Іван Царевич та Єлена Сендзіяна

Українська народна казка Буковини

Мав цар три сини. Два були розумні, а їден дурний. Вже сини підросли, стали великі, а той менший все-таки дурний. Що батько йому казав, він нічого не хтів робити. Батько постарів та осліп. І куди не ходив цар по дохторях, ніхто його вилікувати не міг. Ніхто не міг зробити, щоб він бачив на очі. І підказали цареви:

— Ти йди до бабок, вони тобі скажуть, чи можеш бачити на очі, чи не можеш.

І сказала баба-чарівниця цареви:

— Ти будеш бачити на очі. Але треба дістати води цілущої, живущої і видющої. Змочиш тою водою очі — і будеш бачити.

А цар питає баби:

— А де ж дістати тої води?

— Треба йти до Єлени Сендзіяни. Вона живе на золотій горі у золотім дворці. У неї є живуща, цілуща і видюща вода.

А цар каже:

— А хто мені достане тої води?

— Посилай своїх синів. Вони повинні тої води достати. Приходи цар додому і посилає старшого сина, щоб достав тої води.

Розказує цар синови, що та вода в Єлени Сендзіяни, а Єлена Сендзіяна живе на золотій горі в золотім дворці. А той син і каже до тата:

— Я не знаю, де золота гора і де та Єлена живе. Цар йому:

— На край язика. Допитаєшся.

Не мав той син що говорити і каже батькови:

— Давайте мені корабля і дванадцять солдатів. Я поїду і допитаюся до Єлени Сендзіяни.

Цар дав йому то все, сів старший син на корабель і поплив.

Плив він, кілько плив морем, і побачив над берегом дом. Приплив царський син до берега, де той дом стояв, і там зупинився відпочити. А в тім домі були такі люди, що грали в карти. Хто прийшов до них, вони мусіли його обіграти. Царський син заходи в той дім, а там грають у карти на гроші. Він і каже:

— Прийміть і мене. Я тоже хочу грати в очко.

Кладе він сто рублів, витягає карту, витягає другу — програв. І другий раз програв. І так пішло йому, що всі гроші програв. І корабля програв. І думає: «Гай і буду я сам у себе грати. Може, виграю назад корабля?» І програв сам себе. Та й почав у солдатів грати. І солдатів програв своїх — усе програв. Далі нема в що грати. Ті, що виграли його, дають йому кирку й лопату і посилають лупати гору. Забирає він з собою своїх солдатів — мали вони всі разом ту гору лупати.

А цар подумав: «Чого ж то його так довго нема? Ану гай, пішлю я середущого сина. Може, той попав не на ту дорогу, що треба?» Взяв середущий син корабель, дванадцять солдатів і поплив. І так само плив і побачив той дом. І тоже зробив собі коло того дома зупинку. А ті грають у карти і заманюють чужих.

Зайшов до них царський син і каже:

— Гай, прийміть і мене грати в очко.

— Підходьте, грайте, — кажуть йому.

І грав він так само, як старший брат. Програв усі гроші, і корабля, і себе, і всіх солдатів програв. Вже не мав більше у що грати. Дали їм кирки й лопати і післали гору лупати, там, де вже лупав з солдатами старший брат. Середущий брат побачив старшого та й каже:

— Мабуть, ми будем тут усе життя.

Чекає цар, а синів нема. Посилає меншого сина. Хоч він був у свого батька дурачок, але був сміливий і годен був скрізь доступитися. Розумний був хлопець. Каже до него цар:

— Гай, іди ти, синку. Може, ти дістанеш тої води. Бо тих післав, та й нема їх.

А син каже:

— Піду я. Понаходю і воду, і братів — усе понаходю. Давайте мені корабель, дванадцять солдатів і я поїду.

Взяв він дванадцять солдатів, сів з ними на корабель і поплив.

Плив він з недільку або й дві і побачив той дім над берегом. Там його брати. А він не знав того, тілько бачив, що там якісь люди лупають скалу. Не повернув він в той дім, тілко минув його і поплив далі.

