диктує такого листа до тата: «Тату, приїжджайте до мене, бо вже я тут не тільки генералом, я вже перший заступник у царя. Я вже маю найвище звання і скоро буду царем. Приїжджайте до мене, будете видіти, як я живу. Продайте все своє майно, беріть гроші і приїжджайте до мене».

Батько як то почув, все майно продав, гроші вислав по переказу, сів собі в бричку, запряжену парою коней, і їдуть з жінкою до сина в столицю. Приїхали вони і йдуть у ту військову частину. А там ніхто пана не приймає, бо ніхто його не знає.

— Як не знаєте?! Мій син тут служить генералом, першим замісником у царя.

— Як прізвище?

— Іванов.

— Ми такого не знаємо.

Подивилися вони по тій воєнній части — такого нема. Ні солдати, ні офіцери такого генерала не знають. Якби вони були сказали «Іван Іванович», то їм би сказали, бо того п’яницю знали всі.

Батько розсердився. Вже скоро ніч, а він сина не може знайти. Вони заходять у офіцерський ресторан. Поїли там з жінкою, трошечки випили. Виходять з того ресторану та й батько каже:

— Ну що, треба нам десь ночувати. Раз не знайшли сина, то пере-ночуєме та будеме шукати завтра. Може, він десь поїхав.

Вийшли вони з ресторану на дорогу і шукають, де готель, щоб переночувати. Коли дивляться, у фосі бідненький солдат лежить у болоті. Схилилися вони над ним.

— Боже, Боже, — каже панова жінка, — мати й батько не знають, як їх син бідує. Солдатику, солдатику, встань.

А він з фоси, з того болота:

— И-и-и.

— Та встань, прошу тя, солдатику, встань.

І солдатик пізнав материн голос. Та й каже:

— Мамо, то ви?

Мама зачала придивлятися і спізнала свого сина Івасика.

— О Боже, Івасику!

— Що там таке? — питає батько.

— Та це ж наш Івасик лежить!

Коли батько підійшов, подивився і зрозумів, що то його син, вихопив пістолет (тоді кожний великий пан мав при собі пістолет) і хотів його зразу вбити. Але мама схопила його за руку:

— Не бий! Який би він не був, це наш рідний син. Раз він з нами таке зробив, ми відречемся від нього і не хочемо про нього знати.

Не треба їм було вже ночувати в готелі, а сіли в бричку і вночі поїхали додому. Приїхали і почали знову скуповувати землю, худобу, щоб знову до того багатства доживатися, яке розгайнували через свого сина.

А син рано прокинувся, встав з фоси, і пригадалося йому, що ніби мама з ним говорила. А може, то приснилося? Коли він дійшов до пам’яти, зачав питатися солдатів і офіцерів:

— Чи не був тут такий пан з панею, чи не питали вони за мною? Кажуть йому:

— Тут був якийсь пан, питався за генерала, першого замісника царя. Але в нас такого немає. А про тебе ми забули. Ти ж не замісник царя.

Він таки в тій часті й не рахувався, бо то п’яниця був. Він хіба що там пив, більше нич. Та роздавав батьківські гроші офіцерам на горівку.

Коли він зрозумів, що то його батько й мати були, то став задумуватися. Але поки що мав батькові гроші і далі пропивав їх, поки не лишився без копійки. Що він має робити далі? Ще сьогодні випив, а завтра що буде робити? Нема ні копійки. А до батька вже не напише. Треба шукати іншого способу, треба йти красти. І де лучче красти? Піти в банк — там охороняють, можуть убити. То де ж іти? Думав, думав і надумався йти до царя. «У царя найбільше грошей, там я й украду. Як не вкраду грошей, то вкраду щось інше, бо в царя багато всього є. А як не вкраду і вб’ють мене, то жалю не буде».

І вирішив він іти до царя красти. Тото було вже під вечір, вже смеркалося. Підходить він до царського двору, а на брамі стоять пости, два солдати. Охороняють вхід, і пройти неможливо. Заховався він там десь, сидить і думає: «Може, солдати заснуть, а тоді я пролізу попри них».

Сидів він, сидів, коли дивиться, надходить якийсь генерал, молоденький, стрункий і веселий. Надійшов, вартові віддали йому честь, пройшов він попри них, підійшов до балкона, натиснув кнопку і спустилася кліть. Генерал сів собі і під’їхав на другий поверх. На балкончик вийшла царська дочка і його стріла.

— Добрий вечір.

— Добрий вечір. Ну й що? Що ти рішив, чого прийшов?

Той генерал до царської дочки ходив, був її наречений. Про це й цар знав.

—...Я прийшов, — каже, — бо хочу піти десь з тобою у парк. Там музика буде, трошки посидеме, годинку посидеме на свіжому повітрю.

А вона каже:

— Але ти зберися, а я через дві години до тебе прийду.

— Добре.

І генерал відійшов.

А той п’яниця, той цілий Іван Іванович, як увидів, що генерал так собі сміливо ходить у царський двір, скоро побіг до одного старенького генерала, з яким він колись випивав. Той генерал був уже на пенсії і жив зовсім недалеко. Прибіг він до того генерала.

— Що там? — питає той.

— Ви мені, — каже, — свого мундуру дайте, щоб я в ньому сфотографувався. Я пішлю таку фотографію батькови, і коли батько пришле грошей, будеме мати на горівку.

А той генерал любив випити та й Івану Івановичу свій мундур генеральський дав. Він убрався в генеральську форму і пішов до тих солдатів, що стояли на посту. Іде він, і солдати увиділи, що йде генерал. І не дивляться, що це не той, не наречений царської дочки, а глянули, що генерал, і зразу пропустили його. Він натиснув кнопку, як той генерал натискав, спустилася кліть, він під’їхав до того балкончика. Царська дочка виходить назустріч. Питає:

— Чого ти так рано прийшов?

