Івась і дочка підземного царя
Українська народна казка Покуття
В одному селі жив пан. Довший час жив він із жінкою своєю, а дітей у них не було. Любив їздити по полю своєму і дивитися, у свій ліс любив їздити. Поїхав одного разу в ліс на полювання і сполював звір і пташину всяку — то, що хотів. І захотілося йому води — зачав він шукати за криничкою. Найшов криницю, але це була криниця в землі. Щоб напитися, треба було прилягти, бо не мав чим досягнути. Він приляг, зігнувся і п’є воду. А в него була довга борода. Напився води і хоче підійматися, а щось його за бороду тримає. Він сіпається сюди-туди — встати не може. Схопив свою бороду у воді одною рукою, тягне — не може. Бере другою рукою й тягне — не може.
— Егей, — каже, — що це за чудовисько тримає мене? А то каже йому з води:
— Я не чудовисько. А ти хто є?
— Я пан.
— А я цар підземний.
— Пусти мене, — каже пан, — нащо ти мене тримаєш?
— Не пущу.
— Пусти.
— Не пущу.
— А що ти хочеш? Що тобі заплатити, аби ти пустив?
— Нічого не хочу.
— Я дам тобі гору золота.
— Не хочу.
— Ну, дам тобі багато грошей.
— Не хочу.
— Ну, а що ж ти хочеш?
— Хочу, би ти мені помінив то, що в твоїх палатах є, а ти про него не знаєш.
А пан йому:
— В моїм домі, в палатах моїх нема такого, щоби я про него не знав.
— Є в твоїм домі таке.
— Нє, нема.
— Є!
— Не маю я такого, я знаю за все.
— Як не поміниш мені то, не пущу бороду.
— Я відотну.
— Не обітнеш — я обітну тобі руки.
— То добре, міню тобі то, що за него не знаю.
Погодився пан, і той ’го пустив. Приїздить пан додому, а дома у него, знаєте, син народився. Виходять напроти него, його вітають, радуються, на руки піднімають. І рад він тому: довгі роки пройшли, дітей не було, а тепер син народився. Але зразу став невеселий, засмутився. Жінка його питає:
— Чого ж ти, чоловіче, так засмутився?
— Нічо’.
А син у них здоровий, росте та й росте. Уже й до школи ходить. І так файно учиться, що душа радіє за него. А пан смутиться. Пані все питає його:
— Чого ж ти смутишся? У нас такий гарний син, що лиш веселитися. Гарно вчиться, а далі піде вчити вищу науку. Та й ожениться, та й буде нам весело в хаті, а ти все смутишся.
Він нічого не хоче казати.
Син видить, що тато сумує, і каже одного разу:
— Тату, скажи мені правду, чого ти сумуєш? Чи ти мене не любиш, чи не радий мною.
А він йому:
— Ні, я тебе люблю і тобою рад, і тобою тішуся, але є одна біда, про яку я тобі розповім. Коли я ще не знав, що ти народився, бо довший час був на полюванні, захотів напитися у лісі з кринички води: мене щось їмило у воді за бороду і не хотіло пустити. Я йому мінив усе: і гроші, і золоту гору, і маєток свій, і поле, але він нічого не хотів приймити, лиш усе казав: «Ти мені поміни то, що в тебе є в домі, а ти про него не знаєш». А я думав, що за все знаю. Я не знав, що ти народився. І помінив тебе тому, що мене був їмив за бороду. Цареви підземному.
— Значить, тату, я не твій?
— Та так, сину, ти не мій.
— Як я, — каже, — не твій, то я собі від тебе йду. Засмутився тато, плаче, плаче мама, але нічого не поможе, раз він помінений.
— То я йду.
— Та не йди ще, сину, ще пожий трохи з нами.
І він зостався ще. А хлопець уже великий був, уже й на полювання ходив. Одного разу поїхав у ліс. Та й їздив, що їздив, по лісі, нарешті дивиться — у великім густім корчі появився вогонь. Горить вогонь у тім корчі, а з корча щось говорить:
— Ти, — каже, — сину, скажи свому татови, най мені борг віддасть, бо вже минуло п’ятнадцять років, як він мені винен і не віддає.
Цей нічого не видить, крім вогню, але відповідає:
— Скажу.