Проплив ще недільку-дві морем і бачи на морю острів. Хоче зупинитися там відпочити. Наближається туди, дивиться, а на острові хатина маленька. Пристав він до берега, прийшов до тої хатинки. А в тій хатинці дід-чарівник жив. Заходить хлопець, а дід питає:

— Чо ти прийшов? Сюди ворон кости не заноси, а ти прийшов.

— Біда, дідусю, та й мусів я сюди прийсти.

— Яка ж біда? — дід питає. — Може, я щось поможу.

— У мене батько осліп. Нені треба дістати цілущої, живущої й видющої води. Ви, дідусю, не знаєте, де її дістати?

А дід і каже:

— Не знаю, синку, не чув за це. Їдь далі. На другому острові живе мій середущий брат. Може, він знає.

— А далеко це? — питає він діда.

— Проплинеш недільку-дві та й приплинеш до него.

І плине він знов, проплив недільку-дві і бачи здалеку острів. Пристав до берега, дивиться: хатинка є. Така сама старенька, як він бачив перший раз. Та й подумав він: «Дід не брехав. Тут живе його брат». Заходи до хатинки, а дід виходи назустріч.

— Здрастуйте, дідусю!

— Здрастуй, синку. Як ти попав сюди? Сюди ж ворон кости не заноси, а ти приплив.

— Біда, дідусю, в мене є. А дід питає:

— Яка біда? Може, я поможу щось.

— Мій батько осліп і не бачи. Треба ліків дістати. Баба-ворожка сказала, що лиш цілуща, живуща й видюща вода поможе батькови, і батько мене послав, щоб я дістав тої води.

Дід йому:

— Я за це не чув і не знаю. Може, мій старший брат знає, бо він за весь світ знає.

Розпитав хлопець, де той старший брат, і поплив. Проплив він недільку-дві і побачив здалеку острів. Зближається, види, на острові є хатинка. Пристав він до того острова, підходи до хатинки, а назустріч йому виходи дід.

— Як, синку, ти забився сюди? Ворон кости сюди не заноси, а ти приплив.

— Біда, дідусю, та й мусів припливти.

— Кажи, яка біда, може, я щось допоможу тобі.

— Батько мій заболів, нічого не бачи на очі. А ворожка сказала татові: «Гляди цілущої, живущої й видющої води. І тим ти вилікуєш очі і будеш бачити».

А дід йому й каже:

— Я знаю, де можна дістати ту воду. Єлена Сендзіяна живе на золотій горі в золотім дворцови.

Каже дід царському синови далі:

— У Єлени Сендзіяни є на столі гаманець з трьома червонцями. А на вікні — три фляшки з живущою, цілущою і видющою водою. О дванадцятій годині дня вона буде спати, — продовжує дід. — Дві години буде відпочивати. Коли вона спить, коло неї сторожують дванадцять псів-британів. І пси теж будуть у той час відпочивати.

Він питає діда:

— Як же мені йсти, щоби пси не порвали мене?

— Я дам тобі цю паличку. Махнеш нею, і вони всі як мертві будуть.

І на тобі годинник. По цьому годиннику дивися, щоб була точно дванадцята година дня. Тоді зближайся до того дворця. Не дійдеш до него двісті метрів — піднімай палицю і махни. І тоді прямо йди, не бійся. Тебе ніхто не зачепить. Зайдеш і побачиш, що Єлена Сендзіяна сперлася на стіл і заснула над книжкою. Бери воду, бери гаманець з тими трьома червонцями. І пливи до мене назад. Повернеш мені паличку й годинник. І потрусиш гаманцем у моїй хатинці, щоб нападало золота і вистачило його мені на все життя.

Послухав царський син діда і поплив до тої золотої гори, де жиє Єлена Сендзіяна. Зближається до гори — правда, є дворець золотий.

