☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Іван, коровий син
Українська народна казка Покуття

Були чоловік і жінка, і мали вони одного хлопчика. І вмер чоловік, і вмерла жінка, як хлопчикови було дев’ять років. Та й не було кому ні випрати йому, ні зварити. Та й бідувала дитина, ходила помежи люди на роботу. За лижку юшки, за грінку хліба робив хлопчик, аби жив. Та й так ходив він пару літ.

Але підріс він, став дужчий та й думає: «Що мені з того? Здало би ся щось заробити». Каже йому сусіда:

— Іванку, згодися в мене на рік. І я дам тобі теличку, та й будеш мати на щось надію.

І він згодився рік у того чоловіка служити. Поволеньки той рік перейшов йому, і ґазда дав хлопцеви теличку. Він її годує, пасе і вже має заняття коло хати. Мала теличка теля, та й є вже в Іванка корова. Доглядає він її, пасе, а доїти не може. І їсти йому ніхто не варить. Що має робити? І придумав він: почав ссати корову. Лягає під неї та й ссе.

Так він ссав корову п’ятнадцять років, і люди прозвали його «Іван, Коровий син». А в п’ятнадцять років корова згинула. Він думає: «Не буду я комусь за грінку хліба робити. Іду в світ шукати щастя». Та й пішов Іванко в світ.

Іде він, іде, дивиться, стоїть гора висока, і хтось там перекидає каміння. Підходить Іван ближче, дивиться — а там стоїть чоловік. Та як візьме в руку камінь, то перетре його на муку. Іван поздоровкався з ним та й питає:

— Що ви, ґаздо, робите?

— Я, — каже, — перекидаю гори. Я Вернигора. Іван каже так:

— Може би ми оба поборолися, помірялися силами — хто має більше сили, ви чи я?

— Най буде, — каже той. А Іван, Коровий син, каже:

— Ану киньте мене до землі.

Той здоймив його вище голови та як кинув у землю, то Іван вище кісточок забився в землю. Скочив Іван та як кинув тим чоловіком у землю, забив його по пояс. Дужчий був Іван за Вернигору. Та й каже він:

— Будем товариші. Ходім у світ оба.

— Най буде, — сказав Вернигора.

Та й ідуть вони оба, Вернигора та й Іван, Коровий син. Ідуть, ідуть та й прийшли в ліс. Чують, хтось вивертає з корінням дерева. Підходять ближче, а там чоловік корчує дерево. Привіталися вони до того чоловіка та й кажуть:

— Я — Вернигора.

— А я — Іван, Коровий син. А ти хто?

— Я — Вернидуб. А Іван каже:

— Ану поборімося оба, зміряймо силу.

— Най буде.

— Кинь мене до землі, — каже Іван.

— Той здоймив Івана, як ним тріпнув до землі, то по коліна забив його у землю. А Іван вискочив та як того Вернидуба кинув додолу, то по саму шию забив його в землю. Іван дужчий. Витягнув він Вернидуба з землі та й каже:

— Будьмо товаришами.

— Та най буде, іду з вами.

Та й пішли всі три: Іван, Вернигора і Вернидуб. Вийшли вони з лісу на рівну дорогу та й ідуть. І прийшли в столицю. А там мешкав цар. Ідуть вони попри той царів замок — чують, хтось плаче. Підходять ближче, а то сам цар плаче. Так плаче, що ну. А Іван, Коровий син, підходить до царя та й питає:

— Чо’ ви плачете?

А цар йому каже так:

— Було в мене три доньки, а Локотиборода закрав їх у мене. Лишили вони царя і пішли всі три далі. Вийшли з того міста, ідуть полем, а серед поля — хатина. Зайшли вони до тої хатини, і каже Коровий син:

— Тут будемо жити.

Було в ті хаті що їсти, і зброя була там, але з людей не було нікого. Коровий син каже:

— Це буде наша хата.

