Українські народні казки

Іван і підземне царство
Українська народна казка Покуття

В одній державі був цар, і захотів він поїхати на полювання. І поїхав, і в полюванні відбився від своїх товаришів, так, що не знав, де він, а де вони. Трубив, трубив — не давали йому відповіди. Він був дуже перемучений, втомлений і захотів води. І нараз трафилася йому керничка. Він хотів напитися, подивився, а в керничці пливає горнятко. Він лапав, лапав і не міг злапати його. Та й каже він:

— Бог з тобою, я собі дам і без тебе раду.

Та й опускає голову до води і п’є. Напився, хоче витягти голову з тої кернички — не мож, не пускає щось, тримає його у воді. Він спочатку мовчав, а тоді нарешті заговорив:

— Ти пусти мене, — каже. І чує він голос:

— Я тебе пущу, але підпишешся мені, що віддаш мені то, що в тебе вдома є, але ти про него не знаєш.

Він подумав собі: «Я все знаю». Та й каже:

— Я підпишу.

І той його відпустив.

І висунулася з кернички рука, а в ній документ.

— Підпиши!

Він підписав. І поїхав додому. Виїхав він нарешті з того лісу, під’їжджає і чує, що в него дома велика радість — син народився в него, наступник буде. Царевич народився. Цар дуже зрадів, але зразу ж і засмутився. Тому, що він за сина свого в лісі підписався.

А син файно росте. Підріс і бачить, що тато цілий час сумний. Та й питає хлопчик:

— Тату, скажіть, що вам? Чого ви такі сумні. А цар каже:

— Тепер, сину, я признаюся. Я тебе втратив. Ти маєш іти до іншого царя.

І розказав йому все, як було. І хлопець сказав:

— Мені треба йти. Раз ви підписали договір, то треба його виконувати. Сів хлопець на коня і поїхав на ту поляну, де підписувався за него його тато-цар. Зліз він з коня, коня пустив і дожидає того чужого царя. І з’явився той цар і його забирає. І каже йому так:

— Ти будеш звільнений, як виконаєш три моїх завдання. Перше завдання буде таке: буде стояти дванадцять дівок, і ти маєш пізнати, котра з них наймолодша. А тепер можеш іти відпочивати.

Дали йому квартиру, і він пішов відпочивати. Та й страшенно переживає. Що буде? Коли чує, надлетіла пчілка та й бринить за вікном: «Пусти мене, пусти». Він пустив її. Пчілка влетіла і перекинулася на дівку. І каже:

— Я наймолодша дівчина, і я хочу тобі допомогти. Як цар поставить нас дванадцять у ряд, щоби-с добре дивився. Як надлетить муха і сяде мені коло вуха, ти крикнеш: «Се моя!» І перекинулася вона на пчілку і вилетіла у вікно.

А рано цар вишикував перед ним дівчат. Він на них дивиться, добре дивиться. І тут надлетіла муха і сіла їй коло вуха. І каже він:

— Се моя. Тоді цар сказав:

— Друге завдання таке. Маєш мені побудувати на сій ріці міст. Такий, щоб можна було по ньому їхати. Сильний міст щоб був. Як зробиш, буде добре. А тепер іди відпочивати.

Пішов він на свою квартиру відпочивати. Прилетіла знов та сама пчілка і каже:

— Лягай і спи до рання. Рано тебе викличуть. І все вже буде зроблене.

І за одну ніч було збудовано такий міст. Бо та дівчина була чарівниця, і вона знала, як це зробити. Прийшов сам цар, провірив той міст — капітально зроблено. Так було зроблено, що й потяг по тім мості йшов.

— А третє завдання, — сказав цар, — таке. Ти мені повинен зшити чоботи з соломи, щоби сіяли, як золото. І то маєш зробити завтра перед моїм престолом, мені на очах. Іди відпочивай.

Пішов він на свою квартиру. І знов прилетіла пчілка і перекинулася на дівчину. І каже йому вона:

— Що сказав цар? Яке завдання дав?

