Українські народні казки

Баба, чорт і циган

Українська народна казка Гуцульщини

В однім селі жила баба, сама-самітна. Взяла вона курмеї в руки та й пішла до лісу по дрова. Набрала дров, нав’язала в курмеї, поклала на плечі. Оден кінець дров на плечах, а другий ззаду везеться за нею. Іде вона з гори, везе ті дрова, і нараз її щось сперло. Баба обглянулася назад, чи хтось її не тримає — нема нікого. Тягне вона далі. Знов її спирає щось. Вона зверла в’язку з плеч, дивиться, чи щось не зачіпає її по дорозі. Ні, дорога вільна. Взяла в’язку на плече та й везе далі. Аж тут нараз підбігає до неї якийсь чоловік.

— Ану дай мені в’язку, я тобі поможу нести. Несе той чоловік в’язку, несе. Та й питається баби:

— Де твоя хата? А баба каже:

— Ади, генде видко вже мою хату.

Доніс чоловік ті дрова, вер перед хати. Та й увійшли обоє з бабою в хату. Баба пішла до печі поратися, а той чоловік сів на лавицю.

А це було вже перед вечором. Баба зварила їсти, сіли вони обоє та й попоїли.

Баба полізла на піч, а той чоловік витяг з-за ременя люльку, десь до сто сантиметрів задовгу. Набив тютюну, витяг кресало та й кремінь. Та й губку. Запалив фест * кавалок губки, забив у люльку та й зачав курити. Накурив повну хату диму, що баби на печі й не видко.

Баба каже:

— Пішов би ти до дідька з твоїми димами, я світу не вижу. А він каже:

— Я дідько й є.

Але баба подумала, що він то на жарт сказав. Закрилася баба на печі клу́нтям * та й до рана мучиться, не спить. Бо той цілу ніч курить.

Розвидлося надворі, баба каже до чоловіка, що сидить на лавиці:

— Ти чого, дідьку старий, не спав сеї ночі? А він каже:

— Я ніколи вночі не сплю, відколи я на ногах.

Бабі дало дуже джє́ху *. Та й думає вона: «Як цего дідька з хати збути?»

Вийшла баба надвір, а той за нею. Та й стали говорити. Каже баба цему чоловікови:

— Іди собі геть, відки прийшов, бо я йду від хати.

А він нічого не каже. Іде сусідня жінка попри них обох.

— Ей кумо, поздоровляю вас із чоловіком!

— Та йдіть геть, кумо, я не хочу ніяких чоловіків, я вже старша жінка.

— Нічого, нічого, кумо, дай Боже, аби кожний мав пару. Аби мала пару й та, що в корчі.

А то, знаєте, лиш гадина в корчі сидить.

Та й пішла та кума. А цей чоловік каже бабі:

— Я хочу з тобою укупі жити.

— Забирайся мені геть від хати, іди собі до дідька, аби я тебе не виділа, — каже баба. А він каже:

— Полюбиш, полюбиш мене, як я принесу тобі золоті кугутки́ * від царської дочки.

— А ти як можеш узяти від неї золоті кугутки, як вона в царських палатах сидить?

— Як вона буде спати, я тоді в неї здійму.

— А ти як до неї доберешся, як там варта?

— Я вночі прийду, мене ніхто не буде видіти.

Здоймився він у повітря і полетів просто в царські палати. Дочка саме тоді спала в палаті. Хохнув він на ню ротом, аби вона ще твердіше заснула. Здіймив з неї золоті кугутки та й перстені, затис у жменю та й летом до баби.

— Маєш, бабо, подарунок від мене, лиш жий зо мною. А баба каже:

— Нащо мені цего? Я стара до цего. А той розлютися:

— Хоч-не-хоч, а жити з тобою я буду. Баба й собі розлютилася та й каже йому:

— Якщо ти убереш через голову штани, то я тоді буду з тобою жити. Чорт (а то був таки чорт) стяг з себе штани та й тягне їх на себе почерез голову, тягне — то нікуди не йде. Чорт розлютився та й каже бабі:

— Ну, я твоє завдання не міг виконати. Я від тебе відійду, але не надовго.

Та й чорт щез. Баба залишилася сама вдома. Зраділа, що збулася чорта з хати. Та й жиє собі та й все думає: «Десь прийде моя біда знов». Думала, думала та вже й призабула про свого чорта.

Пройшов рік. Баба йде знов у ліс по дрова. Набрала в’язку дров, зав’язала курмеями та й не годна відорвати її від землі. Лишила ті дрова та й втекла до хати. Та й пішла собі в опліт * взяти сіна козі.

