Українські народні казки

Іван-Побиван

Українська народна казка Чернігівщини

Унадивсь колись дуже давно страшний змій у село людей їсти та виїв уже чисто всіх, зостався тільки один дід.

— Ну ,- каже змій, — завтра тобою поснідаю.

А через те село йшов один бідний хлопець та й зайшов до того діда, проситься переночувати. Дід йому й розказав, що тут змій усіх людей переїв, оце завтра і його з’їсть.

— Е,- каже хлопець, — нічого в нього не вийде.

От вранці прилітає змій, побачив хлопця та зрадів, що двох тепер з’їсть. А хлопець:

— Гляди, щоб не вдавило.

Змій дивиться.

— Як, — каже, — хіба ти дужчий за мене?

— Авжеж.

— Який же ти дужчий. Я он, бач...

Та взяв змій камінь, як здавив, так з нього й пісок посипався.

А в хлопця за пазухою був загорнутий в шматину сир.

— Е, це дурниця, — каже хлопець, — здави так, щоб з нього юшка потекла.

І стиснув той сир, і потекла з нього юшка. Змій злякався й каже:

— Будеш мені за друга.

Стало на обід, змій і каже:

— Піди да принеси вола, будемо обід варить.

Пішов хлопець, та куди тобі, хоч би одну ногу доніс. От він ходить по змієвій череді та зв’язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав, набридло йому і пішов сам.

— Що ти, хлопче, робиш?

— Е. буду я тобі по одному носить, я всіх зразу хочу забрать.

Узяв змій сам та й поволік вола.

От дає він хлопцеві волову шкуру.

— Іди, — каже, — води повну шкуру принеси.

Взяв хлопець шкуру, насилу дотяг до колодязя, та й упустив туди. Та вже й не витягне. Тоді зробив собі невеличку лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибігає змій.

— Що ти робиш?

— Е, буду я тобі шкурою воду носить. Я зачеплю всю криницю та й притягну.

— Не треба криницю тягнути, — каже змій.

Та витягнув змій з криниці ту шкуру, набрав повну шкуру води і поніс.

Просить змій його, щоб він дров приніс. А той наче розсердився, бо не хоче йти по дрова. А змій наварив, сів і їсть, а той все сердиться , не йде їсти, щоб змій не побачив, як він мало їсть. А як осталось небагато, то тоді хлопець сів і собі посьорбав та й каже:

— Мало.

— Ну, — каже змій, — коли мало, то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.

— А як іти, то йти, — каже хлопець, а сам думає: «Тепер я пропав».

Змій їв вареники, а хлопець все за пазуху ховав. От змій і каже:

— Ходім на камінь крутиться.

Пішли вони на камінь крутиться. Змій як крутнувсь, аж огонь пішов.

— Дурниця, — каже хлопець, — ти так крутнись, щоб юшка потекла.

Та як притулить до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них юшка і бризнула.

— От так, — каже, — крутнись.

А змій його ще дужче злякався. Але ще каже:

— Ану давай, хто сильніше засвище.

— Давай.

Ну, змій як свиснув, то аж дерева пригнулися.

«Ну, — думає Іван-Побиван, — що його робити?». А тут лежала одна залізяка.

Глянув на неї та до змія:

— Зажмур очі, бо я як свисну, то тобі можуть очі посліпнути.

Змій і зажмурив, а Іван як угріє змія тією залізякою між очі, то той аж здригнувся.

— Правду кажеш, — мовив змій, — справді, ледь очі не повилазили.

Ще дужче злякався змій Івана. А щоб разом з ним не жити, то побудував йому хату на одшибі, той і живе там собі. А змій давай собі з матір’ю радиться, як би їм його вбить.

— Давай, — кажуть, — його спалимо.

А хлопець підслухав це і сховався. Спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу й струшується, наче тільки виліз. Приходить змій.

— Що ти, хлопче, хіба ще живий?

— Живий, тільки цієї ночі мене наче комар укусив.

«Ну,- думає змій, — од такого треба подалі триматися».Та як дременув з тих країв, то тільки його й бачили.