Приплив до берега, взяв у руки ту палицю, що дід дав, і йде до того дворця золотого. Підійшов на двісті метрів і махнув три рази палицею, як дід говорив. Ті пси-британи завмерли, мертвим сном заснули на цілих дві години. Пройшов він попри пси і зайшов у дворець. А там за столом спить Єлена Сендзіяна. Як читала книжку, так і заснула. Тоді він узяв з вікна воду живущу, цілущу й видющу. Забрав зі стола ще й гаманець з трьома червонцями. І написав записку: «Це Іван-царевич, узяв живущу, цілущу й видющу воду і гаманець з трьома червонцями». І поклав ту записку коло неї.

І захотілося йому пити. Пішов до керниці, попив води, а керницю не закрив. Вийшов і пішов. Йде до свого корабля. А ті пси-британи спали. Він сів на корабель і поплив.

А в той час пробудилася Єлена Сендзіяна. І зразу подивилася на ту записку. Прочитала — і в погоню за ним із псами. Добігла до берега, а Іван-царевич уже відплив на двісті метрів. Вона крикнула:

— Нащо таку підлість зробив, чого мене не збудив?! Все одно я тебе викличу і з тобою за це діло поговорю!

А він це все чує і думає: «Нічого ти мені не зробиш, бо це дуже далеко». І плине далі, до того діда-чарівника.

Припливає він до того діда, дякує дідови, вертає йому годинник, палицю, виймає гаманець з трьома червонцями, трусить ним, а з гаманця золото паде. І так насипав дідови грошей, що він через них не мав де повернутися. Хатинка повна золота була. І сказав йому дід:

— Спасибі за гроші. Хватить мені, моїм онукам і правнукам. Попрощався Іван з дідом, сів на корабель і поплив. І вже нікуди не повертав, поспішав додому.

Але нагадав він собі про той дім на березі. Захотів повернути туди і подивитися. Приплив він туди, пристав до берега і йде в той двір. Приходи, а там ті грають у карти. Самі між собою, чужих нема. І говорять вони:

— Що ти прийшов до нас?

— Я хотів побачити, що тут робиться. А ті йому:

— Ми граємо в карти. Хто програє, ми забираємо від него, а хто виграє, ми йому даєм.

Іван-царевич каже:

— То давайте і я буду грати з вами.

Як почав він з ними грати, то так повезло йому, що він усе вигравав, а вони все програвали. Багато років вони вигравали, а Іван-царевич за добу виграв від них усе. Виграв і братів своїх та їх кораблі. Вони йому й кажуть:

— Маєш право пісти подивитися все, що ти в нас виграв. Забирай собі все, бо то твоє.

Пішов він дивитися і зайшов на ту гору, де його брати з солдатами скалу лупали. Повитався він з братами і каже:

— Брати, я вас виграв назад. Ви свободні. Сідайте на свої кораблі і будем разом плисти додому.

А брати йому кажуть:

— Та ми не маємо що їсти. Треба заготовити їду.

— У мене є все. Ідіть, я вас поділю, — каже Іван-царевич. Сіли вони на кораблі і почали плисти. Довго плили і втомилися, і приплили до берега відпочити. Іван-царевич був дуже втомлений. Він заснув, і його солдати тоже заснули. Брати вже знали, що він має живущу, цілущу й видющу воду, та й подумали ту воду від него вкрасти. Щоб мати чим похвалитися перед батьком. Взяли вони від него ту воду, а у фляшки налляли йому води з моря. Царевич пробудився та й каже:

— Гай, хлопці, поїхали додому.

Подивився на фляшки і думає, що все є на місці. А не знає, що вода в них морська.

Приїжджають вони додому, всі підходять до батька. Батько запитує:

— Ну, хто достав мені ліків — живущої, цілущої й видющої води? А старші сини хутше сказали батькови:

— Ми достали. А менший каже:

— Нє, я достав.

Батько подумав: «Як вони так довго були, то не достали. Достав менший, бо скоро повернувся». І сказав батько меншому синови:

— Ну, давай свої ліки.

І тоді батько ввілляв потроху з трьох його фляшок і почав умиватися. Солона морська вода почала сильно їсти очі. Цар з тої пасії сказав:

— Щоб тебе чорти забрали! Я тебе породив — я тебе і знищу.

