Українські народні казки

Іван-богатир

Українська народна казка Кіровоградщини

Був собі на світі бідний селянин, і мав він двох синів. Один парубок як парубок, а другий зроду на ноги слабий, ходити не може.

Якось у жнива пішли всі в поле, зостався слабий сам у хаті. Коли це приходить старець із білою бородою і просить чогось напитися.

— Рад би, дідуню, дати вам пити,— каже хлопець,— та не можу встати.

— Іди й принеси!—каже дід.

І так він ото вимовив, що хлопець забув про свою недужість, встав і пішов. Приніс кварту пива. Дід надпив трохи, а решту наказав хлопцеві випити.

— Що ти тепер в собі чуєш? — питає.

— Чую — така в. мене сила ввійшла,— каже хлопець,— що дайте мені, дідуню, об що обпертись, то світ переверну.

— Забагацько в тобі сили,— каже дід,— піди ще пива принеси.

Приніс хлопець, дід і наказав йому всеньке випити.

— А тепер що в собі чуєш?

— Тепер, дідуню, наполовину сили не стало.

— Ото й досить, як для чоловіка! — сказав дід, і пішов собі.

А хлопець вже й в хаті не може всидіти. Треба, думає, що-небудь для старого батька зробити, бо він стільки років його, каліку, жалів та годував. От і пішов він до багатого пана.

— Чи віддаси ти мені, пане, комору із збіжжям, — питає, — якщо я її на плечах з місця перенесу?

Здивувався пан.

— Хто ти такий,— питав,— та чи ти не здурів, що комору із збіжжям на плечах переносити хочеш?

— Я,— каже хлопець,— Іван, селянський син, а комору таки перенесу, якщо ти її мені віддаси.

— Ну що ж,— сміється пан,— перенесеш — твоя буде!

От повернувся Іван додому та, як прийшов батько з поля, почав його просити, щоб позичив у цілому селі, де тільки є які, мотузки та посторонки, бо він буде комору переносити. Батько здивувався, що син ходить міцно та ще й таке говорить, але послухав і пішов по мотузки. Збирав цілий вечір з усього села. А вранці хлопець узяв їх цілу купу, закинув на плечі й пішов до комори. Прийшов і почав комору мотуззям обплутувати, неначе павутинням. Побачив оте гуменний і побіг до пана.

— Що мені з тим хлопцем робити? — питає.— Він каже, ніби пан йому дозволив.

А пан все сміється, каже, що справді дозволив і сам ще прийде подивитися на ту роботу. Закінчив Іван комору обплутувати, тут і пан надійшов.

— Що ж, неси,— глузує пан,— як перенесеш, все твоє буде!

Зігнувся Іван, підсунувся під мотуззя, а потім підвівся, підняв комору на плечі й пішов. Люди біжать, дивуються, а хлопець іде собі просто до батькового городу та там комору і становить. Є тепер в батька хліб на довгі роки!

Панові вже не до сміху, комори із збіжжям шкода, та нічого не вдієш! А Іван батькові уклонився, попрощався й каже:

— Живіть щасливо, а я піду по світу силу свою поспитати.

Попрохав коваля викувати йому довбню семипудову і з нею пішов. Іде Іван лісом, бачить — заєць біжить. Хотів його забити, а заєць каже:

— Не бий мене, краще я тобі дам на службу зайченя, колись, може, стане в пригоді.

Взяв малого зайчика, іде далі. Надибав лисицю і ту хотів забити, а вона відпросилася і мале лисеня на службу дала. Потім ще вовка зустрів і від того вовченя, а наостанку ще й від ведмедя дістав мале ведмежа.

Так і пішов він по світу із своїми звірами. Хоч собі довго йшов, та дійшов якось до перехрестя доріг. Стоїть на тому перехресті стовп, а на стовпі написано: «Праворуч підеш — щастя буде, ліворуч підеш — добре буде, а просто підеш — смерть буде». Він і пішов просто. Тільки недалеко відійшов, біжать назустріч люди і гукають:

— Не йди цією дорогою, завертай назад! Ми пішли, бо читати не вміємо. Тут страшний шестиголовий Змій живе, і щодня йому на споживу людину дають. Сьогодні повезуть йому на вечерю королівну, бо набридло проклятому Змієві мужицьке м’ясо, схотілося королівського!

— Нічого,— каже Іван,— піду далі.

Побігли люди геть, а він далі попростував. Іде собі, дивиться — навколо скрізь кістки людські лежать, і що далі, то більше отих кісток. Дійшов Іван до величезної гори кам’яної, не видно в ній ні печери, ні дверей, одна лише щілиночка, ніби гора тріснула.

Аж ось незабаром приїхала карета, фурман коні випріг і, не оглядаючись, утік. Підійшов Іван до карети, а там сидить королівна, чорною хусткою вкрита, і гірко плаче. Заговорив він до неї, вона зраділа, що жива людина тут із нею. Підняла хустку, та як побачила стільки людських кісток навколо, то так і зомліла.

Тут сонце до обрію скотилося, стала гора тріщала щілина роздаватися. Стиснув Іван в руках свою довбню семипудову, причаївся біля щілини, бачить Змій одну голову висовує. Як вдарить Іван по ній довбнею, так і одбив голову. Змій другу голову висуває, Іван і цю відбив. І так усі шість голів одбив, повисував з них язики і в хустку зав’язав. Та сам втомив дуже, ліг і заснув богатирським сном. І всі звірі його заснули коло нього.

Вранці приїхав фурман по карету, бачить — спить у ній королівна живісінька, а під горою хлопець спить і шість голів Змієвих лежать. Тут фурман хлопця цього забив, Змієві голови забрав і королівну збудив.

— От бачиш, Змій цього хлопця забив, а я Змієві голови відрубав і тебе врятував. Тепер твій батько тебе заміж за мене віддасть.

І повіз її до батька. Прокинулись звірі, глянули — їхній хазяїн убитий лежить. Що робити? Тут зразу побігли звірі у дрімучий ліс непрохідний, до чудесного джерела із водою живущою та гоящою. Довго то було чи хутко, а води принесли. Бризнули на свого хазяїна живущою та гоящою водою, він одразу й ожив, ніби прокинувся.

Коли бачить — нема ні Змієвих голів, ані королівни, тільки хусточка лежить, що в ній Змієві язики зав’язані. Взяв він цю хусточку і пішов до міста, де та королівна із своїм батьком-королем жила.

Приходить до міста, а тут люди на вулицях радіють, що нема вже страшного Змія, якому на поживу людей віддавали. І розповідають Іванові, що то фурман Змія вбив і королівну врятував і тепер король за нього дочку заміж віддає.

Пішов тоді Іван просто до королівського палацу. Іде разом зі своїми звірами, всі бояться, з дороги ступають. Так і заходить він у королівські покої. А вже гості зібралися весілля гуляти. Сидить і той фурман, а королівна поруч сумна заплакана: неохота їй за фурмана заміж іти, бо недобра то людина!

Став Іван перед королем і каже:

— Я Змія забив, а то сидить лиходій і облудник.

— Брешеш! — кричить фурман.— Ось і голови Змієві, що я одрубав!

Іван і каже

— А язики в них є?

Кинулись дивитись — а голови без язиків! Тут всі й побачили, чия правда. Фурмана схопили і у в’язницю кинули. Король з радістю віддав дочку за Івана-богатиря, і стали вони собі жити в щасті та згоді.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

84 (7964). Іван-богатир. СУС 3001. Записав Трикутько В. 2010 року. Токар Галина Кузьмівна (1923). Кіровоградська область, Знам’янський район, Богданівка