Українські народні казки

Батькова наука

Українська народна казка Бойківщини

Один чоловік оженився, завів собі сім’ю і мав три сини, та довго щастя не велося, тому що померла його молода жінка. Остався чоловік із трьома діточками, мучився сам та й мусів знайти собі другу дружину. Взяв він молоду дівчину, яка вийшла за нього не по любові, вийшла за старого чоловіка за господарку. І не хотілося їй бути його жінкою, але жила заради господарки і заради дітей: не було в неї своїх діток. Вона переживала, страждала і мучилася, що мусить працювати на чоловікових дітей.

Хотілося їй мати свою дитину. Одного разу вийшла вона на подвір’я, аж зупинився перед нею молодий парубок і почав підмовляти її:

— Слухай, твій чоловік старий. Може б, ми коли-небудь зустрілися з тобою? Ти ж молода, гарна, мучишся заради його дітей. Ти могла б для своєї дитини старатися, а не так мучитися. Працюєш, години вільної не маєш. А для кого?

Розговорилися вони, і молода дружина согрішила. А через деякий народився в неї синок. Батько не дуже приділяв увагу молодій дружині і малому синови, більше дбав про тих, що від першого шлюбу в нього були.

Нелегко було тому хлопчикови. Менших дітей не було, а тоті старші кепкувалися над ним, знущалися. Він усе плакав, жалівся матері, а мати казала:

— Мовчи, це твої старші брати.

А ті хлопці не злюбили його. Але хлопчик ріс розумненьким. Батько і старші хлопці, видно, знали, що він їм не син і не брат, бо почали прозивати його знайдою. А йому то дуже не подобалося, і подумав він: «Піду я з дому, бо недобре мені тут, не потрібний я тут». Мати жаліла свого синочка, але він був упертий і не хотів терпіти, що з нього глузували. І таки вирішив утекти з дому. Пішов, сам не знаючи куди, і зайшов у одне село. Хто його знає, чи далеко було те село від його села, чи близько. Зайшов він у село і чує дзвін у кузні. Заходить туди, а там коваль кує. Поздоровкався він, вклонився чемненько і говорить:

— Прийміть мене, дядечку, на роботу. Я хочу бути ковалем. Подивився на нього старий коваль і каже:

— Сину, ти ще малий, тобі ще бути за підпасича. Але нічого, я тебе прийму, буду вчити, як кувати. Але ти мусиш робити таку роботу, яка для тебе, а робота в кузні важка.

Зостався хлопчик в коваля. Слухав усе, що коваль казав, і все так робив. То ягнята на толоці пас, то корови, а часом забіжить у кузню і придивляється до ковальського ремесла. Побачив коваль, що хлопець має до того хист. Пройшло декілька років його життя в коваля. У нього своїх дітей не було, а в цього хлопця були золоті руки, і вирішив коваль узяти його за свого. Хлопець став на ковальське місце: йому дуже подобався дзвін молота, і приємно йому було, що він робить людям добро. Думав він і про те, що люди, які страждають, потребують його допомоги. А старий коваль допомагав йому, розказував, і він все засвоював.

Пройшли роки, і каже старий коваль:

— Сину, я вже не буду в кузні робити, ставай ковалем на моє місце. А він подумав і каже:

— Ні, піду я радше світ за очі, піду туди, де ніхто не знає, що я виріс в наймах, без батьків.

Пішов він світ за очі і прийшов у чуже, зовсім незнане йому село. Та й думає, за що йому взятися, як стати на ноги, бо прийшов тільки з молотком у ружах. А в тому селі не було коваля і не було кузні, а людям ковальська справа завжди потрібна.

Зайшов він до крайньої хати коло моста. Сказав, що хоче стати в них на роботу і жити в цьому селі. А ще, що він коваль і слава його буде така дзвінка, як удари молота в кузні. Хазяїни посміялися з него, але приміщення для кузні дали. Хлопець підковував їм коней, ремонтував коси, жінкам мотики справляв, люди були вдячні йому і подавали всіляку допомогу.

А хлопець хотів розбагатіти і думає: «Зроблю собі справжню кузню». Пішов у сільську управу, а там йому відмовили. Сказали:

— Ти приїжджий, ми не знаємо тебе. Дай якесь посвідчення, що ти дійсно з такого-то села, щоб ми могли відшукати тебе, як буде треба.

А там недалеко був міський коваль, який не хотів, щоб у цему селі був свій коваль, і дуже йому шкодив. Але хлопець був упертий, добре робив ковальські речі і робив їх за дешевшу ціну, то й зостався працювати в тому селі.

