Українські народні казки

Іван Царевич і прекрасна царівна

Українська народна казка Буковини

Був цар і мав три дочки й сина. Жінка його померла, і лишився він сам з дітьми. Заслаб та й каже синови, Івану Царевичу:

— Як помру, на тебе лишаю все царство і три сестри. Маєш їм бути за тата. Як прийде хтось сватати сестер, то віддавай їх. Не питай, хто, не питай, відки, а як буде сватати — віддавай.

Помер цар, а Іван Царевич так і зробив. Хто сватав сестер, тому й віддав. Перш віддав старшу, потому — середущу, а тоді — найменшу. Всі три женихи були браття. Але Іван не знав, за кого їх дав. Лишився він сам і затужив. Та й почав читати книжки. Читав їх, читав, поки не найшов книжку про Прекрасну Царівну. Але там було написано, що хто йде до тої Царівни, назад не вертається. І рішив він іти шукати Царівну. «Хоч назад не вернуся, але побачу її».

Зібрався у дорогу. Царство своє лишив на міністрів. Ішов він, ішов і зайшов у великий ліс. Там жила одна лиш дичина. Найшов він у тому лісі гарний двоповерховий дім. Зайшов у той дім, а там його старша сестра. Питає вона його, як він живе. Він розказав та й питає її:

— А як ти живеш?

— Дуже добре жию. Мій чоловік — змій. Він мені все приноси, що треба.

Тим моментом прилетів і змій. Як побачив Івана Царевича, то зрадів.

— Як ти попав сюди? — питає змій.

— Я не до вас хотів попасти. Я шукаю Царівну. А змій йому:

— Я був у тої Царівни і насилу вернувся від неї живий. А бачити її не бачив. Тобі скажу: як підеш туди, живий не вернешся.

— Хоч не вернуся, але хочу її побачити, — каже Іван. Переночував Іван Царевич у сестри, встав рано і збирається в дорогу. Дав йому змій банку.

— На цю банку. Як захочеш їсти, відкрий її. І зробиться стіл, і їсти, і пити, що ти хочеш.

Пішов Іван Царевич. І попав до середущої сестри. Та тоже каже йому, що чоловік її змій і живе вона добре. Тим моментом прилетів і змій. Побачив Івана Царевича і питає:

— Як ти, Іване Царевичу, попав до нас?

— Я не до вас ішов. Я Прекрасну Царівну шукаю.

— Не йди туди, Іване Царевичу, бо пропадеш, — каже змій. — Я сам насилу живий вернувся відти. А бачити її не бачив.

Іван не слухає, збирається в дорогу. І цей змій дав йому банку.

— Як відкриєш її, то буде стіл і на столі що хочеш їсти й пити, ще й музика буде.

Взяв він і ту банку, заховав її і пішов далі. Попав до третьої сестри. І в тої чоловік був змій — ще май сильніший, як тих два. Каже він Іванови:

— Не йди туди, бо пропадеш. Я не пара тобі, та й то насилу скапав живий. І браття мої там були, та ніхто з нас тої Царівни не бачив.

А він і слухати не хоче, збирається в дорогу. Третій змій тоже дав йому банку. Таку, що як відкриєш її, то їж і пий, що хочеш, та ще й музика грає.

Добрався Іван до тої Царівни. Як тілко він туди прийшов, його побачили, схопили і закрили в льох. А в тому льохови повно людей. Плачуть всі. Він питає їх:

— Куди це я попав? А вони кажуть йому:

— Тут будуть нас морити голодом. Тоді повідрубують голови, понатикають їх на коли, а трупи закопають.

Іван пожалів хлопців і відкрив першу банку: «Їжте, пийте, хто що бажає!» Вони як наїлися, напилися та як зачали співати! А варта вчула це і доповіла Царівні:

— Люди в льоху голодні, а співають, як п’яні. Підіймають той льох догори.

Вона й питає:

— Кого ви посліднього кинули туди?

— Івана Царевича, — кажуть вони.

— Давайте його до мене.