Порозгорталися, найшли собі що їсти. Переночували вони там, а рано каже Іван, Коровий син:

— Хлопці, я іду на полювання, і оден най зо мною йде. А оден най лишається варити обід.

Та й два пішли, а оден, Вернигора, лишився. Злагодив обід, уже він доварюється. Аж чує, щось у сінях шарудить. Отворяє двері, а то дід Локотиборода. Та й каже йому дід:

— Пересади мене через поріг.

Він узяв пересадив діда через поріг. А дід виліз на піч та й каже Вернигорі:

— Дай мені їсти, бо я дуже голодний.

— Я не можу, — каже, — дати тобі їсти, бо прийдуть мої товариші. Та й вони будуть голодні, як я тобі віддам їду.

Локотиборода каже:

— Я зараз усе з’їм.

Тоді Вернигора набрав ополоник та й подав йому на піч. А той раз, та й уже нічого нема.

— Дай ще, бо я голодний.

— Я не можу більше дати, бо зараз товариші прийдуть.

Потім дід скочив з печі, трутив Вернигору на землю та й його розібрав. Потім вхопив той баняк і висипав юшку Вернигорі на голе черево, а м’ясо з’їв. Насміявся з него і пішов з хати.

А цей що робить? Лагодить другий раз варити. Бо прийдуть хлопці та й що будуть їсти? Поклав другий раз варити, ще лишень добре загрілося, а ті вже на порозі. Прийшли, а обід не готовий. Каже Іван, Коровий син:

— Чого це обід не готовий?

— Вітер навіяв пороху, то я висипав той обід і поклав варити другий. Але нічого не каже про Локотибороду, бо йому встидно, що він такий дужий, а дід його поборов.

Зачекали, зварив він другий раз їсти, пообідали. Другий день знов ідуть два на полювання. Ідуть Іван і той попечений, а Вернидуб зостається. Так само зварив їсти Вернидуб, аж чує, щось шарудить за дверима. А то знов прийшов дідо. Отворив Вернидуб двері, а дідо каже:

— Пересади мене через поріг.

Той пересадив, дід вискочив на піч та й каже:

— Дай мені їсти, бо я голодний. А Вернидуб йому:

— Не маю що давати, бо зараз прийдуть товариші, вони голодні. А дідо Локотиборода каже:

— Я зараз сам візьму. Тебе попарю, а м’ясо з’їм.

А він не хоче дати їсти. Тоді Локотиборода скочив з печі, узяв з кухні баняк, перевернув Вернидуба, гарячу юшку вилив йому на черево, а м’ясо з’їв. Потім перевернув Вернидуба плечима догори, видер йому з плечей пас шкіри та й пішов. А Вернидуб устав та й лагодить варити другий раз.

Ті оба приходять з полювання — а вечері нема. А Вернидуб не хоче признатися, що було. Каже:

— А, то насмітилося, то я вилляв та й варю друге.

Не хоче признатися, що дід його заміг. А Вернигора знає, що є, бо і його дідо попарив, лиш Іван не знає нічого. Та й зачекали вони, поки Вернидуб зварив другий раз.

Рано повставали, та й уже йдуть на полювання два попечені, а Іван лишається варити їсти — вже на него черга прийшла. Ідуть ті оба та й балакають:

— Якби ти знав, яку я мав пригоду!

— Та й я мав пригоду.

— Попік мене той дідура.

— Та й мене попік. Він і Івана попече.

А Іван злагодив варити їсти. Уже кипить. Чує, щось шарудить під дверима. Подивився, а то дідо Локотиборода.

— Пересади через поріг! Іван каже:

— Невеликий пан, перелізеш сам.

Дід переліз через поріг, виліз на піч та й каже:

— Давай мені їсти, бо я голодний.

— Я не маю що тобі давати, бо товариші прийдуть.

— Я зараз сам собі візьму. Висиплю тобі на голий живіт юшку, а м’ясо з’їм.

