Іван і горлиця
Українська народна казка Чернігівщини

Давним-давно це було, ще за царя Гороха, як було людей трохи… Тож, послухайте.

В одному селі жив жорстокий пан Горох. Він бив наймитів, змушував тяжко працювати, а їсти майже не давав. Мучилися люди з ним та нічого не могли вдіяти. Ходити німі на роботу та діток водили за собою.

Одного разу пан гукає наймита, ставить його на коліна та й каже:

— Оце даю тобі кривого вола, снопик житніх колосків та пучок калини. Щоб за день ниву зорав, засіяв, ще й посадив калиновий гай. Не зробиш — поставлю посеред ниви і до смерті вороння ганятимеш!

Відкрив двері та й вигнав, як собаку, Івана на вулицю. Взявся за голову бідолаха та й залився гіркими сльозами. Забрав вола, сніп, пучечок калини і поплентався до поля. Земля була така спрагла, що навіть бур’ян усох від спеки. «Оце біда, прийдеться померти, не зроблю цієї роботи». Припав вустами до землі та ще дужче заплакав. Йому здалося, що і віл плакав разом з ним. Зашумів вітерець, схопив ті сльози і зробив з них калюжу, потім ще, і ще.

Раптом крикнула горлиця, замахала крильми та сіла Іванові на плече.

— Чого побиваєшся, юначе?- тоненьким дівочим голосом запитала пташка.

— Попав я в біду, сестрице… Зводить зі світу пан мене. Наказав зробити те, на що не можна і сподіватися. Оце ниву треба виорати, сніп обмолотити, зерно посіяти ще й калиновий гай посадити. А ні — то не жити мені.

— Зарадь моїй біді, я твоїй зараджу, — забила крильми пташечка.

— Я згоден, — сказав Іван, — що маю робити?

— Бачиш високе дерево? На тому дереві гніздечко, а в ньому троє моїх пташеняток. Кожного дня прибігає дикий кабан до деревця, риє землю, витягує коріння. Ось-ось воно впаде і загинуть мої дітки. Як мені тоді на світі жити?

— Добре, веди мене туди.

Прийшли вони до дерева, а кабан уже там, тягне корінь зубами. Дерево хитається, а пташенята так жалібно пищать. Защеміло Іванове серце. Взяв він вола за роги та й каже:

— Виручай, братику!

Та тільки сказав, як віл зірвався з місця, розігнався та як хрясне кабана — той і розпластався під деревом. Очі наливаються кров’ю, сам кабан хрипить, труситься, подихає. Кинувся Іван загрібати руками землю під деревом, сховав коріння і вже хотів іти. Аж бачить — стоїть його віл на рівних ногах, а на широкій спині у нього сидять троє гарних пташенят. Дивується Іван, радіє, а пташенята співають, крильми тріпочуть. Раптом озирнувся, а то не кабан, а його пан захолов уже під деревом.

Заліз Іван на вола та їде до ниви. Дивиться, чудується: нива співає, тугим колосом добірне зерно дозріває. А на тому краю ниви шумить калиновий гай, облитий молочною піною. Бджілки гудуть, пташки співають.

— Що це? Чиї руки зробили таке диво?

— Мої, — озвалася молода вродлива дівчина. Голівка заквітчана калиновим вінком, а замість стрічок виграє різнобарвна веселка.

— Мамо, матусю! — закричали пташенята, кинулися з вола на землю та

перетворилися на трійко красивих діточок.

— Діти! Оцей чоловік врятував вас від смерті. Тож нехай він буде вам за батька.

Та й обнялися вони вкупочці. Побудували хатку та й живуть у мирі й злагоді, засівають ниву, збирають урожай, а хлібом частують бідних людей. Не стомлюються роботящі руки.

А як, діточки, чи сподобалася вам казка? Оце вам бубликів в’язка. Хто слухав одним вушком, то і бублика бере одного, а хто двома, тому — два. А хто ніяк, тому з бублика мак.