І заговорив батько до старших синів:

— Ану давайте ви свою воду.

Дали вони, він так само налляв у миску і почав мити очі. І став бачити, як за молодих літ. І каже батько:

— Ви, сини, гуляйте, а меншого я покараю. Викликає він свого солдата і каже:

— Бери ружжо, іди з ним в поле і вбий його, цего мого сина. Принеси з него серце і мізинний палець з правої руки на знак.

Солдат узяв Івана-царевича і повів у поле. Хотів так убити його, щоб ніхто не бачив.

Іде солдат з Іваном-царевичем у поле. Відійшли далеко від царського двору і йдуть понад море. Бачи солдат, що собака біжить. Рішив він убити собаку. Убив, витягнув з него серце.

— А тепер, — каже, — давай з правої руки мізинного пальця, щоб я заніс батькови. А ти без пальця будеш довгі роки жити.

Відрубав йому солдат пальця і повернувся до царя.

А царевич Іван подумав: «Що я тепер буду робити? Лучче втоплюся». І скочив у воду топитися. А вода не приймає його. Він ходи по воді, як по землі.

А солдатови дало в думку обернутися і подивитися, що Іван-царевич роби. Бачить солдат: Іван-царевич по воді бігає. Ба головою, ба ногами, ба боком. І не годен утопитися. І більше не оглядався солдат, пішов до царя. Цар узяв з його рук серце й палець — дійсно знищив солдат його сина. Цар подає то кухарці:

— Піджар мені це серце і цей палець.

Він думав, що як з’їсть то, не буде мати гріха за те, що сина знищив. Кухарка піджарила і внесла то цареви. Цар то з’їв і ще не встав з-за стола, як прийшов лист від Єлени Сендзіяни. В листі до царя було написано: «Пришли мені Івана-царевича. Як не пришлеш його до мене, то я спалю вашу державу».

Цар побачив, що біда, що даром знищив сина. Він подумав, що це Іван дістав воду, і вже сердитий на старших своїх синів. Викликає старшого сина, дає йому прочитати того листа і каже:

— Виручай, бо державу спалить Єлена Сендзіяна. А старший син і батькови каже:

— То дайте мені коня. Того, що сім років світа Божого не видів, що сидів у темноті. Я поїду до неї і буду казати, що я Іван-царевич. І помирюся з нею.

Сів старший син на коня і поїхав до Єлени Сендзіяни. А цар дав їй телеграму: «Стрічай Івана-царевича».

Втішилася Єлена Сендзіяна, що їде до неї Іван-царевич. І давай робити міст через море. Як він буде їхати, щоб через той міст їхав. Забила стовп коло моста з цего і з того краю. Не схоче кінь істи через міст, то прив’яже його Іван-царевич до стовпа, а сам пішки піде через міст.

Царський син приїхав до моста — кінь не хоче йсти через міст. Єлена Сендзіяна бачить, що йде через міст Іван-царевич. І сказала своїм псам-британам:

— Не чіпайте, бо це Іван-царевич іде.

Тоді пішла Єлена Сендзіяна в кімнату і сіла на стілець, на якому вона того разу сиділа. Іван-царевич знав, де вона сиділа, а цей не знає. Цей приходи до золотого дворця і розглядає, і дивується. І йде помаленьку. Пси йому нічого не кажуть, а Єлена Сендзіяна жде.

От він входи в кімнату до Єлени. І каже:

— Здрастуй, Єлено Сендзіяно!

Вона думає: «Це Іван». І запитує його:

— Іване, це ти?

— Я.

— Ти взяв у мене живущу, цілущу і видющу воду? А він їй:

— Так точно, я взяв.

— А гаманець з трьома червонцями ти взяв?

— Нікак нєт, не я взяв.

— Ти пив з керниці воду і не накрив?

— Нікак нєт, не я. І сказала вона:

— Пішов геть від мене, щоб я тебе більше не бачила, бо як пустю своїх псів-британів, то вони тебе порвуть.

Царський син злякався і побіг через міст щодуху.

