Іван Фат-Фрумос (Фет-Фрумос)

Українська народна казка Буковини

Давно-давно була все ніч, а дня не було. Була ніч, бо закрили сонце змії. І жив тоді один старий мисливець. Здибався він із товаришами, і домовилися вони: «Підемо визволяти Сонце».

Приходить мисливець додому і каже жінці:

— Бабо, я домовився з мисливцями визволити Сонце, щоб був день, бо погано, як ніч та й ніч.

— Куди тобі, діду! — свариться жінка. — Чого тобі там треба? Як підеш, то вже назад не вернешся.

Та він не послухав.

Зібралися всі мисливці й пішли. І назад не вернулися.

А в старого мисливця був син. Стояла у них коло хати стирта соломи. Заліз хлопець на ту стирту і співає: «Був у мене тато. Та пішов визволяти Сонце і назад не вернувся. А я виросту і Сонце визволю».

А дорогою їхав цар і вчув, що хтось про Сонце співає: «...А я виросту і Сонце визволю». Цар наказав спинити коні і каже кучеру:

— Що той хлопчина співає? Іди приведи його до мене. Кучер пішов, знайшов його на соломі і привів до царя.

Цар питає:

— Що ти там про Сонце співав?

— Мій тато був мисливцем. Він пішов визволяти Сонце та й пропав, назад не вернувся. А я виросту і визволю Сонце, — каже хлопець.

— У тебе є мама?

— Є.

Цар викликає маму надвір і каже:

— Я візьму хлопця. Лишай свій дім і йди до мене з сином своїм. Я — цар, ти все в мене будеш мати і нічого не будеш робити.

А баба звикла жити дома і нічого не хоче.

Питає цар хлопця:

— Як тебе звати?

Мене звати Іван Фат-Фрумос. І цар узяв його, а мати лишилася.

Вбрав цар Івана у гарний одяг і мав його за свого. А хлопець дуже сильний був. Як сповнилося йому п’ятнадцять років, каже цареві:

— Хай мені зроблять такий меч, щоб він важив п’ятнадцять пудів.

Замовив цар такий меч. Як зробили його, Іван розмахнувся ним і каже:

— Хороший меч. Буду визволяти Сонце. Цар дав йому коня. А хлопець каже:

— Дайте мені ту одежу, у якій ви женилися.

Цар дав йому ту одежу і багато золота. Та й поїхав хлопець.

Довго він їхав і знайшов перехрестя. А на тому перехресті — кузня. Зліз Іван з коня, зайшов у кузню і каже до коваля:

— Лишай цю роботу і роби, що я скажу, то дам тобі стільки золота, що на все життя стане. Лагодь кузню, став залізні двері і добрі замки коло них. Та зроби залізну паличку, щоб вона важила десять пудів, — і питає хлопець коваля: — Що це за дорога така, що нею ніхто не їде і не йде? Чого вона заросла травою?

— По цій дорозі лиш змії ходять, — каже коваль. — Але вони не часто ходять, а може, раз на десять літ.

І подався Іван Фат-Фрумос тою дорогою. їхав він, скільки їхав, і приїхав на міст. Тут зліз він з коня, пустив його пастися, а сам ліг спочити. Аж чує: їде хтось верхи назустріч. Дивиться Іван, а то змій. Приїхав змій до моста, і його кінь зупинився. Б’ється, б’ється змій з конем, а той ніяк не хоче через міст переходити. Змій каже:

— Чого ти боїшся? Ми ж нікого не боїмося, лиш Івана Фат-Фрумоса.

А Іван встає і каже змійові:

— Я тут. Давай битися!

Почали вони битися, і Фат-Фрумос відрубав змієві голову.

Сів він на коня та й поїхав далі. І приїхав до другого моста. От їде другий змій, брат того, що вбив Іван. Приїхав змій до моста, і зупинився його кінь. Змій ще не бачить Фат-Фрумоса. Б’є-б’є коня, б’є-б’є коня, а кінь не йде.

— Чого ж ти боїшся? — питає змій коня. — Ми ж нікого не боїмося, лиш одного Фат-Фрумоса.

А Іван вийшов і до змія:

— Давай воювати!

Стали вони воювати, і побачив Іван, що цей змій сильніший, ніж перший. Але відрубав-таки йому голову. Відрубав і далі їде.

