Іван Швець і розбійники
Українська народна казка Покуття
Іван-швець мав п’ятеро дітей. Та й каже йому жінка:
— Іване, ти купив би межи дітей корову.
— Куплю, куплю.
Пішов на ярмарок, купив корову. Жене її додому. А дорога вела через ліс. Але хотів задля себе. Та й корову присилив до дерева, а сам відійшов трошки далі. Вертається — корови нема. А він же лиш на пару метрів від корови відступив. Він ні живий, ні мертвий.
Але чує він, вийшли з підземного сховища збуї. І старший збуй їм роздає завдання:
— Ти маєш живого пана привести. Ти маєш паню вбити... Так роздав їм роботу. А один каже:
— Де ключі класти?
— Кидай тут у корч.
Кинув той ключі та й пішли. А той чоловік підходить, бере ключі, відмикає то сховище, заходить туди всередину. Дивиться, є його коровка, одного сусіда вкрадені воли є, другого. І коні там є. Подивився він і йде далі, дивиться, повно грошей, срібла, золота. Іде далі — повно трупів. Умерлих, побитих.
Бере він віз, виносить, складає. Склав, узяв на віз сім трупів, бере собі півмішка золота й срібла і їде додому. Повертає до ксьондза та й каже:
— Отче, біда ні спіткала. Йшов-єм через ліс і надибав сім трупів. Треба поховати їх, де людей ховають.
Каже ксьондз:
— Нічого, Іване, поховаємо, замовте копачам ями. Замовив він ями, заплатив ксьондзови, поховали. А жінка все з ним свариться:
— Чоловіче, ти не купив корівку, але купив коні.
— Нічого не говори, жінко. Я кіньми буду заробляти. Але його кортить ще раз туди піти. Каже:
— Вже трохи грошей заробив, іду, жінко, за коровою. Куплю межи діти.
Пішов у ліс, на місце, де збуї жили. Заховався, чекає, вийшли збуї. Старший роздає їм завдання. Кинули ключі в корч і пішли. Він відмикає знов то сховище, заходить туди знов. І ніц не робить, лиш виносить і складає віз, впрягає добрі коні і бере знов сім трупів, і бере собі два мішки золота. І знов повертає до ксьондза.
— Отче, знов їхав я з ярмарку і біда ні найшла, знов найшов сім трупів. Треба поховати.
— Добре, Іване, замовте ями, поховаємо. Поховали.
Але в тім селі жив пан. Продає він свій двір і продає майно. Не хоче жити в селі, хоче їхати в місто. Десять багачів складаються, хочуть то купити. І все їм не стає грошей. А Іван іде до пана і купує всю землю його і весь маєток. Уже Іван паном.
А в селі на другу Богородицю храм. Та й люди посходилися з усіх сторін, і приїхав якийсь такими здоровими кіньми. Має на возі десять бочок з медом, щоб міняти мед за збіжжя. Та й питає:
— Хто у вас був бідний, а тепер багачем зробився? А жінки кажуть:
— У нас Іван-швець був бідний, а тепер став паном.
А то був один з тих збуїв, з того сховища. А Іван, як був у тому сховищі, узяв зелену шовкову спідницю. Вийшли люди з церкви, а Іванова жінка в тій спідници. І збуй пізнав на ній ту спідницю.
Та й їде той збуй з тими бочками проситися до Івана на ніч. І приймив його Іван. А пізньої ночі той збуй стягає з бочок обручі і випускає збуїв. І нападають на Івана, щоби його вбити. Але там був окоман, і жонца був. Та й відбили збуїв, і збуї нічого не вшкодили Іванови.
Продає Іван свій маєток і купує за селом корчму. І в ті корчмі жиє. І так ’му добре йде.
Але одної ночі ковтає хтось:
— Отвори! А він каже:
— Мені не можна вночі нікого пускати в корчму, заборонено від уряду й від віта.
Збуї розломили двері і входять до корчми. Каже збуй:
— Вклякай, най ті голову зітну. Вклякає він і каже:
— Най си помолю перш богу.
І вклякає жінка його, вклякають діти. Моляться, моляться. Найстарший збуй питає:
— Уже чи ні?
А вони далі моляться. Нарешті надворі задзеленькотіла зброя. Входить до хати військо і всіх збуїв забирає. А послідній жовнір каже:
— Жий, Іване, спокійно, тут нічого тобі вже ніхто не зробить. Це ті вояки тебе врятували, що ти поховав їх тіла.