Він увійшов. Вона хотіла включити світло, а він каже:

— Ні, ні, ні.

Не обзивається він, а тільки «гмм». Вона питає:

— Що таке? Ти ж казав, що підеме у парк. А він:

— Тихо, тихо. Мгм, мгм.

Та й усе. Вона перелякалася. А він її пообнімав, може, й поцілував. (Ніхто про це не знає.) Вона заспокоїлася, вже не жаліє, що в парк не пішли. Сіла на диванчику відпочити, а він собі пішов у другу кімнату. Царівна не могла подумати, чого він туди пішов. Він засвітив світло, пішов до шафи, дивиться, а там пачки грошей. І він собі з дванадцять пачок тих грошей набрав. У кишені, в пазуху. Виключив світло, вийшов з тої кімнати до кімнати царської дочки та й іде до того балкончика. А вона каже:

— Не йди, зостанься зі мною.

А він: «М-м». Як німий, помумукав і пішов геть. І нічого не сказав, щоб вона не пізнала по голосу, що це не той. Вийшов він на балкончик, спустився і пішов. Вона вийшла за ним, а його вже не було. Він пробіг попри варту і пішов до генерала. Прийшов туди, гроші позаховував під фундамент генеральського дому, в тоти люфтаки, а собі пачку лишив. А мундур генералови віддав. І каже:

— Дякую вам. Фотографію я зробив. Вишлю її татови. Коли тато одержить мою фотографію і побачить, що я генерал, то пришле мені грошей, і буде за що пити.

— Добре.

Генерал задоволений. Він мундурови нічого не зробив, той солдат, а добра випивка буде.

А Іван Іванович пішов собі в ресторан пити. А фактичний генерал, наречений царівни, вернувся, підійшов до царівни та й каже:

— Ходім у парк, я вже білети взяв. Там музика, на танці підеме.

А вона:

— Ні, краще посидиме, та як тому півгодини сиділи.

І обнімає його, і до себе пригортає. Генерал здивувався. Та ж такого не було. І він догадався: хтось під його маркою коло неї був. Він зразу підняв тривогу. Зайшов до царя і все йому розказав.

— Хтось під моєю маркою коло вашої дочки, а мої нареченої був. Цар як тото почув, зразу тривогу в столиці підняв. Підняв по тривозі всі війська, які були, всі приступили до царського палацу, оточили його і обступили весь город. Сказав цар:

— Хто кого здибле — солдата, сержанта, офіцера чи генерала — всіх вести перед мій двір на площу.

І коли зробився день, дуже багато воєнних уже стояли на тій площі. Привезли й того солдата-п’яницю, Івана Івановича, з ресторану забрали п’яного. Та й говорить до їх усіх цар:

— Так і так, хто із вас під маркою нареченого мої дочки був коло неї в такій і такій годині, прошу признатися. Не признається, ми все одно знайдеме, але дуже багато буде розстріляних і повішених. Багато з вас дістануть вищу міру покарання.

Ніхто нічого не каже. Всі мовчать. А дочка і ті, що на варті стояли, кажуть, що був чоловік у формі генерала. Генерал був. Позбирали перед царський двір всі генералів, питають їх — усі мовчать.

Тоді дали слово тому генералови, царівни нареченому. І він сказав:

— Хто вчора був коло мої нареченої під моєю маркою, хай признається. Не признається, все одно я знайду. Та можуть і невинні постраждати, будуть повішені і розстріляні.

І далі ніхто нічого. Усі мовчать. Тоді самій царській дочці дали слово. Вона прийшла й говорить:

— Слухайте всі, що я буду говорити. Хто вчора був коло мене під маркою мого нареченого, я йому все прощаю. Тільки щоби признався.

Як п’яниця Іван Іванович то почув, то зразу підняв руку догори і каже:

— Я!

Вони подивилися на нього з високої трибуни та й думають: «Хтось солдата підкупив, хтось підказав йому, щоб він до царівни йшов». Та й каже цар:

— Ну нехай буде. Підійди сюди, солдатику.

Викликали його і стали питати:

— Розкажи нам, як тото було. А він каже:

— Так було. Я п’яниця. Ви знаєте, тепер п’яниць багато. Я не мав грошей і рішив іти красти до царя. У царський палац я пройти не міг, але придивився, що коло вашої дочки був генерал.

І він показав рукою на царську дочку.

—...Генерал поговорив з вами і пішов за білетами. І сказав, що через дві години буде у вас. І що я тоді роблю? Я пішов до генерала, який уже на пенсії, підійшов до вікна, дивлюся, а він спить. Я відкрив потихесеньку двері, взяв його мундур, убрався і був коло вас, — говорить він до царівни. — Файно вас пообіймав, а потому пішов до шафи і грошей набрав.

Вона питає:

— Яких грошей?

— А таких. Царських. Там у шафі файні пачки були, то я з десять чи двадцять пачок узяв. А може, й тридцять.

Як вона це почула, пішла перевіряти, чи то правда. Відкрила ту шафу, дивиться — полички порожні. Тоді прийшла, подивилася горі ним, долі ним. Та й каже:

— Ви всі розходьтеся. А ти зоставайся. Тебе ніхто не осудить, тільки я сама. Я повинна сама пімсту зробити.

Усі розійшлися, а вона сказала царським слугам:

— Взяти його під варту. Дати йому гарну кімнату, переодіти в чисте мундирування, в солдатське. І завтра на дев’яту годину привести його в мій кабінет.