А він думає: «Хоч порубають мене, але зараз я її побачу». Привели його, а вона й питає:

— Іване Царевичу, що ти там наробив, що голодні люди співають і ухкають?

А він їй:

— Є в мене банка така. Як відкрию її, то можна нагодувати й напоїти весь город.

— Ану, покажи свою банку.

Він відкрив ту банку — і на столі з’явилося, що тілко бажаєш, їж і пий! Навіть Царівна не бачила таких напитків. Каже вона:

— Іване Царевичу, дай цю банку мені.

— Подарувати її тобі?

— Ну то продай, як не подаруєш, — каже Царівна.

— А нащо мені гроші, як ти завтра зарубаєш мене?

— А що хочеш за цю банку? А Іван їй:

— Нічого не хочу, лиш поцілуй мене.

Вона подивилася на Івана. Він був гарний, як лялька. І подумала Царівна: «Ну що ж тут такого?» Встала, підійшла до Івана і поцілувала його. Дав він їй банку. Взяла вона ту банку і каже сторожі:

— Беріть його і киньте назад у льох.

Зачинили його в льох, а тут уже пора обідати. Відкрив він другу банку. Наїлися хлопці, напилися. Гармонія грає, а вони танцюють! Такий шум підняли! Знов учула це сторожа і донесла Царівні.

— Давайте його сюди знову, того Івана Царевича, — каже вона. Приводять його, а вона питає:

— Іване Царевичу, що ти там наробив, що вже й гармонія грає? А він їй:

— В мене є ще одна банка.

— Ану, відкривай ту банку.

Як відкрив він другу банку! Їж, пий, і гармонія грає,

— Продай мені цю банку, — каже Царівна.

— А нащо мені гроші, як ти мене завтра зарубаєш, і гроші лишаться? Дозволь мені обняти й поцілувати тебе, то дам банку.

Що було робити? Погодилася вона. Іван Царевич обняв, поцілував її і дав другу банку. Взяла вона банку, а його наказала відвести назад в льох.

А тут уже й вечеряти пора. Відкрив він третю банку. І сама Царівна вчула, що там співають і музика грає. Дала приказ: — Приведіть його знов до мене. А це було вже увечері. Привела його сторожа до неї.

— Іване Царевичу, що ти там робиш, що й музика в льохови грає? А він їй:

— У мене є ще їдна банка.

— Ану, — каже вона, — відкрий.

Як відкрив він ту третю банку, як заграла музика, то захотілося танцювати й Царівні.

— Що ти хочеш, Іване Царевичу, за третю банку? А він їй:

— Нічого не хочу, лиш хочу спати на їдному ліжку з тобою. Вона погодилася, та сказала:

— Але ти не здумай щось таке, бо голова тобі з плеч піде. Взяла в ту кімнату двох вартових з шаблями. Їден стоїть з їдного боку ліжка, а другий — з другого, А вона каже йому:

— Дивися, торкнешся до мене — то так тобі голова й злетить. А він їй:

— Я з цим не погоджуюся, бо як сплю, то уві сні розкидаю то руками, то ногами. І ти мене маєш за це зарубати?

— Як уві сні кинеш руку чи ногу, то це нічого, — каже вона. І лягли вони спати. А варта пантрує.

Іван не спить, лиш робить вигляд, що спить. Кинув рукою їй на груди. Потім ще май трохи. Ніби спить та й обертається на другий бік, і кинув на ню ногу. Та й не лежить тихо, а дриґає ногою, ніби щось снить. Як почав Іван то рукою, то ногою кидати, вона обм’якла і... вигнала сторожу. І вже спали, як хотіли.

Встали рано, а вона й каже:

— Іване Царевичу, голова в тебе зварила, одурив ти мене. Буду я твоя жона, а ти — мій чоловік.

Дала вона йому дванадцять ключів від дванадцяти кімнат і каже:

— Можеш відкривати і дивитися в усі кімнати, лиш у дванадцяту кімнату не дивися, як мене не буде дома.

