Українські народні казки

Іван-Побиван

Українська народна казка Полтавщини

Якось унадився один страшний змій у якесь село людей їсти. Поїв усіх, один дід остався.

— Ну, — каже змій, — поснідаю завтра.

А через те село та йшов один бідний хлопець, та й попросився заночувати.

— А тобі жити набридло? — питає дід.

— Чого? — питає хлопець.

Дід розказав йому, що змій усіх переїв, один він зостався. Та завтра і його

з’їсть.

— Е, — каже хлопець, — побачимо.

От прилітає змій, побачив хлопця та й радіє, що ще йому один буде на сніданок.

— Ти, — каже йому хлопець, — не дуже радій.

— А хіба ти сильніший од мене?

— Аякже!

— Ану покажи свою силу. Я он, бач, як умію.

Та взяв змій камінь, як здавив, так мука і посипалась.

— Та, це дурня, здави так, щоб юшка потекла.

Хлопець узяв кусок сиру та як придавить, так сироватка і потекла.

— Отак дави, — каже йому хлопець.

— Ну, то давай товаришувати!

— Ходім.

Ото вони й пішли. Питає його змій:

— А як тебе звуть?

— Іван-Побиван.

Ну змій і злякався вже його. В обід він каже хлопцеві:

— Піди ж, хлопче, та принеси вола на обід.

Пішов той. Ходить по змієвій череді та й зв’язує волів хвостами докупи. Змій ждав, ждав та й побіг сам.

— Що це ти, хлопче, робиш? — питає.

— Не буду тобі по одному носити, я їх усіх зразу хочу забрати.

— Та ну тебе. Ти мені всю худобу згидиш.

Забрав вола, обдер його і дає хлопцю шкуру.

— Іди води принеси.

Узяв шкуру той, насилу дотяг до колодязя. Та як впустив туди, то вже і не

витягне. Зробив собі лопату, ходить і підкопує криницю. Прибігає змій:

— Що це ти оце в лихої години робиш?

— Не буду я потроху носити. Я зачеплю всю криницю і притягну.

— А щоб тебе лиха година побила! — каже змій.

А сам злякався хлопця. Поніс ту шкуру з водою та й вже й не знає, як бути.

— Піди ж, хлопче, дров принеси. Вирви дуба і неси, — каже до Івана.

— Е, буду я тобі трошки носить! Якби дубів двадцять!

Та й придурився, мов розсердився, і не пішов. Змій наварив, сів і їсть, а хлопець мовби не хоче. Як трохи осталось, поїв і каже:

— Мало.

— Ну, — каже змій, — ходім до моєї матері, вона нам вареників наварить.

— Ну, ходім, — каже хлопець. А сам дума: «Пропав».

От як почали їсти, то Іван напихає вареників у штани та сорочку. Поїли, змій і каже:

— Пішли на камінь крутитись.

— А пішли.

Змій як крутнувсь, аж огонь пішов.

— Е, то дурниця, — каже хлопець, — ти крутнись так, щоб юшка побігла.

Та як придавить ті вареники, що були в пазусі, то юшка і потекла. Змій розлютився, та як свисне. Та так, що аж дерева пригнулись. Хлопець побачив, що пропаде, і каже:

— Заплющ очі, бо як засвищу, то й очі повилазять.

А сам вхопив дровиняку та як дасть змієві по голові. Той аж скрутився. Прийшов до матері змій і каже, що хату Івана треба спалити. А Іван це підслухав і втік з хати. Вранці прийшов на попелище і обтрушується. Змій побачив та й питає:

— А хіба ти ще живий?

— Живий. Вночі тільки жарко було, і все.

Змій побачив, що лихо йому, і втік.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

39 (4631). Іван-Побиван. СУС 1060+(-1046*)+1053А. Записала Тарасенко Катерина (8 клас) 2008 року.
Оповідач: Гаркуша Тетяна Іванівна (1940 року народження), Сенчі, Лохвицький район, Полтавська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.