Іван каже:

— Та де! Не з’їси.

Злазить дід з печі та й хоче Івана трутити, як тих двох тручав. Але Іван не дався. Злапав діда за бороду та й тягне його надвір. Мав він під лавою сокиру, таку, що три метри топорище, а сокира, може, дванадцять рік не острена. Він одною рукою діда тягне, а в другій — ту сокиру несе. А за хатою був силенний пень. Махнув Іван раз сокирою в той пень, розколов його і запхав там дідову бороду. Та й витягнув сокиру і пішов до хати доварювати обід.

Хлопці приходять з полювання — обід готовий. Іван каже:

— Ану, хлопці, ходіть надвір, я вам щось покажу. Може, й ви мали таку пригоду, та мені не призналися.

Виходять вони всі три надвір, а то нема діда і нема того пня. Не міг дідо витягнути бороду, то вирвав пень. І втік дід, і пень за собою потяг. І землю поорав, бо то дуже сильний пень був. Каже Іван, Коровий син:

— Хлопці, йдемо за цим слідом шукати діда. Я мушу його вбити, бо як його не вб’ю, то він нам не дасть жити.

Зібралися вони всі три і йдуть за тим слідом шукати діда. Ішли, йшли і прийшли до глибокої керниці. Дід скочив у ту керницю разом з пнем. Стали вони коло тої керниці і радяться всі три, що робити. Каже Іван:

— Ідіть, хлопці, принесіть дощок і мотузків. Та й зіб’єм ящик, і я маю спускатися вниз того діда шукати. Мушу його вбити, бо він нам не дасть жити.

Пішли вони і принесли дощок, цвяхів і довгу линву. Іван зробив ящик. Причепили його до линви, і буде Іван спускатися в керницю за тим дідом. І каже він:

— Хлопці, покляніться дванадцять раз, що ви мене не зрадите. Бисте мене тут чекали і мене витягли.

І вони поклялися дванадцять раз, що його не зрадять, поки він там буде. Тоді сів Іван у ящик, і вони його спустили під землю. А вони мають чекати, бо він там хтозна скільки буде.

Спустився він у ту керницю, а там — другий світ. Отворяє він двері в покої того діда — дід Локотиборода сидить на печі. А той пень лежить у него коло хати. Дід глипнув, що сей прийшов, та й уже напудився. І каже:

— Ти мене й тут найшов?

— Найшов, — каже Іван. — Мушу тобі віка вкоротати, бо ти нам жити не даси.

Виймає Іван шаблю і діда на дрібні кавалки порубав. Та поскидав у бочку і лишив його. Та й іде далі по покоях і шукає царевих доньок, що Локотиборода закрав. Втворяє двері, а там дівчина. Сидить і шиє на швейній машині. Поздоровкався з нею Іван та й питає:

— Що це ти робиш?

— Шию, — каже.

— А що ти шиєш?

— Що задумаю, то й шию, бо це машина не така, як усі, а чудодійна. Що задумаю — вона сама шиє.

Він ту машину взяв у мішок, закинув на плечі та й каже:

— Я тебе з тою машиною відвезу додому, до тата й до мами. А вона каже:

— Та де! Локотиборода тебе вб’є і мене не пустить.

— Та його вже нема. Я вже вбив Локотибороду. Ти збирайся, я за тобою прийду.

А то була одна з дочок того царя. Приходить він до другого покою, отворяє двері, а там ще одна дівчина коло стола. Вишиває на білім полотні всілякі узори. Іван поздоровкався та й питає:

— Що ти тут робиш?

— Вишиваю. Що задумаю — то й вишивається, бо це чудодійна голка.

Взяв він від неї ту голку і запхав собі в шапку, би не загубилася. Та й каже:

— Йди збирайся, я за тобою прийду. А зараз йду за третьою. Отворяє він треті двері — дівчина сидить коло стола і щось кроїть.

