Українські народні казки

Іван Мисливець
Українська народна казка Буковини

Був цар і мав собі мисливця. Мисливець усю набиту дичину приносив цареви. Їдного разу він пішов у ліс, і нічого не вдалося йому вбити. Побачив він на дубі птаху і хтів убити її. А вона говори до него:

— Не бий мене, мисливцю, лучче бери мене живу і неси додому. А як принесеш, то поклади на стіл і вдар.

Так він і зробив. Поклав її на стіл, ударив — і зробилася з птахи дівчина, така красива, що в світі такої більше нема. Та й каже вона йому:

— Іване, ти мене врятував. Моя мама, чарівниця, обернула мене на птаху. Як ти мене врятував, то я буду твоя жінка, а ти — мій чоловік.

Вчув цар, що Іван Мисливець женився. А цар і сам був нежонатий. Каже жінка Іванови:

— Іди на базар і купи шовкових ниток для вишивання.

Пішов він і приніс їй різних ниток. А ввечері вона каже:

— Іване, лягай спати, а я буду вишивати килим. Рано понесеш його на базар продавати.

За ніч вона зробила килим і вишила на ньому царський палац. Устав рано Іван, а вона дає килим і каже:

— Продавай його і немало проси.

На базарі було багато купців, але мало охочих було його купити, бо він дорого запросив. А був на базарі їден міністер. Забачив він на килимі царів палац, пізнав Івана і купив килим.

— А хто цей килим зробив? — питає він Івана.

— Моя жінка.

Міністер бере килим і йде з ним до царя. Цар побачив такий килим і дуже здивувався: хто міг таке зробити? Міністер розказав, що це зробила жінка Івана Мисливця. А цар її ще не бачив. І вирішив іти до Івана побачити жінку. Прийшов цар, заходи до хати, а Івана дома нема. І така красива Іванова жінка була, що цар занімів, як побачив її. Вона говори до него, а він нічого не годен сказати. Цар царем, а як не говори, то вона його за плечі та й виштовхнула з хати.

— Іди, як нічого не говориш.

Цар сам не може зрозуміти, що з ним зробилося, але назад вертатися було встидно, і він пішов додому.

Старається цар загубити Івана, щоб жінка його сама лишилася. Питає міністра:

— Що робити з Іваном, щоб він пропав? Тоді я оженюся на його жінці.

А міністер йому:

— Ми скажем, щоби Іван пішов на той світ і побачив, що ваш тато роби. Там він і пропаде.

Викликає цар Івана і каже:

— Іване, іди на той світ і подивися, що тато мій робить. Прийдеш і скажеш мені.

Прийшов Іван додому та й каже жінці:

— Біда — сказав цар іти на той світ. А вона йому:

— Підеш. Але скажи цареви, най дає міністра, щоб був за свідка, бо так цар не повірить, що ти був на тім світі.

Іван сказав то цареви, і цар погодився дати їдного міністра. «Пропаде

їден міністер, то нічого», — подумав цар. Збирається Іван на той світ, а жінка дає йому клубок ниток і каже:

— Кинь цей клубок, щоб він покачався, і йди за ним, куди він буде качатися. А де він стане, там і є той світ.

І пустилися вони з міністром у дорогу. Іван пустив той клубок уперед, а міністер того не помітив. Клубок качається, і вони обидва йдуть за тим клубком. Довгий час йшли, але дійшли до того місця, де клубок зупинився. Дивляться — а чорти возять старим царем дрова. Іван спиняє чортів і каже:

— Я маю говорити з цим царем.

— Нема коли говорити з ним, бо ми возим дрова, — кажуть чорти.

— Як ти хочеш з ним поговорити, то ми можем його випрягти, але давай запряжем цего міністра: поки ти будеш говорити, ми завезем дрова міністром. Потому віддамо тобі назад міністра, а старого запряжем.

Так і зробили: міністра запрягли, а царя пустили. Іван каже:

— Ваший син післав мене, щоби я дізнався, що ви тут робите.

— Погано роблю, — каже цар, — щодня вожу дрова, а чорти б’ють мене та б’ють: їден з їдного боку, а другий — з другого. Як підеш на той світ, то кажи моєму синови, щоб не робив так, як я, щоб не кривдив людей, бо буде возити тут дрова, як я вожу.