Ще не повернувся царський син, а цар уже одержав від Єлени Сендзіяни листа, такого самого, як перший раз. Викликає він середущого сина і дає йому читати того листа. Син прочитав і задумався. А цар каже йому:

— Думай — не думай, а державу рятувати треба. Бо як не буде Івана-царевича, то вона її спалить.

І сказав середущий син:

— Давайте мені коня, такого, як і старшому давали. Я поїду і виручу вас. І вона не спалить державу.

Узяв середущий син коня, сів на него й поїхав. Зустрічається він по дорозі зі своїм старшим братом.

— Куди? — питає старший брат.

— Туди їду, де ти був, бо ти там нічого не зробив. А я піду і все добре зроблю.

Старший брат каже:

— Йди, може, й тобі буде так, як мені.

І поїхав додому, а той — до Єлени Сендзіяни. Приїжджає старший додому, а цар питає:

— Був ти в Єлени Сендзіяни?

— Я заблудив, не годен був найсти.

І цим відговорився. Пробрехався перед батьком своїм.

А середущий приїжджає до того моста, і Єлена Сендзіяна це бачить. Та й думає вона: «Це може бути Іван-царевич». Царський син бив-бив коня, а кінь не хоче пісти на міст. В’яже він коня до того стовпа так само, як і старший. А сам пішов через міст пішки. Єлена Сендзіяна говорить псам:

— Не руште, бо це Іван-царевич іде. Сидіть тихо по своїх місцях. А сама пішла в кімнату.

Царський син ще не бачив такого дворця золотого і розглядає його. І тихенько підходи. Помаленьку заходи в дворець.

— Здрастє, Єлено Сендзіяно!

А вона собі подумала: «О, це Іван». І сказала:

— Здрастуй, Іване-царевичу. І питає його:

— Ти взяв у мене живущу, цілущу і видющу воду?

— Так точно.

— Ти взяв гаманець і три червонці?

— Я це не брав.

— Ти пив з керниці воду й не накрив?

— Не я.

— Уходь бистро від мене, щоб я тебе більше не бачила. А то пустю своїх псів, і вони тебе порвуть.

Він налякався і побіг щодуху до свого коня. Сів на коня та й їде додому засмучений. Думає: «Що це буде, що я не маю що казати батькови?»

А Єлена Сендзіяна пише знов до царя. Дає три місяці строку. За три місяці щоб був у неї Іван-царевич. Цар думає: «Де ж найсти Івана, що ж робити?!» Та й викликає того солдата, що мав Івана убити. І питає його:

— Скажи мені правду. І яка б та правда не була, нічого тобі не буде. Що ти зробив з моїм сином Іваном? Вбив чи, може, він ще є десь живий?

— Ваша величносте, скажу правду: я вашого сина не вбив. Я вбив собаку і взяв з него серце. Лиш тілко взяв з вашого сина палець з правої руки. Я обманив вас. Ваш син є на світі живий. Бо я оглядався назад себе, що якийсь чоловік скаче по воді, як по землі, і не може втопитися. Може, він і тепер є десь на світі живий.

Коли Іван-царевич топився, один великий купець їхав і бачив, що якийсь чоловік скаче по воді. Видно, хоче втопитися. Та й питає його той купець:

— Чо’ ти топишся?

— З досади.

— Не топися, — каже, — йди до мене. А ти грамотний?

— Грамотний.

— Мені такого й треба, бо моя дочка сама не вправляється в магазині торгувати. Ти будеш їй помагати.

Сів Іван-царевич з купцем і поїхав. Приїхали вони до него додому, і купець показав йому свій магазин з товарами.

— Оце й це попродайте, а я поїду за новими товарами.

Купець поїхав, а Іван-царевич остався з його дочкою торгувати. Покупці приходили купувати товари, а він гроші не брав, а дарував. Взнали люди, що торговець торгує без грошей, і за день розібрали все. А раніше купцева дочка не могла то розпродати за два-три місяці. Там, де показував пан класти гроші, він понасипав червонців зі свого гаманця.