Його зразу взяли і ніби заарештували. Дали йому кімнату, він переспав, а в шесті годині ранку підняли його, повели помитися, вбратися, попідтягатися. І в їдальню завели. Аж тоді повели до царської дочки на прийом. Вона мала свій кабінет. Два солдати привели його і сказали:

— Іди в ці двері.

Він зайшов, став коло дверей і стоїть. А вона подивилася на нього і сказала:

— Кругом! Марш!

Все. Він вийшов з кімнати. Вийшов у коридор, а солдати:

— А ти чого прийшов сюди?

А вона натиснула там на кнопку, і в коридорі задзвонив дзвінок, щоби знов його завернути в її кабінет. А він каже:

— А зайшов і постояв там, а вона сказала: «Кругом! Марш!» Та й усе.

— Іди знов до царівни. Тебе викликають.

Він знову двері відкрив, зайшов, став коло порога та й стоїть. А вона подивилася на нього та й знов:

— Кругом! Марш!

І знову завернула його. Він вийшов у коридор, а вона натиснула на кнопку, аби ще й третій раз його завернули. А вони йому кажуть:

— То чого ж тебе царівна виганяє?

— Та, — каже, — я не знаю. Я зайду, стану, стою, а вона каже: «Кругом! Марш!» І я мушу виходити.

— Ти ж повинен прийти й доповісти: «Найясніша принцесо! Рядовий солдат Іван Іванович прибув по вашому приказанію!»

Він так і зробив, як вони його навчили. Зайшов, став, підняв руку «під козирок» і сказав:

— Іван Іванович, рядовий солдат, прибув по вашому приказанію! Вона каже:

— Вільно. Сідай. Він сів, а вона каже:

— Тепер розкажи, як тото було.

Він почав розказувати. Розказував усе від самого початку. Як він навчився горівку пити, коли йому було три роки, яким великим паном був його батько, як він до вісімнадцяти років у перший клас ходив — усе розказав. І як він батька з армії листами дурив, як батько йому гроші посилав, а він пив. Яким п’яницею вдома був, таким і в армії.

—...Пропив усі батькові гроші, а як більше грошей не мав, то вирішив іти до вашого батька красти. Бо в кого гроші є? В царя. А далі ви знаєте, як то було.

Вона то вислухала і каже:

— На сьогодні досить, урок я провела. На завтра на дев’яту годину приходьте знов. Але вже будеме вчитися. Так, як ви писали свому татови. Все, тепер ви вільні, можете йти.

І він пішов. Солдати повели його в їдальню, пообідав він. Але горівки нема. Як він не крутився, як він не вертівся — нема. Він остався і без грошей, і без горівки.

Увечері провели з ним вартові солдати зарядку. Пізніше повечеряв. Увечері, як усе в армії, ліг спати, виспався, а рано, о дев’ятій годині, знову до царівни. Прийшов і вже сам доповів:

— Найясніша принцесо! Іван Іванович, рядовий солдат, прибув по вашому приказанію!

І вона рівно місяць, та як він писав до батька в листах, працювала з ним, вчила його читати й писати. Всього вчила, як учать дітей у першому класі. За місяць він закінчив перший клас, за другий місяць — другий клас, за третій — третій клас. А за чотири місяці він закінчив усі чотири класи. І мав він уже освіту за чотири класи, і йому було присвоєно звання сержанта.

Та він під вартою, і горівки йому не дають ані краплі. А вона його далі вчить. Після ще трьох місяців навчання йому було присвоєно звання молодшого лейтенанта. За одинадцять місяців він так вивчився, що йому присвоїли звання генерала. А горівки ані краплі! Царівна каже йому:

— Ти вже генерал, а через місяць ти повинен стати першим замісником мого батька, та як ти писав свому татови. Таке звання у нас є, але щоб його мати, ти мусиш державні екзамени здавати. І не я вже буду їх приймати, а мій батько цар і генерали.

І рівно в рік, у присутності царя, генерали приймали в нього державний екзамен на звання генерала і першого заступника царя. І той екзамен він пройшов успішно. Тоді вона сказала батькови, які справи, сказала, що вона з ним дружить. Подивилася на нього і побачила, що генерал, який вийшов із солдата, ліпший, як її наречений.

Пройшов ще рік, і він став першим замісником царя і оженився з царівною. Коли одержав таке звання — цар йому на знак його влади булаву подарував. І з свої голови корону зняв і на його голову поклав. Та й каже:

— Так, дорогий зятьок, від сьогоднішнього дня вже ти будеш замість мене царем. Бо я вже й так старий, не годен, а ти маєш таку освіту і такий розум, як я колись мав. А тепер іди, — каже, — до свого батька і привези його з мамою сюди. Нехай вони тут жиють разом з нами.

І дав йому цар з собою велику охорону з війська, піхоту й кавалерію.

І він поїхав. А то було дуже далеко. Їде він з парадом: сам на кони в короні царській, а за ним військо. І так з міста на місто, з села на село.

Треба було йому проїжджати через дуже великі, дикі й глухі ліси, їхав він через них три дни й три ночі. Нарешті приїхали вони на полянку. А на ті полянці був великий панський двір. Він подумав: «Тут, певно, такий пан живе, як мій батько». А то був великий панський двір, і він вирішив зайти з своїми вояками до того пана і там перепочити. Відпочити треба було, бо солдати йшли три дни й три ночі і дуже заморилися. І коні змучилися. Молодий цар сказав поставити польову кухню і приготувати гарячу їжу. Як люди поїдять і добре відпочинуть, то вже за добу зможуть прибути на місце, до його батька.