Приїздить син додому, до тата свого, і каже:
— Тату, я їздив у ліс і найшов такий корч широкий. З того корча вогонь видко було і щось балакало. Казало мені: «Скажи свому татови, най мені борг віддасть, бо він уже довгі роки заборгувався мені, вже п’ятнадцять років не віддає він мені борг».
— То, — каже, — я тебе помінив. І ти мусиш уже йти.
— То я збираюся та й іду. Зібрався, сів на коня і поїхав знов у той ліс. Шукає того корча, де він чув голос. Ходив, ходив та й того корча не находить. Прийшов до якоїсь річки. Приступив до неї, дивиться, а на березі лежить дванадцять сорочечок біленьких. А у воді пливає дванадцять качечок. Він на то ся подивив, ухопив одну сорочечку і сховався в корчі. Сховався, сидить і дивиться, що то з того має бути. Вони всі купаються, ті качечки, нарешті виходять на берег, торкнулися крильцями до землі, — зробилися з качечок дівчата і вбираються в сорочечки. А в одної сорочечки нема. І та не вилазить з води. Вернулася назад у воду і пливає. Пливає і заглядає по берегах за своєю сорочечкою. А тоти пірнули, пішли в землю і нема їх.
Він сидів, що сидів, дивився, та й собі подумав, що вже годі жартувати. Треба показати сорочечку. З корчів показав сорочечку та й каже:
— На, збирайся.
Качечка вилізла на берег, торкнулася крильцями до землі, стала дівчиною та й каже:
— Куди ти йдеш? А хлопець їй:
— Іду до підземного царя.
— Підземний цар — то мій тато. А то мої сестри. Нас є дванадцять сестер. Вони вже, — каже, — всі пішли, бо вбралися, а я в чім мала йти, як ти сховав сорочечку? Ходи, я тебе проведу до тата свого.
— Я був би сам пішов, але не знав, куди йти, та й того я тут на березі стояв.
Вона вдарилася до землі, земля проступилася, і вони пішли під землю.
Кінь залишився далі в лісі пасти, але він за конем уже не дивився. Прийшли вони в то підземне царство, а там таке подвір’я, таке велике обійстя.
Хлопець хоче до її тата, а вона каже:
— Мій тато за дванадцятьма дверима. Дванадцятеро дверей там є, і він за ними в кімнаті сидить. Але мій тато такий сердитий, що ти до него так просто не підійдеш. Ти мусиш ще за порогом уклякнути на коліна і до него дійти на колінах.
— Зроблю, як ти кажеш, — сказав хлопець.
І хлопець, а ім’я йому було Івасько, так і зробив: укляк на коліна ще за порогом і вліз до кімнати. Сидить той цар собі в кріслі коло стола, а в него курячі лаби. Хлопець підступив до него на колінах, поцілував його в руки, в коліна і стоїть. Каже цар:
— Сину, ти вже прийшов? Ти — борг мій. Твій тато тебе мені подарував. Я тобі, — каже, — завдам три роботі. Коли ти тих три роботі виконаєш, то вернешся до свого тата. А як не виконаєш, то аби-с знав, що у нас такий закон: кидаєм тебе межи свині, і вони тебе з’їдять. Перша робота така: вимурувати за одну ніч такий замок, аби верх упирався в небо.
Взяв і замкнув хлопця в кімнату, в темницю.
— ...Як будеш виходити будувати замок, то варта тебе випустить. А та дівчина, що його привела, була наймолодша царева донька.
Сидить він замкнений і не знає, що йому робити. Чує, що вночі коло вікна бринить мушка та й каже:
— Івасю, Івасю, утвори, це я.
— Ах, спасителько моя! — сказав Івась. Утворив вікно, вона влетіла в кімнату і питається:
— Що тобі казав мій тато?
— Казав твій тато, щоби я до ранку збудував такий замок, аби впирався в небо. Як я це виконаю, то буде ще дві роботі, але не знаю, які.
— Тато сказав тобі, — каже вона, — а ти лягай спати і спокійно спи — замок буде. Ти раненько встань, озми клевчик і ходи кругом замка. І постукуй так, ніби ти кінчиш роботу.
Так він і зробив. Рано прийшов слуга до царя та й каже:
— Уже ідіть, царю, дивитися, бо замок готовий.