А купецькій дочці було ім’я Роксана. Він і каже їй:

— Ходім гуляти. Будем відпочивати, поки батько приїде з товаром.

І так було кілька раз, що батько привезе товари, а вони за день роздарують їх. І купець нічого не знав про це.

Полюбила купцева дочка Івана-царевича. Подобався він їй. А цар, Іванів батько, дав заяви по всім своїм царстві: «Хто найде мого Івана-царевича, най привезе його живого до мене. У него на правій руці мізинного пальця нема — такий має знак». Купець якраз попав на ту заяву і прочитав. А в його помічника на правій руці все була рукавичка. Уставав рано і одягав рукавичку на руку. Що ж це таке?

Приїжджає купець додому, а Іван-царевич уже засватав його дочку, має вже бути свадьба. Купець не може зразу взятися до него. Пішов Іван-царевич з купецькою дочкою в церкву вінчатися. А купець говори батюшці:

— Скажіть, щоб Іван зняв з правої руки рукавичку.

Купець думав так: «Скоро він з пальцем, най вінчається, а скоро пальця нема, зразу його забрати і везти до царя». Зняв Іван у церкві рукавичку — нема мізинного пальця на правій руці. Схопили Івана з престолу, посадили на бричку і повезли до царя.

Цар паде перед своїм сином на коліна і каже:

— Прости мені, я виноват. Ти врятуй мене, — каже цар, — і врятуй усю державу, бо Єлена Сендзіяна спалить її, як ти не прийдеш до неї. Осталося тілко місяць строку. Іди.

Іван сказав:

— Прощаю вам все, бо ви мені батько. Давайте коня, того, що сім років світу білого не бачив. Я поїду, і все буде добре.

Поїхав Іван, і звеселився цар.

А той солдат, що не вбив Івана, мав ще двадцять три роки служити. Цар подарував йому ті роки. Відпустив його додому і ще тисячу рублів дав. За те, то не вбив його сина.

От уже й приїхав Іван до того моста, що через море побудований. Уже має переходити до Єлени Сендзіяни. Ударив коня, і він вітром полетів через міст. Не боявся кінь. І по мості з-під копит коня такий порох ішов, як туман. Єлена Сендзіяна бачить, що кінь біжить через Міст. Значить, це Іван-царевич їде. Переїхав Іван міст і прив’язує коня до стовпа. А Єлена Сендзіяна говорить псам:

— Не зачіпайте, бо це Іван-царевич їде.

А сама зайшла в кімнату. Іван-царевич бистро підходи до золотого дворця, заходи в кімнату до Єлени Сендзіяни.

— Здрастуй, Єлено Сендзіяно! Єлена отвічає:

— Здрастуй, Іване-царевичу. Ти взяв у мене живущу, цілущу й видющу воду?

— Я.

— Ти взяв гаманець-три червонці?

— Я.

— Ти пив з керниці воду і не накрив?

— Я.

Витягає він гаманець-три червонці з кишені й показує. Справді він! Єлена Сендзіяна зраділа, обіймила й поцілувала його. І з тої радости аж заплакала. А сльози в неї падали золоті. І тоді сказала Єлена Сендзіяна:

— Тепер ми одружимося. Я тобі буду жена, а ти мені — чоловік. Одружилися вони, і почав Іван-царевич жити з Єленою Сендзіяною.

Жили вони разом півтора-два місяці. І говори Іван-царевич:

— Давай, Єлено, підем покупаємся в морі.

А купцева дочка Роксана не спить і не їсть, все думає про Івана-царевича, ходить по бабах-чарівницях і питає, як зробити, щоб узяти Івана-царевича до себе. Бо вона хоче з ним жити. Пішла вона ворожити до найстаршої бабки-чарівниці. І розказує їй про Івана-царевича.

— ...У нас він був рік-два, а тепер забрали його від нас і нема. А я полюбила його і хочу з ним жити.

Бабка-чарівниця каже:

— Дасиш мені дороге вбрання і сто рублів золотих. І я так зроблю, що він буде твій. А тепер він живе з Єленою Сендзіяною.