Набрала і не може то сіно понести до хати. Дуже тяжкою вагою їй то стало. Взяла козу з хліва та й повела до того сіна, аби коза там їла, бо вона голодна. Коза їсть то сіно, їсть. Та й з’їла весь той оденок *. Та й стала та коза така велика, як гора. Баба дуже напудилася та й втекла в хату. Подивилася, а в хаті всі стіни обмуровані залізом.

Великої шкоди завдає чорт бабі. Баба побігла до свеї куми на пораду.

— Порадь мене, кумочко, що маю робити. У мене в хаті запанував чорт. Отой «чоловік», що ти казала, як ішла попри нас. Ти казала: «Щоби бог дав пару і тій, що в корчі». А то не чоловік, то чорт, — каже баба кумі свої.

Каже кума:

— О, як так, то велика біда в тебе. Мусиш піти до цигана. Циган мудрий чоловік, порадить тебе, як маєш робити.

Пішла баба до цигана, все розповіла йому про свою біду. Та й каже циган бабі:

— Що мені дасте, як я вижену чорта з вашої хати?

— Дам тобі золоті кугутки й перстені з самої царської дочки. Дуже втішився циган, що такі дорогі річи буде мати.

— Ідіть до хати, а я ввечір до вас прийду.

Наробив циган у свої кузні сильних ланців, зробив молот важкий, то все взяв на плечі та й іде до бабиної хати. Увійшов, вер серед хати молот, ланци та й сказав бабі:

— Ви мусите піти проживати в іншу хату. Ідіть собі, до кого хочете, бо я мушу бути у вашій хаті сам.

Пішла собі баба до свеї куми. Питається кума в баби:

— А що, ви були в цигана?

— Була, була. І він є вже в мої хаті. І сказав, щоби я переховувалася в іншій хаті.

— Нічого, нічого, — сказала кума, — будете в мене, скільки треба.

Сидить циган у бабиній хаті та й ночує там. Аж тут нараз опівночі страшна буря завелася. Чує циган великий тупіт на бабиному подвір’ю. Нараз отворяються двері і входить страшний чоловік.

— Що дієш, чоловіче? — спитав цигана.

— Та, ади, не видиш? Ланци кую. А циган таки ланци перебирав.

— Що думаєш робити з цими ланцами?

— Казала мені ця домашня баба, що мала чоловіка. Але той чоловік хати не тримається. А вона рада би з ним жити. Мушу я того чоловіка зв’язати ланцами. Щоб він тримався хати. Вона мені за це повбіцяла золото дати.

Чорт сказав:

— То я її чоловік. Куй мене.

Циган обперезав чорта ланцами від ніг до голови, взяв великий штифт, забив молотом серед хати в землю, прив’язав до того штифта чорта та й закляв:

— Щоб ти цеї хати не попустився, поки тут не здохнеш.

А сам вийшов з хати, обмастив знадвір’я глиною вікна, запрутив двері та й пішов до тої куми, що в неї баба пересиджувала. І сказав бабі:

— Не журіться, я вже чорта закував навіки. Лиш ви мусите ту хату свою покинути навраз. Бо коли будете відвідувати свою хату, то погинете.

— Добре, — сказала баба циганови, — я пережию де-небудь.

— Давайте мені плату, — сказав циган.

Баба витягає з пазухи хустину, розв’язує та й подає циганови кугутки та й перстені. Циган бере в руки, і прикувалися ті кугутки та й перстені циганови до рук, що циган не годен руки підоймити. Йойкнув циган:

— Що це мені сталося?! Я вже не зароблю на кавалок хліба, не зможу дітей своїх прогодувати.

Та й пішов циган до хати плачучи. Вийшла з хати циганова жінка, подивилася на чоловіка свого, а чоловік руки тягне землею, не годен їх підоймити. Питається жінка в цигана:

— Що з тобою сталося?

І він геть усе їй розказав, як то було. А жінка йому на то сказала:

— Аби ніколи не тішився чужим золотом, бо чуже золото очима вилазить.

Походження та примітки

* Фест — сильно.

* Клу́нтя — дрантя.

* Джє́ху дати — злякатися, жахнутися. * Кугутки́ — сережки.

* Оплі́т — обгороджений плотом стіжок.

* Оде́нок — вистелене дошками горище хліва.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Хутір Калинки́, Косівського району, Івано-Франківської області
20 січня 1986 року
Оповідач: Колобейчук Григорій Дмитрович (народж. 1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Дивіться також