Українські народні казки

Іван і чарівна сопілка

Українська народна казка Гуцульщини

Одна жінка мала трьох синів. Два були розумні, а третій, Іван, трохи дурненький. Довго жили вони вчотирьох. І вмерла мама. А ті розумні хлопці кажуть до Івана: — Іване, ти будеш дома, а ми підемо в місто. Зібралися ті два хлопці. Та ще розчинили хліб, поклали корито на піч і кажуть Іванови:

— Дивися, аби ти не йшов нікуди, бо ми йдемо в місто.

— Добре, най буде.

Вони пішли, а Іван замкнув двері і сидить у хаті. А хліб на печі кисне. І все каже: «Фоль, фоль». А Іван каже до хліба:

— Ти лиш зо мною не сварися, бо я тебе зараз кину в кочерги. Хліб нічого не розуміє і далі собі кисне. Іван розлютився, здоймив корито з печі і кинув під поріг. Розчина висипалася з корита. А Іван сів у корито і їде на тій розчині по хаті. Чує, хтось гримає в двері. Іван питає:

— Хто там?

— Це ми, Іване, браття твої, пускай. А Іван каже їм:

— Чекайте, най доїду. А ті надворі кажуть:

— Ба на чім Іван уже їде?

Приїхав Іван до дверей, розімкнув. Браття входять до хати.

— Іване, що ти зробив з розчиною?

— Та що-м зробив? Вона зо мною дуже сварилася. Я сказав, аби вона сиділа тихо, а вона не слухала мене. Я мусів її кинути під поріг.

— Ну нічого, Іване. Байка, най буде так. Іван питає браттів:

— Ви щось купили чи ні? А браття кажуть:

— Ні, Іване, нічого не купили, бо магазини були заперті. Каже Іван:

— Нічого. Я завтра піду на базар і куплю все, що треба.

— Най буде, іди вже ти, — кажуть брати.

На другий день зібрався Іван і йде в місто. Кажуть йому браття:

— Аби ти купив колачів, рижу, масла і сала.

— Добре, буде все, — каже Іван.

І пішов до міста, і купив колачів, рижу, масла і сала — всього, що казали браття.

Іде Іван з базару додому. Іде дорогою, дивиться, а горобці на вербі сидять. Іван каже горобцям:

— Бідні курята мої. Хотять їсти.

Та висипав свій риж на землю і каже:

— Їжте, курята, кілко хочете.

І пішов далі дорогою. Іде, дивиться, біжить пес. А Іван каже:

— Ти не їж мене. Я тобі зараз дам сала.

Взяв і дав псови кусок сала. Пес сало взяв і втік. А Іван пішов далі дорогою. Дивиться, а одного чоловіка розвалився пліт. А Іван говорить:

— Ой недобрий у тебе ґазда, не хоче тебе поправити, би ти був добрий.

Узяв Іван колачі, понатикав на колики, і вже пліт стоїть, як має бути. А Іван пішов далі дорогою. Іде, дивиться, так попукала земля. Іван подумав собі: «Оце мамині груди попукали. Треба помастити». Узяв масло і мастить землю. Вимастив усе масло і йде додому без нічого.

Прийшов Іван, а браття питають його:

— Іване, ти купив щось чи ні?

— Я все покупив.

— Ну а де то, що ти купив?

А Іван і розказує їм все, як було. Що висипав горобцям риж, сало дав псови, колачі понатягував на колики замість оживок, а маслом змастив землю.

—...Так що я все купив і все пороздівав.

— І дурний же ти, Іване. Нема в тебе хісна ні дома, ні в місті.

А це все мало бути на похорон, бо мертва мама їхня була ще не похована. То так вони й поховали маму без нічого. Кажуть розумні браття один до другого:

— Знаєш що. Мусимо від цего дурного тікати геть.

— Добре, тікаймо. Як буде вечір, підемо.

А Іван зачув, що вони це говорили, та й собі думає: «Ні, я вас не лишуся».

Зробився вечір, розумні йдуть геть. Перейшли трохи від хати, а Іван замок хату, терлицю на плечі і за братами. Брати кажуть Іванови:

— Іване, ти й тут нас найшов? А Іван відповідає їм:

— Я вас не лишуся ніколи.

Зайшли вони у великий ліс. Кажуть розумні один до другого:

— Де будемо спати? А Іван каже їм:

— Знаєте, де? Дивіться, де є велика смерека. Повилазимо на смереку і поприв’язуємося. І так будемо спати до рання.

Послухали розумні Івана. Найшли велику смереку, повилазили на ню. А Іван лізе за ними і тягне за собою терлицю. Каже:

— То мамині ноги. Браття кажуть:

— Лишай її, дурню, на земли, бо ти не годен будеш її тут тримати.

— Що ви знаєте!

І витягнув за собою на смереку терлицю. Та й каже браттям:

— Отут будемо ночувати.

Так сиділи вони на тій смереці до півночі. Чують, хтось іде лісом. А то йшли опришки. І прийшла під ту саму смереку, де вони три сиділи. Сіли опришки під смереку та й говорять один до одного:

— Маємо гроші і маємо мішок ладану. Рано ми цим поділимось.