Цар не повірив, але вийшов і подивився — такий замок, як він собі думав, уже стоїть готовий. Кличе він Івася до себе другу роботу завдавати. Івась прийшов, а він йому:
— Добре, ти вже мені одну роботу виконав. Ще одну маєш виконати. В мене є дванадцять дочок. І всі однакового зросту, однаково вбрані, однаковий чупир мають, однакі в них очі. Маєш пізнати, котра з них наймолодша донька. А як не пізнаєш, то в ті хвилині з’їдять тебе живцем свині, бо в нас закон такий. Вистроїв цар свої дівчата, вивів Івася.
— Дивися.
Він ходить, обзирає, думає. А вони всі стоять тихо, очима не кліпнуть, ніц. Аби кілько дивився, нічого не пізнаєш. Але в одної дівчини коло правого вуха мушка сидить. І він здогадався, що то вона. Ходив, ходив, призирав, призирав та й каже:
— Мені, царю, здається, що оця. Цар йому:
— Добре, вгадав-с. Вже-с моє друге завданню виконав. Ще одне буде.
Знов забрався Іван у ту свою кімнату, де жиє, і сидить собі там. Приходить ніч. Чує він, бринить коло вікна мушка.
— Втвори, Івасику, це я. Він каже їй:
— Ах, спасителько моя! Зайшла вона й питається:
— Що тобі тато казав?
— Казав мені, аби я ізшив чоботи. Ізшив і позолотив, заки-м стебло згорить.
А вона йому:
— Тут я тобі вже нічого не поможу. Я то вже виконати не годна. Лиш мусим тікати.
І що вони роблять? Не чекають ранку, а відразу тікають. Вона дала йому ключ, він відімкнув двері. Вийшли обоє, він двері замкнув і ключ закинув. А як вона виходила з тої кімнати, то плюнула на шибу.
Пішли вони. Пішли й пішли, тікають і тікають. І мають тікати доти, доки аж на землю не вийдуть.
Вже ранок. Цар післав слугу.
— Іди поклич Івася, би він ішов чоботи шити. Пішов слуга та й кричить:
— Івасю, чо’ ти замкнувся? Утворяй! А та слина на шибі каже:
— Ще зарано. Я ще не втворяю. Пішов слуга до царя та й каже:
— Не втворяє Івась. Каже, що ще зарано.
Почекали трохи, та й знов каже цар:
— Іди буди його, най уже йде сюди.
Треба при очах царя шити чоботи. Прийшов слуга під двері та й каже:
— Втворяй, Івасю, цар кличе тебе. А слина на вікні:
— Ще очі не виспалися.
Пішов слуга назад та й каже цареви:
— Ой не встає Івась. Каже: «Ще очі не виспалися».
Цар уже розсердився. Нещастя з тим Івасем, але почекав ще трохи.
— Іди ще раз. Іди, — каже, — й буди його. А як не втворяє, рубайте двері і його рубайте. Не лишайте живого.
Прийшли слуги та й знов стукають у двері.
— Івасю, втворяй! Цар кличе. А слина кричить:
— Ще не пора вставати!
Вони тоді нічого не роблять, лиш рубають двері, ті слуги. Вирубали двері, а в кімнаті нема нікого. А хто говорив? Приходять та й цареви кажуть. А цар їм:
— А-а-а, я вже здогадуюсь, що тут є. Пішов порахував дочок — одної бракує.
— Це дочка моя робила.
І посилає цар слугів за ними в погоню. А вони вже за той час з-під землі вийшли, вже на землі цисій. Вже на поверхні. І далі йдуть. Почула вона, що слуги їх уже доганяють. Тоді перекинулася на поле, а його перетворила на сіяча. Прибігають слуги, дивляться, чоловік сіє. Питаються його:
— Не йшло сюди двоє людей?
— Та йшли, йшли, ще тоді, як я орав. Ще того року.
— Е, це не вони, — кажуть слуги. — Це давно було. Вернулися та й доповідають цареви:
— Там чоловік сіяв, ми питалися в него, чи не йшло туди двоє людей, а він казав, що же тоді видів двох, як орав. Це ще восени було, а сіє вже навесні.
— То вони були. Було брати того чоловіка та й вертатися. То вона була рілля, а він — сіяч. Але, — каже, — йдіть знов.
Ідуть царські слуги, йдуть. Та й здибають, що стоїть чоловік над озерцем, кинув вудку в воду і ловить рибу. А вони питають його:
— Не йшло сюди двоє людей, хлопець і дівчина? А той чоловік, що ніби рибу ловить, каже:
— Йшли. Ще тоді, як ми це озерце копали. Вернулися слуги та й кажуть:
— Нічого ми не находили, лиш находили чоловіка над озером. Він закинув вудку в воду рибу ловити.