Попоїли вони, розбили коло того панського дому свої намети і полягали спати. Тільки пости стояли на варті.

А сам цар теж хотів відпочити. Вирішив він до пана в покої йти, а не в солдатському наметі спати. І зайшов до пана. Пан побачив, що цар до нього зайшов, низенько вклонився йому і сказав:

— Найясніший царю, я заведу вас у найкращу кімнату. Ви будете ночувати у мене в прекрасній кімнаті. Я вас розміщу самого, щоб ніхто вам не заважав.

Той завів його в кімнату, де нічого не було, тільки одно ліжко, гарно пристелене. І каже пан:

— Тут будете спати.

Цар розібрався, кімнату собі закрив на ключ, ліг в ліжко і заснув.

Коли той пан дізнався, що цар уже твердо заснув, він потихесеньку зайшов у коридор, ще трохи постояв і послухав, тоді вийняв ключ, відкрив кімнату, де спав цар, і увійшов. Зняв з вішалки царський мундур, шапку. Узяв царську корону і взуття — все забрав і виніс. А тоді зайшов знову і розбудив царя.

— Вставай, царю! Ти вже голий. А він каже:

— Як голий?

— Того мундура, який ти мав, уже немає.

— А де ж мундур? — питає він. — Де моя зброя? Де моя корона? Де булава?

А той каже:

— Твою корону, твою булаву, твій мундур — все моє військо забрало. А все твоє військо здалося. Тобі тільки треба вийти надвір і сказати: «Я теж здаюся».

А він каже:

— Я то не зроблю.

— Ти зробиш то.

Той пан вийняв пістолет і сказав:

— Одне слово не так скажеш і дістанеш кулю.

І він мусів виходити надвір. Тільки переступив через поріг, пан натиснув на кнопочку. Частина підлоги зразу перекинулася, і він полетів у підвал. Тільки в кальсонах і сорочці. А та покришка над ним закрилася.

А тоді пан відніс тоту корону й булаву, і той мундур, поклав усе на місце і пішов спати. Спить у свої кімнаті, ніби він нічого й не знає. А солдати рано встали, приготували їжу, повставали офіцери і пішли царя будити. Бо час уже їсти. Стукають у двері — ніхто не обзивається, стукають сильніше — не обзивається. Нарешті відкрили вони двері, дивляться — корона є, мундур є, все на місці, тільки царя немає. Куди ж він міг подітися? Скрізь вони обдивилися, всі кімнати панські обглядали і не могли його знайти. Тоді підходять до пана.

— Пане, десь наш цар подівся. Кругом будинка варта стояла. Де він?

— Я про вашого царя нічого не знаю. Я вчора як бачив його, то більше й не бачив.

Вони питали, а пан не хотів їм сказати. Тоді вони вивели пана і вбили. Зосталася служниця. Та служниця зачала кричати, то й її вбили, бо вона не казала, де цар. А про царя ніхто не знав, тільки той пан. І ще раз вони походили по тому будинку, скрізь глядали — нічого не могли знайти. Ніяких слідів, тільки корона, булава й мундур є.

— Що будеме робити? — кажуть вони. — Додому вертатись? Старий цар на вищу міру нас посудить. Що ж ми за військо, що ж ми за охорона, як царя загубили? А може, до батька його йти? Батько спитається: «Де ж ви мого сина поділи?» Що ми йому скажемо?

А втечи він не міг, бо коло кожного вікна і коло кожного входу в дім, де він зупинився ночувати, стояла варта.

Постояли вони там ще три дни, то військо, та й зняли з будинка варту. І вирішили вони там жити, поки харчів стане.

—...Як не стане харчів, то будеме всі розходитися по домах.

Вони жиють там тиждень, жиють два, жиють три. І ніякої вістки про царя нема. Ні духу, ні слуху — нічого.

А як цар попав у підвал, трохи побився, бо той підвал був глибокий. І зачав він по тому підвалі ходити, глядати. І намацав там багато трупів.

А той пан, господар того дому, мав зв’язок з розбійниками. Розбійники відбирали гроші в купців, а самих купців кидали в той підвал. Як хто там падав, то вбивався. А як не вбився і не вмер зразу, то гинув там з голоду й холоду. Замерзав там, як поліно.

А він тоти трупи складав і складав у таку клітку, як дрова складається. І так підійшов аж попід саму повалу того підвалу. Коло одного трупа він намацав широкий пояс. У таких поясах купці гроші мали. На тому поясі була велика пряжка. Він ту пряжку взяв і почав виколупувати нею дірку в фундаменті. Скільки того часу пройшло, то ніхто не знає: чи день, чи два, чи більше. Досить того, що він виколупав дірку попід фундамент аж надвір.

Виліз він з тої дірки, якраз була ніч. Послухав, послухав — тихо. А то минуло вже кілька днів. Уже варти не було. І він зачав відти тікати, бо справді думав, що його військо попало до того пана в полон. І боявся того панського війська.

Він вирішив іти до своїх батьків. Але як він буде йти до них у кальсонах і спідній сорочці? Як він покажеться у такому вигляді батькам? Увидів він, що під лісом бульба посаджена, і поставили люде там опудала, щоби дики не рили. Роздягнув він те опудало, вбрав на себе драний капелюх, драну загартку й драні сподні і в такому вбранню пішов босий додому.

Прийшов він аж перед вечором. Дивиться, батька коло хати нема. «Раз батька нема, то я йду до мами». Бо мама яка би не була, але мама. А його батько був добрий, але дуже строгий, і він батька боявся.

Він підійшов до хати і тихо відкрив двері. Мама щось порається в хаті. Він підбіг, обняв маму.