І Царівна поїхала кудись, а він почав дивитися по кімнатах. Та й думає: «Що я за хазяїн, як не буду знати, що в тій дванадцятій кімнаті?» Зайшов і в дванадцяту кімнату. А там — Кащей Безсмертний, прив’язаний на ланцюгах. Морила його Царівна голодом, бо вбити його ніхто не міг. Зайшов Іван, а Кащей каже йому:

— Іване, дай мені відро води, то я тобі прощаю раз. Приніс йому Іван відро води. Випив Кащей і каже:

— Давай ще відро.

І він дав ще відро. Як випив його Кащей, то пірвав свої ланцюги і вискочив надвір. А тим моментом і Царівна приїхала. Кащей ухопив Царівну і потягнув. Та й лишився Іван Царевич сам. Вирішив він іти шукати Царівну. Сів на коня і поїхав. Попав він до Кащея, а того нема дома. Царівна каже йому:

— Я ж казала тобі, щоб ти не дивився в ту кімнату. А тепер дуже трудно мене відци взяти, бо нема такого, що міг би вбити Кащея.

Але він таки не побоявся і каже їй:

— Будем тікати!

Сіли вони обоє на коня і тікають. Приходи Кащей — Царівни нема. Іде він до свого коня і питає:

— Де Царівна?

— Царівну взяв Іван Царевич, — каже йому кінь.

— То доганяймо їх.

Сів Кащей на коня, і догнали вони Івана. Відібрав Кащей Царівну та й каже:

— Прощаю тобі, Іване, раз, за те, що ти мені води дав.

А Іван Царевич знов пішов до Кащея і знов забрав Царівну. Та й почали тікати. Приходи Кащей — нема Царівни. Знов іде до коня.

— Де Царівна?

— Царівну взяв Іван Царевич.

— Доганяймо їх.

Сів Кащей на доня, догнав Івана Царевича, убив його, а Царівну забрав назад.

А над тим полем летіли змії, кумнаття Іванові. Побачили вони на землі вбитого чоловіка. Спустилися, а то — Іван Царевич. Два лишилися коло него, а їден полетів додому за живою водою. Приніс він тої води, покропили Івана, і він устав. Та не пам’ятає, що з ним було, каже, що міцно спав.

— Добре ти спав, — кажуть змії. — Якби не ми, то ти би спав навіки.

І пригадав він, що вбив його Кащей. Просять змії Івана іти з ними додому, а він їм:

— Нє. Або я живий не буду, або Царівну визволю. Побачили змії, що він не хоче додому, і полетіли.

Вертається Іван Царевич назад до Кащея. Того дома не було. Він каже Царівні:

— Спитай Кащея, яка сила в него, як його можна вбити. А завтра я прийду, і ти мені скажеш.

Приходи Кащей, а вона плаче.

— Чого ти плачеш? — питає Кащей.

— Того я плачу, що ти десь ходиш, тебе вб’ють, як ти вбив Івана Царевича, і я лишуся сама.

— Ніхто мене не вб’є. А вона йому:

— Я не буду плакати, як узнаю, що тебе не вб’ють, як ти скажеш мені, що є в тобі сила проти всього.

І не було що робити Кащею, лиш казати царівні, що його ніхто не вб’є.

— Той уб’є мене, хто найде брата мого коня. А вона й питає:

— А де ж того коня найти?

— Мама мого коня находиться в лісі під скалою. Вона кожного року роди лошатко. Але там напоготові сидять звірі, і як родиться лошатко, то звірі його розривають. Як найдеться хто, щоби врятував то лошатко від звірів, то він і зможе мене вбити.

— Добре, я не буду плакати, бо ніхто тебе не вб’є. Та й перестала плакати.

На другий день приходи Іван Царевич, а вона й каже йому про то лошатко.

— Лиш тоді можеш Кащея вбити, як достанеш то лошатко.

— А де ж найти маму того коня? — питає Іван.

— Іди під скалу і там найдеш кобилу. Лиш дивись, щоб звірина лоша не розірвала.