Був він і добрий хазяїн, усе відкладав гроші: дрібні копійки розтрачав, а більші гроші складав. І таки зробив собі добру кузню, купив трохи поля. І люди були ним задоволені.

А потім захотів молодий коваль оженитися. Знайшов собі гарну дівчину з багатого роду і оженився. Вона поважала його й любила, жили вони з жінкою, і довго не було в них дітей. А потім народила вона близнюків, двох синів, і коваль був дуже радий. Як почали вони підростати, казав він їм:

— Сини мої, учіться ремесла, то будете щасливими і добре проживете. А як доведете себе до того, що зовсім не буде як жити, то підіть у комору: там такий шнурочок висить, то на тому шнурочку повісьтеся.

Сини повиростали, а старий коваль занедужав та й помер. І не були сини такої вдачі, як він, ремесла не вчилися. Вчилися малими в школі, але яка тоді була наука? Один попав у погане товариство, розпився, пропив батькову працю і сам пропав.

А другий теж не хотів працювати, ходив по світі і зовсім збіднів. А батьківське ковадло пустувало, і подумав син: «Вернуся я до батьківського порога і зачну працювати, як мій батько». Але з чого почати, коли нічого немає, — все понищили, все прогуляли? І пригадав він батьківські слова: «Якщо тобі буде зовсім прикро, нічого не роби, лиш повісся на тому шнурку, що в коморі висить.» Подумав він, що виходу йому нема, а від людей встидно, і вирішив піти повіситися.

Зайшов до тої комори, а там шнурок засилений висить. Одяг він той шнурок на шию і повісився, а шнурок натягнувся, гак вирвався і з тої діри посипалися гроші — ті гроші, що батько своїм трудом заробив.

Син зрадів і сказав собі: «Буду вже працювати, як працював мій батько, і буду жити, як порядні люди живуть.»

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Небилів, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
19 липня 1994 року
Оповідач: Максимів Ольга Петрівна (1930 року народження)

Батькова наука

Українська народна казка Буковини

У батька був їден син. Жив багато. Коли син підріс і вженився, не заставляв його ні до якої роботи — тілко вінчав і хрестив. (Це означає, що він часто бував на весіллях за вінчального батька, а на хрестинах — за кума.) Коли батько постарівся і прийшлося йому вмирати, сказав синови:

— Щоб ти в полі не казав «добрий день» і «Бог на поміч». (Тут йдеться про те, що треба рано виходити в поле на роботу, раніше за інших, щоб не ти вітався з працюючими на полі людьми, а вони з тобою.) І в кожнім селі щоб ти хату мав, і кожної неділі щоб були в тебе чоботи нові. А як прийде тобі до крутого, то завішайся на той кілок, що в коморі.

Син почав у кожнім селі будувати хату і кожної суботи нові чоботи шити. І як він то став робити, то збіднів до того, що всю худобу спродав, і хліб, і поле. Тілко одна хата лишилася. Іде він до свого вуйка і каже:

— Тато казав, щоб у кожнім селі хату мати і кожної суботи чоботи нові. А як я почав усе то робити, то так збіднів, що шматка хліба не маю.

А вуйко каже:

— Дурню ти, тато казав, щоб ти в кожному селі мав знайомство, щоб тобі було де переночувати, як прийдеться в чужім селі бути. А за чоботи тато сказав таке: треба кожної суботи чистити їх, щоб вони були як нові.

Іде він до фіна і каже:

— Позич мені хоч двадцять рублів.

Фін позичив. Тут сусіда проси його на весілля. А він не має ні хліба, ні грошей — нема з чим іти. Іде він знов до того фіна.

— Фіне, позичте мені ще цей раз. Хату продам, а з вами розрахуюся. Фін позичає. Іде він на весілля. Прийшов до хати, поклав хліб на приспу, а сам чисти від болота ноги. А свиня підбігла й схопила той хліб. Відбив він від свині хліб, але хліб був уже весь у болоті. Входи він у хату і кладе свій хліб на стіл у кутик, щоб люди не дивилися, який він обляпаний болотом. Вітається з хазяїном.

— Адіт, куме, прийшов я до вас без хліба, бо поклав хліб на приспі, і заким чистив ноги, підбігла свиня і взяла хліб.

— Щоб ти так жив, як ти мав той хліб, — каже хазяїн. Входи він у палату — місць нема.

— Куми, — каже хазяїн, — зробіть для чоловіка місце.

