Українські народні казки

Історія одного кохання

Українська народна казка Кіровоградщини

Не за глибокими морями, не за далекими горами, а в мальовничому селі Торговиця, яке розташувалося біля берегів річки Синюхи, багато років тому жила вдова Ганна зі своєю донькою Оленою. Нелегко жилося людям на селі в ті часи, а ще важче жилося матері й доньці. Бо батько у них загинув, а мати хворіла. Одна втіха була старій неньці — донька Олена. Вона мала гарну вроду і була дуже роботящою дівчиною. Вона встигала хвору матусеньку догледіти й в хаті попоратися, а ще й людям допомагала в полі, заробляючи собі й матері на шматок хліба.

Олена хоча була молода дівчина, але на вечорниці з подругами ніколи не ходила, хоч як вони її благали. Ненька не раз казала, щоб та пішла й трішки розважилася з дівчатами. Але Олена завжди знаходила якусь відмову, залишаючись біля хворої неньки. Кожної неділі дівчина ходила до церкви, щоб помолитися.

І от одного недільного ранку зайшов до церкви молодий, гарний та дужий козак. Там знаходилося багато людей, але він побачив дівчину, яка стояла в куточку в полатаній свитині й молилася. З невеличкого віконця на неї падало світло. Козак розгледів гарну вроду. дівчини. Відстоявши службу, Іван наважився підійти до дівчини і він відразу покохав її, а Олена покохала його.

Щовечора ходила вона на велику скелю, під якою протікала річка, на побачення до свого коханого. Але недовгим було їхнє щастя. Прийшла звістка козакові збиратися на війну, визволяти рідний край. Іван залишив Олені усі свої срібні гроші, щоб їй з ненькою краще жилося, а сам пообіцяв коханій, що обов’язково повернеться після війни й вони поберуться. Прощаючись з коханою Оленою, він подарував їй срібний перстень на знак свого кохання.

Краще стало жити Олені. Ненька почала одужувати, завели невеличке господарство. Минали дні, роки, а козак все не повертався. Мати хвилювалася за доньку. Просила, щоб та хоч на когось з хлопців поглянула. Адже хоч яка Олена роботяща була, все ж їй важко самій поратися по господарству. До Олени сваталося чимало парубків, але вона всім відмовляла, чекаючи на свого коханого Івана. І завжди, коли мала вільну хвилинку, одягала на палець перстень, і ніби знову була поряд зі своїм коханим.

Мати Олени хоч і бажала дівчині щасливої долі, але задумала лихе. Вона підмовила одного парубка, який кохав Олену, щоб той приніс дівчині звістку про те, що коханий її загинув. Так і сталося.

Парубок, якого звали Петро, сповістив дівчині про загибель козака. Довго сумувала дівчина, але мати все-таки змусила її виходити заміж за нелюба. Вже все було готове до весілля. Ненька Оленина була задоволена, що її донька одружиться з Петром і забуде свого коханого Івана. Тільки не все так було, як задумала мати. Чим менше днів залишалося до весілля, тим більше марніла Олена.

І от коли настав день весілля, ненька не застала вранці своєї доньки в хаті. Вона, дуже перелякалася, відчувши, щось недобре. Ось і наречений з гостями вже були на порозі Оленчиної хати, а дівчини все не було. Тоді ж і згадала мати, що Олена любила ходити до річки на велику скелю, де зустрічалася вона зі своїм коханим. Побігли всі туди й побачили у воді стрічки, а неподалік Олену, яка ледве борсалася у воді.

— Рятуйте мою донечку! — вигукнула мати.

Але всі боялися стрибнути у воду, тому що там було дуже глибоко, ще й вир затягував дівчину. Не наважився стрибнути й Петро. Коли ж це де не візьмись шубовснув у воду дужий козак. Він швидко підплив до дівчини і вже зовсім непритомну виніс на берег річки. Всі люди раділи з того, а мати не знала як йому віддячити. Іван встиг розгледіти у дівчині свою кохану Олену. Зрозуміла Оленчина ненька, що ледве не вчинила шкоди своїй доньці, і соромно стало їй. Олена, прийшовши до тями, побачила, що вона на руках у свого коханого, гірко заплакала і сказала:

— Вибач мені, Іване, але мати змусила мене одружитися з нелюбом, хоч як я її не благала почекати. То ж і вирішила ще раз побачити те місце, де ми з тобою зустрічалися. А глянувши у воду, спіткнулася й упала.

— Все буде добре, серденько моє,- заспокоїв її Іван.

Тут всі люди й зрозуміли, що перед ними той козак, якого кохала Олена, а підступний Петро змушений був піти геть.

Благословила мати своїх дітей на щасливий шлюб. У той день вони й повінчалися. Гарне зіграли весілля, молодята були щасливі. А стара Ганна теж була задоволена, що так добре все закінчилося. Жили Іван і Олена довго-довго в злагоді й мирі, і було в них багато дітей, а ще більше внуків, яким вони переповідали свою історію кохання, що дійшла й до наших часів.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

168 (8052). Історія одного кохання. СУС —, новотвір. Записано 2010 року. Савенко Раїса Іванівна (1943). Кіровоградська область, Новоархангельський район, Торговиця