Українські народні казки

Багатство і щастя

Українська народна казка Гуцульщини

Були двоє бідних людей. Не мали вони з чого жити. Він собі купив самотужку * і щодня їде в ліс, нарубає дров, кілько годен тягнути, і везе в місто, продасть та й накупить хліба й до хліба. І так переживали. А жінка деколи помагала жінкам прати, та й усе щось їй там дадуть.

Одного разу помогла вона одній ґаздині, а та дала їй мисочку крупів. Ті крупи стояли, аж порохом припали. Молока нема, цукру нема — нема з чим кашу варити.

А чоловік далі щодень їхав по дрова. Їхав і їхав. Одного разу здибають його два пани. Один з них був Багатство, а другий Щастя. І Багатство каже до него:

— Чоловіче, ти все так трудишся. На тобі сто золотих, купи собі коня й сани і не мучся так.

Узяв він гроші, але ще в той день нарубав дров і повіз у місто самотужкою, бо не хотів ні з чим вертатися. Продав він ті дрова, приходить додому, а жінки дома нема. А в них була така бідна хата, що ні скрині, ні креденца * не було. Не було де тих грошей покласти, що йому пан дав. Глипнув він на полицю — стоїть та мисочка з крупами. Він і запхав гроші в ті крупи. І не сказав жінці нічого. Повечеряли й лягли спати.

Раненько встав він, самотужку в руки і пішов у ліс. Знов нарубав дров, повіз у місто, продав і пішов додому. Він був ще в лісі, а в той час прийшла сусідка-багачка й каже:

— Кумо, у вас нема крупів, аби ви мені позичили? Я роблю голубці, і мені не стало крупів.

— Та, — каже, — є крупи. Мені дали, а я не варила, бо не мала молока.

Та взяла ту мисочку з крупами та й дала сусіді. Прийшов чоловік, дивиться на полицю.

— Жінко, де ти діла крупи?

— Прийшла сусіда, та й я їй дала. Вона мені дасть муки, та й я зварю кулешу *. А з крупів що мені?

— Йой, — каже, — я там сховав сто золотих.

— А то відки в тебе аж сто золотих?

— Мені пан дав у лісі, би я собі коня купив. І побіг до сусіди.

— Віддайте мені сто золотих.

— Ти, старче, відки маєш сто золотих? Тікай мені з хати, бо ще тобі тачавкою * голову розвалю. Ти сто золотих мав?

І вигнала його з хати.

Він знов іде в ліс. Ті два пани знов виходять.

— Чоловіче, та я тобі дав сто золотих, би ти купив коня, а ти далі так бідуєш?

А він упав на коліна, зачав плакати й розказав, як пропали гроші. Пан видивився на него й дав йому ще сто золотих.

— Хочу, би ти так не бідив.

Чоловік знову нарубав дров, пішов продав і йде додому. Прийшов — жінки знов у хаті нема. «Де б це сховати?» — подумав. А під лавицею стоїть горщок з попелом. Він засунув гроші в той попіл, прикрив. «Тут уже його ніхто не возьме».

Прийшла жінка, сіли, повечеряли. І він забув сказати жінці за гроші. Думав, що ніхто не кине. Полягали спати, а рано він знов самотужку в руки і пішов у ліс. Нарубав дров, повіз у місто, продав. Пани вже цей раз його не стрічали. Приходить додому. Лиш двері отворив, глип під лавку, а горшка нема. І жінка в хаті.

— Жінко, де горщок з попелом?

— Що, може би, я тобі кулешу з него зварила? Нащо тобі попелу?

— І-і, я там сотку поклав. Мені знов пан дав сотку.

— Та знов сусіда прийшла і взяла той попіл для прання. Та сама, що крупи взяла.

Плаче чоловік. Переночував, а рано знов іде по дрова. Доходить до лісу, а ті два пани стоять на дорозі. І зачав його той пан моцно сварити.

— Та я тобі дав дві сотці! Чого ти собі коня не купиш?

А він бере й розказує, що поклав гроші в попіл, а сусіда з попелом узяла. Вони видивилися один на другого.

— Ти, чоловіче, дурний чи що з тобою є? Той уже так влютився. Каже:

— На тобі ще третю сотку. Вже як тепер коня не купиш, то буду тебе бити.

Він знов нарубав дров і повіз у місто. Продав, купив, що там міг, і йде додому. Приходить — двері закриті, нема жінки дома. Він думає: «Де ці гроші сховати?» А давно були під хатами приспи * з глини. Кури випорпали на приспі ямку, він гроші в ту ямку поклав, глиною прикрив і забив. Все. Ну, тепер їх уже ніхто не найде.

Це було з суботи на неділю. А в неділю він собі довго спав, бо не їхав у ліс. А та сусіда, що дві сотці взяла, пустила свині надвір та й вичищує в хліві. А то близенько було, навіть не було плота. Свині прийшли до цего під хату, рили, рили та й вирили ту сотку. Сусіда прийшла свині навертати, вздріла гроші, схопила в пазуху їх, і все.