— Мамо, простіть мені, що я з вами таке зробив. Я вас дурив, я вас обманював, простіть мене.

І не каже мамі, що він уже цар, що оженився на царській дочці, що прийшов за ними, аби йшли до царя жити. Бо якби мама то почула, то була б його коцюбою побила. І сказала би: «Ти ще й тепер прийшов нас дурити?!» Але він мамі про то не говорив, тільки просив, щоб мама простила. Мама каже:

— Добре, синку, добре, Івасику, я тобі прощаю. Але ти знаєш свого батька. Твій батько добрий, дуже добрий, але він сказав, що якби тебе ще побачив на своїм подвір’ю, то він з тобою нічого не буде говорити, тільки вийме пістолет. Перша бесіда — це постріл з його пістолета в твої груди.

Він каже:

— Мамо, дякую вам за все. Дякую, що ви від мене не відреклися. Ви жінка, і я думаю, що ви батька упросите, щоб він помилував мене. Буду в батька слугою, все буду терпіти, тільки щоб мені батько життя дарував.

— Добре, синку, прийде батько, я з ним поговорю. А тебе сховаю. Коло тої кімнати була комора. А в коморі була порожня ґелетка від капусти. Тільки батько на подвір’я в’їхав, а мати його до комори, тою порожньою ґелеткою накрила, і він так сидить. А батько зайшов до хати. І такий радий був.

— Ти знаєш, жінко, я їздив по селах. Ми вже багатіємо. Я ті поля закупив, я ту худобу вже закупив. Ми скоро станем такі багачі, як були.

Він знову хоче бути таким великим паном, мати такі фільварки, як колись, поки через сина не продав усе. А мати увиділа, що він у доброму настрої, що він такий веселий і задоволений, обняла його та й каже:

— Що з цего багатства, коли в нас дітей нема. Одного Івасика маєм. Якби він прийшов з армії, даруй йому життя.

А чоловік як то почув, зразу розсердився, ніби сто голок у нього встромили.

— Що ж ти мені говориш про нього? Я ж тобі казав, що не хочу про нього чути і знати. Я в такому гарному настрої був, а ти мені його зіпсувала. Більше щоб ти мені про нього ніколи не говорила.

А жінка його натуру знала. Вже й замовкла, вже й затихла. Подала вечерю, і так у гніві й полягали спати. А рано встали, чоловік поснідав і знов поїхав по селах, бо він щодня їздив дивитися, як люде роблять на його полях, як ґаздують. А син вийшов з комори та й знов до мами. І знов маму просить:

— Мамо, мамо, просіть тата.

— Я тобі казала, синку, люблю я тебе, бо ти моя дитина, але тобі в нас життя не буде. Ти знаєш свого батька. Він добрий, але як сказав слово, то його не змінить. Що би я не робила, він буде на своєму стояти.

А син все казав їй, що жінка мусить впросити свого чоловіка. Він, Іван, був уже дорослий і на таких питаннях знався. Але мама все повторювала, що батько не простить. А він усе каже:

— Мамо, ви ще пробуйте з батьком говорити. Пробуйте одного дня, другого, третього. Чоловіче серце все одно мусить зм’якнути. Батько не є такий жорстокий, він подарує мені життя.

І так сталося. Коли батько приїхав другого вечора, він знову був у веселому настрої. Розказує жінці, як він багатіє, які врожаї добрі, скільки худоби вже має, скільки овець — про все своє господарство розповідає.

А жінка побачила, що він такий задоволений, та й обняла його. Та й каже:

— Ну й що з нашого багатства, коли у нас дітей нема? Мали одного сина, та й той хтозна, чи жиє він ще на світі, чи не жиє. А якби прийшов, то, прошу тебе, чоловічку, даруй йому життя.

Він як вчув ті слова, зразу на жінку розсердився. І вечеряти не вечеряв, ліг голоден спати. А рано встав, і жінка, ніби нічого й не було, тихесенько зготовила снідати, дала йому поїсти, і він поїхав знову по селах. Поїхав, а вона каже:

— Сину, ти чув, як я просила твого батька, свого чоловіка. А він мамі відповідає:

— Мамо, все одно я не вірю, що ви батька не упросите. Ви ще раз попробуйте. Бачите, який він добрий. Який би він сердитий не був, а він на вас не кричить, не свариться з вами. Ви просіть його ще. Може, впросите.

Мама каже:

— Ще раз попробую. Як не впрошу його на цей раз, то більше вже йому нічого казати не буду. Бо він такий, що може і зо мною таке зробити, як з тобою. Може дати слово, що не буде більше зо мною. А він як сказав слово, то так буде.

Коли чоловік приїхав на третій вечір, він знову був задоволений і почав їй розказувати про господарство. Він уже й забув, що жінка його вчора й позавчора просила. І не думав, що жінка й третього вечора буде просити його про те саме. Розказує, скільки поля, скільки лісів він купив, як люде щиро роблять на його земли, яку платню він їм обіцяв давати.

А вона його обняла, поцілувала та й зачала плакати.

— Іване, Іване, мій дорогенький мужу! Щось я тебе маю просити. А він забув, про що вона йому говорила, та й питає:

— Що таке?

— Не відмовиш мені?

Він подумав, подумав і сказав:

— Ну кажи.

— Але не відмовиш?

— Ні, не відмовлю.

— Раз ти дав слово, ти повинен його виконати. Прийде наш син Івасик, даруй йому життя.

Він подумав, подумав. Раз дав жінці слово, то треба його виконати. І каже:

— Добре. Я дарую йому життя. Але він буде просити смерти, і смерти не буде. Він буде проклинати, що ти його на світ народила. Буде питати, чому ти його в першому купелі не втопила. Але, — каже, — він не буде хотіти на світі жити, а буде жити.