Тут приїхали чорти, запрягли старого царя назад, а Іван з міністром пішли додому.

Прийшли вони та й розказують все цареви. Розказали, як його батьком чорти дрова возять.

— Казав старий, щоб ви не робили так, як він робив, щоб не кривдили людей. Як чоловік бідний, то помагати йому треба.

Міністер каже:

— Поки Іван говорив з царем, чорти так мене збили, що я насилу живий лишився. Ледве дотягнув їм підводу з дровами.

«Що ж робити з Іваном?» — думає цар. І надумався. Кличе він його.

— Іди, Іване, в друге царство. Там є кіт Бую. Принеси мені того кота.

Приходи Іван додому і каже жінці:

— Погане діло. Сказав мені цар принести кота Бую з такого-то царства.

Жінка й каже йому:

— Це завдання трудніше, ніж то, що було. Дуже трудно дістати того кота, але ти принесеш його. Іди до коваля і принеси три залізні капелюхи та дві пари залізних кліщів. Як підійдеш до кота, то зморить тебе великий сон. Але ти спати не лягай, а, як тілко зможеш, іди до него. Хоч іди, хоч повзи. Як прийдеш до него, він кинеться на тебе, щоб розгризти тобі голову. Ти бери на голову залізний капелюх, а сам рви на котови шкіру кліщами. Як він пірве їден капелюх, одягай другий, пірве другий — одягай третій. Пірве тобі їдні кліщі, бери другі і рви на нім шкіру, поки він тобі не підкориться.

Прийшов він до кота. Кіт пірвав на нім їден капелюх залізний, пірвав другий. Пірвав кіт кліщі, а він узяв другі і рве на котови шкіру. Бачить кіт, що рятунку йому нема, і каже Іванови:

— Я здаюся. Що ти хочеш, Іване? А Іван йому:

— Підем зо мною до царя. Цар хоче тебе бачити. Як прийдемо туди, ти трохи царя подряпай, і він пусти тебе, а ти назад сюди прийдеш.

Прийшли вони до царя. Цар каже:

— Це кіт Бую?

— Це він, — каже Іван.

А кіт скочив на царя і пірвав на нім всю одежу. І десь-не-десь шкіру пірвав. Цар закричав на Івана:

— Бери цего кота, щоб я його більше не бачив!

Котови цего й треба було. Пустив його Іван, і пішов він на своє місце. А Іван пішов додому і сказав жінці, що пацив цар з тим котом. І придумав цар Іванови ще їдно завдання. Викликав його та й каже:

— Іване, іди туди, сам не знаю, куди. Принеси то, сам не знаю, що. Приходить Іван додому і розказує це жінці. А жінка йому:

— Підеш.

І збирає його в дорогу. Дає йому торбу, бо знає, що скоро Іван відти не вернеться. Сказала, куди йому йти. Сказала, що він знайде в лісі хату, яка крутиться, не сидить на місці. Там і буде баба.

— Вона побачить тебе і зупинить хату: захоче тебе знищити. Але, як будеш у неї, не втирайся бабиним рушником, а своїм, тим, що я поклала тобі в торбу.

І не сказала жінка, що та баба — її рідна мати.

Добрався Іван до тої хати, а хата так крутиться, що не встигнеш зайти. Баба забачила Івана і спинила хату. Та й кричить Іванови:

— Заходь!

Зайшов Іван, привитався, а баба питає:

— Як ти потрапив до мене? А він бере та й каже:

— Іду, сам не знаю, куди, і потрапив до вас. А баба хоче Івана згубити. Іван каже їй:

— Дайте, бабусю, мені помитися.

— Мийся, — каже баба, — от рушник, от мило. А він їй:

— Нє-нє, я маю все своє.

Виймив мило, вмився, виймив з торби рушник. А як виймив він рушник, то баба й пізнала його, бо той рушник дочка взяла з дому.

— Відки в тебе цей рушник? — питає. — Хто тобі його дав?

— Мені жінка дала з дому. Баба й питає Івана:

— Іване, як ти оженився? Де ти жінку найшов? А він їй:

— Я побачив на дубі птаху і хотів її вбити, а вона каже: «Не вбивай мене, занеси додому і вдар мене». Я так зробив, і вона стала дівчиною.