— Та ж то вони! Було води зачирнути, чоловіка за руку й привести сюди. То вони. Ідіть ще раз.
Ідуть цареві слуги ще раз. Ідуть та й ідуть і нічого не здибають, лиш надибали корчму. І в корчмі є корчмар, що продає горівку.
— А не йшло сюди двоє людей? — питають слуги.
— Ішли. Ще ми цю корчму будували, як вони йшли.
Слуги подумали, що це давно було, бо корчма вже стара, дрантива. Та й вернулися. Знов доповідають цареви, що виділи корчму й корчмаря. А цар їм:
— Та ж то вони були! Було брати того корчмаря, а з тої корчми кавалок ґонти урвати і з тим вертатися. Вертайтеся ще раз. І що будете видіти, то би-сте брали.
А ті тікають та й кажуть:
— На четвертий раз ми вже нічого не зможем укрутити так, щоби лишились живими.
Каже дівчина:
— Уже ми мусим таке робити, щоби їм в руки не попали. Пообзиралися вони, а ті вже на конях їх знов доганяють. Їх штири чоловіка. А дівчина нічого не робить, лиш бере з голови гребінь і кидає назад себе на землю. І такий став ліс густий, що не пройшов би ні чоловік, ні конина. Такий густий ліс був, що й кіт би не проліз. І слуги, що за ними бігли, лишилися по однім боці того лісу, а вони — по другім боці.
— Тепер, — каже, — уже все. Вони нас уже не догонять.
І пішли вони собі свобідно. Дійшли до того лісу, де його кінь пасся. Найшли вони того коня, бо це ж недовго ся діяло, всього штири дни. Беруть того коня та й їдуть на нім обоє. Їдуть вони та й їдуть село від села. Треба вже їм перепочити, й води схотіли напитися. Та й каже Івась:
— Я повертаю до цего двора. Ти лишайся на дорозі, тримай коня, а я зараз прийду.
А вона йому:
— Ти дивися, бо тут є дитина, в цего пана. Ти можеш цілувати пана, пані, але дитину аби-с не цілував. Бо як ту дитину поцілуєш, то забудеш за все: звідки ти йдеш, що з тобою було і куди ти йдеш — нічого знати не будеш.
І увійшов він у тім селі до пана. Витається з ним, цілує його в руку, цілує пані і забув, що йому сказала дівчина, аби дитину не цілував. Поцілував і дитину. А то все забув. За-а-абув, нічого не знає.
Сидить він у того пана день та й два дни. А вона пасе коня при дорозі. В пана файна дівка. Познайомився хлопець з нею, гай уже весілля хотять робити. Одружується вже він.
А що ж робити їй, стоячи з конем на дорозі? Пустила вона коня пастися на толоку, а сама десь упросилася в людей жити. Видить вона, що тут уже заводиться на весілля, заходить собі в той двір і каже:
— Я чула, що в пана буде весілля. А я кухарка, можу кухарити.
— Най буде. Ми й не шукали кухарки ніде, сама прийшла.
І вона там все пече, все варить, все лагодить, а тут готуються вже до шлюбу йти. Спекла великий коровай — то називають дар. Стоїть той коровай на столі. Спекла вона ще з тіста два голуби і поклала їх на комин.
Молодий з молодою уже хочуть їхати до шлюбу. Зібралося багато гостей, а ті двоє голубів злітають з комина на стіл, та й питає голубка голуба:
— Чи забув ти, Івасику, відки ти родом? А голуб каже:
— Ой забув, забув.
А його кінь прибіг і під вікнами заіржав. Знов каже голубка.
— А чи забув ти, Івасику, як тобі цар підземний три роботі завдавав?
— Ой забув, забув.
А кінь знов заіржав надворі. Молодий з молодою вже виходять, щоб їхати до шлюбу. А голубка третій раз каже до голуба:
— А чи забув ти, Івасику, як ми тікали і як за нами гналися?
А кінь знов заіржав, і нагадав Івась усе: лишив ту молоду, сів на коня й поїхав. А дівчина, що була кухаркою, перекинулася на голубку і полетіла за ним.
Прийшли вони до його тата. Тато зрадів, що син вернувся, та ще й з дівчиною. Та й оженився він з тою дівчиною, та й жиють собі. Та й уже казці конець.