Найшов Іван Царевич маленьке лошатко і пішов з ним до тої скали. Як побачив, що кобила вродила, кинув туди своє лоша, а кобилине лошатко схопив і втік. Дичина прибігла, розірвала лоша Івана Царевича і забралася. А лошатко й каже:

— Іване Царевичу, пусти мене до мами, хай вона погодує мене трохи.

Він пустив його до мами. Мама покормила його, а лошатко каже Івану Царевичу:

— Як ти хочеш, щоб я сильний був, пусти мене до мами хоч три рази, а потому ми поїдем з тобою, куди скажеш.

Пустив він то лошатко до мами ще два рази.

— А тепер сідай на мене та й підем до Кащея. Візьмем Царівну, і ніхто нічого тобі не зроби. Я буду боротися з Кащеєм.

Полетіли вони до Кащея, забрали Царівну і полетіли попід хмарами. Приходи Кащей — нема Царівни. Іде він до коня й питає:

— Де Царівна.

— Царівну взяв Іван Царевич. Кащей дуже розсердився.

— Я його вбив, а він знов тут?! Доженем його. А кінь каже:

— Догнати ми його то доженем, але Царівни не возьмем, бо його кінь — мій брат.

І хоч знав Кащей, що не возьме Царівну, але рішив доганяти Івана. Догнав його, а кінь Іванів каже Івану й Царівні:

— Ви добре тримайтеся, бо мені доведеться воювати з Кащеєм. Піднявся Іванів кінь вище Кащея та як ударив Кащея в голову, то лиш кістки на землю посипалися.

Спустили вони на землю. Іван Царевич сів на Кащейового коня, а Царівна на Іванового, і поїхали додому. І жили вони, і жили, і, може, й тепер живуть.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Вашківці, Сокирянського району, Чернівецької області
3 квітня 1979 року
Оповідач: Скаженюк Дьордій Степанович (1907)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Іван Царевич і прекрасна царівна

Українська народна казка Буковини

Один цар мав три дочки і сина. Жінка померла, і він лишився сам із дітьми. Заслаб цар і каже синові:

— Скоро я помру. Царство і сестер лишаю на тебе. Ти маєш їм бути за тата. Як прийде хто їх сватати, то віддавай. Не питай, хто, не питай, звідки, а як буде сватати, віддавай.

Як помер цар, Іван так і зробив — хто сватав сестер, тому й віддав. Перш віддав старшу, потому середущу, а потому й найменшу. І не знав, за кого віддав їх. Знав лиш, що всі три женихи — браття.

Лишився Іван сам і затужив. Почав він читати книжки. Читав, аж поки не знайшов книжку про Прекрасну Царівну. Там було написано, що хто йде до тої царівни, назад живий не вертається. І надумав Іван Царевич іти шукати Прекрасну Царівну. Царство своє лишив на міністрів, а сам рушив у дорогу.

Довго йшов він і зайшов у великий ліс. І знайшов Іван Царевич у тому лісі красивий двоповерховий палац. Зайшов він у той палац, а там його старша сестра.

— Як ти живеш? — питає вона брата. Він розказав усе та й питає її:

— А як ти живеш?

— Дуже добре, — каже вона. — Мій чоловік — змій. Він мені все приносить, що тільки треба.

Тим часом прилетів змій. Побачив він Івана Царевича і врадувався.

— Як ти попав сюди? — питає змій.

— Я не до вас ішов. Я шукаю Прекрасну Царівну.

— Я був у тої Царівни і ледве вернувся відти живий, — каже змій. — А бачити її не бачив. Я тобі скажу: як підеш туди — живий не вернешся.

— Хоч і не вернуся, а хочу її побачити, — сказав Іван.

Переночував Іван Царевич у сестри, встав рано і збирається в дорогу. Змій дав йому банку. «Як захочеш їсти, — каже, — то відкрий її. І буде тобі стіл, і буде їсти й пити — все, що забажаєш».

Пішов Іван Царевич і потрапив до середущої сестри. У тої теж чоловік змій. Забачив він Івана Царевича і питає:

— Як ти, Іване Царевичу, попав до нас?