Баба й каже:

— Ти знаєш, синку, то — дочка моя. Я поможу тобі в твоїм ділі, бо ти мені зять.

Подобріла баба.

— ...Я направлю тебе, куди тобі треба. Але ти сам не підеш, бо через море переправлятися треба.

Взяла баба Івана, і пішли вони до моря. Свиснула баба раз — і з’явився орел. Каже баба орлови:

— Бери цего чоловіка, перевези через море і пусти на тім боці. А Іванови каже:

— Як перенесе тебе орел на той берег, то пройди ще трохи і найдеш дворець.

Переніс його орел на той берег. Пройшов він трохи і найшов дворець. Зайшов туди, а в дворцеви нікого нема. Дивиться — летить змій. Іван зі страху сховався під ліжко і сидить там. Дід зайшов у кімнату і кричить:

— Діду Науме, дай поїсти!

І зразу стіл і на столі цілий бик печений. Змій наївся.

— Пити хочу! — крикнув він.

Тут з’явилося три бочки вина. Змій випив тих три бочки вина і полетів. А Іван подумав: «Ану, давай і я так зроблю». Виходи з-під ліжка і каже:

— Діду Науме, давай їсти!

І зробився стіл, а на столі різної їди і різних напитків, скілко хочеш і яких хочеш. Іван сів коло стола і каже:

— Діду Науме, сідай зі мною їсти! І почувся голос:

— Синку, я працюю у свого хазяїна тридцять років, і він мене ні разу не покликав їсти з собою. А ти такий добрий чоловік, що запросив мене.

Сів дід їсти, але ніякого діда не було видко, а видко було, як меншає їди на столі: то їден кусок, то другий хтось бере. Як наїлися, Іван каже:

— Діду Науме, якщо тебе кривдить твій хазяїн, то ходім зі мною. Погодився дід, але самого діда не видко. Вийшов Іван та й питає:

— Діду Науме, ви йдете зі мною?

— Іду, йду, — каже дід.

Прийшли вони з дідом до моря. А дід Наум і каже Іванови:

— Іване, тепер сідай на мене і будем летіти. Доводиться показатися тобі.

Та й показався дід Іванови. І каже:

— Але я буду показуватися тобі лиш тоді, коли треба. А так, то будеш мене лиш по розмові чути.

Сів він на діда, і полетіли вони через море. Серед моря сів дід з Іваном на воду і зробив на воді золотий палац. Зайшли дід з Іваном у кімнату. А в той час їхав корабель. Той корабель часто там їздив, і не бачили моряки такого палацу. А тепер дивляться з корабля — такий прекрасний палац на воді! Зійшли з того корабля три хлопці і зайшли в кімнату. А діда не видко було. Побачили хлопці, що все кругом золоте: і стіл золотий, і посуд золотий, і стіни золоті. Кажуть до Івана:

— Дай нам щось поснідати. А Іван кричить:

— Діду Науме, давай нам щось поснідати!

І з’явилося на столі стілко хочеш різної їди й напитків. Наїлися вони, напилися і питають Івана:

— Що за дід у тебе е?

А Іван і розказує все про діда.

— То продай нам діда Наума, — кажуть хлопці. А дід шепче:

— Продавай, я все одно втечу до тебе. Він каже до хлопців:

— Дід Наум дуже дорогий. Можете купити його, але бачити його не будете, лиш можете казати йому, що хочете.

А хлопці кажуть:

— Ми тобі за діда Наума дамо такі штуки! Їден каже:

— Я дам тобі таку шаблю, що як підеш на війну, то всіх переможеш. Хоч кілко ворогів буде, вона всіх порубає.

Другий каже:

— Я дам тобі таку палицю, що лиш скажеш: «Паличко, бий!» — і скілко не буде народу, вона всіх буде бити.

Третій каже:

— А я дам тобі таку сокиру, що весь ліс сама вирубає. Погодилися вони: дав Іван діда Наума і взяв усю ту зброю. А дід

Наум шепче йому:

— Ти чекай мене тут, я прийду.

Взяли вони діда Наума, сіли на корабель і поїхали. Проїдуть трохи й питають:

— Дід Наум є?

— Є.

Проїдуть трохи і знов питають:

— Дід Наум є?

— Є, є.

А потому дід покинув корабель і вернувся назад до Івана. Вони крикнули ще раз:

— Дід Наум є?