Як то син почув, що батько сказав, бочка зразу перекинулася, він вискочив з-під бочки, впав татови до ніг і почав цілувати.

— Дорогий тату, добре, що ви мені життя подарували.

Батько подивився на сина. Мама вже зняла ту одежу, що він взяв з опудала, і дала йому з батька.

— Добре, сину. Звідки ти прийшов? З армії. Тобі належить дати відпустку. Я тобі дам, але маленьку, хіба три дни. Тих три дни ти будеш їздити зі мною по селах, дивитися, скільки в мене полів, скільки лісів, як народ робить, скільки худоби. А ти будеш у мене гірший, як слуга. Ти будеш просити смерти, а смерти не буде. Не будеш хотіти жити, а будеш жити. Будеш мучитися на цій земли.

А він поцілував батька.

— Добре, тату. Добре, що ви мені життя дарували.

Переночували вони, а рано встали, і батько одів його у свій кращий костюм, як панича. Сіли в бричку і їздять з села на село. І каже батько:

— Сину, ти видиш оці поля? Ці всі поля мої. Видиш оці ліси? Це мої ліси. Видиш людей, що роблять на полі? Це мої люди, я їх найняв. Видиш оту худобу? То все моя худоба. А ти в мене будеш слуга.

Так він три дни повозив сина по селах — там їх двадцять п’ять чи тридцять тих сіл було, та як теперка наш цілий район — показав синови все своє багатство та й каже:

— Твоя відпустка скінчилася, сину. Тепер підеш до роботи.

— А до якої роботи?

— Видиш отой найбільший свинарник, такий довгий? Там є тисяча свиней. Їх, тоти свині, обслуговують сто свинарів, годують, поять, чистять з-під них. А я їм плачу і їх звільняю, а ти будеш сам тото доглядати. Літом ти їх будеш пасти в степу, а зимою будеш годувати. То тобі така кара, поки я жити буду або ти будеш жити. Але я думаю, що ти довго не пробудеш, з рік прожиєш, і я знайду тебе межи свиньми мертвого.

Сказав він це до сина і пішов додому. А ранком устає і йде з сином до роботи. А то було літо, треба було пасти свиней у степу. Він договорився з батьком, що яка поміч йому в ті роботі буде треба, таку батько дасть. І сказав він батькови:

— Дайте мені два пси й коня. Більше мені нічого не треба.

І батько йому то дав. Він вивів коня, усідлав його, вивів два своїх пси. Випустив свиней і погнав у степ пасти. Але взяв з собою на коня їжі на цілий тиждень. Бо буде цілий тиждень пасти, а в суботу приганяти. І коли він пішов першого дня, дуже важко було йому з тими свиньми. Ніякого порядку свині не знали. Вони то в одну сторону бігали, то в другу. Але пси допомагали йому, зганяли їх у стадо, і так він ціле стадо, тисячу свиней, загнав у степ пасти.

А той степ далеко був від села, від батьківського дому. Декілька кілометрів. Він пасе там свині і думає: «Боже, Боже, до чого я дожився! Я повинен був царювати, сім’ю мати, батька й маму до себе взяти. І жили би вони в царському палаці. І ніякого горя би-м не знав. А тепер я живу в рідного батька, і я найгірший у світі. Скотар, і який скотар! Не корови пасу, а свині. Кожний цурається такої роботи, а я пасу».

Пасе він оден день, пасе другий, а тоді подумав: «Та чого ж мені сумувати? Я повинен радіти. Нехай мені ся здає, що то військо моє. Свині — це солдати, а пси — офіцери мої. Вони мене будуть слухати. А кінь мій — це посада моя генеральська».

Сів він на коня, поїздив, поїздив кругом свого стада, тоді зліз із коня і ще подумав. І почав свиней, як солдатів, учити. Бере він чотири свині, зв’язує їм докупи ноги. Свині кричать, пищать, а він тото в’яже і їх стройової підготовки вчить. Щоби на команду «смірно» стояли.

— Смірно-о! Шагом марш!

І свині зачинають іти. Котра не слухає, він прутом б’є. Досить того, що він за тиждень навчив чотири свині стройової. У суботу, перед тим, як додому йти, крикнув:

— Ану в колону стройся!

Всі чотири свині вибігли і в колону построїлися.

— Напра-аво!

Вони повертаються направо.

— Налі-іво!

Наліво повертаються.

— Кроком руш!

Вони йдуть. Крок у крок. І він такий радий, що вже чотири свині до солдатського порядку привчив.

Так він зробив першого тижня. Уже веселий, уже не сумує. Пригнав свиней додому, загнав їх до свинарника, позакривав, сам пішов до хати, переодягся, помився, поїв і ліг спати. А в понеділок рано встав, свиней повипускав. Але на цей раз свині вже трошки краще йшли, як перший раз. Пішли вони в степ, і за другий тиждень він навчив стройової уже сто свиней. Третього тижня уже п’ятсот навчив. А четвертого тижня, тобто через місяць, як почав їх пасти, навчив стройового порядку усю тисячу свиней. Всі, як одна, розуміли порядок, як солдати в армії.

— В колону по чотири становись! І вони стають.

— Кроком руш! Вони йдуть.

— Пісню!

Всі свині: «Іа-іа-іа-іа!» Ідуть і співають. Весело йому. Він радий, забув про свою жінку, забув про царську корону, про армію, якою мав командувати. Йому здається, що тут, у степу, його царство і його рай.

