Іван-Побиван
Українська народна казка Чернігівщини
Унадивсь колись дуже давно страшний змій у село людей їсти та виїв уже чисто всіх, зостався тільки один дід.
— Ну, — каже змій, — завтра тобою поснідаю.
А через те село йшов один бідний хлопець та й зайшов до того діда, проситься переночувати. Дід йому й розказав, що тут змій усіх людей переїв, оце завтра і його з’їсть.
— Е, — каже хлопець, — нічого в нього не вийде.
От вранці прилітає змій, побачив хлопця та зрадів, що двох тепер з’їсть. А хлопець:
— Гляди, щоб не вдавило.
Змій дивиться.
— Як, — каже, — хіба ти дужчий за мене?
— Авжеж.
— Який же ти дужчий. Я он, бач...
Та взяв змій камінь, як здавив, так з нього й пісок посипався.
А в хлопця за пазухою був загорнутий в шматину сир.
— Е, це дурниця, — каже хлопець, — здави так, щоб з нього юшка потекла.
І стиснув той сир, і потекла з нього юшка. Змій злякався й каже:
— Будеш мені за друга.
Стало на обід, змій і каже:
— Піди да принеси вола, будемо обід варить.
Пішов хлопець, та куди тобі, хоч би одну ногу доніс. От він ходить по змієвій череді та зв’язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав, набридло йому і пішов сам.
— Що ти, хлопче, робиш?
— Е. буду я тобі по одному носить, я всіх зразу хочу забрать.
Узяв змій сам та й поволік вола.
От дає він хлопцеві волову шкуру.
— Іди, — каже, — води повну шкуру принеси.
Взяв хлопець шкуру, насилу дотяг до колодязя, та й упустив туди. Та вже й не витягне. Тоді зробив собі невеличку лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибігає змій.
— Що ти робиш?
— Е, буду я тобі шкурою воду носить. Я зачеплю всю криницю та й притягну.
— Не треба криницю тягнути, — каже змій.
Та витягнув змій з криниці ту шкуру, набрав повну шкуру води і поніс.
Просить змій його, щоб він дров приніс. А той наче розсердився, бо не хоче йти по дрова. А змій наварив, сів і їсть, а той все сердиться, не йде їсти, щоб змій не побачив, як він мало їсть. А як осталось небагато, то тоді хлопець сів і собі посьорбав та й каже:
— Мало.
— Ну, — каже змій, — коли мало, то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.
— А як іти, то йти, — каже хлопець, а сам думає: «Тепер я пропав».
Змій їв вареники, а хлопець все за пазуху ховав. От змій і каже:
— Ходім на камінь крутиться.
Пішли вони на камінь крутиться. Змій як крутнувсь, аж огонь пішов.
— Дурниця, — каже хлопець, — ти так крутнись, щоб юшка потекла.
Та як притулить до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них юшка і бризнула.
— От так, — каже, — крутнись.
А змій його ще дужче злякався. Але ще каже:
— Ану давай, хто сильніше засвище.
— Давай.
Ну, змій як свиснув, то аж дерева пригнулися.
«Ну, — думає Іван-Побиван, — що його робити?». А тут лежала одна залізяка.
Глянув на неї та до змія:
— Зажмур очі, бо я як свисну, то тобі можуть очі посліпнути.
Змій і зажмурив, а Іван як угріє змія тією залізякою між очі, то той аж здригнувся.
— Правду кажеш, — мовив змій, — справді, ледь очі не повилазили.
Ще дужче злякався змій Івана. А щоб разом з ним не жити, то побудував йому хату на одшибі, той і живе там собі. А змій давай собі з матір’ю радиться, як би їм його вбить.
— Давай, — кажуть, — його спалимо.
А хлопець підслухав це і сховався. Спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу й струшується, наче тільки виліз. Приходить змій.
— Що ти, хлопче, хіба ще живий?
— Живий, тільки цієї ночі мене наче комар укусив.
«Ну, — думає змій, — од такого треба подалі триматися».Та як дременув з тих країв, то тільки його й бачили.
От вам казка, а мені бубликів в’язка.