Доїхав він до третього моста. Ліг спочити, аж тут їде третій змій, брат тих обох. І знову кінь не хоче через міст переходити. Змій б’є коня і говорить:

— Ти ж знаєш, що ми нікого не боїмося, лиш одного Фат-Фрумоса.

Іван вийшов та й каже:

— Я і є Фат-Фрумос. Давай битися!

Почали вони битися мечами. Іван Фат-Фрумос сильний, але й змій сильний. Боролися вони, боролися і зморилися. Аж тут летить орел. Змій кричить до орла:

— Принеси мені сильної води, то дам тоді Фат-Фрумоса з’їсти, як уб’ю його.

А Іван каже орлові:

— Ти принеси тої води мені. Як уб’ю змія, то дам тобі його з’їсти. Ще й його коня дам. Я визволю Сонце, і буде день на землі! То й тобі буде добре.

— Зараз принесу, — сказав орел Іванові, та й полетів. Як приніс орел тої води і як Іван випив її, то почув у собі таку силу, що в світі більшої немає. І почали вони знову битися. Як кинув Фат-Фрумос змія, то той аж по пояс заліз у землю. Тут Іван відрубав йому голову. Тоді сів на свого коня та й поїхав далі.

Приїхав Іван до дому і побачив, що туди не добратися — все укріплено і кругом замки. Він перекинувся мухою і вліз у хату через комин. А там були жони всіх трьох зміїв та їх мати. Каже мати зміїв:

— Немає щось наших. Хоч би не порубав їх Фат-Фрумос.

А Фат-Фрумос слухає. Одна жінка каже:

— Фат-Фрумос сильний, але я зробилася б керницею, він би випив з неї води і вмер.

— А я перекинулася б у виноград, — сказала друга жінка. — Він би покуштував того винограду і так би й умер.

А третя каже:

— А я перекинулася б у сад. Він би покуштував яблуко і вмер.

Іван це чує. Стара баба, мати зміїв, каже:

— Йдіть та подивіться, як там Сонце.

Іванові тільки цього й треба, бо він не знав, де Сонце.

Всі три жінки побігли до комори. Сонце було там замкнене у скриню. Жінки йдуть, а він ззаду мухою летить. Ті подивилися і забрались назад, а Іван відкрив скриню і випустив Сонце.

Мати й жінки зміїв побачили, що настав день. Значить, Фат-Фрумос Сонце визволив!

Вилетів Іван мухою через комин, на коня і драла! А жінки забігли наперед, і одна зробилася керницею, друга виноградом, а третя садом. «Як не води покуштує, — думають, — то винограду або яблуко». Але він нічого з того не покуштував. Забачили жінки, що нічого з того не вийшло, та й вернулися додому. Тоді мати зміїв каже:

— Я дожену Фат-Фрумоса і вб’ю. А була вона дуже сильна.

Іван добрався до кузні і замкнувся у ній. Каже ковалеві:

— Грій ту паличку залізну!

Коваль гріє паличку, а тут баба прибігає і кричить знадвору:

— Іван Фат-Фрумос! Покажися! Ти загубив три моїх сини і випустив Сонце. Зроби хоч щілину в стіні, щоб я хоч побачила тебе.

А вона мала таку силу, що й через щілину витягнула б його з кузні.

Іван зробив діру в стіні і каже бабі:

— Тут, тут є діра. Іди сюди.

Вона хотіла витягнути Фат-Фрумоса силою повітря. Підійшла до діри і роззявила рота, а він встромив їй розпечене залізо — і згоріла баба.

Виходить Іван з кузні і їде до царя. Їде він дорогою, а визволене ним Сонце не могло зразу піднятися вгору, качалося по землі. Цар побачив, що Сонце качається, та й вийшов надвір, щоб подивитись на нього. І Сонце спалило царя.

Як не застав Іван царя живого, то поїхав на село до своєї мами. Але й мами не застав, вона вже померла. І оженився Іван Фат-Фрумос, і живе й сьогодні, як не вмер.

Походження та примітки

Іван Фат-Фрумос. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 300А* + 300А. Записано 23 лютого 1979 року у селі Вашківцях Сокирянського району Чернівецької області від Дьордія Степановича Скаженюка (1907 року народження, молдаванин, родом із села Колінківців Хотинського р-ну. У Вашківцях проживає 30 року Удівець, колгоспний пенсіонер).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.

