Іванко та Волошка

Українська народна казка Чернігівщини

В одному чудовому селі Миронівка на Поліссі жила дівчина Волошка. А в тому ж селі жив хлопець Іванко. Моторний був парубок, і на городі встигав, і з хлопцями пожартувати, і погуляти. Багато дівчат хотіли вийти за нього заміж, та він казав матері:

— Не знайшлася ще така дівчина, яка зачепила б моє серце так, що я кинув би парубоцьке життя.

Отакий був парубок. Одного дня, на Івана Купала, повертався Іванко з базару додому. Ішов через волошкове поле, а поруч було озеро. Казали, що в озері водилися русалки. Ото йде хлопець і чує, щось у колоссі зашаруділо. Придивився, а то дівчина сидить, та така гарна, що й не розказати. Очі голубі-голубі, вуста, як в самої царівни, довге русяве волосся ніжно спадало на плечі. Та щоки були бліді, а погляд холодний. Заглянув Іванко в її очі, аж мороз по шкірі пробіг. Ніби холодною водою його облили. А в серце ніби влучила стріла і пробила його. А дівчина подивилася на Іванка та й знову собі плете віночок. Здогадався Іванко, що це Волошка. Її майже ніхто не бачив, бо рідко виходила на люди. З’явилася в селі недавно, та й то загадково якось. Вона оселилася в домі баби Одарки, яка раптом безслідно зникла.

Вирішив Іванко заговорити до неї, бо ніяково було стояти.

— Доброго дня, шановна!

— Доброго, якщо він добрий, — холодно відповіла дівчина.

— А чого він недобрий? На небі нема жодної хмаринки, яскраво світить сонце, а завтра Івана Купала. Це ж улюблене свято молоді.

— Можливо, для когось воно буде щасливим, та не для тебе.

— Чому?

— Побачиш.

— А ти завтра прийдеш на гуляння?

— Міг би й не питати, адже завтра ти будеш моїм, а цей вінок для тебе.

— Що? — злякано спитав хлопець.

Але здійнявся вітер і дівчина зникла. «Ну й чудна», — подумав Іванко та й пішов додому. Та Волошка не виходила в нього з голови.

На другий день зібрався він на гуляння. Біля озера було багато людей, всі сміялися, веселилися, та Іванко був похмурий. Він все виглядав Волошку. Підійшов він до берега, де дівчата вінки пускали і побачив віночок з волошок, що прибився до берега. Підняв він вінок, а біля себе побачив Волошку. Погляд її був такий же холодний, як і під час першої зустрічі. Іванко не розумів, що з ним діється, ставало то холодно, то жарко, то земля

з-під ніг втікала. А коли Волошка підійшла і поцілувала його, то хлопець зрозумів, що полюбив її і ладен був іти за нею хоч на край світу. Вона голосно засміялася і сказала:

— Ходімо зі мною і ми будемо щасливі!

А Іванко ходив за нею, як п’яний. В думках крутилося, що дівчина його зачарувала і він щосили опирався.

— А ти сильний хлопець. Таких я ще не зустрічала, — сказала Волошка, — та від мене ще ніхто не втікав, бо я — русалка.

«Чому я раніше це не зрозумів?» — думав Іванко, та вже було пізно. Волошка почала його цілувати, лоскотати, а хлопець не міг поворухнутися. Ішов за нею, а вона все затягувала на своє волошкове поле. Раптом здійнявся сильний вітер, підхопив Іванка та Волошку і поніс до озера. А там вже зібралися інші русалки.

І не стало моторного парубка. Віддав він своє життя, намагаючись знайти кохання.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

209 (4446). Іванко та Волошка. СУС —. Записала Холява Юлія (11 клас) 2008 року. Холява Параска Євменівна (1936). Чернігівська область, Менський район, Майське