Нема діда. Вернулися назад, а тут і палацу нема.

Приїхав Іван додому, подивився, а дому його нема. Цар Іванів дім спалив. Жінку Іванову хотів узяти силою, а вона перекинулася птахою й полетіла назад у ліс. Тоді цар розсердився і спалив дім. Пішов Іван до царя та й каже:

— Що ж ви наробили? Як же я тепер буду жити?

Цар нічого не хоче чути. Іван розсердився і оголосив цареви війну. А той думає: «Здурів Іван. Що він сам мені зроби? У мене ж армія». Зібрав він армію і вивів у поле, де мала бути війна. А Іван до царя:

— Спочатку ми з вами обидва будем воювати, а потому народ. Вийшли вони на поле бою. Цар вийшов проти Івана, а Іван і каже своїй паличці:

— Ану, паличко, порахуй трохи цареви кости. Як узяла паличка царя бити, той аж закричав:

— Іване, спини цю війну! Давай помиримося. А Іван каже:

— Нє, будем воювати. Давай свою армію.

Цар виставив армію, а Іван пустив свою шаблю, і вона рубає. Цар додає армії, а шабля рубає, цар додає — а шабля рубає. Бачить цар, що вже мало армії лишилося, і каже:

— Іване, давай помиримося. Я зроблю тобі ще луччий дім. А Іван йому:

— Не треба мені твого дому. І бере прощає цареви.

Потім бере Іван діда Наума і йде глядіти жінку. Пішли вони в ліс, та й каже Іван дідови Наумови:

— У мене десь тут жінка є.

А дід був ворожбитом і знав, що Іванова жінка перекинулася на птаху.

— Де ж її найти? — питає Іван. А дід каже:

— Я найду.

Кинувся дід лісом і найшов Іванову жінку. Каже Іванови:

— Іване, де ж ти бажаєш побудувати палац?

— Ми збудуємо собі палац у лісі, — каже Іван.

Збудували вони в лісі палац. І тут дочувся цар: у лісі такий палац з’явився, що і в царя нема такого! Посилає цар їдного міністра:

— Іди і дізнайся, хто такий дім збудував у лісі. Прийшов міністер і питає:

— Хто тут хазяїн?

— Я, — каже Іван.

— А хто ти будеш?

— Іван Мисливець. Той, що працював у царя. Пішов міністер до царя і каже:

— У лісі побудувався Іван Мисливець. Той, що робив у нас.

А цар учув це і сидить тихо. Він боявся чіпати Івана. Так і лишилися вони жити: цар у себе, а Іван у себе, в лісі. І дуже довго жив Іван.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Вашківці, Сокирянського району, Чернівецької області
5 квітня 1979 року
Оповідач: Скаженюк Дьордій Степанович (1907)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.

Іван Мисливець
Українська народна казка Буковини

ІВАН МИСЛИВЕЦЬ — Українська Народна Казка Буковини
ІВАН МИСЛИВЕЦЬ — Українська Народна Казка Буковини

Був цар і мав собі мисливця. Всю набиту дичину мисливець приносив цареві. Одного разу пішов він у ліс, і нічого не вдалося йому вбити. Забачив він на дубі птаху і хотів її застрілити. А вона говорить:

— Не бий мене, мисливцю, краще бери мене живу і неси додому, а як принесеш, то поклади на стіл і вдар.

Так він і зробив. Поклав її на стіл і вдарив, і зробилася з птахи дівчина, така красива, що на світі гарнішої нема. І каже вона:

— Іване, ти мене врятував. Моя мама, чарівниця, обернула мене в птаху. А ти мене врятував, і я буду твоя жінка, а ти — мій чоловік.

Одного разу жінка каже Іванові:

— Іди на базар і купи шовкових ниток для вишивання. Пішов він і приніс їй різних ниток. І вона зробила за ніч килим і вишила на ньому царський палац. Устав рано Іван, а вона каже:

— Продай цей килим, і немало за нього проси.

На базарі було багато народу. Всім подобається килим, але мало охочих купити його, бо Іван дорого запросив.

Прийшов на базар один міністр. Забачив він на килимі царський палац і пізнав Івана.

— Хто цей килим зробив? — питає міністр.

— Моя жінка.