А пси, як звичайно, офіцери. Як щось котра свиня порушила у строю, як щось заговорила одна до другої, чи заквичала, чи зарохкала, пси зразу кусають. Як вистроїв він свої свині, то дуже йому радісно. Жене він їх у суботу додому строєм.

Далеко-далеко ще до батьківського двору, а батько вже прийшов з роботи і почув якісь співи. Але не розуміє, що то. Коли свині почали наближатися, почув він страшний тупіт. І то не так, як солдати йдуть: стук-стук, стук-стук по мосту. А то чотирма ногами йдуть, і звук такий, що аж земля дрижить. Тисяча свиней строєм іде! І коли колона підійшла до свого двору, батько й мама глянули у вікно і перехрестилися. Що за чудо? Чи то в сні їм приснилося, чи то правда? Свині йдуть, а їх син їде на кони. Не то офіцер, не то князь або цар який. А пси по боках, як офіцери, а свині строєм ідуть, як солдати. Прийшли.

— Група, стій! Стали.

— Напр-раво!

Повернулися. Він зійшов з коня, повідкривав кучки в свинарнику.

— Розійдись по місцях!

Свині позаходили, він кучки позакривав.

Як то побачив батько, ні слова не сказав. І тихо з мамою сидять. Він зайшов до хати — його бояться. А він ніби того не помічає. Поїв, переодягся, переночував. А рано взяв з собою їжу і погнав свині у степ. А батько дивився, як він їх строєм гнав, і думав, чи то правда, чи то йому приснилося або привиділося, чи то чудо сталося. А той крикнув:

— Пісню!

І свині пішли співаючи. А батько зачав молитися й хреститися. «Боже, я думав, що то дійсно мій син, а то нечиста сила. Щастя, що я тоді не вийняв пістолет і не стрілив у нього. Бо якби стрілив, то куля відбилася б від нього і попала в мене. Це ж нечиста сила, жоно Божа! Збираймеся, поки не пізно, та втікайме. Не треба мені того багатства, того будинку. Тікайме в світ за очі, щоб ми того страху не виділи».

Зібрались вони обоє, запрягли коні і бричку і зачали тікати. То було в понеділок. Їхали вони так у понеділок, вівторок і в середу. А на третій день пригадав пан, що в нього вдома зосталася закопана скриня з золотом.

— Та ж я лишив найдорожче, — каже він жінці, — усі свої маєтки закопав у землю. Вернемося. Він аж у суботу вернеться із свиньми. Ми встигнеме забрати ту скриню і втечеме.

Повернулися вони. Батько викопав тото золото й срібло в скрині, поклали вони ту скриню на фіру і вже хочуть їхати. Коли глянули — свині! І вже не йдуть, як звичайно, а бігом строєм біжать. Не «з піснею», а як у атаку біжать.

А чому вони так бігли? Тому бігли... Але тут я зупинюся і вернуся назад. Як той пан вернувся. Кажуть, що коли повертаєшся, то невдача буде. Так і сталося з паном.

А що ж сталося з жінкою Івана Івановича, царською дочкою? Вона чекала, чекала свого чоловіка, пройшов місяць, а його нема. Тоді стала вона просити свого батька:

— Тату, знаєте, що я вас хотіла просити?

— Що?

— Дайте мені трошки війська, і я піду свого чоловіка шукати. З ним якась пригода ся стала. Уже довгий час пройшов, він уже повинен був вернутися. Він мені сказав, що до місяця повернеться, а вже місяць пройшов і його нема. Може, його вже й на світі нема.

А батько каже:

— Ти знаєш, що я тобі скажу? Він був п’яниця, а кажуть, що хто п’яниця, то з того люде не бувають. Він же всі секрети наші знає, бо ти його навчила. Він мудрий, він міг тих солдатів перетягти на свою руку і прийти війною на нас. А може, він мав другу наречену. Він знає наші секрети і може стати тут царем, а ми будем послідніми жебраками.

А дочка просить його:

— Тату, я за рік його характер вивчила. Він ніколи не може то зробити, що ви кажете. Він мене любить, він ніколи то не зробить. Дайте мені трохи війська, і я піду його глядати.

Зачала просити дочка батька, і батько погодився. Дав їй війська найкращого і пустив її чоловіка, царського зятя, глядати. Вона пішла з села на село, з міста на місто. І все перепитує:

— Ви не бачили, куди проїжджав з військом цар?

— Туди, туди.

Всі справляли її, і доїхала вона до того лісу, через який він ішов три дни й три ночі. Пройшла вона ті ліси, спускається з військом з лісу з верху, а внизу полянка, а на полянці панський двір. Каже вона:

— Це, певно, двір батька мого чоловіка. А далі придивилася та й каже:

—...Він тут, бо військо стоїть.

А військо його ще стояло там. Але вона була хитра, не пішла туди зразу, а післала в розвідку десять солдатів.

— Ідіть роздивіться, що там є, і дасте нам знати.

Пішли десять солдатів, зачали з тими офіцерами говорити.

— Царівна, — кажуть, — там чекає. Ми прийшли в розвідку, хочеме знати, де цар є. Чому в царство не вертається?

А вони що кажуть?

— Його немає.

Та й що мають солдати царівні сказати? Вони й не повертаються до неї. Так і залишилися з тими солдатами. Вона чекала, чекала — не могла дочекатися. Посилає вона другу патрулю в розвідку. Пішла друга і теж не повернулася. Так посилала одних за другими, що сама зосталася з десятьма солдатами. Чого вони не вертаються? Чи вони в полон здаються? Але вона його так любила і знала, що вирішила: «Піду й я. Як він і мене в полон забере, то й я там лишуся».

Підходить вона до того війська, підбігає до неї генерал і доповідає:

— Найясніша принцесо! Вашого мужа вже нема.