Він входить, поздоровкався з нею та й питає, що вона кроїть. А вона каже:

— Що задумаю — то ножиці самі кроять, бо то ножиці чародійні. Він ті ножиці взяв, поклав у мішок до машинки і каже:

— Збирайся, відведу тебе до тата й до мами. На сонце, на білий світ.

Локотибороди вже нема, вже нема кого боятися, і збираються дівчата на білий світ. І йдуть вони з Іваном на те місце, де ящик, де мають їх тягнути. Прийшли вони до того отвору, він смикнув тою линвою, посадив одну дівчину в ящик і ще раз смикнув, аби тягнули нагору. І вони витягнули її. Відтак посадив він другу дівчину, то вони витягнули й другу. А відтак посадив третю. Вони й третю витягнули нагору. А четвертим він має сам сідати, Іван, Коровий син. Вже його самого мають тягнути. А ті повитягали дівчат і радяться обидва:

— Ми Івана не витягатимемо. Підтягнем його до половини, а відтак пустимо вдолину, і він ся розіб’є. Бо тут є дівчата файні й нефайні, а він вибрав би собі файну.

Вони нагорі балакали, а Іван удолині же все знав, бо він був віщун. І знав він, що вони хотіли робити. Кладе він у той ящик замість себе великий камінь.

— Хлопці, тягніть!

І вони тягнули, тягнули і, як порадилися, так і зробили. До півдороги тягнули й пустили. І як упав той камінь, то на шість метрів заглибоку яму вибив і на шість метрів зашироку. А Іван остався живий.

Та й забрали вони ті дівчата й пішли обидва до царя. І будуть мати від царя нагороду за те, що визволили його дочок. А Іван під землею лишився. А ті два дівчатам наказали, аби вони не признавалися, що то Іван їх визволив.

А Іван ходить попід землею і вилізти відти сам не годен.

А товариші його вже забралися. Ходив, ходив Іван і найшов ліс. І пішов у тому лісі вогньовий дощ. Чує Іван, щось кричить на дереві, щось плаче. Поліз на дерево, а там троє змієнят у гнізді. Той дощ на них іде, а вони печуться та й пищать. Іван розгорнувся і ті змієнята в гнізді накрив, аби вони не пеклися. А змієнята говорять до Івана:

— Злазь з цего дерева і тікай, би наш тато тебе не з’їв, бо наш тато — то змій.

Зліз він, заховався за якесь дерево та й сидить там. Прилітає змій і дивиться, а його діти живі. Він так утішився. Бо щороку він мав дітей, а вогньовий дощ піде — вони кожного разу попечуться. І не міг змій вигодувати своїх дітей. Питається їх змій:

— Хто вас обрятував? Хто вас накрив? Скажіть, аби я йому віддячився.

А діти кажуть:

— Ми би сказали, але боїмося, би ви його не з’їли.

— Нє, я хочу йому відплатити.

— То чоловік. Генди-о він сховався.

Іван, Коровий син, вийшов, а змій його питає:

— То ти мої діти обрятував?

— Я накрив їх.

— Що тобі за це дати? Чи срібла, чи золота — що ти хочеш, я тобі дам.

— Я нічого не хочу. Ні срібла, ні золота — ніц не хочу. Лиш хочу, би ти мене виніс на землю, де сонце світить.

Змій каже йому так:

— Винесу тебе, але треба мені дванадцять бочок м’яса і дванадцять бочок води. Без води й їди я не годен тебе винести.

— Але де ж я маю то все роздобути?

— Не знаю де, але маєш роздобути.

Ходив, ходив Іван та й пішов на то місце, де він убив діда Локотибороду. А в того діда все було. Знайшов він двадцять чотири бочки і злагодив дванадцять бочок м’яса і дванадцять бочок води. Прикотив їх до змія. Змій прилітає й каже:

— Гай складай то все на мене, а сам сідай мені на хребет і будем летіти. І як я поверну голову в сей бік — аби ти дав мені кавалок м’яса, а як поверну в той — аби дав води.

