Українські народні казки

Іван Царевич і лихий шевський син
Українська народна казка Покуття

Був собі цар, і набридло йому царювати. Заінтересувався він, як народ живе. Перебрався на селянина, узяв через плечі торбу і пішов. Ходив він по селах, по містах. Де треба було, переночував. А документи мав царські. Де зайшов у який магазин, показав документи, і дали йому їсти, що хотів.

Одного дня під вечір заходить цар переночувати до файної удовиці. Удовиця прийняла його на ніч. Переночував він у неї, а рано встав і під столом на дошці написав: «Якщо буде в тебе хлопець, то я його отець, а як буде дівчина, то не моя причина». Та зібрався й пішов.

Пройшов час, і та удовиця народила сина. Пройшло сім років, і вона пустила хлопця в школу. Хлопець пішов до школи, а інші хлопці почали на него казати копил. Він приходить додому та й каже свої мамі:

— Чого це на мене кажуть «копил»?

І мама призналася, що він без батька, тому й прозиваються «копил». А він говорить мамі:

— А все ж таки батько повинен у мене бути. І мама сказала:

— В дійсності ти є царський син.

Тоді він збирається, бере за пазуху кусок хліба і йде шукати тата. Ішов він якийсь час по дорозі і здибав хлопчика, свого ровесника. То був тоже хлопець без батька. А його справжнім батьком був швець. Той хлопець каже:

— Бери мене з собою. Будем удвох дружити.

Царський син погодився. Довго йшли вони і похотіли пити. Найшли керничку, і царський син нахилився пити води. А шевський син ловить його за ноги і хоче топити. Царський син говорить йому:

— Що ж я тобі винен, що ти мене хоч’ утопити? А шевський син говорить:

— Я тебе не втоплю, якщо ти нікому не скажеш, що ти царський син, а царським сином буду я.

І царський син з тим мусив погодитися. І рушили вони далі в дорогу. Ішли ще довгий час, бо до царя ще далеко було. І нарешті приходять до самого царя. А там же варта була. До царя не допускали. Тоді шевський син сказав:

— Я є царський син.

Варта пішла до царя і про це його оповістила. Цар дав наказ хлопців пустити в палац. Заходять вони до царя, і шевський син каже:

— Тату, я твій син.

А справжній царський син про то не оповідав.

Пробули вони в царя декілька днів. А в царя була така керниця, що коло неї доба від доби мусів бути вартівник. І раз на добу людина коло тої керниці пропадала, щось вартівника забирало.

Пройшло ще трохи часу, і цар передає корону сину, але шевському, а не рідному. І той хлопець почав командувати. І подумав той, що цей другий, спражній царський син, може його виказати, і дав приказ поставити цего хлопця на варту коло керниці. І той пішов вартувати, бо приказ — то є приказ.

Коли він стояв на варті коло керниці, з керниці вийшов змій і сказав:

— Неправда, не він є царський син, а ти царський син. Як тобі будуть якісь тяжкі пригоди, приходь до мене, і я тобі дам пораду.

Відбув він свою варту і остався живим. Старий цар здивувався. В чому справа? Тілко народу погинуло, а він живий остався.

Пройшло ще трохи часу, і молодий цар захотів женитися. А там була цариця і мала дочку, а та цариця була чарівниця. Все вона знала і, що хотіла, могла зробити. Про це молодий цар добре знав і післав хлопця до тої цариці сватати за себе дочку. Він його хотів збутися і думав, що він там загине.

Тоді хлопець пішов до тої керниці за порадою до змія. Змій випливає з води і хлопцеви говорить:

— Знаю, чо’ ти до мене прийшов. Ти йдеш виконувати приказ свого царя, сватати доньку в тої цариці. То йди до царя і скажи йому, най дасть тобі одинадцять однакових хлопців, таких, як ти самий. І мундури однакові, і дванадцять однакових коней. І як ти будеш їхати дорогою, будуть тобі різні пригоди. Будуть мурашки кусатись. Щоби ти по них не їхав кіньми, а встав з коня і розігнав. Будуть ворони кусатися. Щоби ти й по них не їхав, а розігнав. Будеш їхати довгим мостом, а на мості буде лежати риба, велика, на весь міст. Щоб ти по ній не їхав кіньми, а скинув її у воду.

І він пустився з своїми хлопцями в дорогу. Дивляться вони, мурашки кусаються. Як старший над ними, він приказав тим одинадцятьом хлопцям розігнати мурашок. І не могли вони розігнати. Тоді він самий встав з коня і їх розігнав. І найстарша мурашка підійшла і сказала йому:

— Що ти за це бажаєш, що ти нас розігнав, бо ми тут їмося як світ та й сонце?

Він не знав, що побажати, і сказав, що нічого не бажає, а мурашка вирвала кусок свого крильця і дала йому. І сказала:

— Як тобі буде біда, спали це крильце, і я тобі стану в пригоді. Взяв він то крильце і поїхав далі. Їде, дивиться, кусаються ворони.

Він приказав тим одинадцятьом хлопцям, щоб їх розігнали. Вони розігнати не могли, і він устав з коня і самий їх розігнав. Найстарша ворона до него підходить і питає його, що він собі жадає за то, що їх розігнав. Бо вони їлися там, як світ та й сонце. Він і вороні сказав, що нічого не потребує, бо нічого не знає. Тоді ворона умикала з себе пір’ячко і йому подала. І сказала:

— Як будуть з тобою які пригоди, спалиш це пір’ячко, і я тобі стану в пригоді.