А Іван каже тихо до браттів:

— Я вже ці мамині ноги не можу тримати. А розумні кажуть:

— Тихо, Іване, чуєш, хтось є під смерекою.

— Най буде, хто хоче. Я не годен тримати і все.

І пустив терлицю надолину. Терлиця зачала падаючи ковтати по гіллю, а опришки напудилися і повтікали. Лишили і гроші, і ладан. Кажуть розумні один до другого:

— Злізаймо геть, бо як ті вернуться, то повибивають нас.

Злізли розумні наперед, а Іван ззаду. Не квапиться. Розумні взяли гроші, а ладан лишили. Іван узяв мішок з ладаном. Розумні пішли додому, а Іван не йшов. Думає: «Іду геть з цего лісу». Пішов він і так довго йшов, що зробилася йому днина. Вийшов він на велике поле. Та й думає: «Що я буду нести з собою цей мішок?» Висипав ладан з мішка на землю та й запалив. Дивиться, злітає з неба ангел. Та й каже Іванови:

— Іване, що ти хоч’ за то, що ти запашив цілий світ? А Іван відповідає:

— Я в тебе багато не хочу. Лиш хочу, аби ти мені дав таку сопілку, що як заграєш, аби все гуляло.

Каже ангел:

— Добре, я тобі дам. Іди стань коло ріки і дивися. Буде плисти три сопілки. Ти собі вибереш з них, яку схочеш.

Пішов Іван до ріки і дивиться на воду. Пливе одна сопілка. Іван узяв ту сопілку і заграв. Дивиться, на вербі сидять горобці і не гуляють. Думає: «Недобра ця сопілка». Пливе друга. Узяв Іван і ту другу. Заграв — горобці далі не гуляють. Думає Іван: «І ця недобра». Пливе третя сопілка. Взяв Іван і третю. Заграв, і горобці на вербі загуляли. «Аж це буде моя сопілка», — подумав Іван.

Став Іван та й думає: «Що я маю робити, куди йти? Піду на друге село». Пішов на друге село та й питає людей:

— Ви не знаєте, кому у вашім селі треба слуги? Одна жінка каже Іванови:

— Тут є у нас піп, що шукає пастуха, корови пасти.

— Піду я до него, — каже Іван. Прийшов Іван до попа та й питає:

— Не треба вам слуги?

А піп каже:

— Треба.

— А що робити у вас?

— В мене легка робота. Пасти корови.

— Може би я у вас наймився? Піп каже:

— Най буде. Але на рік.

Погодилися Іван з попом і лишився Іван у попа служити. На другий день дав піп Іванови їсти. Іван попоїв, узяв хліба в торбу і пішов у поле з коровами. Вигнав корови на велике поле. Корови пасуть, а Іван сів собі та й сидить. Та й подумав: «Заграю в сопілку. Будуть корови гуляти чи ні?» Заграв Іван — усі корови гуляють. А Іван грає, не перестає. Грав до вечора, і корови гуляли цілий день. А вечір бере Іван і гонить корови додому. Корови голодні, ричуть. Пригнав Іван корови, а піп каже:

— Іване, щось корови голодні.

— Я не винен, я пас цілий день. А що вони не хотіли пасти, то хіба я винен?

Пішла служниця увечір доїти корови — нічого нема. Увійшла до хати та й каже попови:

— Нема молока. Корови голодні. А піп каже:

— Так Іван їх напас. Будемо видіти, що буде на другий день. Пігнав Іван корови другої днини. Та сів та й сидить собі. Думає, най трохи корови попасуть, аби годні гуляти. Корови трохи попасли, та й подумав Іван: «Буде вам пасти, треба трохи гуляти». І знов грав Іван аж до вечора, а корови гуляли. Увечір гонить їх знов додому. Каже піп до Івана:

— Іване, що ти робиш, що корови такі голодні?

— Та що, отче, роблю? Нічого не роблю. Вони не хотять пасти та й уже.

Знов пішла служниця доїти. Попробувала — знов нема ніякого молока. Прийшла до хати та й каже:

— Я більше не буду йти доїти, бо то нема що доїти. Каже піп до жінки:

— Знаєш що? Завтра я піду в поле і сховаюся. Як Іван вижене пасти корови, я буду видіти, що він з ними робить.

— Добре, підеш, — каже жінка.

Зібрався піп і пішов раненько в поле. Там був корч глогів. Подумав піп: «Заховаюся в цей корч глогів і буду видіти, що Іван робить». Дивиться, гонить Іван корови пасти. Пригнав на поле, сів і сидить собі. Корови пасуть. Пасли до обіду. Тоді подумав Іван: «Доста вам уже пасти, треба трохи гуляти». Узяв сопілку і зачав грати. Зачали корови гуляти, а піп і собі в глогах. Так піп гуляв, що геть у тих глогах пообдирався. Та й кричить:

— Стань, Іване, грати, бо я вже не годен тілко в глогах гуляти!

А Іван навіть не хоче це чути. Далі грає. Грав аж до д’вечеру. Нарешті подумав: «Доста вже грати, най уже піп іде з тих глогів додому».