А купцева дочка їй каже:

— Я вам заплатю, кілко схочете, лиш зробіть так, щоб з Іваном-царевичем жила я, а не вона.

Баба-чарівниця дає їй три живчики, перетворює її на качку, кладе ті три живчики їй під крило і каже:

— Лети до моря, де Іван-царевич купається з Єленою Сендзіяною. Як прилетиш туди, — сказала баба-чарівниця, — вдариш Єлену Сен-дзіяну цими живчиками. Але не вдаряй зразу, бо вони будуть обоє стояти в воді та й буде бачити Іван-царевич, що це ти зробила. Іван-царевич буде казати Єлені Сендзіяні: «Давай пірнемо. Хто довше буде під водою сидіти?» І Єлена Сендзіяна хутше покажеться з води. Тоді ти бий її цими трьома живчиками по спині. Єлена обернеться на качку, а ти обернешся на жінку, точно таку, як Єлена. Іван вийде з води і побачить, що жінка коло него. Подумає, що це Єлена, а то будеш ти. І підеш ти з Іваном-царевичем у золотий дворець на Єленине місце жити, а Єлена Сендзіяна полетить качкою.

Так купцева дочка й зробила. І жив Іван з купцевою дочкою у золотім дворці, а думав, що живе з Єленою Сендзіяною. Та й раз посперечався він з тою купцевою дочкою.

— Єлено, що це таке, що ти нічого не робиш так, як треба? Не помиєш, як треба, не покладеш, де що треба. Що з тобою зробилося?

А вона йому отвічає:

— Відколи ми скупалися в морі, я вже не пам’ятаю, де що стоїть. Та й того блудю.

І почала вона плакати. А сльози в неї падуть не золоті, а звичайні, як вода. Не так, як у Єлени Сендзіяни падали. Іван каже:

— В тебе все змінилося. І блудиш, і сльози не золоті. А вона йому знову:

— Відколи ми скупалися в морі, так зробилося. Це мені пошкодило, бо я ніколи не купалася.

Все Івана обманює. А Іван і повірив, думає: «Може бути й це». Бере Іван ружжо і каже:

— Йду на полювання. І каже кучерови:

— Запрягай коні, поїдем на полювання.

Запрягли вони коні в бричку і поїхали. Дивляться: з-за корча вилітає качка. І літає над тим корчем. «Ка-ка-ка! Ка-ка-ка», — викрикує качка. Іван-царевич хоче її вбити, вже цілиться в ню. А кучер каже:

— Не бийте, побачим, що там є в корчови, що вона так літає й кричить.

Став Іван-царевич, не стріляє. Каже до кучера:

— Ану йди подивися, що там є.

А сам сидить у бричці. Кучер пішов туди, а там сидить маленький хлопчик з золотою головою і тримає в руках золоте яйце. Кричить кучер до Івана-царевича:

— Ідіть сюди! Тут хлопчик з золотою головою і золоте яйце тримає в руках.

Іван прийшов, подивився — правда. Бере він хлопчика на руки, а качки не вбиває. Подумав: «Я дітей не маю, це буде моя дитина». І повернув додому.

Приходи він додому і каже жінці:

— Я найшов хлопчика. Ми не маєм дітей, то будем мати сина. А вона йому:

— Нам такого сина не треба — ми будем мати свої. Де взяв його, туди й віднеси.

— Нехай буде, — каже Іван-царевич. — І свої будуть, і цей буде в нас.

А вона догадується, що це дитина Єлени Сендзіяни, і не хоче її. Думає: «Як зробити, щоб ця дитина померла?» І надумала вона таке: «Вночі ляже Іван-царевич спати, а я візьму ніж і дитину заколю».

Піднялася вона вночі, взяла в руки ніж і прийшла до дитини. Хоче рубати. А золоте яйце крикнуло на всю кімнату:

— Ой, ріже!

