Батьківське серце
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
В одному лісі жили лісник із жінкою та дочкою, яка була найбільшою найдорожчою втіхою батьків.
Одного разу дочка пішла в ліс по ягоди. Замріялася і несподівано заблукала. Ходила аж до смерку, доки надибала якийсь потічок і, знесилена, присіла перепочити. Захотіла пити.
Зачерпнула пригорщею воду, ковтнула... І враз обернулася на манюнє зайченя! Воно стрепенулося і шугонуло в нетрі. Тільки його й бачили.
А що ж батьки? Лісник ще до сутінок вирушив на пошуки в ліс. Блукав, гукав, усюди доччиних слідів шукав, та все марно. Нарешті ноги привели його в найглухіші хащі, де він іще ніколи й не бував.
У нетрях надибав лісник хижку без вікон і дверей. Перед нею камінь світився. Підійшов до нього, тільки торкнувся, як опинився всередині хижки.
Бачить, на столі каганець блимає, за ним якась стара одноока жінка сидить. Зняв він шапку, несміливо привітався.
— Чого прийшов? — суворо блимнула на гостя оком.
— Біда мене сюди завела: дочка пропала, — каже лісник. — Пішла в ліс і нема. Де тільки я вже її не шукав.
— Знаю, що з нею сталося, — мовила стара, — не сподівайся її побачити, доки не спокутуєш кривду, яку мені заподіяв.
— Яку кривду? — забідкався лісник. — Я ж тебе вперше бачу.
— Вина за тобою водиться перед усім моїм лісовим родом, — проказала хазяйка хижки, — ти зайченя від матері відлучив. Воно в твоє сильце втрапило, а ти маля не пожалів. У мішок укинув, додому приніс своїй дочці на забавку. І досі воно там пропадає в клітці, а мама плаче.
Сахнувся лісник, почувши таке. Бо пригадав, як ще перед Новим роком захотів здивувати дочку-улюбленицю незвичайним „подарунком від Діда Мороза» — пухнастим зайчиком. Отоді вночі й поставив сильце. Сталось, як гадалось. В сильце втрапило гарне пухнасте зайченя, яке стало батьковим новорічним подарунком, а дівчинці — доброю забавкою.
Збагнув лісник, що не простою людиною була хазяйка тієї хижки, а чаклункою-охоронницею всієї лісової звірини. Ясна річ, не без її участі втратив лісник дочку! Став картати себе за той вчинок. Заплакав, упав на коліна і став чаклунку благати, щоб повернула йому дочку. Ті сльози розтопили її серце, врешті-решт, вона зітхнула і мовила:
— Знай, серце батька-матері, ким би вони не були, людьми чи звірами, за дитину болить однаково. Тепер біжи додому і відмикай клітку. Бо збігає час, коли дочка може обернутися на людину. Тільки зійде сонце, її чари стануть довічними.
Щодуху кинувся чоловік з хати. Біг не відчуваючи під собою ніг. Наполохане батьківське серце в грудях аж стугоніло. Таки встиг до світання. Щойно вскочив у хату, відімкнув клітку, і з неї вискочило зайченя, заяснів обрій. Озирнувся чоловік, а на лаві сидить донька. Утомлена така і каже:
— Пряла я, тату, і чомусь заснула, наснилося, ніби я заблукала в лісі. І там обернулася на зайченя. Сама-самісінька я була в лісі, лячно так.
Щасливі батько й мати пригортали дочку. Батько розчулено мовив:
— Ти пережила те, що й зайченя, яке я необачно приніс тобі для забавки, відлучивши від мами.
— Ой, а й справді! — спохопилася дівчина. — А де ж воно? Випустімо його, тату, нехай біжить до мами.
Та пригода на все життя стала уроком бувалому чоловікові. Батьківське серце його стало чуйним до дитинчат братів наших менших.
Недарма кажуть: „Життя навчить, як у світі жити».