— Я не до вас ішов. Я Прекрасну Царівну шукаю.

— Не йди туди, Іване Царевичу, бо пропадеш, — каже змій. — Я сам насилу живий вернувся відти, а бачити її так і не бачив.

Іван не слухає, збирається в дорогу. Змій каже:

— На тобі цю банку. Як відкриєш її, то буде тобі стіл, і їсти, і пити — що захочеш, буде. Ще й гармонія буде грати.

Заховав Іван банку і пішов далі. Й потрапив він до третьої сестри. І в тої чоловік був змій, та ще май сильніший, як ті два. Каже змій Іванові:

— Не йди туди, бо пропадеш. Я не пара тобі, та й то насилу скапав живий. І браття мої там були, і ніхто з нас тої Прекрасної Царівни не бачив.

А Іван слухати не хоче, збирається в дорогу. Третій змій теж дав йому банку. Таку, що як відкриєш її, то їж і пий, що хочеш, та ще й музика грає.

І добрався Іван до палацу Прекрасної Царівни. Як тільки він туди прийшов, його забачили, схопили і зачинили в льох. А в тому льоху повно людей. Сидять і плачуть. Він питає їх:

— Куди це я попав?

— Тут нас будуть морити голодом, — сказали йому. — Тоді повідрубують голови і понатикають їх на палі, а трупи закопають.

Почув це Іван і відкрив першу банку. Їжте, пийте, хто що бажає! Усі наїлися, напилися та як заспівали! Сторожа вчула це і доповіла Прекрасній Царівні.

— А кого ви останнього вкинули туди? — питає Царівна.

— Івана Царевича.

— Давайте його до мене, — каже Царівна.

Ведуть Івана, а він думає: «Хоч порубають мене, але побачу її зараз». Привели його. Царівна була така файна, як сонце. Питає вона:

— Іване Царевичу, що ти там наробив, що голодні співають і ухкають?

— Є в мене така банка. Як відкрию її, то можна нагодувати і напоїти весь город, — каже Іван.

— Ану, покажи свою банку.

Він відкрив банку і на столі з’явилося, що тільки забажаєш, їж і пий! Навіть царівна не бачила ще такого.

— Іване Царевичу, дай мені цю банку, — каже вона.

— Подарувати її тобі?

— Як не хочеш подарувати, то продай.

— А нащо мені гроші, як ти завтра зарубаєш мене?

— То що ж ти, Іване, хочеш за цю банку? — питає Царівна.

А Іван каже:

— Нічого не хочу, лиш поцілуй мене.

Вона подивилася на Івана. Він був гарний, як лялька. І подумала Царівна: «Ну, що ж тут такого?» Та встала, підійшла до Івана і поцілувала його. І він дав їй банку. Взяла вона ту банку і сказала сторожі:

— Беріть його і киньте назад у льох.

Зачинили його в льоху. А тут уже пора обідати. Відкрив він другу банку. Наїлися хлопці, напилися. Гармонія грає, а вони танцюють! Такий шум підняли!

Знову учула це сторожа і донесла Царівні.

— Давайте його сюди знову, того Івана Царевича, — каже вона.

Приводять його, а вона й питає:

— Іване Царевичу, ще ти там наробив, що вже й гармонія грав?

А він каже:

— Є в мене ще одна банка.

— Ану, відкрий ту банку.

Як відкрив він другу банку! Їж, і пий, і гармонія грає.

— Продай мені цю банку, — каже Царівна.

— А нащо мені гроші, як ти завтра мене зарубаєш, і гроші лишаться? Дозволь мені обняти й поцілувати тебе, то дам банку.

Що було робити? Погодилася вона. Іван Царевич обняв, поцілував її і дав другу банку. Взяла вона банку, а його сказала відвести назад у льох.

А тут уже й вечеряти пора. Відкрив він третю банку. І сама Царівна вчула, що там співають і музика грає, та й дала наказ:

— Приведіть його знову до мене. Сторожа привела Івана до Царівни.

