Українські народні казки

Іван Царевич і цар-дівиця

Українська народна казка Гуцульщини

Був бідний чоловік. У него народжувалися діти і всі вмирали. Хтось порадив йому, що як народиться дитинка, аби він закликав у куми того, хто йтиме дорогою в той час. Народилася дитинка, подивився він у вікно, аж тут їде цар. Ой, як царя кликати! Але йде чоловік. Припав на коліна. Цар спинив коні й питає:

— Чого, чоловіче, хочеш?

— У мене все діти вмирали, і мені сказали, що як народиться дитинка, то запросити в куми того, хто тоді буде їхати дорогою. І дитинка буде жити. І я дуже щиро вас прошу в куми.

Цар сказав:

— Я прийду. А коли це?

— В неділю.

В неділю приїхає цар з царицею, привозить немало гостинців і хлопчика вхрестили. Сказав цар дати йому ім’я Іван Царевич. Бо в самого царя дітей не було.

Ріс той хлопчик, може, рік, може, два. Цар щонеділі приходив до него. І нарешті сказав:

— Знаєте що? Я заберу вас усіх до себе. Вам буде краще і мені краще, бо я не можу так часто до вас ходити.

І вся родина бідного чоловіка пішла жити до царя. А царська родина стала на то недобра. Вони думали, що із свої родини возьме когось цар за свойого, а він узяв такого бідака.

Хлопчик так файно ріс, що мав десять років, а йому можна було дати п’ятнадцять. Чудово ріс. Куди би цар не йшов, усе брав його з собою, тішився ним. Вже йому двадцять проминуло, вже він дорослий. І наговорили цариці, як би на него щось видумати, щоби цар його не злюбив. Бо й цариця хотіла, щоби з її родини хтось був цареви за сина. І гай * надумали. Вибрехали на него, що він так говорив: «Коби * цар скорше помер, я би був царем». І сама цариця сказала це цареви.

— Міністри чули, що він так говорив.

Цар дуже на це обурився, скликав міністрів, царицю й Івана. І зачав питати:

— Чи це правда, що ти таке казав, Іване? Щоби я помер? А Іван у сльозах говорить:

— Неправда. Я це не казав.

А всі підтвердили, що то правда.

— Ми точно чули. Тоді цар сказав:

— У другім царстві є зачарована цар-дівиця. Як ти ту дівицю дістанеш, то будеш жити і будеш царем. А не дістанеш, так тобі голова з плеч.

А та цар-дівиця була так зачарована, що ніхто її не міг дістати. І були там мури, великі й високі, і сторожі було багато. Іван Царевич зажурився.

На другий день цар дав йому сто рублів і сказав:

— Іди купи коня і йди добувати цар-дівицю.

Іде Іван Царевич на ярмарок купувати коня. Здибає його старенький-старенький дідик. І питає в него:

— Що ти такий сумний, Іване Царевичу?

Іван Царевич йому розповів, що йде коня купити, бо приказали йому ту дівчину добути.

— Знаю, що мене чекає смерть. Каже дідик:

— Не журися, Іване Царевичу, слухай мене. Я тебе пораджу. На ярмарку, на самім краю присилений дуже худий кінь. Ти того коня купи, і все буде добре.

Іван так і зробив. Прийшов на ярмарок, а на краєчку стоїть худий-худий кінь. А той кінь був чарівний. Підійшов Іван до того чоловіка й питає, що просить за коня.

— Сто рублів, — каже.

Іван дав сто рублів і бере коня. І каже той чоловік:

— Бери цего коня, і дев’ять день би ти його пас на росі до схід сонця.

Іван забрав коня і пішов додому. Приходить він, а всі сміються.

— Що ти купив за сто рублів? Кістки?

А він нічого не каже, лиш водить коня пасти на росу до схід сонця. І за дев’ять день кінь став файний, блискучий, ситий. Всі аж чудуються.

Прийшов той день, коли треба їхати по цар-дівицю. Зібрався Іван, набрав харчів у торбу й поїхав. Їхав пару день, уночі ночував на дереві, а коника пускав пасти. І під’їхає він до тих мурів. Поглянув і тяжко здихнув. А кінь до него заговорив:

— Не журися, Царевичу. Я зараз перекинуся на орла. Ти мені сядь межи крила і полетимо. А цар-дівиця буде в садочку гуляти.

Ти хустинкою закрий їй рот, хапай її на руки, клади на мене, і я перелечу з вами обома через мур.

Так Іван і зробив. Перелетіли вони з цар-дівицею через мур і полетіли далеко-далеко, щоб їх не бачила сторожа. Та й сів орел на землю, перетворився на коня, і пішов кінь пасти траву. А цар-дівиця з Іваном сіли обідати. І дуже-дуже вдоволена вона була, що він її забрав.

Сіли вони на коня і їдуть далі, до царя. Нарешті дивляться, два люди так моцно * б’ються, що страшне. Зліз він з коня, підійшов до них і питає:

— Чого ви, люди, так б’єтеся? Кажуть вони:

— Наш тато помер, і лишилися мітла й клюка *. Не можемо поділитися.

Іван розсміявся.

— Такі дорогі річи! Та й ви над тим б’єтеся? А вони йому відповідають:

— Чого не знаєш, не говори. Це чарівні річи. Мітлою махнеш — вулиця війська паде, клюкою потягнеш — решту в полон забереш.

Іван подумав, що ці річи здалися би йому. І каже:

— Я вас погоджу.

— Погоди, будь ласка. Він сказав їм так:

— Я наберу в жмені піску і посію. Збирайте цей пісок. Хто більше назбирає, того буде все.

Пустилися вони збирати той пісок. То там навіяв вітер купочку, то там. І відійшли вони за тим піском далеко. Іван уздрів, що вони так далеко відійшли, схапав ту мітлу й клюку, сів на коня і навтіки. Ті вернулися, назбиравши піску, що ледве принесли, а тут нема вже ні Івана Царевича з цар-дівицею, ні мітли, ні клюки.

А Іван Царевич доїхає до царських палат, а там страшне. Війська обступили палати і хотять царя вбити. Вони злізають обоє з коня. Він бере мітлу, а цар-дівиця — клюку. І давай воювати. Іван Царевич махне — вулиця війська паде. А цар-дівиця все клюкою в полон бере.

Розбили вони то все, прибрали, підійшли до царської палати, а цар ні живий, ні вмерлий. Поблагословив їх цар, зразу дав Іванови корону й сказав:

— Будеш царювати, а я буду віка доживати.

Походження та примітки

* Гай — вживається для позначення швидкого розвитку подій.

* Коби́ — якби.

* Мо́цно — сильно.

* Клюка́ — палиця-кривулька.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Рожнів, Косівського району, Івано-Франківської області
28 березня 1986 року
Оповідач: Намісниченко Теодозія Дмитрівна (1905 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.