Він то пір’ячко заховав і поїхав далі.

Їхав він ще довго. Дивиться, великий міст стоїть, а на мості лежить риба. Велика-велика, на весь міст. Він своїх хлопців зупинив і дав приказ скинути рибу з воду, щоб не їхати по рибі кіньми. Тих одинадцять хлопців не могли скинути її у воду. Він устав з коня, самий взяв її за хвіст і скинув у воду, а та риба випливає з води і дає йому з себе одну лусочку. І сказала йому:

— Якщо ти цю лусочку спалиш, я тобі стану у великій пригоді.

Так вони доїхали до цариці, де мали сватати дівчину. А цариця вилітає із свого замку з шаблею (вона ж змія була) і порубала одного з них на кавалки. Осталося їх одинадцять. Вона сказала:

— Я знаю, чо’ ви прийшли. Ви прийшли в мене доньку сватати. То я дам за вашого царя доньку, як ця порубана людина до днини оживе.

І закрила їх у пивниці по одному, щоби не було межи ними бесіди й змови. Тоді подумав собі царський син про ту ворону. Спалив пір’я, і ворона прилетіла до вікна. Та сама.

— Чим, царевичу, тобі помочи, — питає його. Він сказав:

— Я хочу, щоб ота людина до днини ожила.

Тоді ворона полетіла, набрала води живущої й цілющої, покропила то мертве тіло, і людина ожила.

Рано встали, і цариця післала наймичку подивитися, чи жива людина. Наймичка вертається й каже, що людина жива і при повному здоров’ї. Тоді цариця випускає їх усіх з пивниць і дає другий приказ. Бере бочку маку і бочку піску. Висипала на землю пісок і мак, перемішала і дає приказ, щоб за одну ніч пісок був окремо, а мак окремо і в бочках.

— Не зробите цего, вас усіх чекає смерть.

І знов на вечір закрила їх по одному в пивниці, щоб вони того не перебрали і щоб їх знищити. А він згадав про мурашок. Спалив то крильце, і найстарша мурашка прилізла до него до вікна. І питає:

— Що, Іване-царевичу, жадаєш від мене? А він каже:

— Жадаю, щоб весь цей мак був до днини перебраний, щоб ні одної зернини не було в піску. І щоб це в бочках стояло.

Тоді найстарша мурашка приказала всім мурашкам, і вони взялися до роботи. А їх сила-силенна. І перебрали той мак.

Рано повставали, і цариця післала наймичку подивитися, чи все зроблено. Наймичка вийшла, подивилася і сказала царици, що все на місци, все зроблено. Тоді цариця випустила їх з пивниць і питає:

— Хто з вас дванадцятьох такий розумний?

Дак вони не признаються, ніхто не признався. Тоді цариця дає їм ще оден приказ. Сказала:

— Ходіть зі мною всі разом.

І привела їх до моря. Стягнула з пальця золотий перстень.

— Видите оцей перстень?

Вони всі сказали, що видять. І вона кинула той перстень у воду. І сказала: якщо того персня до другої днини не буде, усіх їх порубає. І закрила їх знов по одному в пивниці на ніч.

Тоді царевич пригадав собі про рибу. Спалив лусочку, і риба припливає до берега, біля якого стояв той палац. І питає через віконце:

— Що, царевичу, від мене потребуєш?

Він сказав, що цариця кинула у море золотий перстень. Треба дістати той перстень.

— ...Як не буде персня, то нас усіх порубають.

Тоді та риба відпливає в море і дає всім рибам приказ:

— Обов’язково найти перстень!

І риби пішли в пошуки. Так шукали, що аж вода запінилась. І випливають усі наверх — персня нема. Старша риба зачала рахувати риб і раків і не дорахувалася одного кривого рака. Але пройшло, може, якої півгодини, і пливе рак, і несе перстень у своїх клешнях. Тоді риба принесла той перстень царевичеви. То був такий перстень, що від него велика ясність ішла.

Коли настав день, цариця післала наймичку подивитися, чи є перстень. Наймичка відкрила пивницю, подивилася, а перстень сіяє на всю пивницю. Наймичка вернулася і сказала:

— Перстень є.

Тоді цариця випускає їх з пивниць і говорить їм:

— Тепер можете признатися, хто з вас такий мудрець. За того я дам свою дочку.

Тоді царевич признався, що все це він зробив. Цариця виводить свого коня, сідлає, царівна сідає на коня і їде з ними. Везе він її до свого дому, до старого царя, свого батька. Царський приказ він виконав. І цар робить весілля, женить того царського сина. А царівна не хоче за него йти. Тоді цар став допитуватися, в чому справа.

І тоді царевич йому признався, що дійсно він є царський син, а той — син шевський. І розказав усе, як було, як той хотів його топити. Цар зрозумів, у чому справа, признав його за свого рідного сина і робить йому весілля. І передає йому свою корону. Весілля відбулося, і молодий цар приказав свому «другови», щоб той задурно хліб не їв, а йшов сторожувати коло тої керниці. І той пішов сторожувати, і більше звідти не вернувся.

І я там був на весіллю, і все видів, мед-пиво пив, бородою текло, а в роті сухо було.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Ганьківці, Снятинського району, Івано-Франківської області
24 травня 1987 року
Оповідач: Матейчук Іван Петрович (1930)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.