— Іване Царевичу, що ти там робиш, що вже й я чую музику з льоху?

А він каже:

— У мене є ще одна банка.

— Ану, відкрий.

Як відкрив він третю банку, та як заграла музика, то захотілося танцювати й самій Царівні.

— Що ти хочеш, Іване, за цю третю банку? — питає вона.

— Нічого не хочу, лиш спати на одному ліжку з тобою.

— Добре, — каже вона, — будеш спати. Але не здумай щось таке, бо голова тобі злетить геть.

І взяла вона в ту кімнату двоє вартових з голими шаблями. Один стоїть з одного боку ліжка, а другий з другого. Царівна каже:

— Дивися, торкнешся до мене, то так тобі голова й злетить.

— Я не погоджуюся з таким ділом, — каже, він, — бо уві сні я можу торкнутися до тебе рукою або ногою. Як я сплю, то розкидаю руки й ноги. І ти мене маєш за це зарубати?

— Як сонний кинеш руку або ногу, то це нічого, — каже вона.

І сплять вони, а варта пантрує.

Іван не спить, лиш робить вигляд, що спить. Та й поклав на неї руку і присунувся ближче. Та й не лежить тихо, а дриґає ногою, ніби щось снить. Вона лежала, лежала, а тоді й відправила варту. І вони спали без варти.

Встали вони рано, а вона й каже: — Обдурив ти мене, Іване Царевичу. Як у тебе так варить голова, то будеш моїм чоловіком.

Дала вона йому дванадцять ключів від дванадцяти кімнат і сказала:

— Можеш відкривати і дивитися у всі кімнати, лиш у дванадцяту не заходь, коли мене не буде дома.

— Але треба випустити тих людей, які сиділи зі мною в льоху, — сказав Іван. І вона випустила тих людей.

Поїхала кудись Царівна, а він почав ходити по кімнатах. Та й думає: «Що я буду за хазяїн, як нічого не знатиму про ту дванадцяту кімнату?» І зайшов у ту кімнату. А там був Кащей Безсмертний, прив’язаний ланцюгами. І морила його Царівна голодом, бо вбити його ніхто не міг.

Зайшов Іван, а Кащей каже:

— Іване, дай мені відро води, то я тобі прощаю раз. Приніс Іван відро води. Випив Кащей і каже:

— Давай ще відро.

І він дав ще відро. Як випив Кащей вдруге, пірвав свої ланцюги і вискочив надвір. А тим моментом і Царівна приїхала. Кащей схопив Царівну і потягнув. Лишився Іван Царевич сам. І рішив він шукати свою жінку, поки не знайде.

Сів Іван на коня і поїхав. І приїхав до Кащея. А Кащея нема дома. Царівна каже Іванові:

— Я ж казала тобі, щоб не дивився у ту кімнату. А тепер дуже важко буде визволити мене, бо нема такого, щоб убив Кащея.

— Давай тікати, — сказав Іван Царевич.

Сіли вони обоє на коня і почали тікати. Приходить Кащей — Царівни нема. Він іде до свого коня й питає:

— Де ж Царівна?

— Царівну взяв Іван Царевич, — каже кінь.

— То доганяймо їх.

Сів Кащей на коня і догнав Івана. Відібрав Царівну та й каже:

— Прощаю тобі, Іване, раз, за те, що ти мені води дав. На другий день Іван Царевич пішов до Кащея. І знову забрав Царівну та й почали тікати. Приходить Кащей — нема Царівни. Знов іде він до коня.

— Де Царівна?

— Царівну взяв Іван.

— Давай доганяти їх, — каже Кащей Безсмертний. Сів Кащей на коня, догнав їх, убив Івана Царевича, а Царівну забрав.

Над тим полем летіли змії, кумнаття Іванові. Забачили вони на землі вбитого чоловіка. Спустилися, а то Іван Царевич. Два залишилися коло Івана, а один полетів додому за живою водою. Приніс він тої води, покропили Івана, він устав та й не пам’ятає, що з ним сталося, каже, що довго спав.