От вам казка, а мені бубликів в’язка.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

197 (4379). Іван-Побиван. СУС 1060+1084. Записала Кулинко С. П. 20 січня 2008 року. Кулинко Петро Іванович (1942). Чернігівська область, Ніжинський район, Богданівка

Іван-Побиван

Українська народна казка Полтавщини

Якось унадився один страшний змій у якесь село людей їсти. Поїв усіх, один дід остався.

— Ну, — каже змій, — поснідаю завтра.

А через те село та йшов один бідний хлопець, та й попросився заночувати.

— А тобі жити набридло? — питає дід.

— Чого? — питає хлопець.

Дід розказав йому, що змій усіх переїв, один він зостався. Та завтра і його

з’їсть.

— Е, — каже хлопець, — побачимо.

От прилітає змій, побачив хлопця та й радіє, що ще йому один буде на сніданок.

— Ти, — каже йому хлопець, — не дуже радій.

— А хіба ти сильніший од мене?

— Аякже!

— Ану покажи свою силу. Я он, бач, як умію.

Та взяв змій камінь, як здавив, так мука і посипалась.

— Та, це дурня, здави так, щоб юшка потекла.

Хлопець узяв кусок сиру та як придавить, так сироватка і потекла.

— Отак дави, — каже йому хлопець.

— Ну, то давай товаришувати!

— Ходім.

Ото вони й пішли. Питає його змій:

— А як тебе звуть?

— Іван-Побиван.

Ну змій і злякався вже його. В обід він каже хлопцеві:

— Піди ж, хлопче, та принеси вола на обід.

Пішов той. Ходить по змієвій череді та й зв’язує волів хвостами докупи. Змій ждав, ждав та й побіг сам.

— Що це ти, хлопче, робиш? — питає.

— Не буду тобі по одному носити, я їх усіх зразу хочу забрати.

— Та ну тебе. Ти мені всю худобу згидиш.

Забрав вола, обдер його і дає хлопцю шкуру.

— Іди води принеси.

Узяв шкуру той, насилу дотяг до колодязя. Та як впустив туди, то вже і не

витягне. Зробив собі лопату, ходить і підкопує криницю. Прибігає змій:

— Що це ти оце в лихої години робиш?

— Не буду я потроху носити. Я зачеплю всю криницю і притягну.

— А щоб тебе лиха година побила! — каже змій.

А сам злякався хлопця. Поніс ту шкуру з водою та й вже й не знає, як бути.

— Піди ж, хлопче, дров принеси. Вирви дуба і неси, — каже до Івана.

— Е, буду я тобі трошки носить! Якби дубів двадцять!

Та й придурився, мов розсердився, і не пішов. Змій наварив, сів і їсть, а хлопець мовби не хоче. Як трохи осталось, поїв і каже:

— Мало.

— Ну, — каже змій, — ходім до моєї матері, вона нам вареників наварить.

— Ну, ходім, — каже хлопець. А сам дума: «Пропав».

От як почали їсти, то Іван напихає вареників у штани та сорочку. Поїли, змій і каже:

— Пішли на камінь крутитись.

— А пішли.

Змій як крутнувсь, аж огонь пішов.

— Е, то дурниця, — каже хлопець, — ти крутнись так, щоб юшка побігла.

Та як придавить ті вареники, що були в пазусі, то юшка і потекла. Змій розлютився, та як свисне. Та так, що аж дерева пригнулись. Хлопець побачив, що пропаде, і каже:

— Заплющ очі, бо як засвищу, то й очі повилазять.

А сам вхопив дровиняку та як дасть змієві по голові. Той аж скрутився. Прийшов до матері змій і каже, що хату Івана треба спалити. А Іван це підслухав і втік з хати. Вранці прийшов на попелище і обтрушується. Змій побачив та й питає:

— А хіба ти ще живий?

— Живий. Вночі тільки жарко було, і все.

Змій побачив, що лихо йому, і втік.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

39 (4631). Іван-Побиван. СУС 1060+(-1046*)+1053А. Записала Тарасенко Катерина (8 клас) 2008 року. Гаркуша Тетяна Іванівна (1940). Полтавська область, Лохвицький район, Сенчі