Міністр купив килим і поніс його до царя. Цар дуже здивувався: хто міг таке зробити?

— Це вишила жінка вашого мисливця, — сказав міністр. І пішов цар до Івана, щоб побачити ту жінку. Побачив цар, яка вона гарна та й онімів. Вона щось говорить до нього, а він не годен обізватися. Цар царем, а як не говорить, то вона його за плечі та й виштовхнула з хати. Цар сам не міг зрозуміти, що з ним зробилося, але назад вертатися соромно, і він пішов додому.

І вирішив цар позбутися Івана, щоб узяти собі його жінку. Питає цар міністра:

— Що робити з Іваном, щоб він пропав? Тоді я оженився б на його жінці.

А міністр каже:

— Хай Іван піде на той світ і подивиться, що ваш тато робить. Там він і пропаде.

Викликає цар Івана.

— Іване, йди на той світ і подивися, що там мій тато робить. Та прийдеш і скажеш мені.

Прийшов Іван додому та й каже жінці:

— Біда, сказав цар іти на той світ. А вона говорить:

— Підеш. Але скажи цареві, най дає міністра за свідка. Бо так цар не повірить, що ти був на тім світі.

«Пропаде один міністр, то нічого», — подумав цар ї дав міністра.

Збирається Іван на той світ, а жінка дає йому клубок ниток і каже:

— Кинь цей клубок і йди за ним, куди він буде котитися. А де він стане, там і є той світ.

І пустилися вони з міністром у дорогу. Клубок котиться, а вони йдуть за ним. Довго йшли і дійшли до того місця, де клубок зупинився. Зайшли вони на той світ, дивляться, а чорти возять старим царем дрова. Іван спиняє чортів і каже:

— Я маю поговорити з цим царем.

— Нема коли говорити, бо ми возимо дрова, — кажуть чорти. — Як хочеш говорити з ним, то можемо його випрягти, але запряжемо цього міністра. Поки будеш говорити з царем, ми завеземо дрова міністром. Потому віддамо тобі міністра, а старого запряжемо.

Так і зробили, міністра запрягли, а царя пустили. Іван каже старому:

— Ваш син послав мене, щоб я взнав, що ви тут робите.

— Тяжко працюю, — каже цар, — щодня вожу дрова, а чорти б’ють мене та б’ють, один з одного боку, а другий з другого. Скажи моєму синові, щоб не робив, як я колись, щоб не кривдив людей, бо буде возити тут дрова, як я вожу.

Тут приїхали чорти, розпрягли міністра, а царя запрягли і повезли ним дрова. Іван з міністром пішли додому.

Прийшли вони та й розказали цареві, як чорти його батьком дрова возять.

— Казав старий, щоб ви не робили так, як він робив, не кривдили людей.

А міністр розказує:

— Поки Іван говорив з вашим батьком, чорти так збили мене, що я ледве живий лишився. Тяжко там дрова возити.

«Що ж робити з Іваном?» — думає цар. І надумався. Кличе він Івана.

— Іди, Іване, в друге царство. Там є кіт Бую. Принеси мені того кота.

Каже Іван жінці:

— Погане діло. Сказав цар принести кота Бую з такого-то царства,

— Це завдання, — каже вона, — трудніше, ніж те, що було. Але ти принесеш того кота. Іди до коваля і зроби три залізні капелюхи і дві пари метрових кліщів. Як підійдеш близько до кота, зморить тебе сон. Але ти не лягай, а йди до кота. Хоч іди, хоч повзи. Він кинеться на тебе, щоб розгризти тобі голову. Але ти одягай залізний капелюх, а сам рви на котові шкіру кліщами. Як він пірве тобі один капелюх, бери на голову другий, пірве другий, бери третій. Пірве одні кліщі, бери другі, і рви на ньому шкіру, поки він не здасться.

Прийшов Іван до кота. Кіт пірвав на нім один залізний капелюх, пірвав другий. А Іван рве на нім шкуру кліщами. Пірвав кіт одні кліщі, Іван узяв другі. І каже кіт Іванові:

— Здаюся. Що ти хочеш, Іване?

Щоб ти йшов зі мною до царя. Він хоче тебе бачити. Як прийдемо до нього, то ти його подряпай. І він пустить тебе. Прийшли вони до царя, а той питає:

— Це кіт Бую?