Іван Фат-Фрумос (Фет-Фрумос)

Українська народна казка Буковини

Давно-давно була все ніч, а дня не було. Жив тоді їден мисливець. Здибався він з товаришами, і договорилися вони: «Підемо випустимо Сонце». А Сонце закрили змії. Приходи мисливець додому і каже жінці:

— Бабо, ми договорилися з мисливцями, щоб випустити Сонце. Щоб був день, бо погано, як ніч і ніч.

А баба свариться:

— Куди тобі, діду? Чого тобі там треба? Ти назад не вернешся. Та він не послухав баби. Зібралися всі мисливці, і дід з ними пішов.

Як пішли вони всі — назад не вернулися. А в того старого мисливця був син. І була в них коло хати стирта соломи. Заліз хлопець на ту стирту і співає: «Це у мене тато. Він пішов пустити Сонце і назад не вернувся. А я виросту і Сонце пустю». А тим моментом їхав цар. Сказав він кучеру стати і питає:

— Що той хлопчина співає? Іди приведи його до мене.

Кучер пішов, найшов його на соломі і привів до царя. Цар питає:

— Що ти там про Сонце співав? Він каже:

— Мій тато був мисливцем: пішов пустити Сонце та й пропав, назад не вернувся. А я як виросту, пустю Сонце.

Цар питає його:

— У тебе мама є?

— Є.

Цар викликає маму надвір і каже їй:

— Я візьму хлопця. Лишай свій дім і йди до мене зі своїм сином. Я цар, ти в мене все будеш мати і нічого не будеш робити.

А баба звикла вдома і нічого не хоче.

— Куди я піду? — каже. Питає цар хлопчину:

— Як тебе звати?

— Мене звати Іван Фет-Фрумос. Цар його узяв, а мати лишилася.

Вбрав його цар у хорошу одежу і мав за свого. А хлопець дуже сильний був. Як сповнилося йому п’ятнадцять років, каже він цареви:

— Зробіть мені такий меч, щоб важив п’ятнадцять пудів. Замовив цар такий меч, зробили його. Іван розмахнувся ним і каже:

— Хороший меч. Буду Сонце пускати.

Дав цар йому коня. І каже хлопець до царя:

— Дай мені ту свою одежу, в якій ти женився.

Цар дав йому ту одежу і дав багато золота на дорогу. Та й поїхав хлопець.

Довго він їхав і найшов перехресну дорогу. А на тому перехресті кузня стоїть. Зліз він з коня і зайшов у кузню. Там коваль працює. Іван каже йому:

— Лишай всю роботу. Я дам тобі золота, що скілко жити будеш, вистачить тобі. Лиши цю роботу і укріплюй свою кузню. Клади залізні двері та сильні замки коло дверей. І зроби паличку залізну, щоби вона важила з десять пудів.

Питає хлопець коваля:

— Що це за дорога така, що ніхто нею не їде і не йде? Чого вона травою заросла?

А коваль йому:

— По цій дорозі лиш змії ходять. Але вони не ходять часто, може, раз на десять літ.

І пустився Іван Фет-Фрумос тою дорогою. Їхав він, скілко їхав, приїхав на міст. Зліз з коня, пустив його, а сам ляг відпочити. І тут чує: їде хтось верхом напроти него. Дивиться Іван — а то змій. Приїхав змій до моста, а зміїв кінь не хоче переходити через міст. Б’ється, б’ється змій з конем, а той ніяк не хоче переходити. Каже змій до коня:

— Що ти боїшся? Ми нікого не боїмося, лиш Івана Фет-Фрумоса. А Фет-Фрумос встає і каже змійови:

— Я тут. Давай будем воювати.

Стали вони воювати, і Іван Фет-Фрумос відрубав змійови голову. Сів на коня та й поїхав далі. Приїхав до другого моста. От їде другий змій, брат того, що вбив Іван. Приїхав змій до моста, і зупинився його кінь. Змій ще не бачив Фет-Фрумоса. Б’є-б’є коня, б’є-б’є, а кінь не йде.

— Чого ж ти боїшся? — питає змій коня. — Ми ж нікого не боїмося, лиш одного Фет-Фрумоса.

А Іван скочив і до змія:

— Давай будем воювати.

Як стали вони воювати, побачив Іван, що цей змій сильніший, ніж був перший. Але відрубав він і йому голову. Відрубав і їде далі.