Іван-царевич пробудився. Але поки він схопився, вона впала на своє ліжко. Ніби спить. Іван засвітив світло, подивився — ніде нікого нема. І дитина спить, жива. Він подумав собі, що це так йому у сні крикнуло. Ляг Іван знову і заснув коло того хлопчика. А вона піднялася знов, узяла ніж і знов до дитини. Хоче таки зарубати її. Приклала ніж хлопчикови до серця, а яйце знов крикнуло:

— Ой, ріже!

А вона злякалася і знов упала на своє ліжко. Сонний Іван вирвав яйце з рук дитини і кинув до землі. Та й знов ляг спати. А вона вчула, що Іван хропе, і не спала до тих пір, поки не зарубала хлопчика. За третім разом ніхто не кричав. А Іван-царевич спав до ранку.

Встає рано Іван — хлопчик неживий. Каже він:

— От біда, дитина померла. Я снив уночі, що щось її ріже, і померла. Треба, — каже, — хоронити.

Іде Іван до батюшки, щоб читав над померлим Солтирю. І сказав батюшці Іван, щоб у церкві читав, наймив батюшку на три доби. Зробив Іван труно, поклали туди дитину і завезли в церкву. Став батюшка читати над тим хлопчиком Солтирю.

Прийшла північ. Чує батюшка, що хтось стукнув і розбив вікно. Влітає в церкву качка. Батюшка злякався та й сховався. І думає: «Що ж це буде?» А качка ходи кругом золотого труна і все каже: «Ка-ка-ка».

І плаче. І золоті сльози падуть. Наплакала вона купу золота. А рано батюшка забрав то золото і подумав: «Оце буде моя плата».

Так само прилетіла качка й на другу ніч. А батюшка все ховався, щоб качка мала собі волю робити, що має робити. Качка плакала і знов наплакала таку купу золота, як першого разу. Рано батюшка забрав то золото і вже не годен терпіти. Іде до Івана-царевича і викликає його надвір.

— Іване-царевичу, ідіть цю ніч до церкви. Посторожуєте і будете бачити, що прилітає до вашого сина.

А Іван питає:

— А що ж прилітає?

— Якась качка, — батюшка каже.

Звечора іде Іван-царевич в церкву. Сторожувати і побачити, хто прилітає.

Прийшла дванадцята година ночі, і прилітає качка з золотою головою. Іван зразу піймав її в руки. І заговорила вона людським голосом:

— Іване, це я, Єлена Сендзіяна.

— А чого ж ти качкою?

— Качкою мене зробила та, що зараз на твоїй постелі спить. Купцева дочка. Я качка, а вона з тобою жиє. А Іван її питає:

— А що робити, щоб її знищити?

— Отак зроби, Іване-царевичу. Іди додому і бери шаблю. А вона буде спати. Ти тою шаблею відітни їй коси, і вона на тому ліжку розіллється смолою. А я тут, у церкві, стану жінкою. І дитина наша теж буде жива. Тоді бери моє шмаття та принось сюди.

Іван узяв шаблю, відрубав сплячій жінці коси, і вона розіллялася по ліжку смолою. Як качка казала, так Іван і зробив. Тоді бере Іван з Єлени Сендзіяни шмаття, приходи до церкви і застав Єлену вже жінкою. І хлопчик сидить у труні живий. Подає він їй шмаття, вона вбирається. Він заплатив батюшкови за те, що читав, і батюшка пішов додому. Забрали вони хлопчика і собі пішли додому. Винесли то ліжко, що смола на нім розіллялася, і запалили. І згоріло то все на попіл.

І почали вони знову жити, як зразу жили.

А хлопчик росте собі. Одного разу Єлена Сендзіяна розсердилася за щось на хлопчика і вдарила його. Іван побачив це і посварив її. А вона заплакала:

— Прости, я більше так не буду.

А сльози в неї падали золоті. І сказав Іван-царевич:

— Оце ти й є — Єлена Сендзіяна.

І жили вони на тій горі в золотім дворці ще багато літ.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Василівці, Сокирянського району, Чернівецької області
2-3 серпня 1984 року
Оповідач: Боднар Гаврило Тимофійович (1914 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.