Цей устав, вийшов надвір, глип — ще більша яма, як була, а сотки нема. Він у плач. Жінка вийшла з хати.

— Що є?

— Ой, я мав сотку та й знов пропала. Хтось украв, і не знаю, хто.

І він розказав, де клав сотку.

В понеділок рано він санки в руки і знов пішов у ліс. І здибають його ті самі пани. Той, що дав три сотці, узлостився, хотів його бити. А другий його ймив за руки й каже:

— Стій, чоловіче. Видко, він не вміє обходитися з сотками. Ти йому дав три сотці, і він з того нічого не має. А я йому дам один ґрейцар.

Дав він йому ґрейцар. Чоловік мав при собі такий ремінець, і засунув він ґрейцар собі в той ремінець. І продовжував роботу. А відтак прийшли свята Різдвяні. Каже жінка:

— Чоловіче, я така слаба. Може би, ти пішов на базар. Купив би що треба до свят. Купи цукру, олії, грибів. І рибу би купив.

— Добре, — каже.

Пішов він на ярмарок, усього накупив і нагадав, що ще має риби купити, а він лиш мав два ґрейцари. Питається в людей почому риба. Кажуть, що є по чотири ґрейцари і по три. А він має лиш два. Зажурився чоловік. Але нагадав, що йому дав ґрейцар той пан. Зачав шпортати в ремені і той ґрейцар знайшов. Вже має три. Підходить до прилавка і каже продавцеви:

— Шукай мені рибу за три ґрейцари, бо я більше грошей не маю.

Той вибрав рибку коротеньку, але грубу. І рад чоловік, що є вже й риба.

Приходить він додому. Жінка питає:

— Купив усе, що я казала?

— Купив.

— І рибу купив?

— Купив одну маленьку.

Жінка рихтує вечерю, всього наварила, що треба, а тоді взялася чистити рибу. Розпорола, а з риби впав невеличкий камінчик. Вона здоймила * той камінчик та й поклала на горник.

Повечеряли вони, лягли спати, а той камінчик світить, та як би в хаті щось горіло. А вони сплять і байдуже їм.

А вночі їхав попри ту хату пан, бо та хата була при дорозі. Дивиться, в хаті велика ясність. Каже фурманови:

— Іди подивися, чого в тій хаті так ясно. Фурман пішов подивився, вернувся і каже панови:

— Я не знаю, що то є. Я ще такого не видів. На печі сплять двоє, бо четверо ніг видко. А світло якесь так б’є в очі, що не мож дивитися.

Пан зацікавився, зліз і пішов дивитися сам. І пізнав, що то дорогоцінний камінчик. Зачав ковтати * у вікно. Вони прокинулися, подивилися і дуже напудилися. Пустили пана до хати. А чоловік до жінки каже:

— Чого ти не кинула це в гній? Пан питає:

— Звідки це у вас?

— Це з риби випало, — каже жінка.

Пан завив * собі то в хустинку і поклав у кишеню. І сказав їм:

— Завтра в полуднє аби ви прийшли до мене.

На другий день у полуднє вони збираються і йдуть до пана. Плачуть, бо не знають, чого йдуть. Пани тоді мали велике значення і велику силу.

Доки вони прийшли, пан накликав до себе багато панів, щоби оцінили, що той камінчик вартий. Вносить пан той камінчик на тарільчику й каже:

— Я вас прошу, аби ви оцінили, що цей диямент вартий, аби я цему ґазді заплатив.

Ті всудили:

— Маєш, пане, два фільварки. Один фільварок дай цему ґазді за диямент. Половину всього свого добра дай.

Пан повів чоловіка й жінку до того фільварку і сказав:

— Це все буде ваше.

І дав їм гроші, і сказав слузі запрягти коні, поїхати з ними в місто і накупити всякого добра, якого їм треба було. Накупили вони вбрання панського, ковдр, привезли. Пан розстелив коц, склали то все, та й несе чоловік те добро крізь двері. А там тих два пани стояли, що його в лісі подибали, Багатство і Щастя. А цей несе та й гуркнувся в того пана, що дав йому три сотці.

— Ану, — каже, — дорогу дайте! Каже той:

— Та чого ти, чоловіче, штовхаєшся? Я те Багатство, що три сотці тобі дало.

А він каже:

— Чоловіче, не варте нічого Багатство, як Щастя нема. Мені цей пан дав один ґрейцар, і я став паном, а з твоїх трьох соток я нічого не мав.

Походження та примітки

* Самоту́жка — ручні санки.

* Кре́денц — шафа для посуду.

* Куле́ша — страва з кукурудзяного борошна; мамалиґа.

* Тача́вка — валок для розкочування тіста; качалка.

* При́спа — призьба, невисокий насип уздовж стін хати знадвору.

* Здойми́ти — підняти.

* Ко́втати — стукати.

* Зави́ти — тут: загорнути.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Рожнів, Косівського району, Івано-Франківської області
26 березня 1986 року
Оповідач: Намісниченко Теодозія Дмитрівна (1905 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.