— Це він, — каже Іван.

А кіт скочив на царя, пірвав на нім всю одежу і десь-не-десь шкіру пірвав. Цар закричав до Івана:

— Бери цього кота, щоб я його більше не бачив! А котові цього й треба було.

І придумав цар Іванові ще одне завдання.

— Іване, іди туди, сам не знаю, куди. Принеси то, сам не знаю, що, — каже цар.

Приходить Іван додому і розказує усе жінці. А вона каже:

— Підеш, — та й наготувала торбу, бо знала, що чоловік скоро не вернеться, і сказала, куди йти. — Ти знайдеш у лісі хатинку, яка все крутиться, не стоїть на місці. Там буде баба. Вона забачить тебе і спинить хатинку. І захоче тебе знищити. Але це їй не вдасться. Тільки ти не втирайся бабиним рушником, а своїм, тим, що я тобі в торбу поклала.

Добрався Іван до тої хатки, а вона так крутиться, що не можна зайти. Баба забачила Івана і спинила хатку.

— Заходь! — кричить Іванові. Зайшов він, привітався, а баба питає:

— Як ти потрафив до мене?

— Іду, сам не знаю, куди, і потрафив до вас. Дайте, бабусю, помитися.

— Давай, мийся, — каже баба, — ось мило, ось рушник. А Іван їй:

— Ні, ні, я маю все своє.

Вийняв він мило, вмився, вийняв із торби рушник. І як вийняв рушник, то баба й пізнала його, бо той рушник дочка взяла з дому.

— Відки у тебе цей рушник? — питає баба. — Хто тобі його дав?

— Жінка моя дала.

— А як ти оженився? Де ти собі жінку знайшов?

— Я пішов на полювання, забачив птаху на дубі, хотів її вбити, а вона каже: «Не вбивай мене. Так і так зроби, а тоді вдар мене». Я приніс її додому, вдарив, і вона зробилася дівчиною.

— Ти знаєш, синку, то моя дочка. — Я допоможу тобі, бо ти мені зять, — подобріла баба. — Я направлю тебе, куди треба. Але сам не підеш, бо треба перебратися через море.

Пішла баба з Іваном до моря. І свиснула раз, і з’явився орел.

— Бери цього чоловіка, перевези через море і пусти на тім боці, — каже баба орлові. А Іванові говорить: — Як перенесе тебе орел на той берег, то пройди трохи і знайдеш палац.

Переніс орел Івана на той берег. Пройшов Іван трохи і побачив палац. Зайшов Іван у палац, а там нікого нема. Коли це летить змій. Іван заховався під ліжко. Змій зайшов у кімнату і кричить:

— Дід Наум, дай їсти!

І зразу з’явився стіл, а на столі — цілий бик печений. Змій наївся.

— Пити хочу! — крикнув змій.

І враз з’явилися три бочки вина. Змій випив тих три бочки і полетів. А Іван подумав: «Ану, і я так зроблю». Та вибрався з-під ліжка і каже:

— Дід Наум, давай їсти!

І з’явився стіл, а на столі — їсти й пити скільки хочеш і чого хочеш. Іван сів коло стола і каже:

— Дід Наум, сідайте зі мною їсти. І почувся голос:

— Синку, я служу в свого пана тридцять років, і він ні разу не покликав мене їсти з собою, а ти зразу запросив. Ти — добрий чоловік.

І сів дід їсти. Але самого діда не видко, а лиш видко, як меншає їди на столі: то один, то другий шматок бере хтось. Як наїлися, Іван каже:

— Дід Наум, якщо хазяїн вас кривдить, то ходімо зі мною.

І погодився дід. Але діда не видко. Вийшов Іван та й питає:

— Дід Наум, ви йдете зі мною?

— Іду, — відповідає дід.

І прийшли вони з дідом до моря. Дід каже:

— Іване, тепер сідай на мене, будемо летіти. Мушу показатися тобі, — і з’явився перед Іваном. — Я буду показуватися тобі, — каже, — лиш тоді, коли треба. А завше мене лиш по голосу будеш чути.