— А де ж він подівся?

— Він пропав безвісти.

— А як?

— Так і так...

І вони розповіли їй, як то було. Тоді вона сказала так:

— На тому місці, де він пропав безвісти, ви побудуйте великий пам’ятник.

Так солдати й зробили. Вийшли на той будинок, зняли дах, розібрали стіни. Коли почали розбирати фундамент, подивилися, а там пустота попід той цілий будинок. Як зайшли вони, подивилися, а там трупи зложені, як у клітці дрова. І зложені східцями, що можна по них виходити вгору. Підлізли вони вгору, а там діра продовбана. Вони зрозуміли, що мусів хтось ті трупи поносити і ту діру продовбати. Переглянули всі трупи і його трупа не знайшли. Бо його труп повинен бути роздягнутий. Вся одежа зосталася в кімнаті, де він ночував. А трупа роздягнутого не було.

Але побачили вони діру. І пряжку знайшли, якою він шкрябав, продовбуючи діру. І зрозуміли, і сама царівна зрозуміла, що мусів він два-три дни довбати, поки ту діру не видовбав. І вона спитала:

— Скільки днів варта тут стояла? А їй сказали:

— Ми три доби кругом дому на варті стояли, а далі зняли пости. І охороняли тільки намети, де солдати спали.

Вона зрозуміла, що він вийшов. І то мусіла ніч бути, бо ніхто його не бачив. Він мав утекти і, певно, втік додому. І тоді каже:

— Рушайте в дорогу.

Вони йшли з села на село і перевірку робили. Всі хати оглядали, перепитували, чи не виділи тут роздягнутого чоловіка місяць тому або більше. Чи не проходив такий через село? Ніхто не бачив.

І так вони йшли, аж поки не прийшли в той степ, де він свині пас. Він пасе свині, дивиться, його військо йде. І на кони царівна, його жона, їде. Як він то побачив, йому стало встидно, що його в такому стані застали. Що він свині пасе, та й не в когось там, а в свого рідного батька. І сказав він свиням построїтися. І скомандував:

— Бігом! І швидше!

І почав він з тими свиньми бічи додому. А якраз у той час його батько хотів від’їжджати від дому. Як побачили батько з мамою, що так раптово набігли свині, попадали обоє на порозі.

Він загнав свиней до кучок, позакривав, вбіг до хати, дивиться, батько лежить на підлозі, мама лежить. Він киває їх, а вони як мертві. Він якось оживив їх, вони подивилися, що він коло них, і знов зомліли. Тоді він крикнув:

— Мамо, тату! Вставайте! Що вам таке? Вставайте, військо йде!

Батько прийшов до пам’яти, підійшов до вікна, глянув і увидів військо, що вже підходило до його будинку, і дуже зрадів. Він був радий, що вони зараз зайдуть до хати і будуть його сина бити, катувати, а може, й на шибеницю брати. А він, батько, скаже: «Знищіть його, бо він нечистий, він сатана».

І вже мама його прокинулася і побачила, що солдати оточили дім,

і їй легше стало. А він що? З того страху заскочив до комори і сховався під бочку. Бо як він покажеться в такій одежі, що вся в лепах, у гноях? Що же немитий, він у степу спав, межи свиньми. Заховався він під ту бочку, бо видів, що царівна вже наближається до хати.

А коли пан увидів, що сама царівна заходить у його дім, то його страхом узяло. «Щось мій син натворив, що сама царівна прийшла», — перелякався він. А царівна відкрила двері і поздоровалася.

— Добрий день.

— Добрий день, — відповів він.

І поклонився царівні низенько. І мама теж. А вона його й питається:

— Як ви пишетеся?

Він сказав, як пишеться.

— А звати вас як?

Він сказав, як його звати.

— А син ваш де? А батько каже:

— Як пішов у армію, так і слід його пропав. Не чути ні духу, ні слуху по ньому.

А вона їм не повірила.

— Ні, — каже, — ваш син у вас вдома. Ви скажіть, де він є. Батько не признавався, а вона каже:

— Ви такого не кажіть. Ви не бійтеся, ви мені всю правду скажіть. Де ваш син? Бо я чула, що він у вас свині пасе.

А батько то вчув та й каже:

— Ну й пасе. Пасе свині. Він пішов у армію і там проштрафився, то я йому таку кару дав. І ви до його права не маєте, він у мене гріхи відпокутує. Як хочете, то я вам можу дати його на жертву. Робіть з ним, що хочете. Я відрікаюся від нього, я не його рідний батько, а моя жінка не його рідна мама. Беріть його собі і робіть з ним, що хочете, з таким шибеником.

А вона каже:

— Батьку, батьку, ви помиляєтеся. Ваш син — це мій чоловік. Але ми ще весілля не робили. І я, — каже, — приїхала просити вас на весілля. Ви скажіть, де він.

Їмила вона його і зачала цілувати, щоби правду сказав. Їмила й маму цілувати, щоби правду сказала. І тоді батько крикнув:

— Сину, виходь! Чого сидиш під бочкою? Вилазь!

Син перекинув бочку і виліз. Царівна побачила, що то в дійсності живий Іван Іванович, обняла його і зачала цілувати. Батько плакав і мама плакала з радости. Тоді вона забрала батька й маму в бричку і повезла в царство, і там весілля справили. А яке було весілля! Було що їсти й пити, а як прийшло до кінця весілля, то й голоден був. Я трошки випив, але закушувати не закушував. І на цім кінчається казка.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Красне, Турківського району, Львівської області
13 листопада 1989 року
Оповідач: Малетич Михайло Ілярович (1927)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.