— Добре ти спав, — кажуть змії, — якби не ми, заснув би навіки.

І пригадав Іван, що вбив його Кащей. Просять його змії до себе, а він каже:

— Ні. Або я живий не буду, або Царівну визволю. І полетіли змії додому.

Вертається Іван Царевич до Кащея. А того не було дома. Іван каже Царівні:

— Я піду, а ти спитай Кащея, в чому його сила, як його можна вбити. А завтра я прийду, і ти мені скажеш.

Приходить Кащей, а вона плаче.

— Чого ти плачеш? — питає Кащей.

— Того я плачу, що ти десь ходиш, тебе вб’ють, так, як ти вбив Івана Царевича, а я лишуся сама.

— Ніхто мене не вб’є. А вона каже:

— Я не буду плакати, як буду знати, чому тебе не вб’ють. Як ти скажеш, що проти всього маєш силу.

Що робити Кащею? Почав він їй розказувати.

— Той уб’є мене, хто знайде брата мого коня.

— А де ж той кінь?

— Мама мого коня у лісі під скалою кожного року народжує лошатко. Але там напоготові сидять звірі, і, як вродиться лошатко, зразу його розривають. Якщо знайдеться хто, щоб урятував те лошатко від звірів, то він і зможе мене вбити.

— Добре, тепер я не буду плакати, — сказала Царівна, — бо ніхто тебе не вб’є.

Приходить Іван Царевич на другий день, а вона й розказала йому про те лошатко.

— Як дістанеш те лошатко, то лиш тоді зможеш Кащея вбити.

— А де ж знайти маму того коня?

— Іди під ту скалу, і там знайдеш кобилу. Лиш дивись, щоб звірина лоша не розірвала.

Знайшов Іван Царевич якесь лоша і пішов з ним до тої скали. Як побачив, що народилося в кобили лошатко, то кинув туди своє лоша, а кобилине лошатко вхопив і втік. Прибігла звірина, розірвала лоша Івана Царевича і забралася. А лошатко каже: «Як хочеш, щоб я сильний був, то хоч три рази пусти мене до мами, а потому ми поїдемо, куди скажеш». Пустив Іван лошатко до кобили, та покормила його, і каже лошатко Івану Царевичу: «Я вже дуже сильний. А як ще два рази мене погодує мама, то поїдемо до Кащея». І пустив Іван Царевич лошатко ще два рази до Його мами кобили. «Ну, Тепер, — каже коник, — сідай на мене та й поїдемо до Кащея Безсмертного. Візьмемо Царівну, і ніхто нічого тобі не зробить. Я буду боротися з Кащеєм».

Приїхали вони до Кащея, забрали Царівну І полетіли з нею попід хмарами.

Приходить Кащей — нема Царівни.

— Де ж Царівна? — питає коня.

— Царівну взяв Іван Царевич. Кащей дуже розсердився.

— Я його вбив, а він знову тут? Давай доженемо його!

— Догнати ми його доженемо, — каже кінь, — але Царівни не візьмемо, бо його кінь — мій брат.

І хоч знав Кащей, що не візьме Царівну, але вирішив доганяти Івана Царевича. Догнав він його, а Іванів кінь каже Івану й Царівні:

— Ви добре тримайтеся, бо мені доведеться воювати з Кащеєм.

Піднявся Іванів кінь вище Кащея та як ударив Кащея в голову, то лиш кістки на землю посипалися.

Спускаються вони на землю. Іван Царевич сідав на Кащейового коня, а Прекрасна Царівна — на Іванового. І поїхали вони додому. І жили вони, і жили, і може, ще й тепер живуть.

Походження та примітки

Іван Царевич і Прекрасна Царівна. Невказані сюжети + Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 400і + 3022 (епізод) + 552А. Записано З квітня 1979 року у селі Вашківцях Сокирянського району Чернівецької області від Дьордія Степановича Скаженюка (1907 року народження, молдаванин, родом із села Колінківців Хотинського р-ну. У Вашківцях проживає 30 року Удівець, колгоспний пенсіонер).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.