Доїхав до третього моста. Ляг Іван відпочити, аж їде третій змій, брат тих обох. І знов кінь не хоче через міст переходити. Змій б’є коня і каже:

— Ти ж знаєш, що ми нікого не боїмося, а лиш одного Фет-Фрумоса. А кінь каже змійови:

— От він і є, Фет-Фрумос.

І не стали вони битися мечами — стали боротися на силу. Іван Фет-Фрумос сильний, але і змій сильний. Боролися вони, боролися і зморилися. Аж тут летить орел. Іван Фет-Фрумос каже орлови:

— Принеси мені тої води сильної. Як я уб’ю змія, то дам тобі його з’їсти.

А змій кричить до орла:

— Орле, мені принеси сильної води, то дам тобі Івана Фет-Фрумоса з’їсти.

І крикнув Фет-Фрумос:

— Я тобі не лиш змія, а й коня його дам з’їсти. Я випустю Сонце, і буде день на землі! То й тобі буде добре!

Орел і каже Іванови:

— Зараз принесу тобі.

І пустився орел у дорогу. Приніс тої води і дав Іванови. Як Іван її випив, то почув у собі таку силу, що в світі такої більше нема. І стали вони знов боротися. Кинув Фет-Фрумос змія, той аж по пояс заліз у землю. Відрубав йому Іван мечем голову, сів на коня і поїхав далі.

Як він приїхав до дому зміїв, то побачив, що туди не добратися, — все укріплено і кругом замки. Іван перекинувся мухою і вліз у хату через комин. А там були жони всіх трьох зміїв і їх мама. Каже стара:

— Нема щось наших хлопців. Щоби хоч не здибав їх Іван Фет-Фрумос.

А він слухає. Їдна жінка каже:

— Фет-Фрумос сильний, але я зробилася б керницею, він би попив тої води і вмер.

Друга:

— А я перекинулася б на виноград. Він би з’їв того винограду й умер.

Третя:

— А я би перекинулася на сад. Він вкусив би яблуко і все одно вмер.

Іван це чує. Стара баба, мама зміїв, каже:

— Йдіть подивіться, як там Сонце.

Іванови цего й треба, бо він не знав, де Сонце. Всі три жінки побігли подивитися. А Сонце було в них у коморі, закрите в скриню. Пішли жінки подивитися, а він ззаду мухою летить. Ті подивилися і забралися назад. А Іван відкрив скриню і випустив Сонце.

Змійова мати і змійові жінки побачили, що став день. Значить, Іван Сонце пустив! А Іван вилетів мухою через комин, на коня і драла! Баби поспішили вперед него. Їдна зробилася керницею, друга виноградом, а третя — садом. «Як не води вип’є, — думали вони, — то винограду або яблуко з’їсть». А він знав це і нічого з того не чіпав. Побачили це баби і вернулися додому.

А баба, мати зміїв, була дуже сильна.

— Я, — каже, — його догоню і розправлюся з ним.

Іван поспішив до кузні і замкнувся в ній. Та й каже ковалеви:

— Грій ту паличку залізну!

Коваль гріє паличку, а тут і баба приходи. Кричить знадвору:

— Іване Фет-Фрумосе, покажися, щоб я хоч побачила тебе, бо ти загубив три моїх сини і Сонце пустив. Зроби хоч тріщину в стіні, щоб я побачила тебе в кузні.

А вона мала таку силу, що й через тріщину витягнула б його надвір. Іван навмисно зробив діру в стіні і каже бабі:

— Тут, тут діра. Іди побачиш мене.

Вона хотіла витягнути його силою повітря. А коли підійшла до діри і роззявила рота, щоб потягти його з кузні, він встромив їй у пащу розпечене залізо, і баба згоріла.

Вийшов Іван з кузні і вирішив їхати додому, до царя. Поїхав дорогою. А Сонце, яке випустив Іван Фет-Фрумос, не могло зразу підоймитися вгору, а качалося по землі. Цар побачив, що Сонце качається, і вийшов надвір подивитися. Воно й спалило царя.

Як Іван не застав царя живого, то поїхав додому, до мами свої. І мами тоже не застав живої — вона померла. Оженився він, і живе й сьогодні, як не вмер.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Вашківці, Сокирянського району, Чернівецької області
23 лютого 1979 року
Оповідач: Скаженюк Дьордій Степанович (1907)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.