А вони не зробили. Пригнувся він поміж людьми і їв навстоячки. Скоро й пішов. Хазяїн питає:

— Куме, чого ви так хутко тікаєте? Ще страв не видали.

— Щось заболів я, — каже той.

А він не заболів — пішов з досади. Прийшов додому і ляг на піч. А жінка лишилася на весіллі, подавала на стіл страви. Наховала вона шматочків хліба в рукав і принесла чоловікови додому. Він поїв і каже:

— Жінко, йди знов туди та подавай. Може, й ще чогось принесеш. Пішла жінка і знов принесла. Він поїв і сидів, і думав. І нагадав, що тато казав йому завішатися на кілок у коморі. Пішов у комору, став на стілець, вчепив вірьовку на шию і на кілок. Як скочив він із стільця і натягнулася вірьовка, кілок вирвався і відти посипалося золото й срібло.

Як найшлося то золото й срібло, почав викупляти він землю, що попродав. Вже має корову, має коні, свині. Вшив собі хороше пальто, комір сивий каракульський. І жінці зшив пальто з таким гуляром.

Перед Зеленими святами вигнав він до череди корову. І була вона за всі корови лучча. Оперся на паличку і стоїть, а недалеко від него сидить купка людей, які тоже свої корови вигнали. Той фін, що позичав йому гроші, каже:

— Нанашку, ходіть май ближче сюди.

Приходи він до них.

— Добрий день!

— Добрий день!

— Слава богу, худоба не обіжена, файна трава виросла. А хазяїн, в якого було тоді весілля, питає:

— Куме, я бачив на вас і на жінці пальта з такими файними комірами. Що ви, такі файні вівці маєте?

— Нє, то в мене, куме, свиноматка таких файних ягнят народила.

— Та брешете, куме, не може бути, щоб свиня мала ягнята.

— Як я прийшов до вас на весілля з хлібом, ви й тоді казали, що я брешу. То вже й тепер я брешу?!

Та кума буком, та буком! А фін допомагає нанашкови бити кума.

— Оце тобі, щоб ти знав, як казати «брешеш»!

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Гвоздівці, Сокирянського району, Чернівецької області
17 лютого 1979 року
Оповідач: Барчук Василь Парфенійович (1906 року народження)

Батькова наука

Українська народна казка Полтавщини

Жив та був собі чоловік, і мав він трьох синів. Двоє старших були розумні, а молодший не завжди зважав на батькову науку.

Одного разу батько з синами вирушив на полювання. Воно видалося вдалим, і перед обідом батько вирішив зварити в лісі юшки. Але тут помітив, що забули вдома ковганку. Посилає він за нею наймолодшого сина. А той і каже:

— Тату, я доки дійду додому, то забуду, за чим ішов.

На що батько відповів:

— А ти весь час іди і повторюй «ковган, ковган», то й не забудеш.

Так син і зробив. Іде він і голосно повторює:

— Ковган! Ковган!

Назустріч йому їхали чоловіки. Їм почулося, що хлопець говорить «болван». То вони взяли й набили невдаху. Повертається син до батька та й плаче:

— Мене набили недобрі люди.

— А за що? — запитує батько.

— Я голосно повторював слово «ковган», яке ти мені сказав.

Тоді чоловік і каже:

— На другий раз говори пошепки і тебе ніхто не чіпатиме.

З цим і пішов хлопець. Ішов він та й ішов і все шепотів собі під носа: «Ковган, ковган».

А назустріч йому йшло весілля, гостям здалося, що він говорить про наречених: «Погані». Взяли та й набили знову нещасного. Повертається син до батька і плаче:

— Мене побили за те, що я йшов повз весілля і тихо шептав слово, яке ти мені сказав.

Задумався чоловік і сказав:

— Іншого разу, коли будеш бачити багато людей, танцюй і співай, то тебе ніхто й не чіпатиме.

З тим і пішов син. Так ішов він та йшов, а назустріч йому йдуть люди і несуть померлого. От хлопець, побачивши багато людей, вискочив перед них і почав співати й пританцьовувати. То люди взяли та й набили його.

Знову йде син до батька та й плаче. На цей раз не витримав батько і надавав синові на горіхи. Але й зрозумів, що не ковганка винна у тому, що вони ще й досі не скуштували смачної юшки, і що його сина люди б’ють. А в усьому винен він, батько, адже виростив такого сина.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

95 (4688). Батькова наука. СУС 1696. Записала Пономаренко Віта 2008 року. Педяш Федора Андріївна (1911). Полтавська область, Пирятинський район, Давидівка

Батькова наука

Українська народна казка Полтавщини

Їхали якось чоловік з сином кіньми на ярмарок. Побачив батько підкову на дорозі, і каже синові:

— Іванку, ану злізь з коня, підніми підкову!