Він розказав їй, яке завдання. А вона каже:

— Тут ми вже не дамо ради. Треба тікати. Я тобі допомагала дотепер, допоможу і втекти, як ти пообіцяєш мені, що возьмеш мене за жінку.

І він пообіцяв їй, бо він її вже полюбив. Сказала вона:

— Як не втечем, то ми пропали. І я з тобою пропаду, бо цар про все довідається.

Тоді він що? Плюнув на шибку раз і другий, і вибираються вони. І йдуть на ту простогалину, де Іван лишив коня. Та сідають обоє на того коня і тікають. Тікають уночі, нім цар устане.

А цар пробудився, устав та й каже:

— Ідіть кличте його сюди.

Слуги прийшли та й кричать за дверми:

— Цар кличе тебе, ходи! А та слина на шибці каже:

— Ще не пізня година, ще спати хочеться.

І думають вони, що він спить. Та й пішли. А потому прийшли та й знов стукають-грюкають.

— Ходи!

А друга слина каже:

— Дуже спати хочу. Най ще посплю.

Цар дивиться — нема наймолодшої доньки, отої дівки його нема. Розбили двері, зайшли в його квартиру — і його нема. І цар зрозумів усе і сказав:

— У погоню! Здогонити їх!

І їх здоганяє військо. Вона слухає і чує гук. Чує, що дуднить. Каже вона:

— Нас доганяє військо підземного царства. Тікати нема як, треба ся робити гостинцем. Зробимся роздоріжжям через жита й пшениці.

І зробилися вони таким роздоріжжям. Приїхало на то роздоріжжя військо і не знає, куди далі їхати. Той каже: «Туди їхати», а той: «Туди». Кажуть:

— Не знаєм, куди вони поїхали. Вертаємся додому.

Військо вернулося, а вони знов перекинулися на людей і далі тікають. Так тікають, що вже не годні скоріше. Але слухають, вже підземний цар таки сам їде, здоганяє їх. Тут уже крутити й дурити трудно. Каже хлопець:

— Що робити? І то живо треба щось робити, бо він уже недалеко. І робиться Іван попом, таким, якби йому вже сто років. А вона перекинулася на церкву стареньку на роздоріжжі. Цар приїхав та й каже:

— Ги! Чи мене блуд причепився, чи що? Я з дороги збився.

Де є церква чи каплиця, там усяка власть підземного царя кінчається. -...Далі йти я не можу, бо там уже царство Боже. І цар вернувся і більше вже за ними не їхав.

І вони поїхали далі, і тут уже мав Іван дуже знайомого царя. Царі мають межи собою товариство, та як багачі та пани. Та й вони були знайомі, та й каже Іван свої дівчині:

— Я поверну тут. Вона каже:

— Поверни, але дивися, бо в цего царя є хлопець золотоголовий. Як його поцілуєш у голову, вся пам’ять відлетить у тебе. І ти за мене забудеш.

А він каже:

— Нє.

І пішов Іван, і так сталося, що забув він за царівну, котра його цілий час рятувала і котрій він обіцяв бути вірним. І збирається вже він женитися з донькою того знайомого царя. І вже шикують весілля.

А дівчина, що його рятувала, згодилася кухарити до весілля. Та й спекли великий книш. Вже ся збирають іти до шлюбу, а вона розкроїла той книш. А з того книша виходять голуб і голубка. Та й каже голубка:

— Не лиши мене, голубку, свою дружину, як той Іван-царевич свою царівну лишив.

Іван це вчув, вилетів надвір, побачив свою дівчину, все пригадав і зразу з нею пішов до коня. Сіли вони на коня і поїхали до його тата. І закінчилися його пригоди, він уже став вільним. І взяв він за дружину дівчину, котра цілий час йому помагала.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Грушка, Тлумацького району, Івано-Франківської області
14 липня 1992 року
Оповідач: Атаманюк Дмитро Петрович (1905)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.