Як піп тікав через село додому, то люди думали, що то дідько такий пірваний. І жінки били його патиками. Насилу піп прибіг додому. Як убіг до хати, то жінка так напудилася! Зачала кричати. Прибігла служниця та й питає:

— Що є, що ви кричите? А попадя каже:

— Та не видиш, що якийсь дідько прибіг до хати?

— Та де? — каже служниця. — Це не дідько, це ваш чоловік.

— Не може бути. Мій чоловік не був такий обдертий, — каже попадя.

— Ви добре придивіться. Це ваш чоловік, лиш ми не знаємо, що з ним є.

А піп каже до жінки:

— Знаєш що, жінко? Я пішов у поле і сховався в глоги. Хотів видіти, що Іван буде робити з коровами. А Іван має таку сопілку, що як заграє, то все гуляє. Я так гуляв у глогах, що геть обдерся. Видиш, який я обдертий. Як Іван прижене ввечір корови, то ми його наженемо геть.

Пригонить Іван увечір корови додому, а піп каже:

— Видиш, Іване, я думав, що ти будеш добрий слуга, а ти недобрий. Дивися, що ти з мене зробив.

А Іван каже:

— Я з вас нічого не зробив. Ви собі самі це зробили.

— Знаєш що, Іване? Як було — було. А тепер я вже не хочу, щоб ти був у мене.

А Іван каже попови:

— Я ж наймався на рік.

— Ні, я таки тебе не хочу.

— А я таки нікуди не піду від вас, — каже Іван.

— Ну то добре, — каже піп, — най буде так, як ти кажеш. Пішов Іван надвір, а піп до попаді каже:

— Знаєш що? Лишаймо все це добро і тікаймо геть.

— Най буде, підемо.

А Іван це зачув та й подумав: «Ні, я вас не лишуся. Піду й я з вами». Увечір піп зібрав у мішок всі свої книжки. Та й каже до жінки:

— Пізніше підемо. Аби Іван не видів.

Піп та й попадя пішли до стайні давати їсти коровам, а Іван за той час вибрав книжки з мішка, сам заліз у мішок, поклав собі три книжки зверху на голову та й сидить у мішкови. Приходить піп з жінкою до хати. Та й каже піп до жінки:

— Тепер можемо тікати геть. Івана нема, десь пішов.

Піп мішок на плечі і пішов з жінкою. Ідуть вони, ідуть, прийшли до ріки. Каже попадя:

— Треба якось переходити цю воду. А піп каже:

— Помалу перейдемо.

Піп пішов наперед, а жінка ззаду. Іде піп водою, а мішок опустився і трохи мочиться здолини. А Іван каже з мішка:

— Догори, попоньку, догори, бо книги мочаться. Піп каже до жінки:

— Чуєш, як книги говорять? А жінка каже:

— Вони хочуть, аби їх уже читати.

— Зараз перейдемо на той бік, сядемо та й будемо відпочивати. Перейшли вони воду і вийшли на берег. Посідали собі вбоє. Та й каже піп:

— Подивлюся, чи не намочилися мої книжки. Чи добре намочилися, чи лиш трохи.

Він узяв одну книжку, другу, узяв третю, дивиться, а там Іванова голова. Піп каже до Івана.

— Бог би тебе, Іване, скарав! Ти таки нас не лишаєшся. А Іван каже:

— Я мушу бути з вами рік.

— Добре, — каже піп, — най буде так. І важе піп до жінки:

— Треба трохи лягти спати.

— Лягаймо, — каже жінка.

— Як будемо лягати? — каже Іван. — Я скажу так: жінка най лягає від ріки, ви попри жінку, а я коло вас.

— Най буде, — каже піп.

Полягали спати. Піп та й попадя добре заснули, а Іван не спав. Думає собі Іван: «Що маю тут з ним робити? Потручу тихо попа, а піп попадю, най попадя втопиться». Так Іван і зробив.

Пробудився піп — жінки нема. Питає він Івана:

— Іване, де жінка? А Іван сміється.

— А я відки знаю, де ви її діли? Я ж попри ню не спав. Ви вночі, видко, викручувалися на другий бік та й трутили жінку в воду.

А піп подумав: «Може, я так і зробив?» Пішов піп до води, дивиться, а жінка у воді втоплена. Каже піп до Івана:

— Ой Іване, це твоя робота. Ти мені жінку втопив.

— Не я це зробив, — каже Іван. — Але нічого, жінка ваша й так була стара. А ви тепер її поховайте та й можете женитись другий раз.

Сказав Іван це та й пішов від попа геть. А піп узяв мертву жінку на плечі та й несе додому. Служниця побачила це та й здивувалася: що це є? Та й питає попа:

— Отче, що ви зробили з жінкою?

І піп розказав служници все, як було. А служниця каже попови:

— Видите, як ви виграли з Іваном? Що збулися й жінки.

— Нічого, — каже піп, — поховаємо жінку, то якось-то буде. Поховав піп жінку та й одружився із своєю служницею.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Бабинопілля (Акришори), Косівського району, Івано-Франківської області
28 березня 1983 року
Оповідач: Грицюк Марія Дмитрівна (1944 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.