Українські народні казки

Іванко і ксьондз
Українська народна казка Покуття

Були чоловік та жінка, мали три хлопці. Два були розумні, а про третього казали, що дурний. Бідно вони жили. Старший каже: — Йду до ксьондза служити. Післав його ксьондз до стодоли молотити пшеницю. Молотить він, молотить. А ксьондз приходить по полудню і приносить йому ґарчиком води.

— Хлопче, ти не хочеш їсти?

А вони мали такий договір: як котрий з них всердиться, то йому врубати ніс, розрізати шкіру на плечах і здерти пас від головиці до гузиці. Та й питає ксьондз хлопця:

— Ти на мене не сердишся?

— Та як не сердитися, як я такий голоден?

І врубав йому піп ніс, шкіру від головиці аж до гузиці видер і натер рану яшною половою. І пішов хлопець плачучи додому. Дома ляг на піч, йойкається, плаче. А той найменший сміється з него.

Пішов служити середущий. Прийшов до того самого ксьондза.

— Слава Исусу!

— Навіки слава богу.

— Отче, я би у вас не служив?

— Добре, мені наймита треба, — каже ксьондз. — Але такий договір: як ти вгніваєшся, то врубаю ніс, здеру шкіру від головиці до гузиці і яшною половою рану натру. А як я вгніваюся, то мені таке саме зробиш.

І дав його ксьондз знов до стодоли молотити. Той молотить, молотить. Приходить ксьондз до стодоли з ґарчиком води.

— Ти не хоч’, хлопче, води?

— Та як «води»? Я такий голоден.

— А ти, може, вгнівався?

— Та як не вгніватися!

І ксьондз врубав йому ніс, здер шкіру від головиці до гузиці, натер рану яшною половою, і пішов той додому. Виліз він на піч та й плаче. А той дурний сміється та й каже:

— Чекайте, най я піду служити! Будете видіти, що буде! Прийшов до ксьондза найменший брат.

— Слава богу!

— Слава навіки богу.

— Отче, я би у вас не служив?

— Добре, будеш служити, Іванку. Мені наймита треба. Але буде в нас такий договір: ніс врубаю, і шкіру від головиці до гузиці здираю, і половою яшною посипаю, як ти на мене ся вгніваєш. А як я ся вгніваю, то мені таке зробиш.

Повів його ксьондз до стодоли молотити. Молотив він, молотив, нарешті бере та й віє лопатою. Відвіяв пшениці, набрав у ґелетку — та й до жида. Продав пшеницю, купив ковбаси, купив булку, закурити.

По полудню приходить ксьондз з ґарчиком води.

— Боже помагай, Іванку!

— Дякую, отче, за слово добре.

— А ти не хоч’ води?

— Е, дай вам Боже здоров’я, що-сте принесли, я з’їв півбіди. Ксьондз рукою до тої намолоченої пшениці, а то лиш полова, зерна нема.

— Іванку, де пшениця?

— Отче, ви, може, гніваєтеся?

— Та де!

Взяли його до хати, до кухні, дають вечеряти. Ляг він спати. А рано ксьондз каже:

— Іванку, маєш вівцям їсти давати. А котра крутиться, ріж, бо то мотилична.

Він узяв в’язку сіна на голову, а вівці довкола него крутяться. Він в’язку кидає і бере в руки косу. І порізав усі вівці, лиш одна втекла.

— А що, Іванку, не крутилися вівці?

— Отче, всі крутилися, лиш одна втекла.

— Е-е-е...

— Ви, може, ся гніваєте?

— Нє. Не гніваюсь, завтра йдеш до дідьчого млина. Набирай десять міхів попелу, має бути з него біла мука.

— Котрі коні впрягати?

— Молоді впрягай.

Поїхав Іванко до дідьчого млина. А там дідьки й старі, й малі, і якісь криві.

— Котрий з вас найстарший? Кажуть йому:

— Той з бородою найстарший.

Він того дідька за бороду, потермосав добре.

— Аби мені зараз з цего попелу була мука! Біленька, як сонце! Післав старший дідько молодших дідьків, набрали муки, накидали на віз. Але каже найстарший дідько меншим дідькам:

— Підете під міст, там зробите бурю, щоб йому поломився віз. А муку заберете назад до млина.

Дідьки так зробили, коні ся сполошили, вломилося колесо. А він з воза хап і ймив дідька кривого. Підсунув його під віз, коні батогом і їде.

Приїхав додому, будить ксьондза.

— Отче, отче, де муку сипати?

— На гній, — каже.

Іванко коні випряг і до стайні, а муку на гній. Дідька витяг з-під воза, за барки його і пішли до стодоли спати. Ксьондз рано встає, іде до стодоли.

— Іванку, що ти наробив! Би тебе дідько взяв! Нащо ти таку дорогу муку на гній висипав?

А дідько каже:

— Отче, коби він мене пустив. А ксьондз:

— Свят, свят.

Перехрестився та назад, назад. Пішов.

— Іванку, завтра свята неділя, я йду до церкви службу Божу правити, а їмость іде слухати. Дивись, аби була дитина чиста. І звариш нам обід, закришиш петрушкою.

А він дитину розпоров, вичистив і поклав у колиску. А в ксьондза була сука, називалася Петрушкою. Він ту суку зарізав і в баняк. І варить.

Прийшли ксьондз з їмостю з церкви.

— А що, не плакала дитина, Іванку?

— Нє.

Їмость до дитини — дитина нежива.

— А що ти вариш?

— Петрушку.

Їмость подивилася, а то сука.

Уже вечір, Іванко ліг і спить, харкотить. Каже ксьондз до їмости:

— Біда, жінко. Будемо з цего села тікати.

А Іванко чує, що вони ся радять. Збирає ксьондз головні книги в мішок, і полягали з попадею спати. А Іванко встає, книжок відкладає і лізе в мішок. А зверху себе книжками прикладає. Вони встали, ксьондз мішок на плечі, ідуть. Переходять через річку, і міх трохи ся мочить. А Іванко з мішка:

— Вище, попоньку, вище, бо найстарша книга мо-о-очиться-а-а. А ксьондз каже:

— Чуєш, жінко, як Святе Письмо говорить? На тім боці подивимось, котра то книга.

Вийшли вони на берег, подивилися в мішок, а там Іванко. І похопив їх над рікою вечір. Іванко ліг на березі й харкотить. Але не спить. Каже ксьондз:

— Він буде крайній від ріки, ти всередині, а я третій. Я тебе дюхну, і ти його трутиш у воду. І втопимо його.

Ксьондз з попадею заснули, бо трудні були, а він пробудився і ліг коло ксьондза. А вона вже над берегом. Ксьондз пробудився та й Іванка дюхнув, а Іванко трутив попадю в річку. Та й сплять далі.

Рано пробудилися. А ксьондз до него:

— Іванку, ти є?

— Отче, ідете ви світ за очі та й я йду. А ксьондз каже:

— Іванку, що ми тепер будемо робити, куди підемо? Іванко йому відповідає:

— Ви собі йдіть, куди хочете, а я піду, куди хочу. Та й розійшлися вони.

Походження та примітки

Українські народні казки у 40 книгах

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук
Русів, Снятинського району, Івано-Франківської області
27 жовтня 1986 року
Оповідач: Тутецький Василь Дмитрович (1911)
Тексти надані Миколою Зінчуком та опубліковані з його дозволу.