І от полетіли вони через море. Серед моря сів дід з Іваном на воду. І зробив дід на воді золотий палац. А в той час плив по морю корабель. Він не раз там плавав, та ніколи не бачили моряки такого гарного палацу на воді! Зійшли з корабля три хлопці і зайшли до палацу. І побачили Івана. Дивляться хлопці: все кругом золоте — стіл золотий, посуд золотий і стіни золоті. І кажуть Іванові:

— Давай щось поснідаємо.

— Дід Наум, дайте нам щось поснідати! — крикнув Іван. І з’явилося на столі скільки хочеш різної їди та питва. Наїлися моряки, напилися і питають Івана:

— Що за дід у тебе є? Іван розказав їм про діда.

— Продай нам діда Наума, — просять хлопці.

Дід шепче Іванові: «Продай, я все одно втечу до тебе», Іван каже хлопцям:

— Дід Наум дуже дорогий. Можете купити, але бачити його не будете, лиш можете казати йому, що хочете.

— Ми тобі дамо за діда такі штуки! — кажуть хлопці.

— Я дам тобі таку шаблю, що як підеш на війну, то хоч скільки ворогів буде, вона всіх порубає, — говорить один.

Другий каже:

— Я дам таку паличку, що лиш промовиш: «Паличко, бий!», то скільки буде народу, вона всіх буде бити.

Третій каже:

— А я дам таку сокирку, що весь ліс сама вирубає. І віддав Іван діда Наума, а собі взяв усю ту зброю.

А дід Наум шепче йому: «Ти чекай мене тут, я прийду».

Сіли ті хлопці на корабель і поїхали. Проїдуть трохи та й питають: «Дід Наум є?» — «Є». Проїдуть ще трохи і знов питають: «Дід Наум є?» — «Є, є», — відповідає дід. А потому крикнули знов: «Дід Наум є?» Нема діда. Дід уже вернувся до Івана. Вони завернули кораблем назад — не можуть знайти палацу.

Приїхав Іван додому, а там і хати нема. Цар його хату спалив, а жінку Іванову хотів узяти силою, то вона перекинулася птахою й полетіла у ліс.

Пішов Іван до царя, а той і чути нічого не хоче. Іван розсердився і оголосив цареві війну. А цар думає: «Здурів Іван. Що він мені зробить? У мене ж — армія».

Зібрав цар армію і вивів у поле, де мала бути війна. Іван каже цареві:

— Спочатку ми удвох будемо воювати, а потому народ. Вийшли вони на поле бою. Іван і каже паличці:

— Ану, паличко, порахуй трохи цареві кості! Як узялась паличка бити царя! Цар закричав:

— Іване, спини цю війну! Давай помиримося! А Іван каже:

— Ні, будемо воювати.

Цар виставив армію, а Іван пустив свою шаблю, і вона рубає. Цар добавляє армію, а шабля рубає, цар добавляє, а шабля рубає. Цар бачить, що зовсім мало армії лишилося, і каже:

— Іване, давай помиримось. Я збудую тобі ще кращий дім.

— Не треба мені твого дому, — сказав Іван. Узяв він діда Наума і пішов глядіти жінку. Зайшли вони в ліс, і каже Іван дідові:

— Моя жінка має бути десь тут.

А дід Наум був ворожбитом. Він знав, що Іванова жінка знову перекинулася в птаху. І каже дід Іванові:

— Іване, де ти бажаєш будувати палац?

— Тут, у лісі, — говорить Іван.

Збудували вони в лісі палац. І дочувся цар: у лісі такий палац з’явився, що й у самого царя нема. Посилає цар міністра:

— Іди і взнай, хто такий дім збудував у лісі. Прийшов міністр і питає:

— Хто тут хазяїн?

— Я, — каже Іван.

— А ти хто?

— Я — Іван Мисливець. Пішов міністр до царя і каже:

— У лісі побудувався Іван Мисливець. Той, що у нас був.

Цар учув це і сидить тихо, боїться зачіпати Івана. Так і лишилися вони жити, цар у себе, а Іван у себе, в лісі. І дуже добре жив Іван.

Походження та примітки

Іван Мисливець. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 465А + Невказані сюжети. Записано 5 квітня 1979 року у селі Вашківцях Сокирянського району Чернівецької області від Дьордія Степановича Скаженюка (1907 року народження, молдаванин, родом із с. Колінківців Хотинського р-ну. У Вашківцях проживає 30 року Удівець, колгоспний пенсіонер)..

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.