— Добре, — каже Іван.

Сів він на змія та й летять нагору. Змій повертає голову в сей бік — Іван дає йому м’яса, повертає в той — дає йому води. Аби летів, аби не впав. Та й летіли вони, летіли, і вже недалеко білий світ, яких пара метрів. І вода ще є в бочках, а м’ясо скінчилося. Змій повертає голову — і нема йому що покласти в писок. Упаде змій, та й пропав Іван. Тоді що Іван робить? Він мав коло себе шаблю, утяв собі кавалок литки і дає змійови, аби їв, аби його не пустив надолину. Та й летять вони далі і вилетіли на землю. Іван втішився, що вже на землі. Оден другому дякують, і змій уже хоче вертатися вдолину, назад під землю. І каже змій Іванови:

— Чоловіче, що ти за м’ясо дав мені напослідку? Відколи я жию, я багато м’яса переїв, а такого доброго ще не їв.

А Іван боїться сказати, що він урубав кавалок свої литки, бо змій його може з’їсти. А змій каже:

— Чоловіче, не бійся, я тобі нічого поганого не зроблю. Я тобі дуже вдячний, бо ти мені діти порятував. Скажи мені поправді, що то за м’ясо було напослідку?

А він підсунув сподні та й каже:

— Дивися, я врубав кавалок литки, бо не ставало м’яса.

І показує йому свою ногу Іван. Подивився змій на ту ногу, і зробилося йому банно. Та й каже змій:

— Вдар мене в шию.

Іван як розмахнувся та як ударив змія в шию, кавалочок м’яса випав у змія з горла. Змій узяв то м’ясо, приклав Іванови до ноги — і воно живенько приросло. І вже Іванова нога ціла. Змій полетів удолину, а Іван пішов дорогою.

Іде Іван, іде і приходить у то місто, де цар проживає, але до царя він не йде. А пішов до головного кравця. Та й питається того кравця, чи не треба йому челядника. А кравець каже:

— Треба. А ти вмієш шити? Каже Іван:

— Вмію.

І погодилися, що він буде шити в цего кравця.

Кравець наносив йому шиття, щоб він шив. Кравець собі шиє в одній кімнаті, а сей — у другій. Та й витягнув він з мішка ту чародійну машинку, голку, що мав у шапці, і ножиці чародійні. І не шиє він, а лиш задумає, а то шиється саме. Кравець входить рано в його кімнату, а там купа вже понашивано всього, і так делікатно понашивано. Кравець став і за голову їмився.

— Мені треба було шити півроку, щоб стільки нашити, скільки сей за день нашив.

Іван файно і живо шиє, і кравець хвалить свого челядника. А люди носять замовлення. І дівчата царя прийшли шити своїм князям сорочки, тим зрадникам, що хотіли його вбити. Вже віддаються царські дівчата. Він пошив ті сорочки, і дуже файно пошив. І попросили царські дівчата того кравця на весілля. А челядника не пізнають. Та й кажуть кравцеви:

— Аби-сте взяли свого челядника на весілля, бо він нам файно пошив.

Та й уже прийшов той день, що йти на весілля. Зібрався кравець та й узяв челядника. Прийшли вони туди, музика грає, гості п’ють, гуляють. А наймолодша царева дівчина придивилася та й пізнала його. Та й каже:

— Сей-о нас визволив, а не ті два.

Та й дівчата сказали цареви, що се той визволив. Та й цар угнівався, що його обдурили. Каже Іван до тих зрадників:

— Хлопці, який я був для вас добрий, а ви мені так відплатилися? Та й тоді взяв шаблю і постинав їм голови. А тоді його взяли за князя, і на тій наймолодшій дівчині він оженився. Та й був Іван, Коровий син, царевим зятем.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області 27 березня 1989 року Дуб’як Катерина Дмитрівна (1908 року народження)