— Чого б я за підковою ліз?

Зліз батько сам. Узяв підкову. «Чекай, я тебе навчу», — подумав собі. Продав на ярмарку підкову і купив за неї черешень.

Поторгували, вертаються додому, а голодні-преголодні. Старий і сам не їв, і сину спеціально нічого не купував, а з дому не брали. Іде старий попереду та все кидає по одній черешні на дорогу. А син злізе з коня, з’їсть і їде далі. Бачить: знову черешня на землі. Доводиться знову злізати з коня.

Отак, не хотів раз злізати з коня, то сто разів зліз. Така була наука.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

164 (7069а). Батькова наука. СУС-. Записав Закотенко Антон Анатолійович 2009 року. Давиденко Катерина Онофріївна (1941). Полтавська область, Чорнухинський район, Харсіки

Батькова наука

Українська народна казка Полтавщини

В одному далекому селі жила велика родина: батько, мати та три сини. Синів звали Степан, Максим та Іван. Сім’я мала добре господарство. Завжди все робили дружно й справедливо.

От став батько слабнути і почав думати, як поділити добро, яке він нажив. Зібрав синів і каже:

— Я вже старий стаю. Треба вам комусь господарство брати на себе. Та спочатку підіть світом розуму навчіться та знайдіть собі наречених.

Наказав батько матері спекти синам по хлібині та й відправив їх у довгу дорогу.

Довго їхали сини, багато різних див бачили на своєму шляху. От вони їдуть, коли це на їхньому шляху стоїть розкішний боярський двір. Вийшла з того двору дівчина хороша та пишна. Старший брат і залишився в неї жити.

А два брати поїхали далі. їдуть, коли стоїть ще купецька хата. І виходить з неї вродлива дівчина. От і середній брат залишився в неї.

Їде менший брат сам, коли під лісом стоїть невелика убога хатинка. І з неї виходить дівчина, така красива, але в латаній сорочці. От Іван і залишився в неї.

Зажили всі брати добре, тільки Іван бідненько, а про батька й забули. Тоді старий вирішив провідати своїх синів. Переодягся у старця і пішов. Прийшов він до старшого сина, постукав, вийшли слуги, позвали Максима. А той каже:

— Що тобі треба, старче? В мене і так нема нічого, а як роздаватиму, то й зовсім нічого не матиму.

Батько подивився, заплакав і пішов. Не встиг відійти, а та хата вся взялася полум’ям. Пішов батько далі до середнього сина. У цього теж всього доволі: грошей, худоби, хліба. Підійшов старий до двору, попросив милостиню. Вийшов Степан, подивився на нього і каже:

— Іди геть!

Заплакав старець і пішов. Тільки сховався за лісом, і ця садиба згоріла. Пішов згорьований батько до найменшого сина. Бачить, убога хатина обмазана, трішки худоби. Виходить син Іван:

— Що вам треба, дідусю?

— Та мені хліба шматок.

Завели син з дружиною старого до хати. Помили його, переодягли, нагодували. А як мили, побачили на тілі рани. От жінка й питає:

— Що то за рани у вас, дідусю? Невже не можна їх залікувати?

— Та я вже старий став, буду помирати.

А син допитується, може, є які ліки, а дід тоді й каже:

— Та ви цього не зробите. Треба спалити хату і рани засипати попелом. От вони й заживуть.

Порадився син з дружиною, вивели дітей з хати і запалили, щоб вилікувати старця.

Тоді старий підійшов до сина і каже:

— Я обійшов всіх твоїх братів, щоб дізнатися, хто як живе. Максим і в двір не пустив, Степан теж шматка хліба не дав. Один ти совісті і жалості не втратив. То все моє добро я залишаю тобі.

Впізнав Іван в старцеві свого батька, став благати його лишитися в них.

— Та ні, я піду на свою садибу помирати.

Не встиг старий відійти, як на місці убогої хатинки виріс розкішний маєток. І зажили Іван з дружиною в щасті та злагоді.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

32 (4906). Батькова наука. СУС —, вар. 1574. записала Черкесова Ірина 2008 року. Босенко Валентина Іванівна (1956). Полтавська область, Полтавський район, Мачухи

Батькова наука
Батькова наука
Батькова наука