Іванко і ксьондз
Українська народна казка Покуття
Були чоловік та жінка, мали три хлопці. Два були розумні, а про третього казали, що дурний. Бідно вони жили. Старший каже: — Йду до ксьондза служити. Післав його ксьондз до стодоли молотити пшеницю. Молотить він, молотить. А ксьондз приходить по полудню і приносить йому ґарчиком води.
— Хлопче, ти не хочеш їсти?
А вони мали такий договір: як котрий з них всердиться, то йому врубати ніс, розрізати шкіру на плечах і здерти пас від головиці до гузиці. Та й питає ксьондз хлопця:
— Ти на мене не сердишся?
— Та як не сердитися, як я такий голоден?
І врубав йому піп ніс, шкіру від головиці аж до гузиці видер і натер рану яшною половою. І пішов хлопець плачучи додому. Дома ляг на піч, йойкається, плаче. А той найменший сміється з него.
Пішов служити середущий. Прийшов до того самого ксьондза.
— Слава Исусу!
— Навіки слава богу.
— Отче, я би у вас не служив?
— Добре, мені наймита треба, — каже ксьондз. — Але такий договір: як ти вгніваєшся, то врубаю ніс, здеру шкіру від головиці до гузиці і яшною половою рану натру. А як я вгніваюся, то мені таке саме зробиш.
І дав його ксьондз знов до стодоли молотити. Той молотить, молотить. Приходить ксьондз до стодоли з ґарчиком води.
— Ти не хоч’, хлопче, води?
— Та як «води»? Я такий голоден.
— А ти, може, вгнівався?
— Та як не вгніватися!
І ксьондз врубав йому ніс, здер шкіру від головиці до гузиці, натер рану яшною половою, і пішов той додому. Виліз він на піч та й плаче. А той дурний сміється та й каже:
— Чекайте, най я піду служити! Будете видіти, що буде! Прийшов до ксьондза найменший брат.
— Слава богу!
— Слава навіки богу.
— Отче, я би у вас не служив?
— Добре, будеш служити, Іванку. Мені наймита треба. Але буде в нас такий договір: ніс врубаю, і шкіру від головиці до гузиці здираю, і половою яшною посипаю, як ти на мене ся вгніваєш. А як я ся вгніваю, то мені таке зробиш.
Повів його ксьондз до стодоли молотити. Молотив він, молотив, нарешті бере та й віє лопатою. Відвіяв пшениці, набрав у ґелетку — та й до жида. Продав пшеницю, купив ковбаси, купив булку, закурити.
По полудню приходить ксьондз з ґарчиком води.
— Боже помагай, Іванку!
— Дякую, отче, за слово добре.
— А ти не хоч’ води?
— Е, дай вам Боже здоров’я, що-сте принесли, я з’їв півбіди. Ксьондз рукою до тої намолоченої пшениці, а то лиш полова, зерна нема.
— Іванку, де пшениця?
— Отче, ви, може, гніваєтеся?
— Та де!
Взяли його до хати, до кухні, дають вечеряти. Ляг він спати. А рано ксьондз каже:
— Іванку, маєш вівцям їсти давати. А котра крутиться, ріж, бо то мотилична.
Він узяв в’язку сіна на голову, а вівці довкола него крутяться. Він в’язку кидає і бере в руки косу. І порізав усі вівці, лиш одна втекла.
— А що, Іванку, не крутилися вівці?
— Отче, всі крутилися, лиш одна втекла.
— Е-е-е...
— Ви, може, ся гніваєте?
— Нє. Не гніваюсь, завтра йдеш до дідьчого млина. Набирай десять міхів попелу, має бути з него біла мука.
— Котрі коні впрягати?
— Молоді впрягай.
Поїхав Іванко до дідьчого млина. А там дідьки й старі, й малі, і якісь криві.
— Котрий з вас найстарший? Кажуть йому:
— Той з бородою найстарший.
Він того дідька за бороду, потермосав добре.
— Аби мені зараз з цего попелу була мука! Біленька, як сонце! Післав старший дідько молодших дідьків, набрали муки, накидали на віз. Але каже найстарший дідько меншим дідькам:
— Підете під міст, там зробите бурю, щоб йому поломився віз. А муку заберете назад до млина.
Дідьки так зробили, коні ся сполошили, вломилося колесо. А він з воза хап і ймив дідька кривого. Підсунув його під віз, коні батогом і їде.
Приїхав додому, будить ксьондза.
— Отче, отче, де муку сипати?
— На гній, — каже.
Іванко коні випряг і до стайні, а муку на гній. Дідька витяг з-під воза, за барки його і пішли до стодоли спати. Ксьондз рано встає, іде до стодоли.
— Іванку, що ти наробив! Би тебе дідько взяв! Нащо ти таку дорогу муку на гній висипав?
А дідько каже:
— Отче, коби він мене пустив. А ксьондз:
— Свят, свят.
Перехрестився та назад, назад. Пішов.
— Іванку, завтра свята неділя, я йду до церкви службу Божу правити, а їмость іде слухати. Дивись, аби була дитина чиста. І звариш нам обід, закришиш петрушкою.
А він дитину розпоров, вичистив і поклав у колиску. А в ксьондза була сука, називалася Петрушкою. Він ту суку зарізав і в баняк. І варить.
Прийшли ксьондз з їмостю з церкви.
— А що, не плакала дитина, Іванку?
— Нє.
Їмость до дитини — дитина нежива.
— А що ти вариш?
— Петрушку.
Їмость подивилася, а то сука.
Уже вечір, Іванко ліг і спить, харкотить. Каже ксьондз до їмости:
— Біда, жінко. Будемо з цего села тікати.
А Іванко чує, що вони ся радять. Збирає ксьондз головні книги в мішок, і полягали з попадею спати. А Іванко встає, книжок відкладає і лізе в мішок. А зверху себе книжками прикладає. Вони встали, ксьондз мішок на плечі, ідуть. Переходять через річку, і міх трохи ся мочить. А Іванко з мішка:
— Вище, попоньку, вище, бо найстарша книга мо-о-очиться-а-а. А ксьондз каже:
— Чуєш, жінко, як Святе Письмо говорить? На тім боці подивимось, котра то книга.
Вийшли вони на берег, подивилися в мішок, а там Іванко. І похопив їх над рікою вечір. Іванко ліг на березі й харкотить. Але не спить. Каже ксьондз:
— Він буде крайній від ріки, ти всередині, а я третій. Я тебе дюхну, і ти його трутиш у воду. І втопимо його.
Ксьондз з попадею заснули, бо трудні були, а він пробудився і ліг коло ксьондза. А вона вже над берегом. Ксьондз пробудився та й Іванка дюхнув, а Іванко трутив попадю в річку. Та й сплять далі.
Рано пробудилися. А ксьондз до него:
— Іванку, ти є?
— Отче, ідете ви світ за очі та й я йду. А ксьондз каже:
— Іванку, що ми тепер будемо робити, куди підемо? Іванко йому відповідає:
— Ви собі йдіть, куди хочете, а я піду, куди хочу. Та й розійшлися вони.